JDC.org: Від генерального директора «Джойнту» : в Україні під обстрілами шириться героїзм

Я тільки-но повернувся з України, де зустрівся з тисячами євреїв, які зазнали долі переселенців через війну на сході України, з колегами з організації «Джойнт» («American Jewish Joint Distribution Committee») та волонтерами, які працювали днями та ночами, забезпечуючи євреїв украй необхідною екстреною допомогою та підтримкою під час загострення конфлікту.

alan gillМене дуже надихнув нездоланний потенціал людського виживання у нелюдських умовах. Наша мета — бути поряд у часи великих потрясінь, серйозної небезпеки і масової руїни. Мені знову випало стикнутися із тим болючим фактом, що переселенців і знедолених об’єднує особлива мова. Це мова спільного відчаю, яка оприявнюється, коли біженці війни збираються докупи. Це мова, яка спонукає вповноваженого чи волонтера дертися через зруйновані будівлі та пробиратися під снайперським вогнем, аби доставити пакет харчів тому, хто не спроможний вийти дому, — літньому єврею. І це мова, яка спонукає нашу роботу на сході України сьогодні, адже через надзвичайний стан маса людей звернулася до саме єврейської громади. Бо більше нема, до кого.

Хочу поділитися з вами кількома шкіцами, що проілюструють, як та унікальна мова давала про себе знати у ході наших спроб надати надзвичайну допомогу під час цього конфлікту.

Ми взялися до дій у лютому, на початку кризи, за негайної та великодушної підтримки наших дивовижних партнерів: рабина Єхіеля Екштейна та Міжнародного товариства християн і євреїв, а також Об’єднання єврейських федерацій Північної Америки.

Ці історії про непохитність свідчать із хорошого боку про реакцію міжнародного співтовариства і нагадують про те, що всі ми пов’язані один з одним.

*** *** *** ***

На вулиці 21°С, у Дніпропетровську сонячно, але майже всі говорять про грядущу зиму. Чи буде газ для опалення, і якщо буде, то чи всі зможуть за нього заплатити? Грошей не вистачає, на пенсію нічого не можна купити через девальвацію гривні, що дедалі більше набирає обертів. Все частіше люди не можуть собі дозволити придбати навіть предмети першої необхідності.

Зима у цьому регіоні постійно завдає немало клопотів, але цього року вона переймає українців більше, ніж завжди. Люди тікали з розбомблених міст: Донецька, Луганська, Краматорська, Слов’янська, Горлівки та інших, — а тепер розміщуються там, де за допомогою «Джойнту» можна знайти пристановище. Подеколи це літні бази відпочинку без опалення, тож ті, хто перебуває там зараз, муситимуть поїхати звідти вже найближчим часом.

Ми зустрілися з одним подружжям, яке врятувалося з Донецька. Уже на початку розмови вони ледь могли втримати сльози. Схвильована жінка розповідає про казкові троянди у її рідному місті, як вона за ними сумує. Вона говорить, а вуста та все її тіло тремтять.

Інша пара розповіла про те, як вони покинули дім під обстрілами. Вони вибігли просто у тому, в чому були, та навіть не мали змоги нічого взяти з собою. Я тримав їх обох за руки, коли вони розповідали про своє врятування. «Я вже ніколи не побачу своїх батьків», — каже жінка. «Їм не вдалося приїхати з вами?» — запитую.

«Вони вже давно померли», — пояснює вона.

Але альбом із їхніми фотокартками лишився удома.

Вона вже ніколи не побачить їхніх фотографій. «Решту так чи інакше можна замінити», — схлипує вона. Альбом же був безцінний.

*** *** *** ***

Я познайомився з родиною Двоскіних-Волоз, яка втекла з Луганська до Дніпропетровська.

Роза Двоскіна народилася 1931 року в єврейській родині у Луганську. Коли почалася Друга світова війна, Розу евакуювали разом із матір’ю, двома братами та дідом. Після повернення Роза вийшла заміж і народила двох дітей, одна з них її — донька Поліна.

Яна Волоза народилася 1934 року, також у Луганську. Мати Яни працювала хірургом і їздила з місця на місце потягом, рятуючи життя радянським солдатам під час війни. Завдяки материній службі, Яні вдалося уникнути найгіршого: жахіть нацистської жорстокості. Коли війна скінчилася, Яна повернулася до Луганська. Вона жила у місті з чоловіком і сином Павлом.

Поліна і Павло стали чоловіком і дружиною, і сьогодні, разом зі своїми матерями, отримують допомогу від «Джойнту», обживаючись у новому місті, намагаючись подолати емоційне потрясіння та матеріальні збитки, яких вони зазнали. Всі четверо живуть разом у крихітній орендованій квартирі й отримують допомогу від місцевого центру соціального забезпечення «Хесед», що включає надання харчів, медикаментів і предметів гігієни.

Їхній внук живе у Німеччині і допомагає родині сплачувати оренду, а решту видатків узяв на себе «Джойнт». Ми робимо все від нас залежне, аби забезпечити добробут цієї родини, яка переживає різкі зміни життєвих умов і велику травму.Звісно, не всім ранам цим зарадиш. Досі Янині спогади про війну були приглушені. Їй пощастило втекти з Луганська двічі: у дитинстві та місяць тому, і коли вона оповідає мені про обидві подорожі, травма від обох зливається воєдино. Погляд її очей лякає.

*** *** *** ***

Я зустрів незвичайного чоловіка, який виділяється з усіх незвичайних людей — справжніх героїв.

Його звати Віктор Петрович зі Слов’янська. Коли буяли бої, 65-річний Віктор, який не є євреєм, відчув, що неодмінно має допомогти євреям свого міста, які опинилися в особливо скрутному стані. Тож, ховаючись від куль, він доставляв їжу та медичні препарати на своєму велосипеді більш ніж 100 євреям, які не могли вийти зі своїх помешкань. Одним із етапів його місії було телефонувати до «Хеседу», аби дізнатися їхні адреси. Часто він телефонував із дахів будинків, адже лише там можна було знайти телефонне покриття. Він знову і знову серйозно ризикував життям, адже його запросто могли прийняти за бійця та розстріляти. Аби побороти стрес, поки Віктор віз передачі, він промовляв гебрейські молитви, уривки з яких він вивчив від інших. Я був приголомшений, коли почув ці молитви від нього.

Я запитав його, як він зважився на те, аби раз за разом ризикувати своїм життям, а він, як ні в чому не бувало, сказав: «Якщо не я, то хто?»

І мені знову відібрало мову.

Віктор — це сучасне втілення «Праведника світу», людини, сповненої надзвичайної мужності та самовідданості, благодіяння якої є благословенням не тільки для нас, євреїв, але й для всього людства.

*** *** *** ***

Галина – 80-річна директорка джойнтівського «Хеседу» у Краматорську.

Ця бабуся і прабабуся працювала цілодобово під час кризи, аби забезпечити життєві умови та догляд євреям, які залишилися в її регіоні. Але сьогодні вона змушена працювати віддалено з Дніпропетровська і так само, як її колеги у цьому місті, вона перебуває на зв’язку з десятками працівників та волонтерів, які залишаються у зонах конфлікту та навідуються до всіх, хто потребує допомогти.

Галина втратила шістьох літніх підопічних під час конфлікту. І коли я говорив із нею, попри те, що вона випромінювала неймовірну хоробрість, було відчутно, що вона страждає та переживає глибоку травму. І далеко не одна вона. Ми відчуваємо велику відповідальність за цих людей як під час кризи, так і після того, як наруга скінчиться. Допомогти їм облаштуватися як слід, повернутися до себе, подолати травму є і буде нашою метою та нашим обов’язком.

*** *** *** ***

У новому єврейському общинному центрі у Дніпропетровську я зустрівся з групою дуже позитивної єврейської молоді (16-25 років). Більшість із цих енергійних і палких молодих людей повернулися до своєї єврейської ідентичності протягом останніх кількох років. Як і їхні батьки та сусіди, вони глибоко стурбовані, якщо не сказати травмовані, тим, свідками чого вони стали останнім часом в Україні.

Втім, попри біль і непевність, вони оптимістично дивляться на життя. Їхнє єврейство є основним фактором у їхній ідентичності, який підсилює почуття спільності та допомагає впоратися з тим, що чекає попереду.

Вони – лідери єврейського майбутнього, і вони вірять у те, що зможуть зробити цей світ кращим.

Неймовірно, що надія цих натхненних молодих хлопців і дівчат не згасає. Вони є частиною повсюдного чуда нашого часу: єврейська громада продовжує існувати там, де буремні чинники історії доклали неабияких зусиль, аби її не було.

*** *** *** ***

«Джойнт» щасливий, що має партнерів у цій аводат кодеш — святій роботі. Це — Об’єднання єврейських федерацій Північної Америки, Міжнародне товариство християн і євреїв на чолі з рабином Єхіелем Екштейном, Клеймс Конференс та «Всесвітня єврейська допомога», а також наші партнери у місцевих громадах Хабаду та всі інші, хто у цей важкий час запропонував свою допомогу, аби запобігти людським стражданням. Вони рятують життя та підтримують вогник надії там, де її украй потребують. Ми й надалі підтримуватимемо цей вогонь. Це ми, це наша робота. З покоління в покоління. Зичимо народу України змін на краще.

 

Автор: Алан Ґілл — генеральний директор і віце-президент «Джойнту», Американського єврейського об’єднаного розподільчого комітету

Перша публікація матеріалу: http://www.jdc.org/jdc-field-blog/2014/from-the-ceo-front-line.html

Перекладач: Олеся Кравчук, журналіст, перекладач

Редагування: Мірям Фейґа Бунімович, співробітник «Українсько-єврейської зустрічі» в Ізраїлі

 

ПРИМІТКА: UJE не несе відповідальності за статті та інші матеріали, розміщені на сайті UJE та на його фейсбук-сторінці. Метою опублікування таких документів є сприяння і пожвавлення дискусій в галузі українсько-єврейських взаємин. Як веб-сайт, так і фейсбук-сторінка покликані бути джерелом інформації, яка відбиває різні точки зору.