Новітні студії з українсько-єврейських взаємин — в Україні: до питання про концептуальне переосмислення традиційних моделей

Українське представництво канадської недержавної організації «Українсько-Єврейська Зустріч» щороку виступає співорганізатором Всеукраїнської наукової конференції з міжнародною участю «Соціально-економічний і політичний розвиток країн Східної Європи», яка проводиться на базі Уманського державного педагогічного університету імені Павла Тичини.

Пропонуємо вашій увазі виступ регіонального менеджера UJE в Україні, аспіранта кафедри всесвітньої історії Київського столичного університету імені Бориса Грінченка Владислава Гриневича.

У науковій історіографії українсько-єврейських взаємин — як світовій, так і вітчизняній — сформувався й став традиційним підхід, в основі якого — зосередження на складних і драматичних сторінках в історії обох народів, як і розгляд історичного минулого українців та євреїв на землях України як відокремленого й практично не пов’язаного між собою. В українській історіографії така ситуація, до певної міри, стала одним із проявів обмежень, накладених на вивчення історії України спочатку імперською, а потім національною парадигмою.

Тим часом ще в середині 1980-х рр. відомий канадський науковець Павло-Роберт Маґочій (нар. 1945) запропонував нову концепцію представлення української історії як територіальної, багатоетнічної та мультикультурної. Виходячи з неї, українським євреям, як і представникам інших національностей, відводилось своє особливе місце в історії України. Відповідно взаємини між українцями і євреями не обмежувались виключно драматичними подіями. Перші обриси цієї концепції проглядаються вже у праці П.-Р. Маґочія «Україна: історичний атлас». У фундаментальному дослідженні «Україна. Історія її земель і народів» дана концепція набула завершеного вигляду.

В самій Україні, на початку її державної незалежності, відомі науковці й громадські діячі, зокрема історик, сходознавець й археограф професор Ярослав Дашкевич (1926—2010), порушували питання про необхідність глибшого дослідження й деміфологізації історії українсько-єврейських взаємин. У виступі на міжнародній науковій конференції «Проблеми українсько-єврейських відносин» (7—9 травня 1991 р.) Я. Дашкевич, зокрема, наголосив: «Історія євреїв України, без сумніву, має чорні й криваві сторінки, але — вже якщо цілком спокійно розкласти цю історію на хронологічну сітку, то виявляється, що для періоду з середини XVI ст. до 1914 р., тобто за трохи більше як 360 років, лише три-чотири роки (Хмельниччина і Гайдамаччина) можна вважати зоною міжетнічних конфліктів. Ми маємо переконливе свідчення того, що характер українсько-єврейських відносин визначали не три-чотири роки кривавої різанини, а 356 років менш-більш нормальних відносин. Бо інакше цілком певно на Україні на початку XX ст. не зібралося б близько третини світового єврейства». У резолюції конференції, серед іншого, зазначалось, що «українців і євреїв, які живуть разом на землі України понад тисячу років, об'єднують спільна доля, багатство культур, неповторність історичної спадщини», як і «біль за мільйонні жертви і геноцид у XX столітті, занедбану національну свідомість, втрату мови, руйнування культури, нищення традицій».

У 1990-ті роки видатний український науковець, мовознавець Мартен Феллер (1933–2004) доклав чимало зусиль для формування окремого наукового напрямку — «україноюдаїки». Вагомим став внесок науковця в дослідження теми українсько-єврейської взаємодії в контексті студій з мовознавства. Є досить промовистим, що у своїй філософській праці «Пошуки, роздуми і спогади єврея, який пам’ятає своїх дідів, про єврейсько-українські взаємини, особливо ж про мови і ставлення до них» М. Феллер розповів, як культурні взаємовпливи українців і євреїв позначились на формуванні його власного світогляду та наукових зацікавлень. «…Те, що сьогодні назвали б національною свідомістю, — писав він, — пробудили в мені поезії Івана Франка і Павла Тичини. Вони ж нищили той образ українця, що складався із розповідей про київських двірників, які старанно і брутально виганяли з помешкань дітей, старих і жінок до Бабиного Яру […] Якщо до цього додати, що я вже знав від батьків: коли не вся, то на три чверті класична єврейська література мовою ідиш виростала в Україні — Менделе Мойхер-Сфорім, Шолом-Алейхем, Абрам Гольдфаден, що з України — Лейб Квітка, Давид Гофштейн, Давид Бергельсон, Іцик Фефер […], то не диво, що мріялося дослідити єврейську тему в українській і українську в єврейській літературі».

Пізніше низка відомих українських істориків, передовсім Наталя Яковенко, Ярослав Грицак, Сергій Плохій та інші, при підготовці навчальних видань успішно застосували концептуальний підхід представлення історії України як багатоетнічної й мультикультурної, що є інтегральною частиною європейського та світового історичного процесу. Водночас такий підхід в українській науковій історіографії й нині усе ще виглядає як новаторський. Крім того, до останнього часу бракувало новітнього дослідження, спеціально присвяченого історії українсько-єврейських взаємин.

Це завдання було вирішене з появою книжки П.-Р. Маґочія і Й. Петровського-Штерна «Євреї та українці. Тисячоліття співіснування», виданої за сприяння канадської  недержавної організації «Українсько-Єврейська Зустріч». В ній автори, зокрема, обґрунтовано наголосили на науковій та суспільній актуальності цієї проблематики. «Незважаючи на новітні дослідження, публікації та численні зусилля осягнути єврейське минуле в Україні, — справедливо зазначають вони, — провалля між ‘‘двома самотностями’’, здається не зникає. Деякі вчені, які працюють над єврейською та українською темами, здається, самі є частиною проблеми, бо ж, вони здебільшого тяжіють до трагічних, деструктивних та сенсаційних аспектів минулого, які, звісно, захоплюють читачів чи слухачів більше, ніж періоди нормальних міжетнічних стосунків. Застосуймо до минулого просту арифметику. Євреї жили на українських землях близько тисячоліття — починаючи від середньовічної Київської Русі й до сьогодні. Приблизно від 1550 р., тобто близько 450 років вони становили істотну частину населення країни. Протягом цих п’яти чи десяти століть періоди конфліктів і руйнувань, яких зазнали євреї, обмежувалися шістьма короткими часовими рамками… Сумарна кількість років, охоплених цими часовими рамками, становить щонайбільше 16–20 років. Втім, саме до цих періодів прикута найбільша увага. А як щодо інших 430 років (якщо починати з 1550 р.) або 880 років (якщо починати з 1000 року)? Хіба вони нічого не означають? Чи не можуть ці роки (можливо, нудної) нормальності змалювати нам єврейське життя в Україні якось інакше, ніж одну суцільну трагедію?».

Своєю працею, автори дають відповідь на ці питання. Здійснивши системний аналіз історичного минулого українців і євреїв, вони при цьому не замовчують складні й драматичні періоди в історії, не оминають увагою стереотипні уявлення українців про євреїв та євреїв про українців, водночас фокусуючись на впливах, які століттями формували позитивне сприйняття обох народів.

Загалом у книзі 12 розділів, які охоплюють проблематику, пов’язану з історичним минулим і економічним життям, традиційною культурою і релігією, мовою і писемністю, художньою літературою і театром, архітектурою та мистецтвом, музикою та ін. українців та євреїв. Дослідники виявляють схожість і особливості в історії, культурному розвитку обох народів, взаємовпливи й взаємозбагачення культур. Важливо також зауважити застосування науковцями міждисциплінарного підходу при проведенні досліджень: глибока інтеграція двох дисциплінарних підходів проглядається від самого початку й упродовж усього дослідження.

Таким чином, окреслена низкою українських науковців, передовсім П.-Р. Маґочієм і Й. Петровським-Штерном, концепція книги «Євреї та українці: тисячоліття співіснування» пропонує важливий підхід до концептуального переосмислення традиційних моделей у висвітленні історичного минулого українців та євреїв. На мою думку, саме такий підхід є необхідним для конструювання цілісної історичної картини у взаєминах обох народів. При цьому, звісно ж, мова не іде про виключення або зниження інтенсивності дослідів проблематики, повʼязаної зі складними періодами в історії українсько-єврейських взаємин (антиєврейських погромів, Голокосту, проявів державного і побутового антисемітизму). Ідеться натомість про повноту у представленні проблематики, а головне — про потребу досягнення розумного балансу в її розкритті, який має нарешті покласти край викривленій картині історичного минулого, де взаємини двох народів обмежено драматичною історією.

Владислав Гриневич, регіональний менеджер UJE, Україна.