Iсторія євреїв — це не тільки плач та страждання — голова єврейської громади Брацлава

Про музей історії євреїв Брацлава, діяльність місцевої громади під час війни та родинний досвід переживання сьогодення говоримо з головою єврейської громади Фаїною Баєк.

Фаїна Баєк є корінною брацлавчанкою і вже 12 років керує єврейською громадою рідного міста.

Про музей історії євреїв Брацлава та брацлавську єврейську громаду

Єлизавета Цареградська: Дуже приємно чути вас у нашій програмі. Мені здається, що насправді мета програми «Зустрічі» — це, зокрема, відкривати для нашої аудиторії таких людей, як ви, і громади, такі, як ви очолюєте. Але поступово: ми будемо говорити, відштовхуватися від інформаційного приводу, а саме від наміру відкрити етнічний музей історії євреїв Брацлава. У місті уже певний музей існує, теж завдяки вам. Розкажіть, будь ласка, про сам задум і про те, що вже зараз є в Брацлаві.

Фаїна Баєк: Задум з’явився сам по собі. У 2011 році голова громади, літня людина, помер, а його дружина зібралася їхати в Ізраїль. Тож постало питання, хто буде керувати громадою. Того ж року були збори й мене одноголосно обрали головою. У нас у громаді 84 людини. У Немирові не було голови, тож наша громада прийняла і тих людей, і декілька молодих сімей з Тульчина.

У нас зараз 84 людини. До початку війни до нас приїздило дуже багато туристів, в нас був старенький музейчик. Ідея просто прийшла сама по собі. Моїй мамі 88 років. У неї колись була комунальна хата. Вона жила в одні частині, з другої був вхід: там маленька ще кімнатка і кухонька. Через те, що там ніхто не жив, ми вирішили зробити у тій частині будинку музей.

Єлизавета Цареградська: Я спершу, для більш загального розуміння про Брацлав, хочу запитати про ту кількість євреїв, про частку населення і про те різноманіття, яке було в Брацлаві до війни, до революції, до погромів, тому що це теж дуже цікавий момент, наскільки оця синергія відбувалася в повсякденному житті, як багато різних національностей жили в одному просторі, і як їхні традиції, їхня індивідуальність проявлялися і скрізь мали місце. Ніхто не притискався чи щось на кшталт того. Чи правильні ці мої здогади?

Фаїна Баєк: Дуже цікаве питання і воно завжди фігурує у моїй розповіді. До речі, хочу сказати, що до 1919-1921 року у Брацлаві було 6 тисяч євреїв і 6 тисяч людей різних національностей: звісно, українці, росіяни, роми, вірмени. У той час такий населений пункт називали штетлом — єврейське містечко.

Брацлав знаменитий тим, що тут зародився брацлавський хасидизм. Думаю, що ви знаєте про цю течію. Тут був ребе Нахман, він ввів брацлавський хасидизм. Тут, в Брацлаві, похований ребе Натан, учень ребе Нахмана. Кожен рік, хоч в радянські часи це було заборонено, хасиди, не попри усе, правдами й неправдами, їхали сюди, їхали в Умань, Меджибіж. До речі, у Меджибожі похоронений дідусь ребе Нахмана, який заснував хасидизм. Меджибіж, Умань і Брацлав — це три місця, до яких у хасидів було велике паломництво. І навіть в радянські часи біля кладовища спускався вертоліт і вони все-таки літали, хоч це було заборонено.

Ми прибрали, зробили кухню, кімнату побуту й релігійну кімнату. Коли ми знайшли спонсора, він сказав, що дає кошти лише на музей Голокосту.

Я сказала, що це не може бути лише музей Голокосту, адже історія євреїв — це не тільки плач та страждання. А історія євреїв це і радість, і варто показати людям, дітям, як жили євреї, що вони жили всі віки разом з українцями, з цим народом, який тут проживав.

Ділили й радість, і горе, були порядні й непорядні з кожної сторони. Як зараз війна показала хто є хто, так як і тоді показала хто є хто. Були й колаборанти.

Отже, ми зробили ці кімнати й, можливо, давно б зробили кімнату Голокосту, але договір є договір. З початком війни наші спонсори теж велику роботу проводять. Вони дуже зайняті, вони відправляли євреїв за кордон в Кишинів, часу в них не було. Нині я їх завела, показала, що ми зробили, але ці спонсори відповіли, що не мають часу. Той, хто мав робити кімнату Голокосту, історик, пішов на фронт, і ми вирішили робити самі.

Що з цього вийде, ви, напевно, побачите, коли ми все це доробимо.

«З приходом цієї війни ми зрозуміли, які ми дружні, у нас немає зараз національностей»

Єлизавета Цареградська: Я б знову хотіла трошки повернутися, адже ви розповідаєте, яка кількість була євреїв до війни, погромів, революції, і зрозуміло, що це вир і культурного життя, і релігійного. Відповідно, є з чого робити музей. Але нині у Брацлаві немає синагоги, й громада, яка збереглася, налічує 84 людини. Тобто ми розуміємо різницю. Чи можливо відродити цей колорит, чи можливо якось повернути те обличчя Брацлава, яке пам’ятаєте ви? 

Фаїна Баєк: Як тільки я стала головою громади, мені дуже хотілося, щоб був цей колорит. Тому що я застала період, коли ще було трохи більше євреїв і часи, коли виходили на базар (в нас була базарна площа) і перемішувалась й роми, й українці, і євреї. Я живу Брацлавом, і мені настільки подобався цей колорит і настільки були співзвучними українці і євреї.

Хоч були колаборанти, але було багато й тих, хто спасав євреїв. Ми поставили пам’ятник біля єврейського кладовища: Праведникам народів світу, жертвам Голокосту й жертвам погромів. У нашу громаду входили Праведники народів світу. 2 роки тому померла остання праведниця в Немирові, і залишились тільки нащадки. Якщо нам дають допомогу, то ми з ними так само ділимося, як з євреями. Я вважаю, що вони цього заслуговують.

Ми займаємося не тільки цим. В мене є заступник, розумний хлопець. Він багато знає історії. До війни ми займалися тим, що шукали місця масових розстрілів євреїв. Завдяки організації «Християни за Ізраїль» і нашим спонсорам, ми поставили 10 пам’ятників і три меморіали в окрузі. Ми ходили до людей, які були очевидцями подій (їх, мабуть, уже немає), брали в них інтерв’ю й вели свою живу книгу пам’яті. Нас запрошували в школи, технікум, і ми проводили уроки толерантності. Ми показували багато фільмів, розповідали історії із життя. Дітям це дуже цікаво.

Нас, до речі, єврейську громаду, в Брацлаві дуже поважають. З приходом цієї війни ми зрозуміли, які ми дружні, у нас немає зараз національностей.

Мій батько колись розповідав, що коли вони, діти, тікали з концтабору, щоб ходити по ближніх селах і просити їсти (бо табір був на виживання, навіть паслись і їли траву), то завдяки українцям вони вижили.

За розповіддю батька, він у групі шести дітей взимку втік, щоб піти десь по селах і знайти що-небудь поїсти. Німці дізналися про це і спустили собаку: одних він загриз, інших німці розстріляли, а тата поранили в ногу. Він доповз до села (вже було темно) став стукати у вікна, і жінка, в якої троє дітей, впустила його в хату. Вона його обмила, перев’язала, дітей розбудила, а сама пішла по селу, зібрала їсти. Він переночував у тому будинкові. Та жінка наступного дня його спорядила, просила, щоб він лишався. Вона обіцяла, що сховає його. Я запитала тата, чому він повернувся у концтабір. Він відповів, що не міг інакше, адже мав дві сестри там. І маму, яка була вагітна та народила у концтаборі (дитина померла). Там були ще й інші родичі. Він казав, що не міг лишити їх без їжі, адже вони чекали, що він щось їм принесе. Він казав, що цю жінку більше ніколи не бачив. Він навіть не знав, ким є та людина, завдяки їй він вижив.

Я, наприклад, дуже люблю молодь. Зараз це зовсім не та молодь, що була в Радянському Союзі. І зовсім не та молодь, якою були ми. Але зараз я ненавиджу радянську владу. А колись зовсім інакше  про неї говорила, до цієї війни. Я приїжджала до своїх дітей й казала, як колись було добре, був порядок. Вони не хотіли мене ображати, завжди пояснювали, що я тоді була просто молодою. І цим все сказано. Зараз моїй мамі 88 років. Мені іноді телефонує моя сестра й каже, що вона ще живе Путіним і Радянським Союзом. Через це ми не можемо налагодити взаємини. Вона телефонує мамі (вона заблокувала мене) й каже, як добре було в Радянському Союзі, а моя мама каже «Не дай Боже!».

Про зайнятість та допомогу

Фаїна Баєк: Я зараз дуже багато по семінарах їжджу, мене запрошують на волонтерські семінари. Я спілкуюсь з молоддю.

Коли прийшла війна, у нас сусід тут жив. У нього померла мама, коли він був ще зовсім дитиною. Чотири його сестри пороз’їжджалися: одна в Росію, інша емігрувала за кордон, а він був у Москві. І буквально за декілька місяців перед війною він приїхав звідти. Всі думали, що він приїхав збирати розвіддані, перевіряли його. А я, не знаю чому, побачила щось в ньому таке, що мені стало його жаль. У мене троє дітей, я лишилася у 30 років вдовою (чоловік загинув у автокатастрофі), і більше в мене нікого не було, я жила для дітей, мені Бог дав прекрасних дітей, внуків, зятів і невісток. І я сусіду (звали його Василь) допомагала всім, чим могла. І коли він сказав, що, напевне, піде на фронт, то я відповіла:

«Синку, іди, іди. Може, це твоє покликання». 

І він пішов на фронт — там вже рік і чотири місяці. Він мене мамою називає, а я із сусідами без кінця надсилаю йому на фронт посилки. У мене з’явився ще один син.  

Коли почалася війна, в наш дитячий будинок (зараз це спортивний ліцей) з Лиману привезли 15 сиріт, і наша громада взяла їх під опіку. Мої дочки в Ізраїлі стали збирати гроші . Завдяки цьому ми могли одягати цих дітей, ми їх возили в розважальні центри й в кінотеатр, на фільм «Мавка». Вони розмовляли російською, а тоді вони вже стали трохи розмовляти українською. Зараз їх забрали в дитячі будинки сімейного типу. Ми плакали за ними, як за своїми дітьми, вони нас чекали — настільки добрі діти.

Після початку війни мої знайомі із Євросоюзу давали нам гуманітарну допомогу. Цю гуманітарну допомогу ми возимо в Чернівці, в спонсорів просимо гроші, бо це щонайменше 8 тисяч треба, щоб поїхати туди й звідти. Завдяки цій гуманітарній допомозі ми почали доглядати за малозабезпеченими людьми, багатодітними сім’ями. Нашу громаду знають всі переселенці, тому що ми брацлавчанам давали продукти й одяг — усім, хто потребує.

Я пишаюсь тим, що нам на громаду дали грамоту від армії. Ми допомагали військовим усім чим могли: продуктами, і аптечками. Дуже багато ми відіслали на армію допомоги.

Про втрату

Єлизавета Цареградська: Оскільки ми живемо в такий час, то, на жаль, це питання для нас дуже актуальне зараз для великої кількості людей: ви говорите про те, що ваш чоловік загинув в ДТП, і я розумію, що це різне —  втратити близьку людину в ДТП та втратити близьку людину на війні, але це все про втрату. Ви залишилися з трьома дітьми й мусили давати собі раду. Можливо, є щось, якась порада для тих жінок та чоловіків, які опинилися в схожих обставинах? Що допомогло вам продовжувати рух?

Фаїна Баєк: Може, це віра в Бога — я кажу, що це мені Господь допоміг. Було дуже важко в ті радянські «лихі 90-ті», на столі бувало хліба не було, але мені Бог дав дуже гарних дітей. Вони розуміли, що є, що немає. І сестра моя допомогла, і брат, хоч зараз між нами є непорозуміння. І батьки мої допомагали. А можливо, це любов. Можливо, підтримка моїх дітей. Ви знаєте, я ніяке рішення не ухвалюю без участі дітей. Зяті й невістка — це мої діти, у нас це невіддільно. І я весь час телефоную їм, щоб насмілитись на якийсь крок.

До речі, я важила колись 145 кілограмів, була товста. І коли діти поїхали в Ізраїль, в мене щось переклинило, і я 7 років не їла ні хліба, ні картоплі, я не вміла худнути правильно. Але я схудла до 76 кілограмів. Зараз я трохи поправилася, але держу себе в тонусі. Я займаюся ходьбою, я роблю зарядку вранці й ввечері, в мене роботи багато.

Можливо, діти хотіли, щоб я зв’язала життя з кимось, а я не хочу цього. У мене був дуже прекрасний чоловік, і, можливо, це любов. Я колись казала, що це ненормально, але, видно, таке життя.

Я навіть не можу дати цим жінкам якоїсь поради, адже це все залежить від душевного.  

А зараз я живу громадою, дітьми, мама моя ще, слава Богу, жива.

 «Моя правнучка пережила те саме, що й мій батько»

Фаїна Баєк: Ми у громаді маємо такий авторитет, що жодного поганого слова про євреїв ніхто нам не скаже у спину. Нас дуже поважають, і люди знають, що Фаїна Михайлівна ніколи не лишить у біді, якщо хтось просить допомоги. Зараз мені треба музей зробити, тому якихось особливи доходів немає. Однак, до мене телефонують люди, наприклад, з Харкова і я допомагаю їм им можу. Кажу їм, що приїду, і якщо буде можливість, то буду й далі допомагати.

До речі, кілька слів хочу сказати про єврейський дитячий будинок у Брацлаві, який був тут і під час Другої світової війни. Він був заснований у 1920-х, коли були погроми, а потім сталінські репресії. Здається, у 1927 році єврейська організація «Джойнт», яка допомагає євреям, організувала цей перший єврейський дитячий будинок. Тоді він був акцентований на євреях. Але через те, що безпритульних дітей було дуже багато, то стали брати й українських дітей. Коли розпочалася війна, то цих дітей хотіли вивезти в Одесу, в порт, щоб переправити їх морем за кордон. Але по дорозі їх розбомбили, і ті, хто вижили, повернулися назад у цей дитбудинок. Згодом у лютому, о третій годині ночі, поліцаї зайшли в цей дитячий будинок, зібрали 250 дітей (серед них були й українські, вони не питали паспортів і свідоцтв), роздягли та через весь Брацлав роздягненими повели до річки Буг. Там утопили їх в ополонках. Якщо діти випливали, то вони їх дотоплювали. Там цим дітям пам’ятничок стоїть. І ми в нашому музеї також хочемо передати цю історію.

Пройшло багато-багато років, нам не було де дітися, треба було зробити волонтерський центр, і нам дали місце у цьому дитячому будинку. Звичайно, цей будинок вже розбудували. Але де початково був цей дитячий будинок, там ми зробили волонтерський центр. Уявляєте, який збіг обставин?

Торік я їздила у Польщу, виступати на саміті в Аушвіці, де було 26 країн. Темою була теперішня війна і Голокост. Мені надали слово і я розповіла, що коли розпочалась війна, то моя невістка з 8-місячною онучкою поїхала в гості до батьків у Маріуполь. Вона не встигла виїхати до початку повномасштабного вторгнення, місяць ховалася у підвалі, де було ще сотня людей. Рвалися снаряди й вона казала, що такого жаху вона не бачила навіть у найжахливіших фільмах. Вони сиділи голодні, у холоді. Добре, що вона дитину годувала ще грудьми. Збереглися їхні з батьками машини й вони потихеньку пройшли фільтраційний табір та виїхали до Грузії. І тоді їх забрали.

Коли я виступала на цьому саміті, то говорила, що треба молитись за Україну, щоб цього більше не повторилося. Я розповіла, що мій батько багато років тому був у концтаборі, потерпав від насильства, голоду, холоду, знущань. Пройшло багато років, і вже його правнучка пережила те саме. З неї також знущалися холодом й голодом. І це дуже важко та страшно.

Я велика патріотка, і моя громада — великі патріоти України. Можливо, це комусь здасться смішним, але сама у своїй трикімнатній квартирі плачу від того, що я так люблю свою Україну. Я настільки люблю її, що мені дуже боляче, коли починають щось про Україну погане говорити. Тому в мене нема порозуміння ні з братом, ні із сестрою.

Проект виходить за підтримки канадської недержавної організації «Українсько-Єврейська Зустріч» (UJE). 

Слухайте подкаст на сайті Громадського радіо.

ПРИМІТКА: Опубліковані статті та інші матеріали на сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE подані від імені відповідного автора не означають, що організація поділяє та підтримує таку думку. Ці матеріали розміщено для сприяння в заохоченні до дискусій у контексті українсько-єврейських взаємин. На сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE надаватиметься інформація, що відображатиме різні точки зору.