Кай Струве: «Масові злочини минулого, особливо Голокост, повинні стати постійним нагадуванням для відстоювання демократичного і толерантного суспільства»

Питання ролі українських націоналістів під час Голокосту вкрай часто піднімається російською пропагандою. Розмову з німецьким істориком, дослідником антиєврейського насильства в Україні Каєм Струве присвячено основним аспектам погромницького насильства літа 1941 року. У 2022 році видавництво «Дух і Літера» опублікувало книгу історика, присвячену проявам антиєврейського насильства в Східній Галичині влітку 1941 року та ролі членів ОУН у цих процесах. Відтак ми обговорили ключові висновки книги і те, в чому полягають основні міфи російської пропаганди, яка часто інструменталізує ці історичні події.

«Українська перемога в цій війні могла б бути важливим внеском у подолання минулого»

Оскільки це інтерв’ю ми публікуємо в рубриці «Подолання минулого», моє перше запитання стосується значення цього поняття. Що для Вас означає «подолання минулого»?

Я вважаю, що є принаймні два можливі трактування терміна «подолання минулого». Першопочатково це поняття походить із власне німецького терміна Vergangenheitsbewältigung (подолання минулого), який був доволі популярний у період 1950–1980-х років. Фактично він описував процес розгляду масових злочинів націонал-соціалістичного режиму в німецькому суспільстві, їх розуміння і обговорення. Але з того часу впродовж останніх десятиліть цей термін використовується досить рідко, тому що в певному сенсі він означає, принаймні в німецькій мові, що це процес, котрий повинен мати якесь завершення. Тобто німецьке суспільство повинно справитися зі злочинами минулого, але коли це буде зроблено, ми можемо про них забути. Тому багато хто вважав, що такий висновок робити не можна: масові злочини минулого, особливо Голокост, повинні стати постійним нагадуванням для відстоювання демократичного і толерантного суспільства. Інше значення цього поняття в українському контексті, яке запропонував зокрема Ярослав Грицак у своїй однойменній книзі, полягає в тому, що Україна повинна позбутися структур минулого, які обмежували її і в певному сенсі досі обмежують позитивний розвиток впродовж десятиліть незалежності. Грицак також стверджує, що розуміння й осмислення історії має важливу роль у цьому процесі.

Мені здається, що у контексті нинішньої війни терміну «подолання минулого» можна надати третє значення. Російсько-українська війна значною мірою стосується імперських ідей, уявлень і травм минулого, а також, що важливіше, браку справжнього порахунку із радянськими злочинами і злою природою радянського режиму в російському суспільстві. У цьому сенсі українська перемога в цій війні могла б бути важливим внеском у подолання минулого.

Частина істориків вважає, що Україна досі залишається заручницею свого історично невигідного статусу порубіжжя європейської цивілізації — зоною зіткнення з Росією. Як саме варто переосмислювати минуле, зважаючи на це порубіжне розташування?

На мою думку, нинішня війна підіймає дуже багато нових питань для істориків, а також ставить під сумнів багато попередніх переконань. Мені здається, що це запитання скоріше не до українських, а до західних істориків і міжнародної громадськості. Очевидно, це також дуже важливе питання для російських істориків, але в цю проблему зараз вдаватися не будемо. Серед  західних істориків (мабуть, це найвідчутніше в Північній Америці, але також і в Німеччині) триває дискусія про проблеми російськоцентричного сприйняття Східної Європи та колишнього Радянського Союзу в західному і міжнародному науковому середовищі. Такий підхід призвів до ігнорування інших національних історій, мовних культур чи неросійського досвіду. Зараз іде багато обговорень про деколонізацію не лише російської тематики, але і взагалі наук, які займаються дослідженням цього регіону, у тому числі й історії. У будь-якому випадку я вважаю, що одним із наслідків нинішньої війни буде більш критичний підхід до вивчення Росії і Радянського Союзу як імперій, а також більша увага до досвіду, перспектив і голосів неросійських народів.

Також я вважаю, що як Німеччині, так і багатьом іншим західним країнам треба приділяти більше уваги радянському режиму і його масовим злочинам. Це питання не до історичних досліджень — такі історичні дослідження очевидно існують, можливо з низкою прогалин, але в цілому ситуація там непогана. Радше це питання громадського усвідомлення і культури пам’яті.

Станом на сьогодні велику роль в інформаційних протистояннях з Росією відіграє довга тінь Другої світової війни. З одного боку, Росія використовує радянські міфи про цю війну у своїй антиукраїнській пропаганді. З іншого — ми спостерігаємо владу дискурсу про Другу світову війну в медійному полі України (ми часто чуємо від людей та медіа висловлювання на кшталт «гірші за німців», «фашисти/нацисти» і похідне від останнього «рашисти», що сьогодні вживаються для означення дій агресора). Про що може свідчити цей дискурс? Наскільки правомірним сьогодні є використання понять, витворених для означення подій Другої світової війни? Як Ви вважаєте, чи може нинішня війна змінити наше уявлення про Другу світову війну загалом і Голокост зокрема?

Тут є декілька важливих, але складних питань, і мені здається, що цими питаннями нам доведеться займатися не один рік, а може й наступні десятиліття. Я почну зі спроби відповісти на останнє запитання, бо воно, мабуть, найфундаментальніше. У Німеччині, а також серед західної міжнародної громадськості Голокост і масові злочини Німеччини під час Другої світової війни перебувають у центрі історії XХ століття, і в певному сенсі вони вважаються, як сказав німецький філософ Юрген Габермас десь 30–40 років тому, таким собі негативним символом історії XX століття. З іншого боку, радянські масові злочини отримували недостатньо уваги. Проте якщо спостерігати за німецькими чи радше західними дискусіями, то за останні 10–15 років можна помітити у цьому певні зміни. Це означає, що відбувається повільне зростання уваги до радянських масових злочинів у результаті впливу східноєвропейських країн, серед них й України. Я вважаю, що внаслідок російської війни проти України цей процес значно прискориться. Наприклад, у листопаді 2022 року німецький бундестаг визнав Голодомор 1932–1933 років в Україні геноцидом. У цій резолюції також наголошується, що радянські масові злочини є частиною нашої спільної європейської історії.

Водночас у Східній Європі історія Голокосту отримала зростаючу увагу громадськості фактично лише з 1990-х років. У масовій свідомості українського суспільства впродовж останніх 15 років можна спостерігати зростаючу увагу до Голокосту. Я вважаю, що це продовжуватиметься, принаймні мало б продовжуватися, бо Україна, Польща, Білорусь, Литва — це країни, де відбулися масові вбивства великої кількості європейських євреїв і звідки перед Другою світовою війною походила більшість загиблих євреїв. Тому Голокост мав найбільший вплив саме на ці частини Східної Європи.

«Я надаю перевагу більш нейтральним термінам “антиєврейське насильство” та “насильство проти євреїв”, а не “погром”»

Як у наші складні часи варто обговорювати питання історії Голокосту, яке часто тягне за собою різні незручні аспекти, як-от співучасть місцевих організацій і населення? Можливо, частково це може грати на користь російської пропаганди? Як нам сьогодні говорити про цю тему, враховуючи контекст російсько-української війни, щоб не нашкодити і разом з тим не уникати об’єктивності і потрібної дискусії?

Цей закид про «українських нацистів» («денацифікація» як одна з цілей нинішньої війни) не є винаходом Путіна. Це лише найновіший вираз радянського образу «ворога» українського націоналізму, означення всіх антирадянських форм українського націоналізму як «фашизму». Мені здається, що аналіз цього образу «ворога» також є одним із завдань для істориків. Цей образ «ворога» і далі вочевидь відіграє важливу роль в Росії. Можна навіть стверджувати, що він вплинув на рішення Путіна розпочати війну, тому що це рішення очевидно ґрунтувалося на дуже хибних уявленнях про Україну й українське суспільство. Зокрема його уявлення про те, що український націоналізм та українське прагнення до незалежності й окремої від Росії ідентичності не є глибоко вкоріненими в українському суспільстві. Усе це є частиною традиційного російського і навіть більше радянського образу «ворога». Це проблема, з якою бореться й українське суспільство ще з 1990-х років. Думаю, ви краще за мене знаєте, що в українському суспільстві з 1990-х років існував конфлікт між національним поглядом на історію і поглядом, на який сильно вплинули радянські елементи. Один з аспектів цього радянського образу «ворога» полягає в ототожненні всіх форм колаборації українців із німцями під час німецької окупації в Другій світовій війні з українським націоналізмом. Очевидно, це також розмиває відмінності між різними українськими акторами і заперечує той факт, що співпраця ОУН (б) з німецькою стороною значною мірою провалилася у другій половині 1941 року.

Тобто я не вважаю, що це створює якусь проблему для обговорення питань колаборації. Але мені здається (принаймні так було з 2014 року), що це відкриває можливість для серйозніших дискусій щодо цих питань. Зрозуміло, що такий радянський образ «ворога», який Росія інструменталізувала у 2014 році та ще більше у 2022 році, є маніпуляцією та фальсифікацією. І тим не менш очевидно, що колаборація була, так само як і були злочини націоналістів. Сподіваюся, тепер буде краща можливість обговорювати ці проблеми, ніж раніше, коли радянський наратив «Великої Вітчизняної війни» та пов’язаний із ним образ «ворога» у вигляді українського націоналізму все ще був впливовим і в Україні.

У 2022 році українською мовою було опубліковано Ваше фундаментальне дослідження «Німецька влада, український націоналізм, насильство проти євреїв», присвячене єврейським погромам літа 1941 року. Згідно з Вашими висновками, більшість погромів мали не стихійний, а організований характер. Хто саме несе ключову відповідальність за організацію погромів на теренах Східної Галичини?

У своєму дослідженні я надаю перевагу більш нейтральним термінам «антиєврейське насильство» та «насильство проти євреїв», а не «погром». Я наводжу аргумент, що коли ми розглядаємо термін «погром» як явище, котре описує спонтанне насильство у контексті певних масових заворушень, тоді значну частину насильства, яка відбулася у вказаний період за участі місцевого населення, насправді не можна назвати погромом. На образ антиєврейського насильства літа 1941 року як погрому сильно вплинуло те, що відбувалося у Львові 1 липня 1941 року, тому що про цю подію є дуже багато свідчень євреїв, досить велика кількість фотографій та інших документів і навіть зафільмовані матеріали. Але це лише один із тих випадків. Події в інших місцях, особливо в менших населених пунктах, рідко були такими ж, як у Львові. Хоча є певні міста, де все проходило досить подібно, наприклад в Бориславі і Самборі. Для опису подій у цих містах можна використовувати термін «погром», бо це були насильницькі заворушення, так би мовити, масові публічні дійства зі спонтанним залученням великої кількості населення.

Проте багато насильства відбувалося в селах і містечках, де не було подібних стихійних заворушень, але проводилися цілеспрямовані вбивства у формі страт наперед обраних людей, котрих вважали пособниками радянської влади. Виконавцями злочинів були бойові групи ОУН, які вели підпільну боротьбу проти радянської влади, а на початку німецької окупації створили місцеві міліції. Ці вбивства у багатьох випадках зачепили не лише євреїв, а й українців та поляків, яких вважали «зрадниками». Але у подібних випадках, на відміну від євреїв, дуже рідко гинули цілі родини. Євреїв часто вбивали цілими сім’ями, тому складалося враження, що це були погроми, — саме таку інтерпретацію подій можна знайти в деяких єврейських мемуарах і свідченнях. Але якщо подивитися уважніше, то видно, що вбивали конкретні родини чи конкретних людей. Дуже часто це відбувалося вночі, тобто це не були події, розраховані на привернення публічної уваги. У деяких місцевостях людей арештовували невеликими групами, виводили за місто і розстрілювали або вбивали іншим чином. Ці цільові екзекуції були складовою процесу зміни влади з радянської на німецьку чи з радянської на українську, встановлення контролю над певними місцевостями як спроба ОУН побудувати державу в цей період.

У тих випадках, коли погроми мали стихійний характер, якими мотивами керувалися українські учасники погромів?

Центральне значення мав мотив ототожнення євреїв із радянською владою, антисемітський стереотип жидокомуни, суть якого полягає у тому, що євреї нібито були групою, яка підтримувала радянську владу й отримувала з цього вигоду. І в період переходу від радянської до німецької влади (чи до української, як багато хто сподівався) це було однією з форм «покарання» євреїв за злочини радянського режиму. У деяких випадках це спрямовувалося на конкретних людей, в інших — відбувалося у вигляді загального нападу на євреїв. Публічне насильство чинилося переважно в тих місцевостях, де радянська влада вбивала ув’язнених перед своїм відступом за декілька днів після нападу Німеччини 22 червня 1941 року. Львів очевидно тут дуже хороший приклад: євреїв привели до трьох великих міських тюрем, у яких було вбито приблизно 2 700 в’язнів у перший тиждень після 22 червня 1941 року. Місцева міліція, створена ОУН, за німецьким наказом зганяла євреїв туди на примусову працю. Євреї мусили видобувати тіла із камер і з масових захоронень на тюремних подвір’ях. Це і був ключовий контекст погромів у Львові, а також у Бориславі та Самборі: на євреїв нападали прямо в будівлі тюрми чи на вулицях біля неї. Інша особливість полягала в тому, що до тюрем зігнали значно більшу кількість євреїв, ніж було потрібно для подібної праці. Це робила не тільки міліція, а й місцеві мешканці, які спонтанно долучалися до цього процесу. Примусовий збір біля тюрми декількох тисяч людей уже сам по собі був елементом покарання. А напади, побиття і вбивства євреїв були формою публічного приниження та покарання за гадані злочини євреїв у період радянського правління.

25–27 липня у Львові відбулася чергова акція масового вбивства євреїв. Російськомовна стаття у «Вікіпедії» досі називає ці події «днями Петлюри» та означує їх погромом. Чим насправді були так звані «дні Петлюри» у Львові 25–27 липня 1941 року?

Так звані «дні Петлюри», події 25–27 липня 1941 року у Львові, називають погромом не лише у російськомовній «Вікіпедії». Подібне можна знайти в багатьох інших старіших публікаціях, у яких стверджується, що ця подія була схожа на погром 1 липня 1941 року. Якщо ж придивитися прискіпливіше, то видно, що це не був такий «погром», як 1 липня 1941 року: фактично 26–27 липня відбулася німецька масова страта приблизно 1 500 євреїв. Перед цією масовою стратою українська міліція заарештувала євреїв і привела їх до в’язниці на Лонцького, а звідти німецька поліція безпеки вивела їх за місто, де вони були розстріляні. Нерозуміння подій 25–27 липня 1941 року і сприйняття їх як погрому може бути пов’язане з тим, що численні спогади і мемуари євреїв, а також частина більш ранніх дослідницьких публікацій не робила різниці між окремими епізодами насильства у перші дні липня 1941 року. Окрім антиєврейського насильства 1 липня 1941 року також була німецька масова страта 5 липня 1941 року. Більшість євреїв у ці дні загинули саме під час цієї масової страти. Перед стратою проводилися арешти євреїв (біля 2 000 осіб). Численні зовнішні спостерігачі і зокрема євреї, які не були заарештовані й вціліли, у своїх свідченнях не проводять чіткого розрізнення між подіями 1 липня і наступними днями до 5 липня, адже там було багато подібних аспектів. Перед 5 липня 1941 року євреїв привели на стадіон біля в’язниці на Лонцького, їх також арештовувала і зганяла українська міліція, як і 1 липня українська міліція зганяла євреїв до будівлі тюрми. Але на відміну від 1 липня не було великого спалаху вуличного насильства. Тому події 25–27 липня дуже схожі на те, що відбувалося під час масової страти 5 липня 1941 року.

«Переважно чоловіки були як виконавцями, так і жертвами насильства під час подій на початку липня 1941 року»

Ви дослідили перебіг погромницьких акцій на теренах Східної Галичини. Проте ми знаємо, що на території Західної Волині також відбулася низка погромницьких акцій. Чи намагалися Ви проводити якісь паралелі і порівняння між погромами в Східній Галичині та Західній Волині і можливо також в країнах Балтії?

Події в усіх цих регіонах, окрім Білорусі, досить подібні. Це стосується і Волині, де ОУН також відігравала дуже важливу роль. Крім цього регіону, події в Литві найбільше нагадують Східну Галичину. У Латвії також були підпільні угруповання, які розпочали повстанську діяльність у кооперації з німцями після нападу Німеччини на Радянський Союз. Так само, як у Західній Україні була ОУН (б), повстанські групи були і в країнах Балтії. На мою думку, антиєврейське насильство в Західній Україні можна також порівнювати з погромами у Північно-Східній Польщі, як-от події у містечку Єдвабне Білостоцького воєводства, які активно обговорювалися в контексті праці Яна Томаша Ґросса «Сусіди». Хоча події в Єдвабному та околицях часто тлумачаться як спонтанний спалах насильства, джерела чітко вказують на те, що у цьому регіоні також діяло підпілля — у цьому випадку польське, — яке воювало проти радянської влади і яке теж проводило певну співпрацю з німцями (можливо, не настільки організовану, як у випадку українців чи литовців) під час нападу Німеччини на Радянський Союз. Як і в інших регіонах, представники підпілля взяли під свій контроль місцеві адміністрації, створили міліцію в містах і містечках, які покинула радянська армія, а також почали по-своєму карати тих, кого ототожнювали з радянською владою. Все це могло мати дуже серйозні наслідки, як-от у містечку Єдвабне. Зрозуміло, що подібний перебіг подій заохочувався німцями. Винятком є білоруські території, адже було дуже небагато місцевостей, де білоруським населенням вчинялися насильницькі дії стосовно євреїв. Я вважаю, що причина цього в тому, що на цих територіях не було сильного антирадянського повстанського руху у початковий період після німецького нападу на Радянський Союз.

Як Ви окреслюєте гендерні й вікові виміри погромного насильства? Яким було співвідношення чоловіків і жінок серед жертв та учасників/учасниць погромного насильства? Яку роль відіграло сексуальне насильство? Ви пишете про те, що певну роль у реалізації погромів відіграли підлітки віком 12–15 років. Які функції вони виконували? Чому, на Вашу думку, вони долучилися до погромного насильства?

Переважно чоловіки були як виконавцями, так і жертвами насильства під час подій на початку липня 1941 року. У таких містах, як Львів, це були погроми зі спонтанним залученням місцевих жителів. Зрозуміло, що серед виконавців і постраждалих також були і жінки: є відомі фотографії жінок-жертв погрому у Львові, які стали символом антиєврейського насильства часів Другої світової війни. Ці фотографії показують жінок, яких публічно роздягали в межах процесу приниження. Також практикувалися інші форми сексуального насильства стосовно жінок, серед них зґвалтування. Але загалом кількість повідомлень про зґвалтування досить невелика. Мені здається, немає достатньо доказів того, що це було масовим явищем улітку 1941 року, на відміну від погромів в інші періоди, наприклад у 1919 році.

Що ж до питання участі підлітків, про це немає дуже багато свідчень. Але є свідчення, що під час погрому у Львові молоді люди брали участь у вчиненні насильницьких дій проти євреїв. Мені здається, що тут можна хіба лише спекулювати щодо контексту і мотивації їхньої участі. Але напевно деяке значення має те, що ці заворушення, принаймні в тій формі, у якій вони відбувались у Львові, мали елементи подібності до антиєврейських погромів у попередні століття. Це елементи публічного покарання євреїв за порушення меж встановленого ладу, яким його уявляло християнське населення. Ці «порушення» були вчинені за період радянської влади, а напади мали нагадати євреям про їхнє місце в суспільстві, яке передбачало лише підлегле становище. Якщо проаналізувати подібні події наприклад у середні віки, у дослідницькій літературі можна знайти висновок, що це були публічні ритуали, які часто відбувалися у великодній період.  Один із їх проявів полягав у тому, що християнське населення кидало каміння в синагоги або єврейські райони. У таких дійствах брало участь дуже багато молоді. Тобто це був певного роду ритуал, який нагадував євреям, що вони мали підлегле становище в суспільстві і що їм не можна порушувати встановлені межі. Подібні елементи публічного дійства можна спостерігати і під час подій у Львові в 1941 році.

«В європейській історії ХХ століття були два надзвичайно злочинні режими — німецький націонал-соціалістичний і радянський»

На початку Ви говорили про дискусії щодо деколонізації східноєвропейських академічних студій взагалі та історичних студій зокрема. Чи можна щось зробити в цьому напрямі у контексті історії Голокосту? Чи піднімаються подібні питання у цій сфері досліджень?

Я думаю, що це не питання вивчення Голокосту на окупованих територіях України чи колишнього Радянського Союзу як таке. Воно більше стосується пам’яті про Другу світову війну та Голокост головним чином у західних суспільствах у період Холодної війни і в десятиліття після неї та її взаємозв’язку з пам’яттю про радянські масові злочини. Мені здається, що є питання, які насправді мало порушувалися серед істориків чи в громадських дискусіях. Це може виглядати досить парадоксальним, але в західних суспільствах у той період знання про радянські масові злочини й увага до них відійшли радше на другий план. Ми і сьогодні відчуваємо вплив Холодної війни на пам’ять про злочини цих двох режимів. Новий аналіз подібних питань стає все більш необхідним, оскільки очевидно, що війна Росії проти України стала можливою в тому числі через відсутність справжньої критичної оцінки радянських масових злочинів і радянських імперських традицій в Росії, а також через маніпулювання історією Другої світової війни.

Існує дві основні причини, які сприяли тому, що радянським масовим злочинам у європейській історії ХХ століття в західних суспільствах приділялася порівняно невелика увага. З одного боку, це було пов’язано з тим, що у другій половині ХХ століття в дискусіях щодо пам’яті про німецькі масові злочини ті, хто не хотів надавати пам’яті про Голокост центральне значення в історії ХХ століття, використовували радянські масові злочини для обґрунтування такої позиції. Серед прикладів тут можна навести німецький «спір істориків» 1980-х років, коли один із центральних фігурантів цих суперечок, Ернст Нольте, назвав ГУЛАГ більш «оригінальним» злочином у порівнянні з Аушвіцом. Одним із наслідків таких дискусій було те, що тематизація радянських масових злочинів дуже часто натикалася на підозру, нібито її справжньою метою була релятивізація Голокосту.

Друга причина — це політичні дискусії в західних суспільствах про відносини з Радянським Союзом під час Холодної війни. Для багатьох прихильників політики розрядки звернення до теми радянських масових злочинів розглядалося як спроба зупинити цю політику і посилити Холодну війну.

Що стосується України, то обидва зазначені фактори мали суттєвий вплив на дискусії щодо пам’яті про Голодомор у 1980-х роках у Північній Америці і сприяли тому, що пам’ять і знання про цей найбільший радянський масовий злочин залишалися малопомітними в західних суспільствах упродовж наступних десятиліть. Я думаю, що ця історія пам’яті також потребує переосмислення, адже зараз внаслідок нинішньої війни стає все більш зрозуміло, що в європейській історії ХХ століття були два надзвичайно злочинні режими — німецький націонал-соціалістичний і радянський. Україна може відіграти важливу роль у цій дискусії як країна, що найбільш постраждала від масових злочинів обох режимів.

Чому, на Вашу думку, такі постаті, як Володимир Бемко (котрий у 1939 році організував українсько-польсько-єврейський комітет, який намагався зупинити погроми, що почалися у вересні 1939 року в Галичині, і котрий також як юрист допомагав членам ОУН та іншим українцям уціліти під час німецької окупації), залишаються невідомими в українському суспільстві і в діаспорі? І ще одне методологічне питання: чи можлива деорієнталізація студій Голокосту в Україні? Тобто чи можна розглядати жертвами Голокосту не лише євреїв, а й представників таких невеликих етнічних груп, як кримчаки та караїми? А також чи можна розглядати як виконавців злочину не лише християнське слов’янське населення, а й, до прикладу, волзьких і кримських татар, які теж брали участь у переслідуванні євреїв? (Юрій Радченко)

Щодо останнього, то це питання, яке дійсно варто вивчати. Щодо першого запитання, у контексті подій літа 1941 року можна сказати, що дійсно були члени ОУН, які захищали євреїв, рятуючи їх від переслідувань. Коли історики вивчають подібні теми, вони стикаються зі складним розмаїттям минулого, де присутні дуже багато різних досвідів та патернів поведінки. Відобразити ці складнощі в історичних працях — важливе завдання в роботі історика.

Наскільки важливо досліджувати феномен Праведників народів світу, використовуючи культурологічний і деорієнталізаційний підходи? (Юрій Радченко)

Ми маємо вшановувати пам’ять про людей, які ризикували, а іноді й гинули, щоб допомогти іншим. Тому важливо досліджувати їхні історії та мотивацію поведінки. Це також включає в себе питання різних культурних контекстів і приналежностей, які часто відрізнялися або були більш складними в Україні, ніж у Західній Європі. Однак, як показали суперечливі дискусії останніх років у Польщі, це питання також іноді може переходити тонку межу між пам’яттю про людей, яких ми зараз вважаємо взірцевими, й інструменталізацією їхніх історій задля відволікання уваги від питань співучасті місцевого населення в Голокості. На мою думку, деякі з цих звинувачень перебільшені, але все одно це один із контекстів дискусії.

Чи позначилася російсько-українська війна на Вашій позиції, Ваших студіях, чи вплинула певним чином на Ваш дослідницький фокус і методологічні підходи?

Ця війна впливає на дослідження у різний спосіб. У 2022 році я мав намір почати розробку нового дослідницького проєкту, але війна дуже ускладнила цей процес. Проте важливіше те, що ця війна, на моє переконання, змінить наш погляд на історію, особливо на історію ХХ століття. У час таких різких політичних змін постає дуже багато нових важливих питань до історії. Наприклад, ще в 2021 році важко було уявити прийняття бундестагом згаданої мною резолюції. Це свідчить про певні зміни в суспільстві, у громадській дискусії, поглядах і питаннях під впливом цієї війни. Можливо, це більше стосується міжнародної громадськості, де зараз постає дуже багато питань, які в Україні є актуальними вже багато років. У цілому війна впливає на те, які питання будуть важливими для істориків у майбутньому.

Розмовляв Петро Долганов.

Цей текст є доповненою версією транскрипту інтерв’ю, що відбулося 29 листопада 2022 р. у межах циклу онлайн-семінарів «Подолання минулого».

У публікації використано світлини з особистого архіву автора та з відкритих джерел.

Кай Струве
історик, доцент східноєвропейської історії, Інститут історії Університету Мартіна Лютера, Німеччина. [email protected]

Вперше опубліковано @Україна Модерна

Проєкт виходить за підтримкиканадської неурядової організації «Українсько-єврейська зустріч» (UJE).

ПРИМІТКА: Опубліковані статті та інші матеріали на сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE подані від імені відповідного автора не означають, що організація поділяє та підтримує таку думку. Ці матеріали розміщено для сприяння в заохоченні до дискусій у контексті українсько-єврейських взаємин. На сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE надаватиметься інформація, що відображатиме різні точки зору.