Іван Дзюба (1931–2022)
Іван Дзюба — дисидент, літературознавець, міністр культури України, співзасновник «Народного руху України» — відіграв одну з ключових ролей у відновленні незалежності України в 1991 році. Народився 1931 року в селі Миколаївка на Донеччині. Це був трагічний і страшний час Голодомору, й шукаючи порятунку, родина переїхала в селище Новотроїцьке, а далі — в Оленівські Кар'єри, де Іван закінчив середню школу. Це був і час активної русифікації, тож очікувано, що змалечку хлопець був переважно російськомовним. Закінчив російську філологію в Донецькому педагогічному інституті, а згодом аспірантуру Інституту літератури імені Тараса Шевченка. Власне, в цей період життя він став одним з активних учасників Клубу творчої молоді, де познайомився й заприятелював із Василем Симоненком, Ліною Костенко, Іваном Світличним, Аллою Горською, Іваном Драчем. Це була когорта тих, хто незабаром виявив свою активну громадянську позицію, таким чином потрапивши під прицільний погляд радянських спецслужб.
Вересень 1965 року став переломним у житті Івана Дзюби — він активно виступив на підтримку заарештованої творчої молоді під час прем'єри фільму «Тіні забутих предків» у Києві. Це обернулося для нього втратою роботи: звільненням із посади консультанта літературного відділу видавництва «Молодь». Впродовж декількох років після цього Іван Дзюба працював коректором в «Українському біологічному журналі» — для нього це стало своєрідною ізоляцією від літератури й літературознавства. У цей час 1965 року він також написав памфлет «Інтернаціоналізм чи русифікація?», в якому висвітлив загрозливі проблеми національних відносин у соціалістичному суспільстві. Цей текст очікувано спричинив неабияке обурення серед тогочасного партійного керівництва: з одного боку, трактат був однозначно антирадянський, а з іншого — базувався на радянських постулатах, які важко було заперечити. Реакція була очевидною: «Інтернаціоналізм чи русифікація?» визнали ідейно шкідливим твором.
Для Івана Дзюби це означало виключення зі Спілки письменників України, що сталося 1972 року, а згодом — арешт. У 1973 році його засудили до 5 років ув'язнення і 5 років заслання за антирадянську діяльність. З огляду на дуже слабке здоров’я, яке стрімко погіршувалося в умовах ув’язнення, Іван Дзюба звернувся до Президії Верховної Ради УРСР з проханням про помилування. Після ув’язнення йому вдалося уникнути наступного лише завдяки авіаконструкторові Олегу Антонову, який знайшов йому роботу коректора в багатотиражці Київського авіазаводу.
Наприкінці 1980-х політична ситуація дещо пом’якшала. Для Івана Дзюби це стало нагодою повернутися до активного громадсько-політичного життя. Восени 1989 року він став одним із засновників «Народного Руху України», президентом Республіканської асоціації україністів. З 1991 року очолив журнал «Сучасність» на посаді головного редактора. З моменту проголошення незалежності України він стрімко пішов у політичне життя: із 17 листопада 1992 року по 19 серпня 1994 року був міністром культури України. У 1999–2005 роках очолював Комітет з Національної премії України імені Тараса Шевченка. Іван Дзюба був одним із засновників ініціативної групи «Першого грудня» та її учасником у 2011–2019 роках. З 2001 року почесний доктор Національного університету «Києво-Могилянська академія».
Важливо зазначити, що крім активної проукраїнської позиції, Іван Дзюба одним із перших серед дисидентського кола активно підтримав і сприяв українсько-єврейському діалогу та порозумінню. Саме він відкрито заговорив про трагедію Голокосту під час вшанування пам’яті 25 роковин розстрілів у Бабиному Яру 26 вересня 1966 року. Тоді Іван Дзюба перебував під прицільною увагу радянських органів безпеки, проте це не стало перешкодою для нього.
«Я хочу звернутися до вас, євреїв, як українець — як член української нації, до якої я з гордістю належу. Бабин Яр — це трагедія всього людства, але сталася вона на українській землі. І тому українець не має права забувати про неї, так само як і єврей. Бабин Яр — це наша спільна трагедія, трагедія перш за все єврейського й українського народів» — на той час ці слова Івана Дзюби були чи не першими офіційно промовленими з боку українців щодо трагедії Бабиного Яру.
У 2016 році Іван Дзюба отримав нагороду імені митрополита Андрея Шептицького в дні вшанування пам’яті трагедії Бабиного Яру. Цю нагороду присуджують Єврейська конфедерація України та канадська недержавна організація «Українсько-Єврейська Зустріч» особам з України, Ізраїлю або української чи врейської діаспори за внесок у зміцнення українсько-єврейських взаємин.
Іван Дзюба помер 22 лютого 2022 року, за два дні до повномасштабного російського вторгнення в Україну. Похований у Києві на Байковому кладовищі. У своїй розмові для книги «Діалоги порозуміння. Українсько-єврейські відносини» Ізабелли Хруслінської й Петра Тима, яка вийшла друком 2011 року у видавництві «Дух і Літера», Іван Дзюба зазначив:
«Почну з дитинства. У нашому робітничому селищі було, може, двоє-троє євреїв. Був, зокрема, лікар у лікарні, де моя мама працювала санітаркою, і він трохи опікувався мною. Була ще одна єврейська сім’я, теж лікарів — я вчився малювати разом з їхнім сином Вітею, він малював набагато краще. Звичайно, я тоді не сприймав їх як євреїв — це вже пізніше зрозумів. Коли почалася війна, поширилися чутки про те, що німці переслідують євреїв, але вони не повірили. Німці ж така культурна нація — звісно, це лише пропаганда. Але все ж таки виїхали й вціліли. А серед тих, хто не виїхав, був один робітник з бляшаної майстерні: чи не мав можливості, чи йому байдуже було. Його примусили ходити з пов’язкою, а потім зник — мабуть, “ліквідували”. Це було перше знайомство з тим, що є проблема євреїв: звичайно, я не розумів цього саме так, просто співчував».
