Ізраїльська війна за Україну,або Браття по різному

[Передмова автора: Ця стаття була написана навесні 2014 року по гарячих слідах після перемоги Майдану та анексії Криму Росією. Текст російською мовою був надрукований у паперовому варіанті в київському журналі "Новое  Время". Нижче вперше публікуються українська та англійська версії цього тексту, що був оновлений мною у 2024 році.

Рідні брати Семен та Ісаак Брімани, які пройшли Другу Світову, не знали, що їхні онуки Шимон Бріман та Саймон Ціпіс, живучи в Ізраїлі, розійдуться по різні боки барикади через Україну та Росію. Але так сталося: два кузена-євреї ведуть запальні суперечки на Святій Землі.

Шимон-журналіст, автор цих рядків, переживає за Україну, а Саймон — дослідник проблем безпеки, організовує у Тель-Авіві пікети з георгіївськими стрічками.

Де коріння цього розколу? Може, у тій звичайній школі Харкова, де українську мову та літературу мені викладала чудова вчителька Раїса Федосіївна Андрющенко. Половина українців класу відмовлялася вчити рідну мову, і вчителька готувала юного Брімана на міську олімпіаду з української літератури.

А в цей час Саймон ріс у Севастополі — «гордості російських моряків», з усіма радянсько-патріотичними наслідками. Саймон після анексії Криму до Росії перестав соромитися питання в Ізраїлі, звідки він — мовляв, раніше його скривлювала необхідність говорити «із Севастополя, Україна».

Мій родич, почуваючи себе людиною виключно російської культури, соромився самого слова «Україна» як символу другорядності.

Натомість я тепер поправляю ізраїльтян iвритом: ні, я не «мі-Русія», не з Росії — я «мі-Украйна», з України. І це слово після Майдану-2014 означає для багатьох ізраїльтян прагнення свободи, протистояння диктатурі та надію на краще майбутнє.

Енергетика Майдану, «гоп-стоп» Криму та бої на Донбасі зробили Україну активним ньюсмейкером ізраїльських ЗМІ.

Пам'ятаю, 2007 року візит президента Ющенка до Ізраїлю позначився у статті на останній сторінці газети «Маарів» — про арешт стюарда ющенківського літака, який намагався контрабандою ввезти до Ізраїлю породистих цуценят. А зараз — перші шпальта про битви Майдану, докладні репортажі по Криму, Донбасу та виборам президента-2014.

Україна стала зрозумілішою і ближчою до ізраїльтян. І в своїй масі вони симпатизують Україні — адже ми самі пережили щось подібне, ми так само рвалися до свободи та незалежності, і проти нас були набагато сильніші сусіди-агресори.

Іронія в тому, що анексія Криму «допомогла» Ізраїлю, надавши дуже важливий аргумент. Коли США, ЄС і Росія намагаються переламати нас, схиляючи до поступок на користь арабів, ми показуємо на Україну і кажемо: «Ваші міжнародні гарантії та договори не варті паперу, на якому вони написані. Сьогодні у світі не можна покладатися на папірці типу Будапештського меморандуму — а лише на себе та свої сили».

А ще Україні пощастило із послом в Ізраїлі. У п'ятницю 21 лютого 2014 року, коли падіння режиму Януковича було далеко не очевидним, енергійний посол Геннадій Надоленко вже їздив лікарнями Ізраїлю, домовляючись про прийом поранених з Майдану.

Добра «фея» київських волонтерів Марина Лисак взвалила на себе координацію між країнами. Центральна синагога Києва на вулиці Шота Руставелі 5-6 березня 2014 року гула, як вулик — вона стала штабом підготовки до відправлення поранених майданівців до Ізраїлю.

За добу до вильоту потрібно було терміново перерахувати до лікарні заставу — і 60 тисяч доларів негайно вислав Олександр Левін, голова єврейської релігійної громади Києва.

А 7-го березня київський рабин Моше-Реувен Асман в аеропорту Борисполя заходив у всі машини швидкої допомоги та благословляв кожного пораненого.

Я бачив цей сюрреалізм: на злітній смузі німецькі санітари вносять у літак носилки з українськими хлопцями під благословення рабина. А вже за три години в Ізраїлі літак зустрічали 30 волонтерів «ізраїльської сотні» під керівництвом Анни Жарової, Зінаїди Невзліної та Олексія Остапенка.

Кнесет та МЗС Ізраїлю намагаються лавірувати, дотримуючись нейтралітету — мовляв, нам однаково важливі добрі відносини і з Росією, і з Україною. Але коли на початку травня 2014 року бойовий корабель ВМФ Росії мав зайти в порт Хайфи, влада Ізраїлю відмовила кораблю в стоянці — через побоювання, що якщо після заправки у нас російський корабель атакує Україну, то Ізраїль тоді звинуватять у співучасті.

Конфлікт України-Росії розколов ізраїльтян — вихідців із екс-СРСР. Рвуться давні знайомства, палахкотять Інтернет-війни, тисячі людей обговорюють Київ та Донецьк гарячіше, ніж Єрусалим та Нетанію. Навіть за тисячі кілометрів від країн, цей конфлікт зачіпає якісь глибокі струни в душах ізраїльтян.

А з Саймоном я, мабуть, колись вип'ю пива на середземноморській набережній. Все-таки ми брати-ізраїльтяни, хоч і троюрідні.

Оновлено: 04.2024
Текст та фотографії: Шимон Бріман (Ізраїль).