Максим Гон: «Виявилося, що для правдивого осмислення життя треба було опинитися в бліндажі чи відчути страх у його неприхованій формі»
Розмову з українським істориком і політологом Максимом Гоном присвячено впливу його служби в ЗСУ на осягнення минулого, зокрема Другої світової війни й злочинів нацизму. Це інтелектуально-емоційна рефлексія інсайдера, який намагається осмислити свій досвід війни на фронті з позиції дослідника. Проте водночас Максим Гон чітко позиціонує власну суб’єктну перспективу як вагомий фокус для аналізу подій минулого і сучасності. У цій розмові йтиметься про деколонізацію пам’яті, мовне питання, дослідження контроверсійних сторінок минулого й сучасності, геноцидну політику Росії. Також Максим Гон піднімає наболілу для сьогодення проблему ухилення від служби в ЗСУ та намагання частини суспільства абстрагуватися від війни як такої загалом. Він намагається вказати на вектор пошуку причин такого стану речей.
«В армії агресора кілька сотень тисяч бійців, маленьких путіних-убивць»
Максиме Мойсейовичу, майже від самого початку повномасштабного вторгнення Росії в Україну Ви перебуваєте на фронті. Розкажіть, будь ласка, як цей досвід позначився на осмисленні Вами історії? Як змінилися погляди й підходи до розуміння минулого?
Опинитися на війні, брати в ній безпосередню участь — це, поза сумнівом, принципово новий досвід для будь-кого. Ще кілька років тому цей «хліб» був незвіданий навіть тими професійними військовими, які не брали участь у першому етапі війни, коли її означували «АТО». Що вже говорити про представників інших професій? У т. ч. й таких, як я — тих, хто викладав і займався науковими студіями.
Наразі йде третій рік моєї служби в ЗСУ і, зрозуміло, маю право говорити, що таки маю певний досвід участі у війні. Мабуть, далеко не найкращого солдата. І все ж… Цей досвід визначається принципово новою реальністю, яку пізнавав з початку березня 2022 р., — від специфіки побуту солдатів до звуків вибухів, які почув не з екрану, не з ґаджету. Попри інтеграцію в цей специфічний світ, моє підсвідоме й досі маркує те, що я бачу тут — на війні — не інакше, як життєву екстрему. Звикнути до цього практично неможливо.
Скажу очевидне: для тих, хто є безпосереднім учасником війни (маю на увазі не тільки солдатів, матросів і офіцерів, а й тих, хто в будь-який спосіб виявляє активну громадянську позицію), світ давно розмежований на те, що було «до» і «після» 24 лютого 2022 р. Новий акт агресії Російської Федерації (РФ) змусив переоцінити передусім саме життя. Адже колись мало не все (у моєму випадку — робота в архіві чи бібліотеці, викладання тощо) здавалося рутиною. Усвідомлення того, що ця рутина є щастям буднів, у мене, зізнаюся, не було. Виявилося, що для правдивого осмислення життя треба було опинитися в бліндажі чи відчути страх у його неприхованій формі.
Осмислення історії на війні — рефлексія, я сказав би, другого ешелону. В більшості тут не до науки. Але поринання в ці думки час від часу таки є. Оскільки нерідко думається про краще, то первинний фокус для мене — це «війна — не війна, мир». Вже обмовився про те, що в умовах екстреми про минуле й майбутнє, яке, дасть Бог, буде мирним, думається із ностальгією і насолодою. Що ж до іншого, то підсвідомо порівнюю реальність з аналогічними суспільно-політичними процесами — війною. Передусім, Другою світовою. Мабуть тому, що мої батьки пережили її в дитинстві. А ще тому, що маю значний пієтет до тих, хто боровся із нацизмом.
Мої порівняння пов’язані передусім із проблемою суб’єктності у війні. Це стосується як наших солдатів, так і ворогів. Зрозуміти мотивацію тих, хто в лавах ЗСУ, легко. Але ж є ще й ворог: збагнути його бажання вбивати, руйнувати, а одночасно — ризикувати власним життям, готовність ставати калікою чи помирати на нашій землі — значно складніше. Але над цим треба думати. Адже ж хтозна: чи то Путін одурманив російське суспільство, чи то останнє потребувало диктатора й авантюриста, щоб у масштабному кровопролитті задовольнити своє хижацьке імперське єство.
Формулювання відповіді на це питання може наблизити до розуміння природи Зла в його сучасному обрамленні. Не пригадаю, кому належить думка про те, що задля реалізації Голокосту були потрібні тисячі добровільних «маленьких» гітлерів. Те, що відбувається з нами, якщо дотримуватися такої канви мислення, — результат не стільки божевілля й злочинства Путіна (принаймні не тільки його), скільки дії його ліліпутів — тих військових, котрі брали участь в анексії Криму, «захищали російськомовне населення» Донбасу, були учасниками першої хвилі наступу лютого — березня 2022 р., хто зголосився на війну із нами добровільно, хто не ховався від мобілізації, хто не відмовлявся і не відмовляється виконувати накази командирів, хто не використовує зброю проти своєї ж влади (про марш Пригожина та його поплічників углиб РФ мені в цьому випадку не йдеться). В армії агресора кілька сотень тисяч бійців, маленьких путіних-убивць!
На тлі таких роздумів тема мобілізації в лави ЗСУ для мене особлива. Всі пам’ятають черги у військкомати перших тижнів повномасштабної війни. На цьому фоні уявити те, що відбувається останні пів року із поповненням складу ЗСУ, просто неможливо. Давно не секрет, що багато наших підрозділів не потрапляють на ротацію не просто місяцями, а роками. Всі більш-менш обізнані, чому. І все ж, десятки тисяч чоловіків ховаються в буквальному розумінні цього слова. Навіть така зарплата, про яку раніше більшість навіть не насмілювалася мріяти, ухилянтів не манить. Хіба це все не привід для роздумів?
Додам, що коли нашому підрозділу, здається, в квітні 2022 р. дали першу зарплату (тоді ще без т. зв. «бойових»), у мене виник внутрішній конфлікт: ми ж бо прийшли в армію не заради отримання платні. Про це навіть ніхто не думав. Натомість з часом виявилося, що грошовий стимул чи то не спрацьовує, чи то малоефективний. І це у наших реаліях — країни, де рівень життя загалу ніколи не відзначався чимось позитивним!
Роздуми такого штибу спонукали появу запитання, відповіді на яке не знаю: чи була якась платня у тих, хто воював з нацизмом у лавах Червоної Армії? Такі питання ми не задавали собі ані в роки, коли були студентами, ані згодом.
Найбільше моє відкриття в роздумах про Другу світову — наш гіркий досвід схематизації / баналізації тих подій. Це є продуктом передусім кон’юнктурників із цеху істориків, яких, будьмо відверті, було і є чимало. Завдяки одним із них у нас уявлення про те, що мало не всі — принаймні значна більшість — добровільно вступали до лав Червоної Армії; завдяки іншим — образ тих десятків тисяч свідомих українців, котрі стали вояками УПА.
Натомість те, що бачу зараз, промовляє про зовсім інше: все, ймовірно, було значно складніше. Колосальні проблеми із мобілізацією в ЗСУ, відсутність війни в ста кілометрах від лінії фронту (що там казати про Західну Україну!), засилля простору фейсбуку та й, мабуть, інших соціальних медіа, скажу так, постами радості свідчить про те, що все настільки складніше, що цього на початку повномасштабної війни не можна було навіть уявити. Зараз із впевненістю можна говорити, що «тоді» (в роки Другої світової) не всі опинилася в лавах трудового фронту, як зрозуміло й те, що для багатьох громадян України донат — це просто слово, а не слово, що відображає дію. А відсутність дії, як відомо, — також дія. Хіба це не імпульс для (пере)осмислення минулого й сучасності? Біда, що ці роздуми спонукають формулювати чимало гірких висновків. Як освітянин, підсумую цю думку так: здається, щось із вихованням багатьох і багатьох із нашого колективного «Я» у нас не склалося…
«Потрібна й та історія, яка обпікатиме соромом»
Чи допомогли історичні знання у прийнятті Вами рішення взяти до рук зброю та боротися з агресором? Якою Ви бачите функцію істориків під час війни?
Думаю, при бажанні я зміг би сформулювати якусь думку про те, що мій фах відіграв вирішальну чи знакову роль у прийнятті рішення. Проте це не було б правдою. Принаймні мої скромні знання історії не були в цьому випадку визначальними. Радше спрацювала моя громадянськість і небажання того, щоб Україна знову опинилася в реаліях тоталітаризму. Припускаю, на сучасному етапі розуміння того, що означає тоталітаризм та його пасинок-путінізм, мають не тільки випускники історичних факультетів.
Щоправда, я далекий від ідеалізації загалу. Це безглуздо. Останнім часом мені здається, що частині наших співгромадян байдуже, в якому суспільстві жити. Мабуть, ми ще досі на шляху нашого 40-річного блукання в пошуку істинних цінностей. Їх розгледіли ті, хто борються, й ті, хто в той чи інший спосіб допомагає Силам оборони України (СОУ). Проте ці цінності не поділяють ті, чия хата досі залишається скраю.
Щодо функції історика у час війни — все, думаю, гранично просто: фіксувати те, що вони бачать, над чим думають. Для мене значно актуальніше інше питання: яка роль історика після війни? Боюся, чимало представників нашого цеху швидко пристануть до берега нової кон’юнктури і писатимуть всуціль героїчну історію. Потрібна й вона, адже чимало тих, хто в лавах Сил оборони України й направду своїм вчинками пишуть історію звитяжців. Але, як на мене, потрібна й та історія, яка обпікатиме соромом, а тому, сподіваюся, якщо й не буде цілющою, то принаймні виховуватиме. Центральні теми цієї осороми загальновідомі. Згадаю тільки т. зв. ждунів, колаборацію, байдужість і самоусунення від реалій війни. А чого варте ухилянство, яке, на жаль, вже стало соціальним явищем. Враховуючи довоєнні тренди в національному історіописанні, впевнений: працювати над цими темами будуть одиниці.
«Наш досвід прощання з минулим сповна використала РФ, де пам’ять про «Велику вітчизняну війну» займає чільне місце в ідеології держави»
У медійному просторі часто звучать порівняння російської агресії проти України зі злочинами нацистської Німеччини, зокрема й Голокостом. Такий тон порівнянь багато в чому задала російська пропаганда, звинувачуючи Україну в «нацизмі». Який пояснюючий потенціал мають такі порівняння? Чи здатні вони, на Вашу думку, якось поглибити наше розуміння російсько-української війни, з одного боку, та краще осмислити злочини нацизму — з іншого?
З Вашого дозволу я розділю ці питання й буду відповідати на них поетапно і сформулюю свій зачин. Для мене принципово, що Закон «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного тоталітарних режимів та заборону пропаганди їхньої символіки» нерідко втілювався так, що став своєрідним імпульсом зречення від пам’яті про тих, хто брав участь у радянсько-німецькій війні в складі Червоної армії та партизан. Це сталося на тлі глорифікації УПА — процесу, який розпочався значно раніше. На превеликий жаль, нам не вдалося врівноважити дві складові пам’яті. Фактично ми стали свідками запуску механізму амнезії про більшість з тих, хто воював із найстрашнішою ідеологією в історії людства. Принаймні в Західній Україні, яка послідовно втішалася автопортретом галицького П’ємонту, це сталося достеменно.
Громадськість чомусь не помітила уроку українізації монументальної скульптури «Батьківщина-мати». Зауважу: нехитрі приклади змін, коли над пам’ятником піднімали державні прапори чи малювали їх просто, скажімо, на танку, який встановлений на постаменті, я кілька разів зустрічав на Донбасі в час триваючої війни.
Такі практики виявилися безперспективними для численних наших співгромадян. Відсторонення, у багатьох випадках — зречення частини нашої пам’яті триває досі. Нам досі вистачає снаги воювати з монументами, зносити їх. У місті, де я живу, це зроблено кілька місяців тому. На ретушування пам’яті витрачаються гроші й енергія в час, коли тисячі людей донатять, допомагаючи державі закривати численні дірки в забезпеченні ЗСУ. Знесення будь-чого вартує і людського ресурсу, і грошей.
Чого ми досягли? Свідомо чи несвідомо відсторонилися від питомої складової власного героїчного минулого. Впевнений у тому, що в недалекому майбутньому ми переглянемо цю практику. Бо ж зрікатися героїчної минувшини абсурдно й аморально.
Наш досвід прощання з минулим сповна використала РФ, де пам’ять про «Велику вітчизняну війну» займає чільне місце в ідеології держави. Путінська пропаганда навісила нам ярлик «нацистів». Ми цього змінити не в змозі. Але для мене принципово інше: що протиставила цьому жупану, який заплямовує наше колективне «Я», Україна? Що зроблено на міжнародній арені? Які посили влада адресувала тим, хто є нащадками борців із нацизмом у складі двох течій руху Опору? Припускаю, я щось пропустив чи чогось не знаю. Проте якщо ми щось і зробили, то впевнений — замало для досягнення бажаного результату.
Щодо порівняння російсько-української війни з діяльністю нацистської Німеччини. Спрацювало, як на мене, кілька факторів. По-перше, настрої української громадськості визначаються давно зведеною паралеллю поміж злочинами двох тоталітарних режимів. РФ, яка оголосила себе спадкоємницею СРСР, кілька останніх десятиліть торувала курс до авторитарного правління, здійснювала агресивну політику на міжнародній арені, сприймається нами державою, котра повернулася в гавань імперії, яку на нетривалий час залишила. По-друге, родинна пам’ять багатьох українців усе ще містить спогади про долі своїх рідних часів Другої світової війни. По-третє, зведення паралелі між нацистською Німеччиною і нинішньою РФ цілком закономірне в наших реаліях, адже йдеться про порівняння з аналогічним суспільно-політичним процесом минулого. Остання війна, в якій брали участь наші рідні, — німецько-радянська. Ми — учасники й сучасники іншої війни. А відтак цілком закономірний і коректний критерій порівняння: нинішня війна, з одного боку, і та війна, яка відбувалася на наших землях у 1939–1944 рр., — з другого. Зрештою останнє: думаю, для багатьох громадян України в останні роки перед початком повномасштабної війни вже існувала майже тотожність між діяннями більшовиків і нацистів. Останні, враховуючи жахіття їхніх дій на окупованих територіях, віддавна є уособленням абсолютного зла. Тому, коли ми проводимо паралель між сучасним ворогом і тим, який поправ будь-які норми моралі, доброчесності тощо, ми (не)свідомо покликаємося до еталонного прикладу кривдника-вбивці ХХ ст. Такі конструкції відповідають нашому психологічному, емоційному стану й намаганню побачити себе в образі борця з кровним родичем тоталіратного режиму менш як сторічної давнини.
Щодо, як Ви висловилися, пояснюючого потенціалу. Будь-яке порівняння, у випадку використання критеріїв, що корелюються, є не тільки припустимими, а й, думаю, корисними. Так, скажімо, промовистими будуть ракурси контролю над ЗМІ й суспільною думкою загалом у сучасній РФ та Німеччині 1933–1945 рр., використання двома владами новоязу та евфемізмів, вивчення механізмів, які задіяли одна й друга задля мобілізації своїх громадян до участі у війнах тощо.
Чи здатні такі порівняння поглибити наше розуміння російсько-української війни? Позбувшись зайвих емоцій, які завдані нам агресією РФ та злочинствами її армії, побачимо, що не все так просто. Адже третій Райх звів на п’єдестал расову теорію — вона відігравала ключову роль у його соціальній інженерії. Цього, зрозуміло, в маячні Путіна і його поплічників ми не чуємо. Проте це лише один із прикладів того, що, скажу так, механічні висновки не є добрим помічником пізнання. Та й розуміння природи нинішньої війни стане, думаю, глибшим, коли мине певний час після її завершення. Нерідко з відстані краще розуміється «щось», чого раніше не помічали чи не усвідомлювали.
Це, думаю, стосується й Вашої думки про нинішню війну як імпульс для осмислення злочинів нацизму. Людство пройшло вже чимало на цьому шляху. З огляду на те, що ми говорили, Україна, на жаль, отримала додатковий імпульс для такого розмірковування.
«Цільовою групою злочинів є не конкретна етнічна спільнота, а українська політична нація»
Зважаючи на Ваші історичні знання в царині студій геноцидів, чи можна стверджувати, що Росія чинить або ж прагне вчинити в Україні геноцид?
Зізнаюся, це непросте для мене питання. Воно складне із врахуванням того, що, розмірковуючи над безпрецедентними злочинами, я керуюся відомою Конвенцією ООН «Про запобігання злочину геноциду та покарання за нього». Відтак я не послугуюся терміном «геноцид», скажемо так, механічно. Водночас важливо й те, що окремі фахівці в царині гуманітарного права з різних причин пропонують скоригувати зміст злочину геноциду в такому формулюванні, як це зроблено ООН 1946-го року. Скажімо, свого часу були пропозиції вважати жертвами геноцидів тих, хто був об’єднаний політичними переконаннями, тощо. Нарешті, певну тональність відповіді на Ваше запитання задає ухвалена наприкінці червня 2024 р. Парламентською асамблеєю резолюція, якою вона визнала дії РФ геноцидом українського народу.
Цей документ певною мірою спокушає скористатися ним апріорі, відповідаючи на Ваше запитання. Проте зауважу кілька ремарок. Передусім про те, що задля визначення факту геноциду першочерговими є констатація умислу та чітко визначеної цільової групи-жертви насилля.
Щодо першого — немає особливої потреби розмірковувати про наміри РФ, які вона реалізовує збройним шляхом уже десятиліття. Її імперський умисел визначив засоби його реалізації — збройним шляхом щонайменше відірвати значні території України, приєднати їх до скелету імперії. Програма ж максимум одержимих путіністів — знищити Українську Державу як таку. Тим часом природа війни та «філософія» упокорення територій, якими оволодіває агресор, визначили цільову групу, на яку росіяни спрямували насилля. Його об’єктом стали кримські татари, інші громадяни України незалежно від їхньої національності й віросповідання. Фактично всі, хто є, як ми полюбляємо казати, національно свідомими, опинившись на теренах, котрі анексувала держава-агресор, перетворювалися в ту цільову групу, на яку спрямовувалася ненависть і агресія армії та силовиків РФ. Отже, цільовою групою злочинів є не конкретна етнічна спільнота, а українська політична нація.
Згадана Конвенція ООН гранично чітко сформулювала ті дії, котрі визначають сутність злочину геноциду. Їх лише п’ять. Те, що сталося за час повномасштабної війни, дозволяє стверджувати, що три із них чітко простежуються в діях держави-агресора: убивство членів цільової групи, завдання серйозних тілесних пошкоджень чи розумового розладу та насильницька передача дітей із однієї спільноти в іншу. Щоправда, можна потрактувати убивства як цивільних, так і українських військових дітородного віку у ході бойових дій такими, що запобігають процесу самовідтворення соціальної групи. Таке, як на мене, ризиковане твердження наблизить злочинства РФ до четвертої складової геноциду: запобігання відтворенню членів групи. Обмовлюся лише про те, що, наскільки мені відомо, ця складова злочину геноциду прописана в Конвенції ООН на основі реалізації цілеспрямованих нацистських кампаній зі стерилізації жертв (ймовірно, передусім ромів).
Вищесказане, здається, формулює відповідь на питання. Резолюцією Парламентської асамблеї цілком зважено дано оцінку дій РФ останніх десятиліть щодо українського народу.
«Мені здається, якщо ми вдамося до досвіду «пакту забуття», то програємо»
Подекуди після 24 лютого 2022 р. в Україні звучать голоси окремих істориків, які закликають приділяти менше уваги вивченню історії Голокосту, зокрема — його соціальної динаміки. Адже такі дослідження осмислюють роль місцевого населення й організацій у злочинах нацизму і можуть частково резонувати з російською пропагандою. На Вашу думку, як нам варто чинити в цій ситуації? Чи потрібно досліджувати історію Голокосту в усіх ї проявах, чи змістити акценти й більше уваги приділяти таким аспектам, як, наприклад, діяльність тих українців, які отримали почесне звання Праведника народів світу?
Маємо усвідомлювати те, що до нової фази демократизації РФ — періоду, коли в ній з’явиться такий собі новий Хрущов, який біль-менш відверто заговорить про путінізм, пройде чимало часу. Відповідно, пропаганда виконуватиме свою злочинну роль у цій державі ще довго. Радше за все, вона й надалі буде очорнювати наше минуле, зокрема — використовувати ті чи інші сюжети Голокосту. Чи це означає, що українська історична наука повинна свідомо призупинити студії в цій царині? Укласти такий собі праобраз іспанського пакту про забуття? Вдатися до бодай тимчасової свідомої амнезії? Зробити це, враховуючи доволі обмежене коло тих, хто досліджує згадану Вами проблематику, не так уже й складно. Та чи оптимальний цей шлях?
Схиляюся до іншої думки: нам слід послідовніше говорити про те, що ми не сповідуємо ідею колективної провини. Промовляти те, що злочини супроти євреїв у роки Голокосту хоча й не були, на жаль, поодинокими чи якимись винятковими, проте вчинялися конкретними людьми. І, очевидно, врівноважувати ці посили студіями про порятунок жертв. Мені здається, якщо ми вдамося до досвіду «пакту забуття», то програємо. Програємо, бо відмовимося від тих перших здобутків, які зроблені в такій складній драматичній темі, під тиском зовнішніх обставин.
«Пріоритетною має стати виважена, продумана політика українізації дітей»
Одним із дуже гострих питань, яке лунає в контексті деколонізаційних процесів в Україні, є мовне питання. З одного боку, кремлівська пропаганда виправдовує свою агресивну політику «захистом російськомовного населення». З іншого, в Україні більшість громадян (якщо майже не всі) станом на сьогодні є двомовними і для частини з них саме російська відіграє роль мови побутового спілкування. За такої ситуації якою мала б бути стратегія мовної політики?
Конфлікти на ґрунті мови, поруч із релігійними протистояннями, називають тупиковими. Тобто, не угледівши вчасно зростаючу динаміку суперечностей, не врегулювавши їх, суспільство потрапляє в пастку, з якої украй складно знайди вихід. Пошук дієвих шляхів залагодження таких конфліктів може тривати десятиліттями. Це мають усвідомлювати всі, хто в той чи інший спосіб публічно висловлювався про мовне питання (чи планує це зробити).
Немає сумнівів у тому, що всі громадяни України повинні володіти державною мовою. Це не обговорюється. Однак маю сумнів у правильності стратегії подолання двомовності (це за умови логічності такого курсу взагалі). Українізація у тій формі, яка реалізовувалася в роки до початку повномасштабного вторгнення РФ, як на мене, була занадто прямолінійною і невиваженою. Так само як і намагання механічно розпрощатися з російською, які не так давно прагнули реалізувати в Україні, розкручуючи думку про те, що російська — мова агресора. Бо ж ситуація складніша: російська — не тільки мова злочинців, які атакували нас, вона — ще й рідна мова значної частини наших співгромадян.
У нових суспільно-політичних реаліях володіння державною мовою — це політична маніфестація громадянина. Водночас вона — ця політична маніфестація — має ще один вияв: участь у війні. При чому остання, як на мене, є більш значимою, аніж перша.
Проілюструю свою думку тим, що побачив за роки перебування в СОУ. Батальйон, в якому служу, первинно сформувався з мешканців двох областей: Львівської та Рівненської. Ми долучилися до тих контрактників, які служили в батальйоні вже по кілька років. Зрозуміло, на початку березня 2022 р., коли ми опинилися на Донбасі, наш батальйон був мало не на сто відсотків україномовним. Відтоді пройшло чимало часу. Багато що змінилося. Поступово у батальйон влилися хлопці й дівчата з Харкова, Маріуполя, багатьох інших міст і містечок. Серед тих, хто прийшов у підрозділ, — чимало двомовних і російськомовних. Зрозуміло, я не мав можливості провести опитування чи, тим паче, соціологічне дослідження. Але можу впевнено констатувати те, що значна частина військовослужбовців є білінгвами. При чому російська у багатьох із них — рідна мова, яку вони активно використовують.
Чому я про це розповідаю? Відповідь очевидна: ці люди не сховалися, не стали т. зв. ухилянтами, чесно виконують свій громадянський обов’язок. І при цьому бачать і бачитимуть сни російською. Типовими є ситуації, коли такі офіцери й солдати починають розмову українською, а потім, як кажуть, з серця, переходять на іншу. Таких білінгвів — чимало. Тих, хто не знає українську взагалі, — одиниці. Не намагаючись визначити частку україномовних, двомовних і тих, хто не спілкується державною, скажу інше: наша армія — двомовна. Це треба визнати, бо це реальність. Це треба усвідомити. Особливо тим, хто в армійському середовищі досі не опинився. Намагатися зараз українізувати армійське середовище до 100-відсоткового показника, як на мене, — марна справа. Не надто конструктивним мені здається й курс на, скажу так, силове педалювання прощання з російською. Натомість спільним первинним завданням як для україномовних, так і білінгвів мені бачиться прощання з російським матюком. Більшість із нас не усвідомлює того, що це має стати першим кроком лінгвістичної деколонізації. Адже російський матюк давно зайняв потужні позиції в українській мові. Прощання з ним, повний розрив — це імператив на шляху вдосконалення нашої мовленнєвої культури. Це не менш важливо, аніж викреслити того чи іншого російського письменника з навчальних програм із світової літератури, замінити їх представниками красного письменства світового рівня.
Зараз, коли ми так чи інакше змушені повернутися до обговорення питань мови, пріоритетною має стати виважена, продумана політика українізації дітей. Насмілюся заявити: це відносно легке в реалізації завдання, яке, щоправда, вимагає значних фінансів. Максимально дешева дитяча книжка (передусім — казки), україномовні мультфільми, кіно, дитячі пісні, комп’ютерні ігри тощо, зрештою, український за духом і мовою дитячий теле- чи ютуб-канал — ось, як на мене, оптимальний шлях України в мовному питанні. Цього, думаю, спільно з навчанням у школі, позашкільних навчальних закладах (тобто систематичне перебування в україномовному середовищі) сповна вистачить для того, щоб українізувати тих, чиї батьки досі спілкуються російською. Купуючи той чи інший товар, скажімо, казки, або вмикаючи дитячий теле- чи ютуб-канал, батьки будуть співучасниками реалізації курсу, який сповідує держава. Така українізація буде органічною, безболісною і, думаю, результативною.
Підсумовуючи: володіння українською мовою — це політична і громадянська маніфестація дорослих. Їхня маніфестація номер один у нинішніх реаліях — участь у війні, свідома й послідовна допомога армії. Маємо створити оптимальні умови для ніжної українізації дітей російськомовних батьків.
«Вивчаючи міжнародний досвід, варто поміркувати над тим, чи не зводити поруч із пам’ятниками т. зв. контрмонументи»
Одна зі сфер, яка сьогодні породжує чимало викликів, — ушанування пам’яті жертв російської агресії та загиблих на війні бійців. Як експерт-практик із царини меморіалізації й комеморації, які підходи Ви рекомендували б застосувати, вшановуючи пам’ять жертв і героїв російсько-української війни?
Це справді вкрай актуальне завдання. Воно, як на мене, має дві складові. По-перше, послідовність дій держави та інших суб’єктів, які так чи інакше впливають на формування колективної пам’яті. Це дуже важливо. Адже навіть за умови використання продуктів, які не означені вишуканістю, визначальним є проведення комеморативної політики як такої. Саме вона є запорукою досягнення бажаного результату. По-друге, задля зведення мосту пам’яті маємо виробити ефективні інструменти. При цьому орієнтуватися не тільки на нас — сучасників війни, а й тих, хто дізнається про неї згодом зі, скажімо, документальних фільмів чи на уроках історії.
Перші кроки меморіалізації вже зроблено. Згадаймо хоча б про створення Національного військового меморіального кладовища чи Стіни пам’яті полеглим захисникам на мурі Михайлівського Золотоверхого монастиря, відкриття пам’ятників, меморіальних дощок тим, хто загинув на цій війні. Одночасно в новому кейсі пам’ятання маємо й менш вдалі ініціативи — перейменування назв вулиць іменами загиблих у місцях їхнього проживання. Ухвалюючи такі рішення, депутати місцевих рад керувалися добрими намірами, проте не усвідомлювали того, що втрати будуть такими масштабними і з часом виникне закономірний дефіцит вулиць, які можна перейменувати. Це лише один із прикладів того, що меморіалізація має бути добре продуманою і зваженою.
Як на мене, нам не варто надто спішити. Слід бути розважливими. Маю на увазі передусім те, що мусимо уважно придивитися до інструментів пам’ятання, які застосовані в різних державах Заходу. Особливо це стосується наповнення простору міст, містечок, сіл. Підозрюю, ми надамо пріоритет зведенню «класичних» пам’ятників, які, згідно висновків соціологів, у своїй переважній більшості сучасники перестали помічати. Височіючи на площах чи у скверах, вони не забезпечують діалогу з тими, хто опиняється поруч із ними.
Вивчаючи міжнародний досвід, варто поміркувати над тим, чи не зводити поруч із пам’ятниками т. зв. контрмонументи. Саме вони в демократичний спосіб забезпечують діалог поміж об’єктом пошанування і тими, хто опиняється біля них. Не останню скрипку в процесі зведення мосту пам’яті мають відіграти й урбаністи.
Зрештою, мова не тільки, а можливо й не стільки про пам’ятники, т. зв. паблік-арт чи вулиці, які носять імена героїв. Західний досвід репрезентує чимало оригінальних, незвичних для нас форм пошанування жертв і героїв. Маємо знову осмислити його, сформулювати свої проєкти й ініціативи. В ідеалі, коли ми визначимо чітку стратегію пам’ятання, зможемо підібрати оптимальні інструменти її реалізації.
Максим Гон доктор політичних наук, професор кафедри всесвітньої історії Рівненського державного гуманітарного університету, директор ГО «Центр студій політики пам’яті та публічної історії «Мнемоніка», український історик. З березня 2022 р. служить у Збройних силах України. Спеціалізується на студіях українсько-єврейських взаємин у міжвоєнний період та під час Другої світової війни, історії Голокосту, дослідженні колективної пам’яті й політики пам’яті в Україні. Автор таких книг: «Євреї в Західноукраїнській Народній Республіці (до проблеми українсько-єврейських взаємин)» (у співавторстві з Іриною Погребинською); «Із кривдою на самоті. Українсько-єврейські взаємини на західноукраїнських землях у складі Польщі (1935–1939)»; «Особливості міжетнічної взаємодії в контексті політичних процесів на західноукраїнських землях у міжвоєнний період»; «Місто пам’яті — місто забуття: палімпсести меморіального ландшафту Рівного» (у співавторстві з Петром Долгановим та Наталією Івчик); «Геноциди першої половини ХХ ст.: порівняльний аналіз»; «Równe: обриси зниклого міста».
Розмовляв Петро Долганов.
Літературна редакція Ольги Дячук.
У публікації використано світлини з відкритих джерел.
Вперше опубліковано @Україна Модерна
Проєкт виходить за підтримкиканадської неурядової організації «Українсько-єврейська зустріч» (UJE).
ПРИМІТКА: Опубліковані статті та інші матеріали на сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE подані від імені відповідного автора не означають, що організація поділяє та підтримує таку думку. Ці матеріали розміщено для сприяння в заохоченні до дискусій у контексті українсько-єврейських взаємин. На сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE надаватиметься інформація, що відображатиме різні точки зору.
