«Кожне покоління переосмислює історію, шукаючи відповіді на актуальні питання сьогодення в минулому»: війна та геноцид очима українського офіцера з кандидатським ступенем

Сьогодні у лавах Збройних сил України служить чимало істориків, які у довоєнний час займалися, зокрема, дослідженнями воєн та світових геноцидів. З початком російсько-української війни вони змушені були взяти до рук зброю задля захисту незалежності України. Якою побачило війну місто Дніпро у 2014 р.? Яких трансформацій зазнало українське військо за період російсько-української війни? Що означає сьогодні бути українським офіцером? Що відчуває військовослужбовець, спілкуючись з родинами загиблих побратимів? Чи можна назвати дії Російської Федерації в Україні геноцидом? Відповідає на ці питання кандидат історичних наук, фахівець з історії Голокосту в Україні, військовий офіцер Єгор Врадій.

«…відчуття війни у мене з’явилося ще у 2014 р., хоча і не було таким гострим, як зараз»

Пане Єгоре, скажіть, будь ласка, коли для Вас почалася російсько-українська війна? 

Важко сказати. Для мене вона, мабуть, почалася наприкінці квітня 2014 р., коли на території Дніпропетровської обл. формувався 20-й батальйон територіальної оборони. Мене тоді на тиждень призвали до районного військкомату, де я познайомився із заступником цього батальйону Сергієм Демченком. Він був одним із двох військовослужбовців, які 9 травня того ж року загинули в Маріуполі у міському відділенні поліції. Як я дізнався пізніше, Сергій Демченко був вбитий пострілом снайпера. Відтак відчуття війни у мене з’явилося ще у 2014 р., хоча і не було таким гострим, як зараз. Адже тоді у Дніпрі не лунали вибухи та повітряні тривоги.

Який рівень військової підготовки Ви мали на той час?

Я мав військову підготовку, стандартну для студентів історичного факультету Дніпровського національного університету (тоді ще — Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара). Моя військово-облікова спеціальність — заступник командира роти з морально-психологічного забезпечення. Але тоді не всі студенти проходили військову підготовку, хоча частина з нас таки отримала певні навички на кафедрі військової підготовки. Більше того, ще у 2014 р. деякі наші випускники вступили до лав Збройних сил України та віддали своє життя. Наприклад, на летовищі Донецького аеропорту, якщо не помиляюся, у вересні 2014 р. загинув випускник юридичного факультету Олексій Тищик. Дізнавшись про смерть сина, його мати вкоротила собі віку. Ще один випускник нашого університету Кирило Недря, який на момент призову у 2014 р. вже був кандидатом історичних наук, керував обороною нового терміналу Донецького аеропорту, де отримав контузію. Пізніше його було відзначено орденом Богдана Хмельницького. Зараз Кирило продовжує служити у Збройних силах України.

«Дніпро був своєрідним транзитним пунктом між війною і миром»

Поділіться, будь ласка, спогадами про те, як загалом жителі Дніпра реагували на події 2014 р.? 

Ви знаєте, Дніпро і зараз по-різному реагує. На той час я мав можливість порівняти своє місто, наприклад, із Харковом. У цих містах відчувалася зовсім різна атмосфера. Дніпро був своєрідним транзитним пунктом між війною і миром. Особливо це добре було видно на вокзалах, де кількість військових і волонтерських пунктів зашкалювавала. Водночас Дніпро у 2014 р. пережив дуже багато болю через загиблих і поранених військовослужбовців, які служили в добровольчих батальйонах. Так, відома всім сьогодні 93-тя окрема механізована бригада «Холодний Яр», колишній батальйон «Дніпро-1», тоді зазнала дуже болючих втрат. У тому числі, через сумнозвісні події під Іловайськом, що закінчилися підступним розстрілом наших воїнів, які виходили з оточення. Через усе це в Дніпрі був особливий дух, постійне відчуття, що війна зовсім близько, на відстані всього лише двохсот кілометрів. Та попри все була частина міста, у якій ніби нічого не відбувалося, як і зараз для декого в різних куточках України війна не відчувається настільки гостро. Наприклад, коли я приїхав у березні цього року у відносно тривалу відпустку, мене почали дуже дивувати загальний спокій та відсутність тривожності у людей.

Якою була мовна ситуація в Дніпрі?

Зараз мені важко сказати. Але у мене є простий і складний приклад водночас. Я деякий час працював на кафедрі гуманітарних наук у Дніпровській медичній академії, де спостергіав болючий злам. Студенти родом з Черкаської, Чернівецької, Кіровоградської областей, які з народження розмовляли українською, уже на третьому курсі ставали російськомовними. Причому на це впливало як місто, так і навчальний процес. Багато викладачів тоді не були готовими переходити на українську мову, шукаючи для цього різні аргументи. Дуже прикметним був досвід студентів-мароканців, яким я викладав історію української культури. Вони з перших днів говорили на парах українською мовою. І це було дуже просто пояснити, адже впродовж дев’яти місяців вони навчалися на підготовчому відділенні в Тернопільському університеті, де вивчали мову країни — українську. Натомість до 2014 р. у тодішньому Дніпропетровську на підготовчому відділенні студентам-іноземцям викладали російську. Тоді ж набув розголосу випадок з побиттям нашої студентки, яка приїхала з Черкас. Нападник, почувши, як дівчина розмовляє по телефону українською, вдався до насилля, звинувативши її в тому, що через «таких, як вона», стався Майдан.

Сьогодні в Дніпрі на тебе вже ніхто не озирається, коли ти розмовляєш у транспорті українською мовою, хоча раніше це було звичним явищем. Один із моїх колег є досить патріотичною людиною, але він мислить і робить дописи російською мовою. Він порівнює цю звичку зі звичкою палити і вірить, що так само, як курці досить швидко опинилися у певній ізоляції через заборону палити в людних місцях, появу місць для паління та введення штрафів за порушення цих правил, так і російська мова в Україні невдовзі без жодних санкцій стане схожою на «шкідливу звичку».

«З лютого 2022 р. до кінця липня 2023 р. я був у війську»

Чи готувалися Ви до початку повномасштабного вторгнення?

Передчуття більш масштабного розгортання подій з’явилося у мене наприкінці 2021 р. Я 24 лютого 2022 р. знаходився вдома, у рідному Дніпрі. Прокинувшись від потужного вибуху, я ще деякий час сподівався, що це наслідок вибуху газу. Але після другого і третього вибуху стало очевидним, що це не побутова аварія. Я увімкнув телефон і побачив виступ Путіна.

Я був би радий сказати, що, передбачивши все, я підготувався, але — ні. 24 лютого ми з сім’єю залишалися вдома, намагаючись визначитись, що робити далі. Про виїзд мова не йшла, хоча я дуже вдячний колегам із Німеччини та Польщі, які одразу запропонували моїй дружині з дитиною прихисток. Через ускладнений рух ми вирішили не вирушати в дорогу, а вже на наступний день поїхали до батьків дружини під Кам’янське [1], де було дещо спокійніше. 27 лютого я повернувся в Дніпро, а дружина з сином, якому тоді ледь виповнилося шість місяців, залишалися у її батьків. Виїжджати з країни без мене вона категорично відмовилася.

Повернувшись до Дніпра, я зробив спробу вступити до бригади територіальної оборони. Біля пункту комплектування утворився величезний і дуже схвильований натовп людей, яким незабаром повідомили, що штат уже укомплектований. Вакантними залишалися тільки чотири посади кухарів. Тож 28 лютого я пішов у свій районний військкомат і вже ввечері опинився в Черкаському [2]. У цьому військовому містечку в той же день мене зарахували на посаду заступника командира інженерно-саперної роти групи інженерного забезпечення 60-ї окремої піхотної бригади, яка зараз називається «60-та окрема механізована Інгулецька бригада». З лютого 2022 р. до кінця липня 2023 р. я був у війську.

Моя бригада не належала до кадрових, вона входила до так званого корпусу резерву. Це означало, що в мирний час у її складі налічувалося кілька сотень людей. Це були переважно командири підрозділів без підрозділів. З моменту ж введення воєнного стану за рахунок мобілізованих всі ці підрозділи почали наповнюватися. Відтак бригада з чотирьохсот людей могла зрости до п’яти тисяч, що, власне, і сталося з нашим підрозділом. Крім того, унаслідок швидкої та об’ємної укомплектації, можна було спостерігати, що деякі люди, які прослужили разом пів року, навіть не знали імен і прізвищ один одного.

«…важливо, щоб хтось міг взяти на себе відповідальність за інших»

Станом на 9 березня 2022 р. наш підрозділ уже опинився в зоні бойових дій на околицях Кривого Рогу, коли з боку Інгульця почали заходити російські диверсійні групи. Тоді я займався абсолютно всім. Безпосередньо свої обов’язки я почав виконувати з кінця березня, коли в нас відбувся перший бій під Кошовим [3]. На паперах ми тоді всі вважалися саперами, але по факту виконували функції піхоти, що, як на мене, з боку дуже смішно виглядало. У нас не було ані шоломів, ані бронежилетів. Ми, правда, мали автомати і магазини з набоями до них. Безпосередньо перед боєм отримали гранатомети NLAW, які тоді вживу побачили вперше. Інструктаж щодо їх використання тривав 10–15 хвилин. Кадрових офіцерів майже не було. Нам доводилося з колегою за посадою з іншої роти Володимиром Хворостовським удвох приймати рішення. Він служить у ЗСУ дотепер. Під час першого бою у нас загинуло троє людей, у тому числі один солдат з групи інженерного забезпечення.

Яким Ви з побратимами тоді побачили ворога?

Сприйняття росіян ненавченим, нещасним, недобитим воїнством на початку, з одного боку, сприяло піднесенню духу наших хлопців. Спалені ворожі колони на Київщині, повідомлення у ЗМІ про збиті квітковими горщиками дрони тощо спонукали до певної профанації збройних сил Російської Федерації. У багатьох виникало відчуття, що після наших кількох пострілів росіяни почнуть здаватися в полон. Але я, відверто кажучи, не перебував у стані такої загальної ейфорії. Після перших артилерійських залпів у Кошовому частина наших людей також почала зовсім по-іншому реагувати на події. Мені здається, що до багатьох швидко прийшло усвідомлення неминучості втрат. Пригадую, як після загибелі нашого старшого офіцера, ми з Вовою взяли командування на себе. Тоді ми вперше спостерігали, як втомлені, зневірені та перелякані хлопці, які виходили з бою, не мали сил нести зброю та боєприпаси, залишаючи їх при дорозі. Ми ще потім їх збирали. Я тоді зловив себе на думці, що для більшості важливо, щоб хтось міг взяти на себе відповідальність за інших. Навіть «номінальний офіцер» (так званий «піджак», як в армії дещо глузливо називають випускників кафер військової підготовки) своїм рішенням, можливо, не завжди правильним, може повернути боєздатність цілому підрозділу. У такі хвилини важливо не показувати, що ти сумніваєшся у правильності своїх кроків, тоді навіть програшне, на перший погляд, рішення зможе дати позитивний результат. Це і є свого роду психологічною підтримкою.

«…пів року на фронті за насиченістю пережитого може дорівнювати десяти рокам в тилу»

Скажіть, будь ласка, як Ви можете пояснити феномен побратимства? 

Я не знаю чим пояснити цей феномен. Я не скажу, що всі, з ким я служив, були близькими мені людьми. Я був у різновікових колективах з абсолютно різним досвідом. У їх складі, звичайно, є люди, з якими ти майже півтора роки провів пліч-о-пліч. Цивільні часто сприймають службу в Збройних силах як постійне перебування в окопах. Насправді це не так. Мені здається, що вісімдесят відсотків часу на фронті витрачається на налагодження побуту і лише двадцять відсотків — на бойові дії. Простір і час на нулі втрачають свої характеристики, тому здається, що пів року на фронті за насиченістю пережитого може дорівнювати десяти рокам в тилу. Тому й стиснуті у просторі й часі переживання сприяють зближенню, відчуттю спільності.

Якої вікової категорії були Ваші побратими?

Моєму найкращому товаришу Вові Хворостовському, з яким я зустрів свій перший бій, на той час виповнилося неповних двадцять чотири роки. А нашому командиру, який загинув 14 травня 2023 р. у Бахмуті за п’ятдесят метрів від нас, був п’ятдесят один рік. У мене в підпорядкуванні служив військовослужбовець з Царичанського р-ну [4], який у своєму військовому квитку виправив п’ятдесят дев’ятий рік народження на шістдесят дев’ятий. Одного разу я виявив це неспівпадіння. На моє запитання, для чого він це зробив, прозвучала відповідь: «Я дуже хотів сюди потрапити!» Та найважливіше, що цей досить немолодий чоловік жодного разу не пожалівся ані на довгі маршрути, ані на складні фізичні навантаження. Наймолодшим у нашому підрозділі був двадцятидворічний воїн, а найстаршим — він, якому на той час виповнилося шістдесят три роки. Загалом на фронті вік не є визначальним фактором, адже зрілі чоловіки подекуди можуть поводити себе як діти, і навпаки.

Як відбувається організація побуту на фронті?

Про чіткий розподіл обов’язків на фронті не йдеться. У нашому підрозділі був кухар, який став ним тільки через запис у військовому квитку про те, що наприкінці 1990-х рр. він служив на флоті коком. Він не хотів погоджуватися, але вибір був невеликий. До речі, він і досі готує для своїх побратимів. Специфіка нашого підрозділу полягала в тому, що сапери зазвичай живуть і працюють відносно невеликими групами. У певний момент ці групи роз’їжджаються на завдання і за нормами безпеки, особливо в зоні бойових дій, живуть у населених пунктах. Ми повинні були розселятися, аби не жити в одному місці. Сержанти, командири груп по суті самі організовували побут у цих групах. Безумовно, у кожному підрозділі був сержант із матеріального забезпечення.

Побут вирішує дуже багато. Ми намагалися облаштувати місця, де люди можуть помитися, поїсти, поспати, адже від цього дуже багато залежить. Через рік бойових дій у багатьох людей почалися проблеми зі здоров’ям, тому що виснаження почало про себе нагадувати. Частина людей пережила поранення, контузію, у декого активізувалися хронічні захворювання, тому через рік відчувалося неабияке, у тому числі, емоційне загострення. Дуже помічною була допомога місцевих жителів. Наш підрозділ дислокувався в Дніпропетровській, Херсонській, Чернігівській, Рівненській, Київській областях та Києві, і ми всюди отримували підтримку від цивільного населення.

Чи підтримуєте Ви зараз зв’язок з цивільними, які допомагали свого часу Вашому підрозділу?

До свого сорому, зазначу, що ці люди частіше мені пишуть, ніж я їм. Вони звідусіль, де ми зупинялися, телефонують, переймаються нашою з хлопцями долею, начебто ми їхні рідні діти.

Розкажіть, будь ласка, як виникають позивні військових? 

Перед першим боє начальник штабу бригади нас запитав: «У кого який буде позивний?» Для мене це було не принципове питання. Тоді в мене поцікавилися, хто я за професію. Я відповів, що історик. Так, власне, я й отримав свій позивний «Історик». Вова, про якого я вже неодноразово згадував, за фахом інженер-залізничник. Він обрав собі позивний «Фіксик». Згодом у нас утворилася частина підрозділу, яку постійно відправляли для підсилення піхоти, тож їх усіх стали називати «Фіксиками»: «це позиція Фіксиків», «це зробили Фіксики». Були люди, які усвідомлено обирали для себе позивні. У нас був і «Прогрес» (мав відповідні здібності), і «Псих» (був холериком за темпераментом), і «Саїд» (мав лисину, як герой фільму «Біле сонце пустелі»).

«Найважливіше на фронті — знайти людей, які будуть з тобою на одній хвилі»

Що допомагає військовим на фронті не втрачати оптимізму?

Найважливіше на фронті — знайти людей, які будуть з тобою на одній хвилі. На жаль, не всім це вдавалося. Контакт із сім’єю теж не мало важить, але найбільше підтримують ті, хто знаходиться поруч. У нас з побратимами виникали певні щоденні ритуали, пов’язані з пробудженням, почерговістю дій, і, звичайно, ми завжди намагалися виділити час для особистих розмов. З’являлися і не дуже корисні звички. Наприклад, я ніколи в мирний час не палив, а під час проходження служби почав. На початках спільне паління було теж своєрідним ритуалом. Якось після загибелі одного з побратимів я зловив себе на думці, що викурив впродовж трьох годин пачку цигарок. Припускаю, що це могла бути захисна функція психіки.

Чи змінилося за час служби Ваше ставлення до смерті?

Я не можу сказати, що я не боявся смерті. Хоча страх часом виникає досить  раціонально. Найбільші проблеми з ментальним здров’ям насправді починаються не тоді, коли ти перебуваєш у зоні бойових дій, а тоді, коли ти виходиш на так зване відновлення. Ще складніше, як на мене, може бути після звільнення з війська та повернення військових до мирного життя.

Чи доводилося Вам повідомляти про загибель побратимів їхнім рідним? 

Раніше, згідно з інструкцією, кадрові офіцери взагалі не повинні були контактувати з рідними загиблих. Згодом ситуація змінилася. Хоча, за моїми спостереженнями, не в усіх підрозділах хотіли говорити із близькими загиблих чи зниклих безвісти. Не через якісь погані наміри чи черствість. Радше не могли підібрати слів, а також через те, що в умовах бойових дій, у першу чергу, мали піклуватися про тих, хто поруч. Але ми з родинами наших побратимів спілкувалися завжди. Я мав розмову з сім’ями хлопців, які зникли безвісти. Тіло мого загиблого командира і досі перебуває на околицях Бахмута. Я не знаю, чи його поховали в братській могилі, чи він і досі непохований. Але з його родиною я спілкувався, ми постійно перебуваємо з ними на зв’язку. Найважливіше, що можна зробити, — це просто пам’ятати про цих людей.

Найскладніша ситуація з тими хлопцями, чия доля невідома. Навіть попри високу ймовірність загибелі, їхні рідні вірять, шукають і чекають. Дуже прикро, але є чимало випадків, коли на таких ситуаціях намагаються збагачуватися шахраї, які пропонують «допомогу» у пошуках за винагороду.

«Не тільки військові, а й суспільство повинно готуватися до повернення хлопців з передової»

Як Ви ставитеся до тези про те, що військові після повернення з фронту можуть становити загрозу для цивільних? 

Мені здається, що суспільство, у першу чергу, не повинно соромитися військових. Я особисто бачив, як це відбувається. І тут зовсім не йдеться про бажання бути в центрі уваги, але намагання оточення уникати військових абсолютно є невиправданим. Не тільки військові, а й суспільство повинно готуватися до повернення хлопців з передової. Мені особисто не потрібно, щоб на моєму військовому досвіді акцентували увагу, це був мій вибір, який я зробив, перш за все, для себе. Теза ж про те, що всі військові повернуться травмованими і вчинятимуть якісь протиправні дії, є хибною. Я не певен, що рівень травмованості військових вищий, ніж рівень травмованості деяких цивільних.

Яким, на Вашу думку, може бути хід цієї війни в мабутньому?

У мене немає прогнозу, але я думаю, що ця війна буде тривалою. За відсутності якогось неймовірно сприятливого збігу обставин війна може бути дуже тривалою. Вона, швидше за все, перетікатиме в інші фази, але мені здається, що суспільству потрібно готуватися до життя в постійній готовності до бойових дій на кшталт ізраїльського сценарію. А саме — перебудовуватися та звикати до факту необхідності постійно бути готовими до агресії з боку Росії та її сателіту з півночі (Білорусі).

«…якщо ти розмовляєш українською в російськомовному середовищі, яке має до тебе певний ступінь довіри, то це середовище починає переходити на українську мову»

Чи були Ви свідком непорозумінь серед військових, пов’язаних з етнічною, релігійною приналежністю або через мовний конфлікт?

Жодних мовних конфліктів я не спостерігав. Я колись мав розмову зі своїм колегою, кандидатом історичних наук, істориком козацтва з Дніпропетровського національного університету Олегом Репаном щодо так званої «мовної санкції». Суть цього терміна полягає в наступному: якщо ти розмовляєш українською в російськомовному середовищі, яке має до тебе певний ступінь довіри, то це середовище починає переходити на українську мову. До війни я переважно спілкувався українською, тож у розмові зі мною люди також переходили на українську.

Випадків відвертої ксенофобії серед побратимів я теж не зустрічав. Сьогодні вона орієнтована виключно на росіян. Маю цікаве спостереження щодо етнічних росіян у війську. За вимогою командування, ми проводили анкетування за певними лекалами ще радянських зразків особистих карток, які створювали ще в радянський час. І там був пункт «національність». Часто люди відверто визначали себе росіянами, що, на мою думку, було виявом неабиякої сміливості. Утім, жодного вияву ворожості чи навіть кепкування після їхнього означення у підрозділі не було.

Мене дуже тішить той факт, що в Збройних силах України існує прагнення цінувати людські життя та поняття як людської, так і офіцерської гідності. У нашому підрозділі служили різні люди, з різним рівнем освіти та різного походження. У моєму підпорядкуванні були шахтарі з Павлоградського р-у Донецької обл. Я їх називав «західняками», бо вони родом із західного Донбасу (усміхається). Ці хлопці могли бути не дуже обережними у висловлюваннях, але на них завжди можна було покластися в бою.

«…зі мною пліч-о-пліч служив Мойсей»

Наскільки мені відомо, Ви професійно займаєтеся вивченням єврейської проблематики та питань Голокосту. Чи не могли би Ви поділитися міркуваннями щодо спільних та відмінних характеристик між геноцидами в Україні в різні історичні періоди?

Міжнародне визначення поняття «геноцид», у першу чергу, базується на двох прикладах: геноциду вірмен під час Першої світової війни та геноциду євреїв і ромів під час Другої світової війни. Очевидно, що всі інші геноциди, які не потрапили у фокус юридичного визначення «Конвенції про злочини геноциду», поки що не вважаються такими злочинами. Яскравим прикладом може слугувати Голодомор 1932–1933 рр., що за своєю сутністю є геноцидом. І дуже добре, що на політичному рівні значна кількість країн світу не піддає цей факт жодному сумніву. Аналізуючи події сьогодення, зокрема насильницьке переміщення дітей з українських територій у Росію та їх примусову адаптацію до російських сімей, можна з впевненістю говорити про ознаки геноциду. До переліку подібних злочинів належить також фізичне знищення українців за критерієм національної приналежності.

Досліджуючи досвід проживання Голокосту, я щоразу переконуюсь, що ми по суті вивчаємо поведінку людини за тих чи інших обставин у певному історичному контексті. Історія Голокосту — це історія мотивацій, взаємодопомоги та стратегій виживання. Те саме можна сказати і про досвід окупації, блокади, евакуації тощо, з яким зіткнулися українці з початком російсько-української війни.

Наскільки велике єврейське представництво, за Вашими даними, сьогодні в українському війську?

Я не володію точною статистикою щодо кількості євреїв у лавах Збройних сил України. У моєму підрозділі ніхто не задекларував себе євреєм. Але попри це в моєму підпорядкуванні були військовослужбовці з єврейськими позивними. Наприклад, зі мною пліч-о-пліч служив «Мойсей» (усміхається). Дехто з хлопців мав виразно єврейські татуювання з написами на івриті, а згадуваний мною кухар постійно носив кіпу [5] з відповідною емблемою. Коли я поцікавився походженням цього атрибута, Юра не дав чіткої відповіді. Серед тих євреїв, яких я знаю особисто, немає жодного з проросійськими поглядами. Мені відомо про випадки загибелі євреїв на фронті. Наприклад, своїм життям за незалежність України у 2023 р. заплатив син директорки 144 єврейської школи в Дніпрі. Боронять наші кордони й інші члени єврейської громади, які ще у 2014 р. служили в ЗСУ. Зокрема, слід згадати активного громадського діяча і водночас українського офіцера Павла Хазана та його сина Андрія. З-поміж дослідників єврейської проблематики також є військові, зокрема на думку одразу спадає Максим Гон [6]

Чи доводиться євреям під час перебування на фронті поступатися своїми традиціями? 

Один мій знайомий, який служив у 2014–2015 рр. у районі Пєсок [7], у передмісті Донецька, розказував, що він навіть мав можливість їсти кошерну їжу та інколи зустрічати шабат, очевидно, якщо дозволяла бойова обстановка. У нашому підрозділі, як я вже казав, ніхто не ідентифікував себе євреєм, але ми намагалися задовільнити релігійні потреби всіх охочих. Наш бригадний капелан належав до християнської конфесії. Якщо ми розташовувалися поблизу населеного пункту, ми намагалися організувати транспорт, щоб людина могла поїхати до храму.

«Ізраїль і Україну об’єднує той факт, що вони стали об’єктами відвертої за методами терористичної атаки»

Скажіть, будь ласка, наскільки вірогідним може бути в Україні ізраїльський сценарій?

Це окрема тема для обговорення. На мою думку, Ізраїль і Україну об’єднує той факт, що вони стали об’єктами відвертої за методами терористичної атаки. Хоча коріння ненависті до України як держави і до Ізраїлю як держави набагато глибше. Крім того, можна говорити про спільний програш в інформаційній політиці. Свідченням цього є різноманітні спроби виправдавдовувати доконаний факт терористичної атаки в медійному просторі. Чи готове наше суспільство до ізраїльського сценарію? Не впевнений. На жаль, наше суспільство сприймає війну, яка триває майже десять років, як таку, що почалася тільки 24 лютого 2022 р. До цього це були біль і трагедія тільки частини суспільства. В Ізраїлі ж більшість дорослого населення країни пройшло крізь службу в армії, а отже потенційно готувалося до необхідності захищати себе і своїх близьких. І що дуже важливо, у них уже давно пропрацьована травми геноциду і зроблені відповідні висновки. Натомість Україна свою травму кількох геноцидів — я маю на увазі передусім Голодомор, Голокост, депортацію киримли та інших етнічних груп Криму — ще не пропрацювала. По суті цю дискусію масштабно було розпочато за часів Віктора Ющенка.

Мій покійний командир свого часу говорив про те, що основною передумовою Голодомору стала відсутність власної держави. УРСР по суті ще не була повноцінною українською державою, адже нею керували ззовні. І саме через це окупанти змогли вчинити свій страшний злочин. Те, що відбувається зараз, — це один зі способів уникнути подібної трагедії. В Ізраїлі, мені здається, від перших днів своєї незалежності люди були змушені боронити себе, і усвідомлення цієї потреби живе в кількох їхніх поколіннях. Я думаю, що в середині Ізраїля це сприяє, у тому числі, консолідації суспільства — не лише євреїв, але й усіх інших громадян Ізраїлю: іудеїв, християн, мусульман тощо. Українці ж поки що знаходяться на початку шляху. Ми маємо усвідомлювати, що навіть при поверненні територій відповідно до кордонів 1991 р. Росія нікуди не зникне. Не факт, що навіть після виходу на визнані кордони зупиняться ракетні обстріли. Тож нам потрібен такий механізм, який примусить як Росію, так і інші країни відмовитися від самої ідеї збройного нападу на Україну.

«Кожне покоління переосмислює історію, шукаючи відповіді на актуальні питання сьогодення в минулому»

Чи може, на Вашу думку, пропрацювання наших травм відбуватися під час війни?

Мені здається, що це може бути цілком реально як під час війни, так і після. Кожне покоління переосмислює історію, шукаючи відповіді на актуальні питання сьогодення в минулому. Сьогодні я бачу частину українського суспільства, яка дуже хоче розібратися з багатьма непропрацьованими травмами. І на цьому шляху важливо попри самостійну роботу кожної окремою людини не забувати про професійну підтримку з боку істориків. Робота із віднайдення себе повинна відбуватися у постійній взаємодії з фахівцями, адже віднайдення себе передбачає, у тому числі, віднайдення свого минулого. Нам обов’язково доведеться пропрацьовувати попередні історичні травми, але, на жаль, сьогодні ми отримуємо нову травму, з якою також доведеться вже зовсім скоро працювати. І яка з цих травм потребуватиме першочергової уваги, покаже час.

Щиро дякую за довіру та змістовну розмову! Дякую Вам за кожен день на фронті та активну життєву позицію!

Розмовляла Світлана Маховська.

У публікації використано світлини з особистого архіву Єгора Врадія.

Посилання та примітки

Єгор Врадій заступник директора з наукової роботи Музею «Пам’ять єврейського народу та Голокост в Україні» (Дніпро, Україна). Заступник директора Українського інституту вивчення Голокосту «Ткума» (Дніпро, Україна). Член Українсько-Польської Комісії щодо удосконалення змісту підручників з історії та географії. У 2007 р. закінчив з відзнакою магістратуру історичного факультету Дніпропетровського національного університету імені Олеся Гончара. У 2012 р. захистив дисертацію «Анархо-комуністичний рух на Півдні України у 1905–1910 рр.». Наукові інтереси: історія радикальних політичних рухів початку ХХ ст., антиєврейські погроми ХІХ–ХХ ст., Голокост на теренах Польщі та України. Від листопада 2023 р. – відповідальний редактор щорічника «Проблеми історії Голокосту: український вимір». Автор понад 27 наукових публікацій, у тому числі монографії «Голокост у Дніпропетровську» (2017) (у співавторстві). Співупорядник видання «Голокост у Дніпропетровській області: Документи та свідчення» (2020).

Вперше опубліковано @Україна Модерна

Проєкт виходить за підтримкиканадської неурядової організації «Українсько-єврейська зустріч» (UJE).

ПРИМІТКА: Опубліковані статті та інші матеріали на сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE подані від імені відповідного автора не означають, що організація поділяє та підтримує таку думку. Ці матеріали розміщено для сприяння в заохоченні до дискусій у контексті українсько-єврейських взаємин. На сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE надаватиметься інформація, що відображатиме різні точки зору.