Обіймаючи дідуся, або iсторія однієї вишиванки

Обличчя діда, 1939-1941-1945. Михайло Борисович Помянський, мій дідусь по мамі. Трансформації єврейського юнака із оспіваного Гоголем українського Миргорода на Полтавщині.

Фото №1: Обличчя задерикуватого юнака, травень 1939-го. Хороший випускний костюм із ромбиком чи то за спортивні нормативи «Готовий до праці та оборони», чи то за стрибки з парашутом; оптимізм та деяка наївність у погляді.

Фото №2: Обличчя з жахом минулої війни в очах, весна 1941 року. На звороті напис з їдишським акцентом: "На згадку дорогим батькам про службе в Робітничо-Селянському Червоному Флоті. Острів Тіурін-Саарі". Позаду — Зимова війна, участь в окупації фінських островів біля Віїпурі (Виборга).

Після призову до армії з теплої Полтавщини, Михайла було кинуто штурмувати залізобетонні укріплення фінів узимку 1939-1940 років.

З тієї війни дід згадував лише повзання снігом з важкою рацією. І короткий момент долі: він стоїть під сосною, нахиляється щось виправити — і в ту секунду уламок снаряда впивається в стовбур дерева саме в те місце, де секундою раніше були його груди. Не зачеплений, найвища випадковість на війні.

Іноді в мене виникає бажання, вірніше душевна потреба вибачитися перед фінським народом, хоча ніхто мене не уповноважував на вибачення, та й особливо нема за що вибачатися, але… Коротше, продовжую рефлексувати далі.

З Тіурін-Саарі їх евакуювали у жовтні 1941 року до Кронштадта під ударами нової війни. А в жовтні 1942 року діда з товаришами було перекинуто з Балтики на Чорне море, в Новоросійський загін катерів "Морський мисливець".

Фото №3: Обличчя навченого життям запеклого морського вовка, старшина другої статті з орденом Червоної Зірки — травень 1945-го, Севастополь. "Комендор зенітний, командир відділення" з військового квитка.

Дідусь Міша ніколи не розповідав, за що одержав бойовий орден. Коли я питався його про війну, він жартував чи згадував курйози на кшталт мертвого дельфіна, якого вони з товаришами засмажили біля румунської Констанци.

Тільки через тридцять років після смерті діда я дізнався правду: Тарханський десант 10 січня 1944 року в Криму, у шторм та крижану воду, прямо на підготовлену лінію оборони німців на північ від Керчі, без підтримки своєї авіації.

Десант, у якому не було потреби, крім бажання сталінського маршала Ворошилова покомандувати власною операцією, коли полководці-конкуренти вже входили до Криму з інших плацдармів.

Майже 3000 моряків та десантників було кинуто на забій. Їх розстрілювали впритул з берега та з повітря, а штормові хвилі топили тих, хто ще не висадився.

Я дізнався про деталі того кошмару тільки з архівного опису його нагороди.

«Тов. Помянський при висадці Тарханського десанту виявив мужність та відвагу. Вчасно помітив чотири літаки супротивника і відкрив по них влучний вогонь. Будучи навідником, точно наводив свою зброю, не зважаючи на артилерійсько-мінометний вогонь супротивника. Завдяки прицільному вогню, літаки збилися з бойового курсу і скидали бомби в море, не завдаючи шкоди ні катеру, ні особовому складу десанту, що висаджувався на берег.

Під час поєдинку катера з 36 літаками «Ю-87» катер вийшов переможцем. Помянський холоднокровно наводив свою зброю на ціль, переносячи вогонь з однієї групи на іншу. Влучна стрілянина з гармати тов. Помянського змусила згортати з бойового курсу літаки противника, тим самим врятували катер. Усі атаки літаків противника були відбиті, катер залишався переможцем.

Тов. Помянський показував зразки сміливості та відваги, рятуючи людей та зброю з мотоботів, що тонули. При загрозі бути змитим хвилею, вивантажував з мотоботів зброю та боєзапас, показавши при цьому витривалість та зневагу до смерті».

Зневага до смерті. Розкажіть, антисемітські сволоти, ще про «євреїв, які відсиджувалися в Ташкенті». Розкажіть про це російському артистові та путінському прихильнику Хабенському, який говорив про сміливість керівника повстання в таборі смерті Собібор «незважаючи на його приналежність до єврейської нації».

Але коли дивишся з висоти десятиліть на непотрібну тупу бійню на другорядній ділянці фронту, і думаєш, що через амбіції маршала могло не бути ні мого діда, ні мене, то охоплює містичний жах. Цивілізація, що плює на свої та чужі людські життя.

Все, про що я мрію в День Перемоги — а це вже кілька років не зганьблене Путіним Дев'яте травня, а загальноєвропейське Восьме травня, — це знову здобути право, як у дитинстві, начищати бойові нагороди для діда-фронтовика. І відчувати це протирання медалей ганчіркою як щастя далекого дитинства.

Зараз його орден та медалі зберігаються у моєму ізраїльському будинку. Я показую ці нагороди моїм дітям, які народилися між горою Кармель і Середземним морем, і наголошую: коли вам розповідають у День пам'яті Голокосту та героїзму про ту страшну епоху, ви повинні знати, що ваш прадід — простий єврейський Міша з українського Миргорода, бив нацистів зі зброєю в руках і перемагав їх.

Зневага до смерті від того, хто її побачив. "Комендор зенітний", а після війни — веселий швець у Харкові, "майстер індивідуального пошиття взуття" у старій частині Московського проспекту, любитель мінеральної води "Миргородська" з містечка його дитинства. Мій улюблений дідусь Міша.

Наприкінці 1950-х років він купив українську вишиванку з батиста, легку та шовковисту, з гарним орнаментом. Це була не лише мода епохи Хрущова, а й пам'ять про юність на Полтавщині, де такі вишиванки були нормою.

На цьому фото 1958-1960 років він у вишиванці з моєю майбутньою мамою.

Чорноморський моряк, гарний, як молодий Роберт Де Ніро, він супроводжував дуже солоними морськими лайками кожну «Зірку Героя» для Брежнєва. "Ну не бачили ми цього [нецензурно] під Новоросійськом!" — казав дід.

Коли наприкінці 1970-х років дідусь через хворобу втратив спочатку одну, а потім другу ногу, він пересувався на інвалідному візку, залишаючись величезним оптимістом. Я з гордістю котив його коляску або йшов разом з ним алеєю, коли він котив себе сам, слухаючи його спогади про війну і про життя, і розповідаючи йому про прочитані книжки.

Катя — рідна сестра Михайла, одружилася з польським євреєм і поїхала з ним у 1946 році в майбутній Ізраїль. Брат і сестра побачилися знову лише одного разу через 20 років, коли Катя приїжджала до Харкова в 1966-му.

Але ізраїльська тітка обсипала нас подарунками та ізраїльськими листівками. Приходячи в квартиру до дідуся Міши та бабусі Юлі, я першим ділом відкривав ящик шафи, в якій лежали нові листи з Ізраїлю, розглядав дивні конверти з емблемою оленя, що летить — символом Пошти Ізраїлю, відклеював марки з видами далекої країни і словами івритом.

На листівках були світильник із сімома гілками, баранячий ріг, розкрита книга з написом «Happy New Year!», надіслана чомусь у вересні; на іншій картинці солдати посміхалися біля високої стіни із величезних кам'яних блоків.

Мама виходила заміж 1970-го року в ізраїльській сукні від тітки з Хайфи. Тільки тепер я розумію, що в найсіріші пізньорадянські роки я був одягнений у кольорові сорочки та грав дивовижними іграшками з Ізраїлю.

Поштовий зв'язок Хайфа-Харків у будинку діда, який тривав десятки років, у результаті наповнив мене, радянського підлітка, тягою до Ізраїлю. Вигляд на Хайфську затоку був мені знайомий ще по листівці початку 1980-х років. Тож не дивно, що я вибрав для життя саме береги Кармеля.

Мама привезла в Хайфу вишиванку свого батька як частинку пам'яті про нього. А потім подарувала мені цю сорочку. Дідусь здавався великим та широкоплечим, але його українська літня вишиванка ідеально підійшла мені.

Дослідниця етнічного одягу з Лівобережної України Єлизавета Бубело визначила, що це святкова вишиванка із орнаментами із Полтавської області. Отже, дід купив її у своєму рідному Миргороді, коли там відпочивав.

Я рідко одягаю цю вишиванку — наприклад, на День Незалежності України, та й то не щороку. Сорочці вже 65 років, але її орнамент виглядає яскраво та соковито.

Подивіться на це фото. Я назвав його "Обіймаючи дідуся".

Тому що я вже не можу його обійняти — його поховано на цвинтарі у Харкові, який третій рік обстрілюється російськими ракетами. Так само російські агресори завдають ударів ракетами та іранськими дронами по мирних українських містах Миргороду та Полтаві — на очах у світу, що мовчить.

Але мій таліт — єврейське молитовне покривало, — може «обійняти» дідусеву українську вишиванку в Ізраїлі.

Цим двом предметам цілком комфортно разом — і в шафі, і в моєму сучасному світовідчутті, в якому єврейське та ізраїльське нормально поєднується та переплітається з українським.

Ось така історія однієї вишиванки.

Текст і фото: Шимон Бріман (Ізраїль).