Коли Україна була невидимою: Захід довгий час приймав радянський наратив, що це невиразна країна. Наше розуміння її культури й населення досі неповне

Первісно опубліковано англійською мовою @Wall Streeet Journal

Україні ніколи не приділяли стільки уваги, як нині. Кілька десятиліть тому ця нація та її представники були переважно невидимими, і більша частина Заходу їх ігнорувала.

Чеський письменник Мілан Кундера писав у 1983 році, що «одна з великих європейських націй повільно зникає … а світ цього не усвідомлює». Кундера відзначав поступову втрату мови, культури й народу. За іронією долі він вмістив це спостереження в примітці до свого есею «Трагедія Центральної Європи». На той час радянська влада маргіналізувала українську мову й культуру, репресувала тисячі українських патріотів, багатьох кинула за ґрати чи відправила у виправно-трудові табори.

Радянський наратив про те, що України не існує, луною повторювався в західному дискурсі. У США українцям та їхнім прагненням до державності приділяли скромну увагу на ранніх етапах Холодної війни, коли в західній Україні ще залишались острівці збройного опору. На початку 1960-х років питання незалежності України вже не знаходило собі місця в серйозних американських політичних дискусіях. У ліберальних колах антикомуністична риторика вийшла з моди, радянський блок перебував під жорстким контролем, і доля українців та інших «полонених націй» стала справою дедалі старішої діаспори. На чверть століття ця тема загалом зникла зі шпальт американських ЗМІ, за винятком випадкових згадок, часто в консервативній і центристській антикомуністичній періодиці.

Пошук в архіві New York Times за період 1960–1985 рр. показав, що це видання переважно висвітлювало такі українські теми, як народне мистецтво, кухню й співпрацю з нацистами. Така незбалансованість журналістських акцентів необдумано доносила радянську пропагандистську тезу, що національно свідомі українці — це нібито спадкоємці нацистських колаборантів.

У статтях New York Times мало йшлося про українську мову, а українську культуру зображувано як химерні звичаї сільського суспільства з минулого. Спровокований Сталіном голод (1932–1933 рр.), під час якого загинули мільйони українців, видання здебільшого проігнорувало. Його журналісти описували український націоналізм як вираз почуттів, що ніяк не полишають дедалі дрібнішу меншість. Коли в 1972 році, за правління Леоніда Брежнєва, лідера українських комуністів Петра Шелеста зачистили за звинуваченням у підбурюванні до націоналізму, що стало поворотним моментом, у New York Times цю подію подали як зачистку прихильника жорсткої лінії, який виступав проти «зовнішньополітичної мети Брежнєва — досягти послаблення напруги» у відносинах із Західною Європою та США. Ця подія навряд чи привела до переоцінки потенціалу українців як руйнівної сили всередині СРСР.

Foreign Affairs, найвпливовіший журнал у сфері міжнародних відносин, як виглядає, не опублікував жодної статті, присвяченої державним перспективам України між 1960 і 1985 роками. Єдині згадки про країну трапилися в кількох стислих рецензіях на книжки.

Навіть Чорнобильську катастрофу 1986 року здебільшого розглядали як радянське явище, а про те, що вона може посилити невдоволення колоніальним пануванням, у загальному західному дискурсі переважно не говорено.

У липні 1983 року я написав тут, у Wall Street Journal, колонку про сталінський Голодомор. Наскільки мені відомо, це вперше за довгі десятиліття на шпальтах американської газети було вміщено детальне обговорення події, яка забрала життя близько чотирьох мільйонів людей. А вже 1985 року Конгрес створив спеціальну комісію і профінансував її роботу для вивчення цього питання. Комісія заслухала свідчення очевидців Голодомору й зібрала докази для підготовки всебічної доповіді наприкінці 1980-х років. Історичний виклад Роберта Конквеста «Жнива скорботи» (1986) також допоміг змінити ситуацію.

Наприкінці 1980-х років українці поволі повернулися в західний дискурс на хвилі масових протестів серед неросійських народів по всьому СРСР. Проте багато політиків хибно зрозуміли й навіть знеохочували цей рух. Мабуть, найвідомішим прикладом стала промова Джорджа Буша 1 серпня 1991 року, яку охрестили «Котлета по-київськи». У ній американський президент попередив українських законодавців і громадськість про «небезпеку самовбивчого націоналізму». Проігнорувавши його застереження, українці проголосили незалежність 24 серпня, й тоді провідні американські журналісти, політичні експерти та науковці кинулися шукати інформацію про українців, які дотоді були для них прихованою нацією.

За понад три десятиліття української державності й націєтворення висвітлення України стало незмірно багатшим. Цьому сприяли й такі віхові події, як Помаранчева революція 2004-2005 років, протести на Майдані у 2013-2014 роках та війна з Росією.

Українці не тільки стали помітнішими, а й більше згуртувалися та почали ефективніше спілкуватися зі світом. Проте наші новонабуті знання про Україну та її народ досі обмежені. Коріння й стійкість української демократії залишаються в основному недослідженими, а значні верстви західної громадськості, не кажучи вже про Глобальний Південь, все ще перебувають під тривалим впливом радянської й російської пропаганди.

Українці продовжують захищатися від імперської агресії, і в цій війні вони не лише відбиваються від російських ракет і танків, а й борються з культурною спадщиною імперії, яка заглушила їхні голоси й зробила їх невидимими. Українці повернулися на перші сторінки історії й навряд чи знову їх залишать.

Адріан Каратницький є старшим науковим співробітником Атлантичної ради США й автором книжки «Поле битви Україна: від незалежності до війни з Росією».

До теми: Адріан Каратницький: «Поле битви Україна: від незалежності до війни з Росією»

Євразійський центр Атлантичної Ради провів презентацію книжки «Поле битви Україна: від незалежності до війни з Росією». З автором спілкувався Девід Фрум із журналу «The Atlantic». Адріан Каратницький є членом Ради директорів «Українсько-Єврейської Зустрічі».

З англійської переклав В. Старко