«Окрема держава ізраїльська» у ЗСУ: київські євреї на захисті України
Двоє друзів — випускників єврейської релігійної школи з Києва, — кожен по-своєму захищають Україну, допомагаючи їй відбивати агресію Росії, пам'ятаючи про Ізраїль, і розмірковуючи про майбутнє українсько-єврейських відносин після війни.
Ігор (Яків Давид) Тіш (29) та Аківа Олександр Гільгур (36) товаришують з дитинства. Через різницю у віці вони схожі на молодшого і старшого братів — так само ставляться один до одного.
Їх об'єднала єврейська гімназія №299 «Орах Хаїм» в Оболонському районі Києва — перша державна школа з вивченням єврейської мови та традицій юдаїзму, яка працює в Україні з 1990 року. Харитон Гільгур — батько Аківи Олександра — разом із рабином Яковом Довом Блайхом створював цю школу, яку багато років підтримує Єврейська Конфедерація України та Міністерство освіти України.
«Ігор Тіш з п'яти років жив у пансіоні нашої єврейської школи — з сімейних причин; його мама продовжує жити у передмісті Києва. Він виріс у школі — симпатичний малюк, який бігав у нас на очах, усім допомагав. Він поїхав після школи до Ізраїлю, потім повернувся після служби у ЦАХАЛі в Україну. Вирішив піти добровольцем після нападу Росії 24 лютого 2022 року і прийняв другу присягу», — розповідає Гільгур про свого друга і майже молодшого брата.
Тіш бився понад два роки на передовій у складі 23-го стрілецького батальйону ЗСУ на різних ділянках фронту на Донбасі. Його старший друг Гільгур у цей час налагодив у Києві масове виробництво безпілотників для української армії та паралельно працював директором громади карлін-столінських хасидів у районі Поділ столиці України.
У вересні 2024 року Ігор Тіш, командир взводу ЗСУ, отримав тяжке поранення, прикривши собою двох своїх солдатів від удару російського дрону. Він втратив половину лівої руки.
Після виходу з медикаментозної коми в київській лікарні, він прийшов до тями. "Якщо ти тут, то все буде добре", — сказав Ігор, коли побачив поруч свого друга дитинства Аківу Олександра.
«Ми всіх активізуємо, щоб друзі відвідували Ігоря не всі одразу, а щодня поступово», — каже мені телефоном Гільгур, який взяв на себе організацію громадської допомоги пораненому.
Єврей — командир взводу ЗСУ
Я розмовляю з Ігорем Тішем, коли він ще перебуває у київській лікарні «Феофанія». Далі — його розповідь від першої особи.
«Після школи я знав, що хочу відслужити в армії, тому я у 2012 році поїхав до Ізраїлю, вчив іврит півроку, трохи попрацював, а в листопаді 2014 року прикликався до ЦАХАЛу — Армії Оборони Ізраїлю. Там пройшов курс спеціальної підготовки в артилерійській розвідці, бо я хотів потрапити до елітного бойового підрозділу, відслужити там і повернутися до України».
Він відслужив у цьому підрозділі 2,5 року до 2017 року, отримав звання старшого сержанта ЦАХАЛу. Брав участь у контртерористичних діях в Юдеї в районі Ткоа.
«Але основне наше завдання було на півночі Ізраїлю. Нас навчали маскування та рейдів із заходами на ворожу територію в Лівані та Сирії. Моя підготовка бойового спецназу була порівнянна з рівнем спецназу Головного Управління Розвідки Міноборони України, я міг виконувати будь-яке завдання», — каже Ігор.
Проте його досвід ЦАХАЛу не був затребуваний безпосередньо в українській армії. «Я потрапив не до артилерії. У перші дні війни, в атмосфері безладу військової влади, я стояв у черзі з двохсот чоловік у військкомат, і мені сказали — як у казино крутиться барабан, як пощастить, туди й потрапиш. І мене розподілили до стрілецького батальйону. Довелося перебудовуватись на екс-радянську зброю. Але я був готовий до всього».
Батальйону Ігоря не довелося брати участь в оборонних боях за Київ наприкінці лютого — на початку березня 2022 року, бо його частина лише формувалася. Але вони були першими, хто заходив до Бучі.
«Нас вивезли між Ірпенем та Бучею, росіяни пішли за день до цього. Бачив убитих на вулицях, люди почали виносити тіла загиблих та розчищати завали. Ще валялися тіла російських солдатів та вбитих ними собак. Місцеві розповідали про звірства та грабіжі, які робили російські солдати з Бурятії та Далекого Сходу», — згадує Ігор Тіш.
Його батальйон патрулював кордони Київської області у разі другої спроби вторгнення російських військ.
«А за три місяці нас відправили вперше на Донбас — під Мар'їнку біля села Новомихайлівка. Стояли там із червня 2022 року на лінії фронту. Ми маємо повір'я у військових, що якщо потрапив один раз на Донбас — то там уже будеш завжди. Так воно й вийшло.
Ми були в шоці від того, з якою силою російські поливали нас тоннами вогню, палили літаками та артилерією, рухалися технікою та піхотою — і з якою люттю наші війська відбивали всі їхні штурми. Ми тоді були свіжим батальйоном, було важко, батальйон спочатку не був готовий ані технічно, ані логістично, але згодом усе організувалося.
Ми одними з перших почали використовувати наземні дрони, машини для мінування та для підриву укриттів росіян. Було багато втрат, без ротацій стояли рік і дев'ять місяців, боронилися і самі ходили в штурми.
З вересня 2023 року передислокувалися до району Павлівка—Новодонецьке. У 2024 році тримали фронт у Серебрянському лісі у бік Кремінної, поряд з нами воював полк «Азов», ми були їхнім лівим флангом».
Запитую Ігоря — чи знали українські солдати поруч із ним, що він приїхав з Ізраїлю та має бойовий досвід ЦАХАЛу?
«Спочатку були жарти — «дивіться, він після Цахала», і на мене дивилися як на дивину. Потім питали, хто має бойовий досвід — я назвав себе, мене поставили командиром відділення, потім командиром взводу. Я розумів, що можу допомогти своїм ізраїльським досвідом тут. Навчав своїх солдатів, віддавав правильні накази та завоював довіру людей.
Хлопці навіть жартували: "У нас командир — єврей, і у нашого взводу — окрема держава ізраїльська".
Зараз я сержант, чекаю на звання лейтенанта».
Тяжке поранення Ігор отримав за два дні до виходу батальйону з позицій у Серебрянському лісі.
«Я прийшов до хлопців поміняти їх на варті, запитав, чи працює система РЕБ (радіоелектронної боротьби проти безпілотників — Ш.Б.). Мені кажуть: "Сів акумулятор, командування знає, але нічого не робить" — і одразу чую, що летить дрон. Усі залягли. Я стрибнув, щоб спробувати увімкнути РЕБ. І в момент відскоку назад прилетів дрон із вибухівкою. Двох солдатів я, виходить, закрив собою в цьому стрибку, а один солдат, що стояв за рогом, загинув від осколків».
Ігор Тіш вважає, що масове використання дронів з обох боків фронту докорінно змінює перебіг військових дій. Але при цьому російські війська мають більше дронів та людей на потрібних їм ділянках. «Ми бачимо дуже багато безпілотників, безпосередньо заточених під вбивство людей. Це вже не війна — це знищення. Але наших дронів просто менше», — ділиться враженнями сержант двох армій — ЦАХАЛу та ЗСУ.
«Ми щодня чули прольоти дронів – проти нас працювали групи з 4-6 операторів дронів. Але правильно побудована оборона із засобами радіоелектронної боротьби з безпілотниками дозволяє протистояти їм.
Українська армія зараз має більший досвід війни дронів та антидронових дій, ніж Армія Оборони Ізраїлю», — упевнений Ігор Тіш.
«Ми щодня чули прольоти дронів – проти нас працювали групи з 4-6 операторів дронів. Але правильно побудована оборона із засобами радіоелектронної боротьби з безпілотниками дозволяє протистояти їм.
Українська армія зараз має більший досвід війни дронів та антидронових дій, ніж Армія Оборони Ізраїлю», — упевнений Ігор Тіш.
Ізраїль та євреї на фронті Донбасу
Запитую Ігоря про ставлення його товаришів по ЗСУ до Ізраїлю та євреїв.
«У мене залишилося в Ізраїлі багато друзів і товаришів по службі в ЦАХАЛі. Ми підтримуємо зв'язок під час війни з Росією. Вони надіслали два великі мішки з медикаментами, які дуже допомогли у боях і мені, і моїм хлопцям. Українські солдати дуже хвалять ізраїльські турнікети для зупинення крові та бандажі для першої допомоги під час поранення.
Багато хто розповідає про ізраїльських інструкторів у якихось частинах ЗСУ. Я постійно чую, що ізраїльтяни допомагають. Ні разу ніхто не говорив погано про Ізраїль. Мене питали, чому я виїхав звідти — з такої розвиненої країни», — каже Ігор, одягнений у майку з емблемою бойового підрозділу ЦАХАЛу, в якому він служив в Ізраїлі.
«Прояви антисемітизму? Взагалі, нікому не було справи до того, що я єврей і служив в ізраїльській армії. Я став командиром, показав себе добрим командиром і люди пішли за мною.
Коли ми тримали фронт поряд із полком «Азов», я дізнався, що у них воює командир відділення — єврей, який відслужив у ЦАХАЛі.
Третя штурмова бригада, що відокремилася від «Азова», має дуже поважне відношення до євреїв та інших національних меншин; у них карають за погані висловлювання про якісь національності»..
Перебиваю Ігоря — мовляв, я чув, що у Третій штурмовій бригаді багато ультранаціоналістів...
І тут Ігор також перебиває мене, відповідаючи дуже емоційно та навіть різко:
«Я теж ультранаціонально налаштований! Я за те, щоб Україна перемогла, за те, щоби більше загинуло російських солдатів. Я — єврей, я людина, яка живе в Україні, і вважаю її своєю країною. Якщо говорити про націоналізм при фашизмі із виділенням лише однієї нації, то у нас такого немає. У нас просто люблять свою країну. Це патріотизм».
«Я теж ультранаціонально налаштований! Я за те, щоб Україна перемогла, за те, щоби більше загинуло російських солдатів. Я — єврей, я людина, яка живе в Україні, і вважаю її своєю країною. Якщо говорити про націоналізм при фашизмі із виділенням лише однієї нації, то у нас такого немає. У нас просто люблять свою країну. Це патріотизм».
Допомога нужденним і дрони для ЗСУ
Аківа Олександр Гільгур, директор карлін-столінської єврейської громади Києва на Подолі, обіймає Ігоря Тиша у лікарні, і каже йому: «Ти вже своє відвоював».
Як досвідченіший і «старший брат» у цій парі, Гільгур знає, що потрібно бути поряд із пораненим, коли після виходу з лікарні депресія може вдарити вдруге.
Аківа Олександр має мирну спеціальність інженера-схемотехніка з дипломом від Київського політехнічного інституту.
«Я з 2016 року захоплююсь дронами. Ми маємо свою лабораторію, в якій ми з початку війни клепали більше дрончиків і відправляли хлопцям на фронт. А зараз більше постачаємо не самі дрони, а розробляємо нові технології, які інші лабораторії можуть збирати у великій кількості. Наприклад, ми професійно займаємося розробкою балістичних дронів, а також дронів проти «шахедів» та дронів із самонаведенням.
Перший варіант: до мене звертаються безпосередньо бригади з фронту, коли їм потрібні конкретні моделі безпілотників. Іноді ми навіть робимо грошові збори для них та поставляємо до цієї бригади. Другий варіант — коли працюємо з ГУР та СБУ: ми постачаємо їм технологію, а далі вони самі «клепають» безпілотники», — розповідає Гільгур.
Паралельно з військовою індустрією, Аківа Олександр збирає людей на єврейські свята в релігійній громаді на Подолі, допомагає продуктовими наборами людям похилого віку.
«А по дронах — теж роблю, що можу. Спочатку сам паяв, зараз більше займаюсь організаційними питаннями. Від дронів до допомоги людям, від організації молитов та уроків Тори до допомоги української армії», — перераховує Гільгур широкий спектр своїх інтересів.
Запитую його: як же поєднується мирна робота та благодійність — з військовою та фронтовою активністю?
«Євреї можуть це пояснити — ми робимо дрон не для того, щоб він убив російського солдата, а для того, щоб захистив українського солдата», — вважає Гільгур.
Я загострюю питання: але за фактом ваші дрони вбивають російського солдата? — «Так, так, але це засіб самозахисту», — не дуже впевнено, як мені здається, відповідає Гільгур, намагаючись вирішити цю моральну дилему.
І він починає пояснювати свою позицію, говорячи щось дуже глибоке та особисте.
«Для мене важливо, що я, як єврей, захищаю Україну. Це країна, яка дала нам дах, у землі якої поховано багато наших цадиків. Так, у нас є деякі погані фрагменти історії українців та євреїв, але зараз ми маємо шанс це виправити.
Для мене важливо, що я, як єврей, захищаю Україну. Це країна, яка дала нам дах, у землі якої поховано багато наших цадиків. Так, у нас є деякі погані фрагменти історії українців та євреїв, але зараз ми маємо шанс це виправити.
Чую іноді закиди — мовляв, яка тобі справа до України? Я говорю — хлопці, так не можна, ми тут живемо. Коли настануть добрі часи в Україні, євреї почнуть приїжджати сюди, і коли їх не прийматимуть або будуть до них погано ставитися, то вони повинні згадати, як вони повелися, коли Україні було погано.
На це мені кажуть: ти згадай, що Україна зробила з євреями? Але хіба це написано в Торі, хіба це те, на що чекає від нас Бог — що ми повинні відповідати весь час злим на зле? Або ми повинні спробувати щось нарешті виправити? Якщо ми вважаємо себе обраним народом, то давайте покажемо українцям приклад — те, як можна любити ближнього, як можна бути добрим та як можна відстояти свою незалежність», — упевнений Аківа Олександр Гільгур.
Про заздрість і смуток
Про що ця стаття? Напевно, про вибір, який робить кожна людина у своєму житті. За словами Гільгура, половина його однокласників уже репатріювалася, зробивши свій вибір на користь Ізраїлю.
Але я відчуваю якусь «білу заздрість» від того, що Ігор Тіш та Аківа Олександр Гільгур, обираючи між Ізраїлем та Україною, обрали захист країни свого дитинства, але не спільну батьківщину єврейського народу.
Розмовляючи з ними та поважаючи їхній особистий вибір, я не міг позбутися гіркоти: «Шкода, що ви зараз не з нами. Шкода, що солдати ЦАХАЛу воюють проти терористів у Газі та Лівані без вашої підтримки; новітні технології безпілотників і ваш досвід антидронової війни були б зараз дуже потрібні для захисту Ізраїлю».
Крім ноток такої доброї заздрості, мені було сумно усвідомлювати, що у війні Росії проти України євреї могли вбивати євреїв.
У ті ж дні, коли Ігор Тіш приходив до тями після поранення, російські соціальні мережі повідомили про загибель солдата-єврея — оператора безпілотників з російського боку фронту на Донбасі. Я розумію, що такі збіги бувають тільки в голлівудських фільмах, але що якщо це саме той оператор-єврей запустив дрон, щоб убити сержанта-єврея ЗСУ?
Перша Світова війна залишила в єврейській пам'яті масові випадки таких трагедій, коли єврей з Парижа колов багнетом єврея з Берліна, а єврей з Києва стріляв у єврея з Відня — і навпаки.
Ідея сіонізму проросла крізь политі братньою кров'ю поля на Соммі та пагорби Галичини, зробивши зрозумілим для всіх висновок: євреї повинні створити та захищати свою власну державу на своїй Землі Ізраїлю, щоб перестати вбивати один одного у чужих мундирах ворожих армій.
І ось знову — через 110 років після 1914 року, — ця внутрішньоєврейська трагедія повторюється через варварську агресію Путіна проти України.
Друзі пораненого сержанта двох армій Ігоря Тіша швидко зібрали в Україні, Ізраїлі та США кошти для його протезування. Зараз вирішується, в якій країні відбуватиметься подальша медична реабілітація Тіша, і чи витягуватимуть уламок, який досі сидить у його тілі.
Київський рабин Яків Дов Блайх передав для Ігоря нові тфілін для покладання на праву, здорову руку. «Ми пишаємося, що виховали такого гарного хлопця. Він дуже позитивний хлопчик, з яким кожен хоче себе ідентифікувати», — каже мені рабин Блайх телефоном.
Ілля Ліф — однокласник Аківи Олександра з єврейської гімназії №299, — зараз воює на найскладнішому Покровському напрямку на Донбасі. Він піхотинець та оператор безпілотників ЗСУ, а його старший брат Леонід Ліф — випускник тієї ж київської єврейської школи, — воює зараз у лавах ЦАХАЛу, захищаючи Ізраїль.
Такі приклади — це не лише переплетення доль людей, а й переплетення доль України та Ізраїлю.
Найсправедливіші війни, які нині ведуть Україна та Ізраїль за свободу, незалежність і фізичне виживання своїх народів, — це не дві відірвані одна від одної війни. Це північний і південний фронти глобальної війни проти світової осі Зла в особі путінської Росії, режиму фанатичних аятол Ірану в компанії інших диктаторів.
Іранські безпілотники, якими російська армія б'є по містах України, виготовляються на тих же заводах, що й дрони, які ліванська терористична організація «Хезболла» — союзниця Путіна, — запускає проти мирних міст Ізраїлю.
Зараз Ігор (Яків Давид) Тіш проявляє силу волі і щодня ходить до спортзалу для зміцнення тіла. Довгу війну ще не закінчено. Він не хоче залишати армію України та сподівається стати бойовим інструктором для молодих солдатів ЗСУ.
На всіх осінніх святах 2024-го (5785-го) року я називав у нашій ізраїльській синагозі біля розкритого сувоя Тори ім'я Якова Давида, сина Яни, у молитвах за якнайшвидше одужання синів та дочок Ізраїлю.
Це найменше, що я міг зробити для допомоги хорошому єврейському хлопцю, який поєднав Україну та Ізраїль у своєму серці.
Текст: Шимон Бріман (Ізраїль).
Фото: персональні сторінки Фейсбуку Ігоря Тіша та Аківи Олександра Гільгура.
