Ольга Радченко: «Шанси вижити для єврейських біженців були значно вищими в тилових районах СРСР, аніж на окупованих німцями територіях»

Розмову з українською історикинею Ольгою Радченко присвячено її останній книзі «Єврейські біженці в Україні, 1939–1941». Ми обговорили питання про чисельність єврейських біженців, звідки вони походили та яку частину цих людей репресував НКВС. У розмові також йдеться про подальші долі вцілілих євреїв та рівень їхнього виживання під нацистською й радянською окупацією.

«Вся робота з підготовки цього видання проходила на тлі подій війни, коли проблематика біженців набула надзвичайної актуальності»

Пані Ольго, нещодавно опубліковано Вашу нову книгу «Єврейські біженці в Україні, 1939–1941». Розкажіть, будь ласка, коли народилася ідея цієї книги й що спонукало Вас написати її?

Моє наближення до цієї теми почалося вісім років тому, коли під час конференції в Державному архіві Кіровоградської області, на яку мене запросили, я працювала з деякими архівними слідчими справами на осіб, репресованих НКВС, і в одній із них виявила чимало приватних листів та світлин з окупованого німцями міста Томашув-Мазовецький, які надсилала молода жінка Естера Ігельник своєму чоловікові Симону упродовж 1940 — першої половини 1941 років. Як з’ясувалося, Симон разом із братом, залишивши інших родичів у Центральній Польщі, в жовтні 1939 р. перетнув демаркаційну лінію, що розділяла німецьку та радянську зони окупованої Польщі. Симон переїхав до Кіровограда, де влаштувався на роботу. Він отримав радянський паспорт і намагався офіційно запросити до себе дружину та маленьку доньку Марилю, але на початку 1941 р. він і його брат були безпідставно арештовані й засуджені НКВС. Естера і Мариля вочевидь загинули в гетто Томашува-Мазовецького. Я була вражена трагічною історією цієї родини. Проте саме ця історія підштовхнула мене до вивчення долі біженців з європейських країн в Україні на початковому етапі Другої світової війни. Через два роки вийшла перша невелика книга на цю тему. Я написала її в співавторстві з Віктором Білоусом, тодішнім провідним науковим співробітником Державного архіву Кіровоградської області.

Однак я не зупинилася на досягнутому і розширила географію наукових пошуків. Зібраний мною матеріал був оприлюднений в низці статей в Австрії, Німеччині та Україні. Я вдячна пану Леонідові Фінбергу, головному редактору видавництва «Дух і літера», за пропозицію підготувати книгу саме про єврейських біженців. Наша розмова відбулась у перші дні лютого 2022 р., тобто до початку повномасштабної військової агресії Російської Федерації проти України. І, відповідно, вся робота з підготовки цього видання проходила на тлі подій війни, коли проблематика біженців набула надзвичайної актуальності. До речі, 2024 рік — це рік 85-річчя з підписання так званого пакту Молотова-Ріббентропа та початку Другої світової війни. З позиції сьогоднішнього дня ми краще розуміємо, як змінилося ставлення до біженців, яку позитивну роль відіграють сучасні демократії в організації допомоги тим, хто тікає від війни, хоча, на превеликий жаль, людство так і не навчилося запобігати масштабним війнам.

З яких теренів восени 1939 — взимку 1940 рр. єврейські біженці тікали на територію України? 

Насамперед єврейські біженці, але також поляки та українці тікали одразу після нападу нацистської Німеччини на Польщу 1 вересня 1939 р. з переважно її західних і центральних регіонів на південь, схід та до Прибалтики. Вони сподівалися, що Польська армія зможе зупинити агресора, але цього не сталося. Після вступу у війну Радянського Союзу та окупації Східної Польщі Червоною армією ситуація  змінилась, і сотні тисяч біженців опинилися в «зоні радянських інтересів». Частина з них згодом намагалася повернутися додому. Але після встановлення охорони на новому кордоні ця подорож стала дуже небезпечною. Водночас потік єврейських біженців з територій, окупованих чи анексованих Третім Рейхом (окрім Польщі йдеться також  про Австрію/«Остмарк» та Чехію/«Протекторат Богемії та Моравії»), не припинився, адже нацистські окупанти одразу запровадили антиєврейські заходи, як-то позбавлення роботи і житла, депортації, спалення синагог, розстріли, примусову працю тощо. Окрему групу біженців становили близько 3 900 євреїв з Відня, Катовіце та Моравської Острави, яких нацисти доправили на залізничну станцію Нисько в колишньому Люблінському воєводстві в жовтні 1939 р., маючи плани створити там «єврейський резерват». Утім, через недостатню узгодженість дій усіх причетних до депортацій структур і складність загальної військово-політичної ситуації керівництво Головного управління імперської безпеки в Берліні від цих планів відмовилося. Депортованих євреїв спрямували в бік демаркаційної лінії між «сферами інтересів» Німеччини та СРСР. Багато хто з депортованих добровільно перейшов на підконтрольну Червоній армії територію або ж був вигнаний туди німцями під загрозою розстрілу. Загалом численними були випадки, коли співробітники німецької поліції виштовхували євреїв на радянську сторону. Через це радянська влада висловила протест і посилила прикордонний контроль.

Наскільки доступним був перетин кордону для біженців у 1939–1940 рр.?

До середини жовтня 1939 р. регулярної охорони кордону як такої ще не було. Біженці рухалися хаотично, і в зонах активних бойових дій упродовж вересня, безумовно, перебували в смертельній небезпеці через німецькі бомбардування та обстріли. Зі встановленням охорони нового кордону для тих, хто намагався потрапити в західні області України через так званий «зелений кордон», тобто нелегально, з’явилися нові ризики: потонути в річках Сан чи Буг, потрапити до в’язниці, бути повернутим на німецький бік, замерзнути взимку, бути пограбованим. Однак, незважаючи ні на що, єврейські біженці намагалися потрапити на радянську територію, рятуючись від нацистської влади. Про це зокрема свідчать звіти прикордонних військ НКВС.

«Найбільше єврейських біженців перебувало у Львові та Білостоці»

У яких регіонах та містах осіла найбільша кількість єврейських біженців? Як вони вплинули на існуючу там етнодемографічну структуру?

Зрозуміло, що на початку війни біженці опинилися власне в Східній Галичині та в районах Білостоку й Бресту. У декого з них там мешкали родичі, які їм допомагали. В жовтні 1939 р. почалася реєстрація, під час якої за наказом наркома НКВС СРСР Лаврентія Берії всіх біженців ділили на три групи. До першої включали тих, хто на початку жовтня відступив услід за Червоною армією за демаркаційну лінію. Їх спрямовували до центральних регіонів України. На жаль, за браком архівних джерел дуже важко визначити точну кількість цих людей. Їх було щонайменше 3 000–4 000. Другу групу становили біженці з територій, окупованих вермахтом, які бажали повернутися додому, і третю — ті, хто хотів залишитись в Радянському Союзі. На 16 жовтня 1939 р. у трьох колишніх воєводствах Східної Польщі зареєструвалися 214 тис. осіб. Деякі історики вважають, що кількість незареєстрованих біженців була приблизно така сама, відповідно загальна чисельність могла бути в межах 400–500 тисяч. Найбільше єврейських біженців перебувало у Львові (понад 65 тисяч станом на 23 листопада 1939 р.) та Білостоці (майже 66 тис. станом на 5 лютого 1940 р.). Оскільки більшість із них були євреї, то зрозуміло, що єврейське населення в цих містах значно зросло.

В яких соціально-економічних умовах опинилися єврейські біженці з Польщі, Австрії та Чехії? Чи забезпечувала радянська влада їм належні умови?

Очевидно, що в районах поблизу нового кордону спостерігалась найбільша концентрація біженців. Це створювало дуже напружену ситуацію з роботою, житлом, продуктами харчування і небезпекою епідемічних захворювань, насамперед тифу. В багатьох містах виникли комітети допомоги біженцям. Спробою радикально розвантажити прикордонні міста було рішення радянської влади запропонувати біженцям і безробітним переїхати вглиб України та Росії. Ця пропозиція знайшла відгук у багатьох із них, і до 1 лютого 1940 р. було перевезено майже 33 тис. осіб, через що кількість зареєстрованих біженців у Львівській області на кінець січня 1940 р. зменшилася до 40 тисяч. Рада народних комісарів і ЦК КП(б)У запропонували облвиконкомам та обкомам партії «створити умови для праці біженцям і колишнім безробітним», але це рішення не могло суттєво вплинути на ситуацію в країні, адже радянська економіка через свою неефективність була нездатна забезпечити населенню належний рівень життя. Для більшості біженців це означало дуже швидке зубожіння і розчарування в Радянському Союзі, що підсилювало бажання повернутися додому, навіть серед євреїв.

Як ставилися до прибуття тисяч мігрантів місцеві мешканці, зокрема єврейські громади в Україні? Як поява великої кількості біженців могла позначитися на міжетнічних відносинах в західних областях України?

Наскільки мені відомо, єврейські громади намагалися допомагати біженцям. Проте важко сказати, якими були обсяги цієї допомоги, враховуючи те, що соціально-економічна ситуація в західних регіонах України, насамперед у Львові, погіршувалася швидкими темпами і через війну, яка зруйнувала традиційні економічні зв’язки, і через безглузду радянську політику та її виконавців. Окрім того, відома американська благодійна організація Джойнт не могла надавати допомогу євреям в СРСР до нападу Німеччини на Радянський Союз у 1941 р., адже її діяльність там була заборонена ще у 1938 році. Водночас до вступу США у війну в грудні 1941 р. Джойнт офіційно надавав допомогу євреям на територіях, окупованих Німеччиною, включно з бранцями гетто в Польщі.

Щодо міжетнічних відносин, то, як відомо, на них впливають багато різних факторів: досвід тривалого співіснування різних етносів, соціальні характеристики конкретних учасників, вплив політичних, ідеологічних та економічних чинників тощо. Оскільки у випадку з біженцями йдеться про багатовимірну кризову ситуацію, то, на мою думку, однозначно оцінити ставлення неєврейського населення до єврейських біженців неможливо. Хоча приклади подібних оцінок є. Зокрема, білоруський історик Євгеній Розенблат вважає, що присутність великої кількості єврейських біженців призводила до посилення антисемітських й антирадянських настроїв. У такий спосіб він ставить знак рівності між радянськими функціонерами та євреями-біженцями, що здається досить дивним, адже біженці зазвичай могли розраховувати лише на малооплачувану некваліфіковану роботу, і загалом радянська влада ставилася до них із підозрою. Інша річ, що велика концентрація біженців в окремих містах негативно впливала на гуманітарну ситуацію. Проте в наявних письмових джерелах досить мало прикладів оціночних суджень щодо єврейських біженців, хоча вони є досить промовистими. Наприклад, відомий політик і журналіст Осип Назарук залишив у своїх нотатках «Утеча зі Львова до Варшави» рядки, сповнені великого співчуття до єврейських біженців. Водночас його турбувало питання про те, «як зможе наш народ витримати стільки людей, зайнятих виключно в дрібній торгівлі!». Зовсім інші побоювання хвилювали свіжопризначеного наркома внутрішніх справ Радянської України росіянина Івана Сєрова, який написав на розвідувальному зведенні прикордонних військ НКВС Київського округу від 6 листопада 1939 р. про знущання нацистів над єврейським населенням, що «ці відомості треба перевіряти за допомогою закордонної агентури, адже дуже часто свідчення порушників кордону не підтверджуються, тому до них треба ставитися обережно […] Це важко собі уявити, що поляк пішов поручитися за єврея, оскільки до приходу Червоної армії поляки євреїв інакше, як «жидами», не називали. Очевидно, вони під час переходу кордону заради того, щоб розчулити, розповідають усілякі байки» [1]. З цієї ремарки Сєрова можна зрозуміти, що, по-перше, він серйозно не сприймав антисемітизм та юдофобію нацистів. По-друге, неправильно трактував вживання слова «жид» у польській мові, яке не несло в собі принизливу антисемітську конотацію, як це було в російській мові. І, зрештою, Сєров не довіряв командирам прикордонних військ, які зазначили, «що відомості заслуговують на довіру і підтверджуються іншими джерелами». Можна припустити, що подібне легковажне ставлення до антисемітської політики нацистів було характерне не лише для Сєрова, а й для багатьох інших радянських функціонерів, що в поєднанні з ейфорією від приєднання нових територій зіграло фатальну роль у розумінні ними справжньої ідеології та політики Третього Рейху і його здатності атакувати СРСР. Менше ніж за два роки Німеччина напала на колишнього союзника, і одним із трагічних наслідків цього стало хаотичне біженство майже 9 млн людей, серед яких були і євреї, зокрема польські, яким довелося тікати вже вдруге.

«Проблеми для біженців почалися навесні 1940 р., коли близько 78 тис. із них відмовилися отримати радянські паспорти» 

Якою була політика радянської влади щодо єврейських біженців? Які саме групи осіб підлягали арештам та/або депортації?

З моменту вступу Червоної армії на територію Східної Польщі єврейські біженці мало цікавили НКВС, який був зосереджений на пошуках та арештах представників польських державних органів, офіцерів Польської армії, керівників політичних партій тощо. Але вже у середині жовтня 1939 р. нарком внутрішніх справ СРСР Лаврентій Берія розширив перелік осіб, яких слід було арештовувати. Водночас зверталась увага на те, що під виглядом біженців на радянську територію могли потрапити шпигуни закордонних розвідок. Однак радянські прикордонники на місцях, як ми вже побачили у вищезгаданому розвідувальному зведенні, розуміли мотивацію саме євреїв до переходу кордону на радянську сторону і не вбачали у цьому небезпеку для радянської влади. Проблеми для біженців почалися навесні 1940 р., коли близько 78 тис. із них відмовилися отримати радянські паспорти. Вони сподівалися повернутися додому на захоплені німцями території Польщі, а також до анексованих нацистами Австрії та Чехії. Оскільки німці відмовилися приймати євреїв назад, то НКВС організував чергову депортацію, яку було здійснено наприкінці червня 1940 р. синхронно в західних областях України та Білорусі. Біженців розмістили в 229 поселеннях на території 14 республік, країв та областей. Житлові умови, навіть за оцінкою співробітників НКВС, які не відрізнялися гуманізмом, були надзвичайно поганими. Незадовільним було й постачання харчових продуктів, одягу та робочих інструментів. Саме в таборах і спецпоселеннях загострились міжнаціональні суперечності.

Наступна хвиля репресій відбулася навесні 1941 року. Вона стосувалася тих біженців, які намагалися запросити до себе в СРСР свої родини: дружин та дітей або наречених. У цьому випадку йшлося про біженців, що вже прийняли громадянство СРСР і яких не можна було звинувачувати в «нелегальному переході кордону». Для них у запасі радянського «правосуддя» було універсальне обвинувачення в «контрреволюційній діяльності».

У своїй книзі Ви пишете про те, що багато новоприбулих на територію України єврейських біженців постраждали від радянських репресій і були засуджені чи депортовані в глибину СРСР. Проте досить багато з них залишилися й загинули під час подій Голокосту. Згідно Ваших даних, який відсоток біженців міг постраждати від радянських репресій? Якою була подальша доля більшості засуджених і депортованих єврейських біженців? Чи дійсно радянські репресії стосовно євреїв можна означити як певне «менше» зло, що давало дещо кращі шанси на виживання у порівнянні з тими євреями, які залишилися під нацистською окупацією? Можливо, Ви стикалися з певним відсотковим означенням рівня смертності серед депортованих в глибину СРСР євреїв (адже відомо, що рівень виживання євреїв під німецькою окупацією в певних регіонах коливався в межах 2–5% від тих, хто залишився)? 

Щоб відповісти на Ваше комплексне питання, треба звернутися до статистики, хоча вона в силу багатьох причин є неповною, неточною і подекуди сумнівною. Рухатись ми будемо в зворотній хронологічній послідовності. 6 тисяч польських євреїв виїхали з СРСР у 1942 р. у складі армії польського генерала Владислава Андерса. Упродовж 1944–1946 рр. до Польщі виїхало 202 000 євреїв і десь близько 15 000 залишились у Радянському Союзі. За підрахунками Альберта Кагановича, до загальної кількості 244 000 польських євреїв, які вижили в тилових районах Радянського Союзу, ще потрібно додати 35 000 тих, хто вижив на окупованих територіях у кордонах 1940 р., і врахувати 25% тих, хто помер через голод і хвороби протягом 1942–1946 років. Саме такий рівень смертності було означено в звіті Єврейського антифашистського комітету для Сталіна. Отже, на початок 1942 р. в СРСР мешкали 282 000 польських євреїв. Якщо орієнтуватися на офіційні дані НКВС, які здаються все ж таки дуже заниженими, смертність у таборах і тюрмах СРСР у 1942 р. становила 2,1%. Хоча ми не маємо даних за 1941 р., коли польських громадян восени випустили на свободу. Можна припустити, що рівень смертності не значно відрізнявся, адже саме 1942 рік був дуже проблемним з огляду на нестачу харчових продуктів. Отже, кількість померлих серед 64 533 єврейських біженців, депортованих улітку 1940 р. (решту становили поляки — 11%, українці — 2% та білоруси — 0,2%), могла складати щонайменше 1 350 осіб. Незважаючи на цю статистику, неможливо визначити частку біженців, які були репресовані НКВС, у стосунку до загальної кількості єврейських біженців. Адже ми не знаємо їхньої загальної чисельності, оскільки звіти НКВС за 1939–1940 рр. враховували лише зареєстрованих громадян. Окрім того, ми не знаємо, скільки їх загинуло на окупованих вермахтом територіях Радянського Союзу. Єдине, що можна припустити на підставі наявних даних — репресованих біженців було не більше, аніж 23 % від їхньої загальної кількості (282 тисячі). Якщо ж зважати на те, що половина всіх біженців могла не зареєструватися, то ця частка буде вдвічі меншою. У будь-якому випадку ці підрахунки стосуються лише польських євреїв. Очевидно, що шанси вижити для єврейських біженців були значно вищими в тилових районах СРСР, аніж на окупованих німцями територіях. Безсумнівно також і те, що тяжкі випробування залишили у всіх, хто вижив, дуже травматичні спогади.

Зовсім інша статистична картина спостерігається стосовно 1 600 євреїв, яких нацисти доправили двома транспортами з Відня на станцію Нисько в жовтні 1939 р., а потім виштовхнули на радянський бік. НКВС депортував їх улітку 1940 р. в північні регіони СРСР та до Сибіру. Оскільки більшість із них походила з території Австрії, союзника Німеччини, то на початку 1942 р. їм продовжили терміни перебування в таборах. Їх звільнили лише взимку 1946 р., через півтора роки після закінчення війни. Їхні табірні строки вдвічі перевищили терміни покарання й були на 5 років довшими, ніж для біженців — колишніх громадян Польщі. Ті, кому пощастило дожити до звільнення, знову намагалися повернутися додому, але це спричинило нові репресії з боку радянської влади. Рушієм цих репресій була вже «холодна війна» між колишніми учасниками антигітлерівської коаліції. Лише в другій половині 1950-х років, після міжнародного врегулювання статусу Австрії, за спеціальним рішенням ЦК КПРС колишні австрійці, які досі перебували в СРСР, змогли виїхати на батьківщину. Як результат, нам відомі прізвища лише 80 людей, котрі повернулися додому, хоча можливо, що дехто з учасників транспортів до ст. Нисько все-таки залишився в СРСР.

Як часто Вам доводилося комунікувати з нащадками єврейських біженців? Чи звертаються вони до Вас із проханням про допомогу з ідентифікацією долі їхніх рідних? 

Насправді події, які відбувалися 85 років тому, не належать виключно історіографії чи політиці пам’яті. Є чимало нащадків біженців, котрі не втрачають надію дізнатися про долю своїх батьків чи дідусів та бабусь. Сучасні засоби комунікації дозволяють досить швидко встановити контакт, але, на превеликий жаль, далеко не завжди можна знайти бодай якусь інформацію. Відтак я радію, що в деяких випадках це вдається. Зазвичай родичі біженців діляться документами й фотографіями із власних сімейних архівів, за що я їм дуже вдячна. Ба більше, я радію, що знаходяться кровні родичі тих біженців, які або загинули, або пройшли через пекло нацистського антисемітизму та ГУЛАГ. Для мене це свідчення того, що життя продовжилося. І це дуже мотивує.

На завершення нашої бесіди, користуючись нагодою, я хотіла б висловити велику вдячність усім, хто словом і ділом допоміг мені в збиранні й опрацюванні матеріалів для книги про єврейських біженців. Це насамперед співробітники ГДА СБ України, архівів СБУ Львівської та Херсонської областей, Державних архівів Вінницької, Волинської, Кіровоградської, Львівської, Тернопільської і Херсонської областей. Дуже цінним у моїй роботі був обмін думками з Юрієм Шаповалом, Клаудією Вебер, Тетяною Пастушенко та Віктором Білоусом. Я також щиро вдячна пану Леоніду Фінбергу та співробітникам видавництва «Дух і літера» за всебічну допомогу.

Розмовляв Петро Долганов.
Літературна редакція Ольги Дячук.
У публікації використано світлини з особистого архіву авторки.

Посилання та примітки
1 ГДА СБ України, ф. 16, оп. 1, спр. 382, арк. 277–278.

Ольга Радченко
кандидатка історичних наук, доцентка, наукова співробітниця кафедри новітньої історії Європи в Європейському університеті Віадріна, Франкфурт (Одер), Німеччина. Упродовж 2001–2002 рр., 2006–2023 рр. викладала в Черкаському національному університеті ім. Богдана Хмельницького. Наукові інтереси: біженці в Другій світовій війни, Голокост в Україні, радянські військовополонені, історія міжнародного туризму. Авторка таких книг: «Єврейські біженці в Україні, 1939–1941 рр.», «Польські громадяни-біженці в УРСР (1939–1941 рр.). Історичні нариси» (у співавторстві з Віктором Білоусом), «Інтурист в Україні 1960–1980 рр.: між червоною пропагандою та твердою валютою».

Вперше опубліковано @Україна Модерна

Проєкт виходить за підтримкиканадської неурядової організації «Українсько-єврейська зустріч» (UJE).

ПРИМІТКА: Опубліковані статті та інші матеріали на сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE подані від імені відповідного автора не означають, що організація поділяє та підтримує таку думку. Ці матеріали розміщено для сприяння в заохоченні до дискусій у контексті українсько-єврейських взаємин. На сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE надаватиметься інформація, що відображатиме різні точки зору.