Олександр Мельник: «Якщо радянський метанаратив говорив про вклад різних народів у перемогу над нацизмом, то сучасна росiйська держава намагається приватизувати її»

Розмову з канадсько-українським істориком Олександром Мельником присвячено його нещодавно опублікованій монографії «Друга світова війна як проєкт ідентичності». Автор завершував редагування цієї книги в окупованій російськими військами Херсонській області. Приїхавши в Україну, він на власні очі побачив, як працює частина тих процесів, котрі досліджував упродовж останніх 20 років. У цьому матеріалі йтиметься про те, як досвід сучасної війни вплинув на погляди Олександра Мельника, як саме СРСР та путінська Росія конвертують спадок Другої світової війни у «символічну валюту» і як нам варто переосмислювати цю непросту спадщину минулого з урахуванням пропагандистської політики країни-агресора.

Олександр Мельник

«Подолання минулого» — це насамперед прийняття минулого та максимально можлива емансипацiя iсторичного дискурсу вiд диктату вузьких концепцiй iдентичностi, що часто призводять до спрощеного і спотвореного сприйняття історії»

Роботу рубрики «Подолання минулого» на сайті часопису «Україна Модерна» присвячено питанням тоталітарного насильства нацистського та радянського режимів упродовж Другої світової війни із фокусом на історії Голокосту. У зв’язку з цим моє перше запитання стосується самої назви рубрики — що для Вас означає «подолання минулого»? Чи має сенс це поняття в реаліях сьогодення?

Почну з констатацiï того, що історики, звісно, не ізольовані вiд ширшого контексту. Як приклад можна навести хоча б походження термiна «подолання минулого». Вiн вкорiнений у нiмецьких дискусiях 1960–1980 рр. про нацioнал-соцiaлiзм, в основi яких перебувало питання полiтичноï та моральноï вiдповiдальностi нiмцiв за злочини нацистського режиму. У мене склалося враження, що на певному етапi в академічному середовищі Заходу були очікування, що й українське суспільство має пройти шлях подолання свого минулого через критичну оцінку досвiду окупацiï й колаборацiï під час убивства євреïв. Дотичними до цього дискурсу були й дискусії про ідеологію та практики українського націоналізму в 30–40-і рр. ХХ ст., зокрема в контекстi украïнсько-польського конфлiкту. Втiм, пiд впливом східноєвропейських дискурсiв це поняття все частiше почало охоплювати й питання злочинiв комунiстичних режимiв. Починаючи з кiнця 1980-х рр. для України особливо актуальною стала проблематика Голодомору 1932–1933 рр., масових репресiй, придушення нацioнальних рухiв та боротьби з дисидентами в пізньорадянську епоху. У контекстi захiдноï академічної спільноти поворотним моментом стала поява книги Тімоті Снайдера «Kривавi землi», що побачила свiт у 2011 р.

Для мене як дослiдника «подолання минулого» — це насамперед прийняття минулого та максимально можлива емансипацiя iсторичного дискурсу вiд диктату вузьких концепцій iдентичностi, що часто призводять до спрощеного і спотвореного сприйняття історії. У цьому сенсi «подолання минулого» — це про рух вiд простiшого до складнiшого. Йдеться про процес iнтелектуального та емoцiйного дорослiшання чи то дослiдника, чи пересiчного читача/слухача. Цей процес ніколи не закiнчується, як нiколи не закiнчується процес переосмислення минулого пiд впливом геополiтичних, внутрішньополітичних і соціокультурних факторiв сьогодення. Завжди існує й певна iнерцiя уявлень та поглядiв на iсторичнi подiï. Суспільство є складною соціальною системою, люди мають рiзну родинну пам’ять, досвiд спiлкування з рiзними середовищами, рiзний рівень поінформованості й здатностi абсорбувати iнформацiю, особливо в конкретних технологiчних умовах сьогодення. У зв’язку з цим є рiзнi рiвнi iсторичного мислення. З одного боку, є рiвень елiтних дослiдникiв. Це рiвень рацioнальностi, критичного мислення, складностi тa багатовимiрностi. А ще є рiвень масовоï aвдиторiï. Це рiвень полiтичний, рiвень колективних емоцiй і дискурсiв iдентичностi. Тут люди часто не мають анi часу, анi ресурсiв для повноцінного вивчення бiльш складних питань. Вони потребують професiйних iнтерпретаторiв складного матеріалу. Це два рiзнi режими знань, якi, втiм, не є герметично ізольованими один від одного й обидва мають вагоме значення. Повинен існувати певний рiвень взаємноï терпимостi. Професiйнi дослiдники мають сприймати як даність те, що бiльшiсть працює з минулим на рiвнi обмеженої концептуалiзацiï й із цим нiчого не вдiяти, особливо в епоху iнтернету та соцiaльних медіа. З iншого боку, важливо зберiгати iнституцiï елiтноï науки, адже саме вона є локомотивом продукування нових знань. Я вважаю, що читача потрiбно заохочувати до більшого рівня складностi. Наразi ж ситуацiя така, що професійних істориків закликають до всіляких спрощень та доступного викладу матеріалу. Такi заклики до «демократизації» знань, з-помiж iншого, матимуть негативні наслiдки для iнституцiй iсторичноï науки. Iнколи читач не розумiє певні речi, тому що він не досяг відповідного рівня знань (а не через те, що текст недостатньо доступний і чіткий). Iншим наслiдком такоï «демократизацiï» стане те, що iнституцiï iсторичнoï науки фактично перетворяться на заручникiв актуальноï полiтики iдентичностi. Тобто iсторiя тих чи iнших суспiльств буде розглядатися, не виходячи з логiки подiй у той чи iнший перiод, а переважно через оптику сучасних полiтичних дискусiй, особливо таких, що вiдбуваються у впливовіших та престижніших краïнах, які мають у своєму розпорядженні більше ресурсів.

«Повномасштабне вторгнення дало нагоду на власнi очi побачити деякі процеси, якi я вивчав упродовж останніх 20 рокiв»

Нещодавно у видавництві «Ibidem» було опубліковано Вашу книгу «Друга світова війна як проєкт ідентичності». Розкажіть, будь ласка, коротко, коли та за яких обставин у Вас народилася ідея написання цієї книги.

Ця книга виросла з докторськоï дисертацiï, яку я захистив у Торонтському унiверситетi в 2016 році. Ïй передувала магiстерська дисертацiя в Унiверситетi Aльберти. Мiй iнтерес до iсторiï загалом та iсторiï Другоï cвiтовоï вiйни зокрема випливає з моєï тодiшньоï iдентичностi й специфiчного досвiду зростання в СРСР у 80-i рр. ХХ ст. Йдеться про книги та фiльми про «Велику вiтчизняну вiйну», святкові паради до 9 Травня в центрi селища та на вiйськовому цвинтарi, неформальну приватну соцiaлiзацiю опiсля. Також про вiйну мені часто розповiдали дiдусь і бабуся. У моїй пам’яті закарбувався епiзод, коли в звичайний день дiдусь повiв мене до мiсцевого пам’ятника полеглим односельчанам й вказав на прiзвища своïх двоюрiдних братiв та дядькiв. Я також добре пам’ятаю суворий погляд дiда мого шкільного товариша, який пройшов всю вiйну, мав багато нагород і часто приходив до школи розповідати про пережите. Будучи школярами, ми декiлька разiв брали участь у прибиранні вiйськового цвинтаря та в комеморативних ритуалах. Нашу школу було названо на честь Героя Радянського Союзу Петра Корбута, командира танковоï бригади, що загинув поблизу мого селища в боях на Нiкопольському плацдармі. Відтак пам’ять про Другу свiтову вiйну була важливою частиною культурного ландшафту, в якому я зростав. Власне заголовок книги (“World War II as an Identity Project”) може слугувати й посиланням до мого власного досвiду.

Як воєнно-політичні події після 24 лютого 2022 р. вплинули на завершення матеріалу книги? Здається, Ви закінчували її написання, перебуваючи в російській окупації? Як це позначилося на переосмисленні матеріалу?

Останнім часом я проживав у моєму селищi на лiвобережжi Херсонськоï областi. На певному етапi, пiсля майже 20 рокiв перебування за кордоном, мені захотiлося побути вдома. До того ж розпочалася пандемiя. У цей час було написано два роздiли. На момент початку вiйни книга вже була на стадiï редагування. Власне вiйна й окупацiя не сильно вплинули на текст. Важливішим у цьому контексті був початок війни на Донбасi в 2014–2015 рр. Саме тоді я чiтко усвiдомив логiку будування та руйнування полiтичних спiльнот. Повномасштабне вторгнення просто дало нагоду на власнi очi побачити деякi процеси, якi я вивчав упродовж останніх 20 рокiв. Вже в той час я почав задумуватися над концепцiєю новоï книги, хоча впевненості в тому, що вдасться вибратися з цiєï незапланованоï роботи в полi, не було. Але вдалося.

Від початку ХХІ ст. Росія знову почала розглядати Другу війну як визначальний аспект сучасної імперської ідентичності. Як ми маємо переосмислювати Другу світову війну, зважаючи на її інструменталізацію в країні-агресорі? Нам варто вдаватися до власної політики «контрпропаганди» чи потрібно застосовувати більш наукові підходи?

Це правда, що Росiя продовжує культивувати та iнструменталiзувати пам’ять про Другу свiтову вiйну. Aле потрiбно розумiти, що сучасний росiйський дискурс суттєво вiдрiзняється вiд радянського. Останнiй теж не був статичним. У своïй книзi я говорю про трансформацiю радянськоï iсторичноï культури в часи «хрущовськоï вiдлиги». Комеморацiï ж почалися вже пiд час вiйни в контекстi iдеологiчних кампанiй з мобiлiзацiï населення на боротьбу з загарбниками. У цей час основна увага зосереджувалась на культi Сталiна, вiйськових лiдерах, героях. Власне всю сталiнську iсторичну культуру можна окреслити як культуру герoïчноï маскулiнностi. Це культура воєнного суспiльства, що вийшло з Першоï свiтовоï вiйни, двох революцiй та численних збройних конфлiктiв на території колишньої Росiйськоï імперiï в 1917–1921 рр. Базовими атрибутами сталiнськоï iсторичноï культури були мiлiтаризм, владнi iєрархiï, силовий примус. Пiд час «вiдлиги» її фокус дещо змiстився пiд впливом пересічних учасникiв війни. Бiльшу вагу набула емпатія до рядових бiйцiв, жертв вiйни, зокрема на окупованiй території, a також до жертв полiтичних репресiй. Пацифiзм, а не мiлiтаризм стає визначальним елементом радянськоï культури. Остання стала одним із ключових факторiв мирного розпаду СРСР. A oт у часи Путiна ми спостерігаємо, як маятник знову хитнувся в бік цінностей воєнного суспільства. До того ж це вiдбувалося поступово, ще в мирний перioд. Пацифiстськi слогани пізньорадянської пори («Никто не забыт, ничто не забыто») змiнились на реваншистський «Можем повторить».

З iншого боку, якщо радянський метанаратив говорив про вклад рiзних народiв у перемогу над нацизмом, то сучасна росiйська держава намагається приватизувати її. Водночас це вiдбувається насамперед шляхом символiчноï апропрiaцiï учасникiв вiйни, а не через заперечення багатонацioнального характеру Червоноï армії. За замовчуванням усi радянськi солдати нiби стають роciянами, а ïх фактичнi нащадки можуть претендувати на цю символiчну спадщину лише в рамках такого дискурсу.

Окрім того, здiйснюється цiлеспрямована полiтика делегiтимацiï Української Держави та iдентичностi. З-помiж iншого це робиться шляхом зосередження надмірної уваги на проблематиці колаборацioнiзму і злочинів українських націоналістів, що поєднується з вiдсутністю належної контекстуалiзацiï й замовчуванням icторiï полiтичних та етнiчних конфліктів і злочинiв сталiнського режиму. Пiд час вiйни в Радянському Союзi цю проблематику волiли ретушувати: про злочини ОУН та УПА говорили переважно на мiсцевому рiвнi. Коли ж у 1946 р. постало питання про органiзацiю публiчного процесу над низкою керiвникiв ОУН, вiдповiдне рiшення так і не ухвалили. Досить мало говорилося й про колаборацioнiзм ширших кіл населення. Натомiсть ключова увага придiлялася злочинам нацистiв. Цей дискурс був важливим як для полiтичноï мобiлiзацiï воєнного суспільства, так i релегiтимацiï радянськоï держави на окупованих нацистською Німеччиною та її союзниками територiях.

Украïнi доведеться вибудувати власний метанаратив, визначатися зi своïм ставленням до радянськоï влади та до органiзованого нацioналiстичного руху. Очевидно, це буде вiдбуватися на рiзних рiвнях. Значно простіше робити це на рівні наукового дискурсу. У вимірі ж публiчних комеморацiй це набагато складнiше завдання, адже тут украïнська комеморативна полiтика вступає в конфлiкт із дискурсами iдентичностi не лише РФ, але й Польщi та Iзраïлю, до певноï мiри Нiмеччини й англосаксонського свiту. З точки зору зовнiшнix метанаративiв некритичне глорифiкування ОУН та УПА є проблемою як через ідеологію, так i через воєнні практики ОУН та УПА. Україна не може дозволити собi повнiстю делегiтимiзувати цi органiзацiï через те, що в надзвичайно складному геополiтичному контекстi Другоï свiтовоï вiйни вони в найбiльш концентрованому виглядi виражали нацioнальнi почуття жителiв сучасних захiдних областей Украïни. Боротьба за державнiсть в 1917–1921 рр. завершилася поразкою. Держави Антанти не пiдтримували украïнський нацioнальний рух, а Польща та СРСР відверто протидіяли йому. Водночас у випадку СРСР дiяльнiсть полiтичних партiй була неможливою, а Польща на певному етапi взяла курс на обмеження прав української меншини та асимiляцiю. У такiй ситуацiï радикалiзацiя украïнськоï молодi в Польщi і на території знищеної польськоï держави в щойно iнкорпорованих захiдних областях УРСР стала цiлком закономірною. Логiчною з полiтичноï точки зору була й орiєнтацiя на Нiмеччину. До того ж сила та успiхи нiмцiв зумовили частковий імпорт ідеології нацизму в Галичину. Це відбувалося так само, як захiднi держави впливають на украïнське суспiльство сьогодні, у тому числi вимагаючи засудження iдеологiï та воєнних практик ОУН. Ця настанова не є безпроблемною для Украïни. Вона буде об’єктивно пiдважувати укрaïнську тожсамiсть на символiчному рiвнi. Та й навряд чи це можливо в контекстi актуальноï вiйни, коли боротьба ОУН та УПА сприймається як символ протидії поточним проявам росiйського iмперiaлiзму.

Тут доведеться щось засуджувати, а щось пояснювати, й очевидно процес буде непростим. Водночас і радянську спадщину не можна звужувати лише до проблематики масових репресiй. Адже держава, яка постала в 1991 р., була фактично продуктом радянського державотворення. Й пiдважуючи радянський проєкт для Украïни, ми пiдважуємо сучасну державу та ïï кордони. Тобто в Украïни нема iншого шляху, як рухатися в напрямку бiльшоï складностi. Це значний виклик не стiльки для iсторикiв, скiльки для людей, якi працюють з символами та масовою авдиторiєю.

«Якщо РФ не вдасться завершити вiйну на своïx умовах, автоматично послабиться й «м’яка сила» Росiï в свiтi»

Ще влітку 2022 р. український історик Андрій Заярнюк опублікував статтю з промовистою назвою «Історики як співучасники?» Він розмірковує над питанням безпосередньої й опосередкованої співучасті істориків у розгортанні Росією інформаційної кампанії проти України. Поточні дискусії про східноєвропейські студії в західній академії також оприявнюють проблему колоніального бачення історії України та інших східноєвропейських держав. Чи вбачаєте Ви в цьому проблему? Що мали б робити історики за умов поточної ситуації російської війни проти України?

Taка проблема iснувала на певному етапi, але все ж я не думаю, що академiчний  дискурс на Заходi зараз є монолiтним. Наприклад, дискусiï про стосунки мiж iмперським центром та нацioнальними периферiями відбуваються вже давно. Впливова монографія Тері Мартина з’явилася ще в 2001 р. У 2003 р. опубліковано вiдому працю Тімоті Снайдера про реконструювання нацiй на периферiях iмперiй. А ще за кiлька рокiв iнша книга Снайдера вплинула на ширший дискурс про досвiд Другоï свiтовоï вiйни в Схiднiй Європi. Проте це правда, що частина русистiв продовжує орієнтуватися на РФ. Саме там перебувають ïхні науковi iнтереси та кола спiлкування. Варто розумiти, що ïх базова мотивація — це не якась особлива украïнофобiя, а радше звичайний кар’єризм і небажання жертвувати звичним комфортом. Деякi мають iсторiю спiвпрацi з росiйськими iнституцiями. Знаю достеменно, що на початку вiйни група захiдних науковцiв припинила спiвпрацю з Вищою Школою Економiки, але дехто продовжує там працювати й надалi. У контексті ж деколонiзацiï iсторичноï науки варто розумiти, що історики тут відіграють другорядну роль. Набагато важливiшим є розвиток подiй на полi бою. Якщо РФ не вдасться завершити вiйну на своïx умовах, автоматично послабиться й «м’яка сила» Росiï в свiтi. I навпаки, якби РФ вдалося знищити украïнську державнiсть, виник би епiстемологiчний режим, надзвичайно несприятливий для просування українського метанаративу. У нинiшнiх умовах, на мою думку, iсторики мають займатися своєю професiйною дiяльнiстю. А як реагувати на актуальнi подiï, кожен має вирiшувати сам.  Врештi-решт, не всi займаються полiтичною iсторiєю й не обов’язково кожному втягуватися в академiчнi дослiдження та дискусiï про сучасну вiйну. Aле менi все ж таки хотiлося б, щоб люди керувалися не лише якимись кар’єрними мотивацiями. Має бути професiйна та морально-етична вiдповiдальнiсть (accountability).

У своєму історіографічному огляді Ви аналізуєте наукові школи, які були засновані Шейлою Фіцпатрік та Стівеном Коткіном. Що ми можемо сказати про їхню позицію щодо теперішньої війни в Україні? Чи могли їхні методологічні підходи до історичних студій сформувати поточну оцінку ситуації західною громадськістю і яким чином?

Я не думаю, що в ситуацiï, яка склалася, має сенс розглядати ставлення до вiйни через призму приналежностi до цих умовних мереж дослiдникiв та методологiчних орiєнтацiй. Цi групи досить неоднорiднi, до того ж багато змiнилося з початку 1990-х рр. Деякi iсторики, якi починали в якостi «ревізіоністів», працюючи з архівними документами, ставали досить критично налаштованими як до сталiнiзму, так i до полiтики росiйськоï держави. Мiй науковий керiвник Л. Вioла, мабуть, найяскравiший тому приклад. Важливими є й мережi спiлкування. Тi, хто знайомий і працював з украïнцями, вiйну, як правило, не пiдтримує. До того ж, попри значну поляризацiю, мало хто з iсторикiв-русистiв прямо висловлює свою позицiю щодо росiйського вторгнення. Ранiше це робив, наприклад, Стівен Коен, який фактично просував росiйськi наративи на Заходi.

Що стосується конкретно Шейли Фiтцпатрiк, ïï зiрка почала сходити в 1970-i рр. У той час вона позицioнувала себе опоненткою до т. зв. тоталiтарноï моделi історіографії, пов’язаної з iменами таких китів совєтологiï, як Роберт Конквест, Роберт Такер, Річард Пайпс, Мартін Маліа тощо. Фiтцпатрiк завжди підкреслювала, що, на вiдмiну вiд цих iсторикiв, вона працює в архiвах, хоча зараз ми розумiємо, наскiльки регульованою була ця сфера й наскiльки наïвними були уявлення деяких ревiзioнiстiв. Фiтцпатрiк надрукувала спогади. Прочитавши ïх, у мене склалося враження, що ïï основна мотивація — це кар’єризм, а не якесь особливе русофiльство. Вона завжди була орiєнтована на захiдну академiю й сама концепцiя «нового пiдходу» в 1970–1980-i рр. мала на метi видiлити ïï серед iнших. У контекстi ж поточної вiйни позицiю Фiтцпатрік можна описати як академiчний Putinverstehen. Стаття, опублiкована нею в березнi 2022 р. в одному з австралiйських видань, — це спроба дещо завуальованоï рацioналiзацiï росiйськоï полiтики. Зокрема, там мiстилися заклики до закiнчення вiйни шляхом акомодацiï iнтересiв РФ через нейтралiзацiю Украïни. Фiтцпатрiк також критикувала антиросiйськi cанкцiï.

Що стосується Cтівена Коткiна та його учнiв, то вони формувалися як науковцi значно пiзнiше, коли вже був широкий доступ до архiвiв. Тому вони не плекали особливих ілюзій щодо СРСР. Менi невiдомо, щоб хтось з них займався рацioналiзацiєю aгресiï РФ щодо Украïни. Певним виключенням, можливо, є Тарiк Амар, дописи якого в мережі «Твіттер» некритично репродукують росiйськi наративи про причини повномасштабного вторгнення та шляхи розв’язання конфлiкту через територіальні поступки з боку України.

«Я досить критично налаштований до спроб безкомпромiсноï декомунiзацiï»

Ваша книга починається з листа Олександра Довженка, написаного в червні 1943 р. Це одна із тих знакових постатей, які впливали на символічну політику СРСР, зокрема й щодо інтерпретації подій Другої світової війни. Як нам сьогодні можна осмислювати спадок українських націонал-комуністів на кшталт Олександра Довженка?

Я досить критично налаштований до спроб безкомпромiсноï декомунiзацiï. По-перше, Украïнська Держава (але не eтнос чи полiтична нацiя, як стверджує Путiн) була значною мірою створена комунiстами. Тут мова йде не лише про кордони та полiтичнi iнститути, а й про членство в ООН і вбудованiсть у структуру мiжнародних вiдносин, що призвело до швидкого визнання  України в 1991 р. Це саме можна сказати про культурну iнфраструктуру. Чимало музеïв, архiвiв, дослiдницьких центрiв, без яких неможливе iснування державної нацiï, було створено саме в радянськi часи. Це ж стосується культурноï продукцiï, яка наразi залишається компонентом укрaïнськоï iдентичностi (та ж «Червона рута» В. Iвасюка, «Тiнi забутих предків» C. Параджанова чи «Собор» О. Гончара). Упродовж ХХ ст., попри руйнування багатьох церков та соборiв, радянська держава зберігала чимало iсторичних пам’яток давнини. По-друге, багато з нас народилися й жили в СРСР, і менi видається неправильним спрощувати цей досвiд у зв’язку з тим, що на теперішньому етапi це диктує логiка вiйни та полiтичноï боротьби. Вiйна врештi-решт закiнчиться, i в довгостроковiй перспективi ми будемо збiднювати украïнське суспiльство й культуру, вiдкидаючи всю радянську спадщину та iсторiï людей, якi проживали в СРСР.

Це стосується й кращих зразкiв росiйськоï культури. Я високо оцiнюю деякi твори росiйськоï лiтератури («Вiйна і мир» Л. Толстого, «Тихий Дон» М. Шолохова чи «Доктор Живаго» Б. Пастернака). Також наявна архiтектура, яка належить до свiтовоï спадщини ЮНЕСКО (той же Суздаль). Ікони А. Рубльова та iсторико-лiтературнi праці Д. Лiхачова. Багато з цих робiт містять потужний антиiмперський і гуманiстичний меседж. Це частина загальнолюдського надбання. Свiт складний, i пiсля вiйни ми маємо йти шляхом ускладнення та збагачення нашоï культури, iнкорпоруючи й переосмислюючи в тому числi і кращi зразки радянськоï та росiйськоï культури.

«У випадку ОУН(б) та ОУН(м) йшлося про стратегічне рішення керівництва приєднатися до німецької атаки на Радянський Союз зі сподіванням на винагороду у формі створення інтегрованої в нацистський геополітичний порядок (“Нову Європу”) Української Держави»

У своїй книзі ви піднімаєте питання ролі українських націоналістів під час погромницьких акцій 1941 р. Нещодавно було опубліковано статтю американського історика Дж. МакБрайда про погром у Тучині. Чимало його ініціаторів навіть не були родом із цього містечка, а прийшли разом із похідними групами. З одного боку, це суттєво підважує історіографічну традицію шукати витоки соціальної динаміки погромницького насильства в міжетнічних відносинах 1930-х рр. З іншого — ми часто переоцінюємо роль ідеології в конкретних діях людей. Зрештою, чимало учасників погромницьких акцій не мали націоналістичних та антисемітських поглядів. З огляду на це, які методологічні підходи варто сьогодні застосовувати історикам для аналізу непростих подій соціальної динаміки міжетнічних відносин і насильства під час Другої світової війни?

Варто розумiти контекст, у якому вiдбувалися погроми лiта 1941 р. Цi подiï переважно мали мiсце на територiях, iнкорпорованих в СРСР у 1939–1940 рр. (Захiдна Украïна, Польща, Литва, частково Зaxiдна Бiлорусь, Буковина та Бесарабiя). Проте були й виключення. Зокрема я маю на увазі погром у Києвi у вереснi 1941 р. Другий важливий аспект полягає в тому, що погроми вiдбувалися в контекстi нацистського вторгнення, повстання ОУН в захiдних регioнах та колапсу радянського державного апарату й спонтанного руйнування соцiального порядку. Достеменно відомо, що: 1) погроми мали мiсце в приблизно 10–15 % населених пунктiв Галичини, Волинi та Буковини (тобто у бiльшостi громад погромiв не вiдбулося); 2) нiмецькi айнзатцгрупи мали наказ органiзовувати погроми, щоб створити уявлення про спонтанне повстання проти, як вони говорили, «єврейськоï держави». Варто зазначити, що впродовж 1930-х рр. у Галичинi зростав вплив нацистськоï iдеологiï. На той момент Нiмеччина виглядала успiшною й сильною державою. Частина мiсцевоï iнтелiгенцiï та ОУН орієнтувалась на Нiмеччину, й пiд впливом останньоï iдеологiя OУН набувала антиєврейського забарвлення. Такi уявлення доповнювалися й традицiйним економiчним та релiгiйним антисемiтизмом мiсцевого населення. Ба більше, із робiт Максима Гона ми знаємо, що в деяких населених пунктах антиєврейськi погроми траплялися вже в 1930-i рр. Польська держава у своїй політиці також не цуралася антисемiтизму. Ще один контекст погромiв лiта 1941 р. — це повстання ОУН, насамперед бандерiвського крила, та страта полiтичних в’язнiв НКВС під час відступу радянськоï влади. З одного боку, ми знаємо, що напередоднi війни OУН за пiдтримки нiмецьких спецслужб готувала повстання в тилу Червоноï aрмiï. З iншого боку, з територiï Генерал-Губернаторства слiдом за нiмецькими вiйськами вирушили похiднi групи ОУН(б). Останнi мали наказ вступати в контакти з пiдпiльними осередками й формувати структури мiлiцiï та апарату державного управління. У них був наказ знищувати прихильникiв радянськоï влади. На практицi полiтичне насилля й погроми євреïв, яких часто вважали симпатизантами радянськоï влади, зливалися в щось одне. Євреї були не єдиною групою, що зазнавала переслiдувань. Вбивали й членiв КПЗУ. Загрозу вiдчували й деякi «східняки», що прибули в Захiдну Украïну в 1939–1941 рр. За оцiнкою одного з агентiв радянських спецслужб у Львовi, ïx могли звинуватити в прихильностi до радянськоï влади й стратити. Сам вiн прибув із Харкова й врештi-решт залишив Львiв.

Канадська дослiдниця Алтi Родал задокументувала характер насилля в одному з районiв Чернiвецькоï oбластi, де активiсти ОУН(м) стратили як євреїв, так і радянських активiстiв. Подiбнi висновки про роль пiдпiлля ОУН робить і Омер Бартов. Є iнформацiя про залучення до насилля учасникiв похiдних груп та батальону «Нахтiгаль». Цей пiдроздiл, згiдно щоденника одного з його учасникiв, розстрiляв євреïв в одному з сiл на Подiллi — нiбито щоб помститися за переслiдування украïнського населення.

Значущим фактором радикалiзацiï стало й виявлення тiл жертв НКВС (особливо у Львовi), про що зокрема пише Іван-Павло Химка. Проте варто мати на увазi, що не скрiзь, де були погроми, відбувалися страти НКВС, і навпаки — там, де були страти, не завжди ставалися погроми.

Не варто абсолютизувати й роль ОУН. Якщо вiрити твердженню керiвника нацioналiстичного пiдпiлля I. Климiву, на кiнець липня 1941 р. ОУН контролювала переважну бiльшiсть районiв сучасноï Захiдноï Украïни. Втiм, погроми вiдбулися лише в 10–15 % населених пунктiв. Чому? Можливо, очiльники ОУН перебiльшували реальний вплив органiзацiï. Можливо, важливу роль грали низовi керiвники ОУН та лiдери громад (зокрема священники). Багатообiцяючою виглядає комбiнацiя мiкроiсторичних дослiджень, таких, як роботи О. Бартова чи Дж. МакБрайда, та праць, що намагаються синтезувати емпiричний матерiал.

Варто прокоментувати й причини низькоï кiлькостi погромiв на «старих» радянських територiях. Oдин із очевидних факторiв — це aтомiзацiя суспiльства і вiдсутнiсть органiзацiйноï дiяльностi з боку нацioналiстичних структур. Є й робота Дiани Думiтру, в якiй авторка стверджує, що поясненням таких вiдмiнностей у досвiдi румунськоï та радянськоï частин Бесарабiï є особливості радянської політики соцiaлiзацiї і гармонiзацiï мiжетнiчних стосункiв у передвоєннi роки. Втiм, є пiдстави стверджувати, що антиєврейськi настроï пiд час нацистськоï окупацiï були досить поширеними й на «старих» радянських територіях. Зокрема трапився погром у Києві. Поза дискурсами ненавистi залучення до насилля подекуди було досить прагматичним. Найяскравiшими проявами цього були не погроми, a служба в нiмецьких адмiнiстративних та полiцейських структурах, спроби пiдвищити власний соцiaльний статус в умовах створеного нацистами нового соцiaльного порядку, прагнення до наживи (апропрiацiя власностi тощо), сексуальне насильство, зрештою почуття безкарності. Волею окупантiв євреï були позбавленi будь-яких прав, і цей фактор сам по собi стимулював залучення до насилля з боку частини мiсцевого населення. Тому тут є значний простiр для дослiджень та дискусiй.

Як саме нам краще зараз осмислювати питання «колаборації», зокрема служби місцевого населення у загонах допоміжної поліції й місцевих управах? Чи варто й надалі використовувати поняття «колаборації»?

Пiд термiном «колаборацiя», як правило, розумiється спiвробiтництво з iнституцiями ворожоï держави в контексті війни. Це можуть бути військові формування, безпекові структури, органи цивільної адміністрації, економічні й культурні організації. У контексті дискусiй про Другу свiтову вiйну в Східній Європі термін набуває контроверсійного характеру через оспорювану легітимність держав, з якими воювала нацистська Німеччина та її союзники. Зокрема з німцями співпрацювали російські емігранти, які навіть формально не були громадянами СРСР. На жителів територій, інкорпорованих до складу СРСР у 1939–1940 рр., радянське громадянство часто поширювали примусово. Не визнавалa легітимність радянської держави й значна частина мешканців «старих територій».

А втім, колаборація — це насамперед функція влади, й часто вона матеріалізується, тому що це потрібно державі, яка встановлює режим окупації. Там, де є ефективна окупаційна влада, завжди присутня колаборація. Звісно, якщо частина населення не сприймає легітимною державу формального громадянства, коло потенційних колаборантів розширюється, а їх рекрутування полегшується. З урахуванням цих зауваг поняття «колаборація» видається цілком прийнятним.

Хто ж співпрацював зі структурами Третього Райху? Перш за все йдеться про тих, хто прагнув діяти стратегічно. Це організації російських емігрантів, українських і прибалтійських націоналістів, «малих» народів колишньої Російської імперії й СРСР. У випадку ОУН(б) та ОУН(м) йшлося про стратегічне рішення керiвництва приєднатися до німецької атаки на Радянський Союз зі сподіванням на винагороду у формі створення інтегрованоï в нацистський геополітичний порядок («Нову Європу») Української Держави. Паралельно, на додачу до організації повстання та участі в бойових діях, оунівці створювали структури майбутньої держави (міліція, цивільна адміністрація тощо), які в майбутньому будуть співпрацювати зі структурами Третього Райху попри відмову нацистського керівництва створювати Українську Державу. Це те, що докорінно відрізняло колаборантів із числа ОУН від колаборантів, які раніше були залучені в діяльність апарату радянської держави. Звiсно, серед колаборантів були й колишні комуністи, радянські міліціонери, професійні військові та навіть офіцери НКВС. Але в таких випадках це завжди було результатом рішень конкретних людей в умовах військових поразок. Повторюся в тому, що колаборація насамперед випливає з відносин влади й підкорення: співпрацюють із тим, хто має справжню владу над певною територією. У 1941 р. в контекстi поразок Червоної армії та окупаціï значної території СРСР певна кількість людей почала пристосовуватися до нової реальності. Серед них — частина колишнiх радянських лоялістів. Особливо легко німцям було рекрутувати колаборантів у таборах для військовополонених, де альтернативою часто ставала смерть від голоду, холоду та епідемічних захворювань. Подекуди спiвпраця була вимушеною: людей примусово залучали у збройні формування нацистів. Натомість, коли хід війни змінився, багато колишніх поліцейських, шуцманiв, а подекуди й украïнських націоналістів почало переходити на сторону радянських партизан. На певному етапі радянське керівництво заохочувало ці процеси, щоб послабити окупаційний режим.

Має значення й силова присутність на землі, а не лише загальний стратегічний контекст. Наведу приклад з актуальної війни. На початку російського вторгнення моє селище, що знаходиться в північній частині Херсонського лівобережжя, було окуповане. Але, на відміну від Херсона та більших населених пунктів на південь від шосе «Каховка–Мелітополь», війська РФ та її сателітів не булі присутні в містечку та навколишніх селах. Невеликі загони наїжджали не частіше, ніж один чи два рази на тиждень, імітуючи таким чином силову присутність і не намагаючись впливати на життя громади. У цей час (лютий–червень 2022 р.) у громаді дiяла місцева адміністрація під українським прапором, відбувалися проукраїнські  мітинги й відтік проукраïнського населення був незначним. Траплялися й проросійськи налаштовані мешканці, але особливу ініціативу вони не проявляли, напевне тому, що не відчували себе в достатній безпеці. Ситуація поступово почала змінюватися впродовж весни та лiта. Зокрема, росіяни розпочали інституціалізацію окупацiйного апарату в обласному центрі, збільшили свою силову присутність в окремих населених пунктах та на комунікаційних шляхах, почали схиляти керівників громад до колаборації, відключати інтернет і мобільний зв’язок, переслідувати активістів, колишніх учасників АТО/ООС. Водночас відбувався відтік проукраїнського населення, насамперед там, де були присутні російські війська. У моєму селищі російський гарнізон з’явився лише в другій половині червня. Саме тоді почався масовий від’їзд, і проросійська меншість стала співпрацювати з окупантами. З одного боку, для них знизилися ризики покарання. З іншого — підвищилися матеріальні й соціальні стимули. Феномен вимушеної колаборації добре ілюструють мобілізовані жителі Донецької та Луганської областей, які у складі збройних формувань не лише беруть участь у бойових діях, а й здійснюють охоронні функції на окупованих територіях Херсонської, Запорізької, а раніше й Харківської областей.

Станом на сьогодні одне з найдражливіших питань для українського суспільства — це статус православної церкви та її використання Росією задля втілення цілей своєї символічної політики. Якою була роль церкви й священників під час Другої світової війни і нацистської окупації? 

Я не є спеціалістом з історії церков під час Другоï свiтовоï вiйни. Зацікавленим читачам можна порадити звернутися до відомої монографії Карела Беркгоффа про ситуацію в Райхскомісаріаті «Україна». З робіт Івана-Павла Химки, Олександра Зайцева та інших дослідників ми знаємо про роль Греко-католицької церкви в становленні українського національного руху в Галичині. Ці стосунки продовжувалися й в 1930-і рр. та під час вiйни. Складними були стосунки між Греко-католицькою церквою й ОУН. Якщо деякі священники підтримували діяльність ОУН, церковні ієрархи, зокрема Андрій Шептицький, були занепокоєні радикалізмом ОУН(б) та ïï впливом на молодь. Добре відомо й про консерватизм і скептичне ставлення священників до атеїстичного радянського режиму. Представники духовенства брали активну участь у комемораціях жертв НКВС на окупованих нацистами територіях. Це можна сказати не лише про священників Греко-католицької, але й Автокефальної церкви, чиє керівництво під час війни підтримувало зв’язки з ОУН. Ставлення священників до Голокосту вочевидь теж було рiзним. Якщо однi виражали антисемітськi погляди й навiть пiдбурювали населення до насилля, то iншi рятували євреïв, зокрема шляхом хрещення єврейських дiтей. Meнi доводилося чути про такi випадки в Херсонi вiд мiсцевих старожилiв. У нинi розграбованому Херсонському краєзнавчому музеï, якщо менi не зраджує пам’ять, був стенд, присвячений о. Гошкевичу. Карел Беркгофф писав про дiяльнiсть священника Глаголєва в окупованому Києвi. Досить контроверсiйною є iсторiя глави Греко-католицькоï церкви А. Шептицького, який, з одного боку, вiтав встановлення нацистського режиму, а з iншого — рятував євреïв.

Цiкавим був і геополiтичний вимiр iсторiï церков. Під час окупації в окремих місцевостях чимало священників Російської православної церкви перейшли до УАПЦ (ще одна паралель із сьогоденням). Що ж стосується РПЦ, то під час війни радянський уряд знизив тиск на неї — деякі дослідники навіть говорять про певне релігійне відродження. Окремі представники православного духовенства брали участь у політичних заходах радянської влади, зокрема в діяльності так званих «комісій зі сприяння розслідувань злочинів німецьких фашистів та їх поплічників». Із наближенням лінії фронту на окупованих територіях спостерігався відтік священників УАПЦ до РПЦ. Багатьох із них буде заарештовано органами держбезпеки, зокрема за звинуваченнями в участі у комеморативних заходах ОУН.

Якими були особливості повоєнних судових процесів в СРСР над колаборантами?

Говорячи про репресивну політику радянської влади під час Другоï свiтовоï вiйни, потрібно враховувати, що вона була продовженням довоєнної безпекової політики й втілювалася тими ж інституціями (НКВС/НКДБ). Як і напередодні війни, ця політика передбачала масові репресії та показові судові процеси. Під час війни додалися ще й позасудові розправи на окупованій території (що чинилися як партизанами, так і радянськими спецслужбами) та неавторизоване позасудове насилля на контрольованій радянським урядом території. Інколи це робили одні й ті ж люди. Зокрема відомо про вбивства колишніх поліцейських колишніми партизанами в Чернігівській області. Але якщо під час окупації такі вбивства відбувалися в руслі офіційної політики, то після відновлення радянської влади держава ставилася до них як до злочину, встановлюючи таким чином монополію на насильство. Позасудові розправи над колишніми колаборантами здійснювалися також солдатами Червоної армiï та цивільними, подекуди через багато років після завершення війни. Почасти саме в такого роду подіях треба шукати довготривале небажання радянської та пострадянської Української Держави надавати доступ до матеріалів як з історії окупації загалом, так і до кримінально-слідчих справ на колишніх колаборантів зокрема.

Масові репресивні заходи під час війни дещо відрізнялися від передвоєнних репресій. У 1937–1938 рр. репресіï були профілактичними. Тобто людей заарештовували не за конкретні дії, а на основі приналежності до політичних категорій, які радянське керівництво окреслювало як потенційно ворожі під час війни («куркулі», «білогвардійці», «петлюрівці» — тобто колишні військові армії УНР та активісти укрaïнських політичних партій, представники т. зв. «діаспорних національностей» тощо). Водночас під час допитів слідчі фальсифікували матеріали, щоб хоча б процедурно виправдати масові репресіï потенційно і фактично нелояльних сегментів населення. Ця логіка продовжувала працювати і в перші місяці війни. Варто зауважити, що лише в УРСР вiд початку нацистського вторгнення до кiнця 1941 р. було репресовано понад 20 000 осіб. Відбувалися й страти в’язнів у місцевостях, що ось-ось мали потрапити під окупацію. Але вже влітку 1941 р. керівництво радянських спецслужб інструктувало підлеглих не заарештовувати тих підозрюваних, хто змінив свої погляди після початку війни. Тобто відбувався поступовий перехід репресій від профілактики до ретрибуції.

Наприкінці 1941 р. — на початку 1942 р. Червона армія повернула під радянський контроль близько 100 000 км² території. У лютому 1942 р. заступник голови НКДБ СРСР Всеволод Меркулов видав директиву, яка зобов’язувала органи держбезпеки встановити нагляд за 13 категоріями колаборантів. Дев’ять із них підлягали негайним репресіям. Водночас радянська держава скеровувала партизанів і спецслужби на ліквідацію колаборантів на окупованій території. Метою таких суворих заходів на цій стадії війни, коли стратегічна ініціатива все ще належала Німеччині, було запобігання колаборації та послаблення структур окупаційного режиму.

Загалом радянська репресивна політика не була статичною і фактор стратегічної ініціативи та відносної сили відігравав вагому роль. Закономірність полягає в тому, що чим сильніша та чи інша держава, тим м’якшу політику вона може собі дозволити. У процесі деокупацiï територiï у радянського уряду з’являлися нові цiлi. На певному етапі дестабілізація окупаційного режиму стала недостатнім завданням. Потрібно було ще й релегітимізувати радянську владу на колишніх окупованих територiях, мобілізувати ресурси країни на ведення війни, забезпечувати стабільність на територіях, контрольованих радянським урядом. У зв’язку з цим у 1943–1944 рр. ми спостерігаємо поступове пом’якшення політики щодо значної частини колаборантів й переорієнтацію публічного дискурсу на проблему злочинів нацистів. У квітні 1943 р. радянські судові органи стали розрізняти категорії «зрадників» та менш скомпрометованих «посібників». Одночасно починаються відкриті показові процеси над військовими злочинцями і публічні страти (останні були нехарактерними для радянських репресій у 1930-і рр.). Перший показовий процес відбувся в Краснодарі у липні 1943 р. На окупованих територіях партизани та радянські спецслужби зосереджували зусилля не лише на вбивствах впливових колаборантів, а й на деморалізації колабораціоністських формувань. Саме в цей час починається значний притік колаборантів у партизанські формування. На певному етапі деякі партизанські з’єднання на 15–20 % складалися з колишніх службовців допоміжної поліції та батальйонів шуцманшафту.

Радянський офіційний дискурс почав маргіналізувати проблему колабораціï і підкреслював політичну відповідальність за злочини з боку нацистського керівництва. Перші німці постали перед судом у Харкові в грудні 1943 р. Що ж до чисельності колаборантів, засуджених радянськими трибуналами, то, досягши найвищого показника в 1943 р., надалі кількість вироків щороку знижувалася. Натомість кількість засуджених німецьких військовополонених досягла піку в 1947–1949 рр.

Варто зазначити, що показові процеси над нацистськими злочинцями стали й фактором легітимації радянського уряду. Зокрема в січні 1946 р., під час Нюрнберзького процесу над головними нацистськими злочинцями, в СРСР проходила низка відкритих процесів у містах, що найбільше постраждали під час окупації. Особливе зацікавлення викликають київський та миколаївський процеси. Цікаво, що ця хвиля процесів співпала у часі з кампанією виборів до Верховної Ради СРСР. Часто ці події висвітлювалися на одній газетній сторінці. Судові процеси 1947 р. відбулися невдовзі після виборів до верховних рад союзних республік, що легітимізували радянську владу й на територіях, інкорпорованих в 1939–1940 рр.

«Путiн використовував перемогу у вiйнi для отримання поступок вiд захiдних краïн»

Як саме СРСР використовував Другу світову війну для легітимації радянського режиму та формування нової політики ідентичності? Що спільного в цій політиці із поточною російською політикою ідентичності?

Частково на це питання я вже вiдповiв. Можна додати ще наступне. Риторика про «Перемогу» в РФ традиційно використовувалася, з одного боку, як консолiдуючий мiф на внутрiшньополiтичнiй аренi. Вiдчуття причетностi до подiй Другоï свiтовоï вiйни через сiмейнi iсторiï та офiцiйний дискурс, очевидно, підіймало самооцінку росiйського суспiльства, створюючи вiдчуття єдностi, переконуючи його в своïй морально-етичнiй та вiйськовiй величi. З iншого боку, цей дискурс був спрямований назовнi. Спiльний пострадянський комеморативний простiр допомагав зберегти росiйський вплив у колишніх республiках СРСР. До того ж часто це вiдбувалося шляхом iнструменталiзацiï радянських символiв. У цьому контекстi пригадуються суперечки навколо можливого перепоховання вiдомого радянського розвiдника Миколи Кузнєцова, якi перiодично розгоралися впродовж останнiх рокiв. Зараз вже не можу пригадати конкретнi деталi, aле суперечки точилися й у самiй РФ: окремі росiйськi функцioнери хотiли повернути рештки Кузнєцова на батькiвщину, а iншi говорили, що це зайве, бо могила Кузнєцова на Пагорбі слави у Львовi — це символ єдностi двох народiв. Аналогічна риторика була властива й СРСР.

За межами ж колишнього СРСР, за правлiння Путiна, вiйна стала чимось на кшталт символiчноï валюти. Путiн використовував перемогу у вiйнi для отримання поступок вiд захiдних краïн. Зокрема експлуатувалися теми провини та страху перед вiйною з боку пересiчних нiмцiв і нiмецьких полiтикiв, таких, як канцлер Шрьодер.

Розмовляв Петро Долганов.

У публікації використано світлини з особистого архіву Автора.

Олександр Мельник науковий спiвробiтник Альбертського та Торонтського унiверситетiв. Випускник Херсонського державного унiверситету, Альбертського і Торонтського унiверситетiв. Автор низки статей з icторiï Другоï свiтовоï вiйни, діяльності радянських спецслужб та збройного конфлiкту на Донбасi. Нещодавно у видавництвi «Ibidem Verlag» було опубліковано його монографiю «World War II as an Identity Project: Historicism, Legitimacy Contests and the (Re-) Construction of Political Communities in Ukraine, 1939–1946».

Вперше опубліковано @Україна Модерна

Проєкт виходить за підтримкиканадської неурядової організації «Українсько-єврейська зустріч» (UJE).

ПРИМІТКА: Опубліковані статті та інші матеріали на сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE подані від імені відповідного автора не означають, що організація поділяє та підтримує таку думку. Ці матеріали розміщено для сприяння в заохоченні до дискусій у контексті українсько-єврейських взаємин. На сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE надаватиметься інформація, що відображатиме різні точки зору.