Отже...
Вперше опубліковано @Krytyka
Простір може бути безіменним. Без великої літери на початку слова. Посадка, лісосмуга, дорога, поле. Можна додати слово «міни» або «авіяційні бомби». А можна й не додавати. Простір без власного імені сам усе пояснює.
Час іде так швидко, що не дає змоги себе побачити. Час іде так повільно, що кожен крок у звільненні наших земель триває криваву вічність.
А ще він стоїть. Час стоїть так упевнено й непорушно, що не вдається нічого іншого, як просто стати поруч: тримати наш час – минулий і майбутній.
Він провалюється, розчиняється, перестає існувати і тому стає всеохопним. Шевченків вірш виринає з-під зірваного плаката на білборді «Росія тут назавжди. Ми один народ». «Борітеся – поборете. Вам Бог помагає!»
Час у всіх різний. Питання з відповідями та без них:
«Ти все ще рахуєш дні в лютих?»
«Який сьогодні день? – Завтра сороковини...»
«Який тепер місяць? – Шістнадцятий. Шістнадцятий, як хлопці в полоні».
Непозбувний і неминучий, мов осколкове поранення. Неважке, але одного з уламків витягнути не вдалося. Тому березень у підвалі, серпень у степу, листопад у шпиталі, тому два дні на вокзалі, десять годин під завалами, сім – в окопі під щільним обстрілом не закінчуються ніколи. Будь-якого дня по тому, хорошого, далекого від смерти дня, березень у підвалі – єдиний реальний час, який застиг на годиннику.
***
Простір має назви. До назви нічого не треба додавати. Не тільки Буча. Хоча Буча головує в ієрархії непотрібних доданих слів.
Маріуполь. Вокзал у Краматорську. Острів Зміїний. Салтівка. Міст під Ірпенем. Вінниця. Каховське водосховище. Чернігів...
Три крапки після Чернігова умовні й нечесні. Насправді їх сотні. Сотні крапок, які не потребують пояснень.
Простір може бути безіменним. Без великої літери на початку слова. Посадка, лісосмуга, дорога, поле. Можна додати слово «міни» або «авіяційні бомби». А можна й не додавати. Простір без власного імені сам усе пояснює.
Просте запитання «Ти коли додому?» більше не є простим. Іноді воно навіть не є ввічливим, а часто є просто безжальним.
«Ніколи, бо дому більше немає. Немає вулиці. Немає міста. Немає тих, хто був твоїм домом».
«Ти коли додому?» – тепер уже через павзу, через проковтнуте вкотре горе. «Після Перемоги. Але до Києва (Львова, Харкова, туди, де ти) приїду раніше».
Простір, як набите без дозволу і знеболення татуювання. Уся шкіра у закривавлених назвах. Контурну мапу України перенесено на тіла українців. Байдужому оку цього не видно. Небайдуже хоче замружитися, викинути бодай із голови. Але в голові «набито» найбільше. Тут і там жили люди, а після росіян не живе ніхто.
***
Найстрашніші страхи – ховати дітей. Ховати зґвалтованих і тортурованих дітей. Довго помирати в завалах будинку, який зруйнувала російська ракета. Швидко помирати в пожежі, що зайнялася від влучання снаряду. Вижити у шпиталі й дізнатися, що дитина не вижила. Не отримати вечірньої смски з фронту. Не отримати її через три дні. Не отримати її ніколи.
Ховати друзів. Що три дні ховати друзів. Відчувати запах розкладання із закритої труни. Обіймати вдову. Обіймати матір, котра втратила сина.
Не могти поховати... Не доїхати, не мати тіла, не дістатися, бо там окупація.
Злякатися. Не встояти. Втекти. Впасти й більше не підвестися. Зрадити своїх від боягузтва.
Потрапити в полон. Чекати визволення з полону. Не дочекатися.
Є ще один найстрашніший страх, звернений назад. Страх нас усіх, хто пройшов по тонесенькому льоду в лютому–березні 2022 року. А якби ні? Якби ні?
Якби ні, то далі прірва. Лише небуття. «Глибока стурбованість», звісно. Співчуття, жаль, такі-сякі програми для біженців. Однак «реалполітік», «сфера впливу Росії», «внутрішній конфлікт», «велика країна має право на свої інтереси», «а чи була та Україна?» або «Україна? А де це?»
Ніде. Зґвалтована, тортурована, розстріляна, спалена, забита прикладами, порубана на шматки, втоплена, задушена... Уся, як Маріуполь, уся, як Бородянка, вся Ізюм.
Геноцид за замовчуванням. Дозволений і схвалений із боку ООН, ЕС, НАТО, папи, Червоного Хреста... Кого там іще? Схвалений міцно замруженими очима прагматичних европейських інтелектуалів і до смерти наляканих політиків. Невидимий. Так само невидимий, як концтабори 2014 року в окупованому Донецьку.
...Із хороших, нормальних страхів є тільки один: не дожити до перемоги.
***
Слова, яких ми не розуміємо. «Конфлікт»... Сірковий диявольський запах притягує до «конфлікту» означення «внутрішній», применшує масштаб, знецінює жертв, відмиває кров із рук усіх понтіїв пилатів. Це не конфлікт. Це війна, бійня, катастрофа, масові вбивства. Це всі види «-цидів». Майже всі: урбаніцид, екоцид, лінґвоцид, елітоцид, лібрицид.
Не конфлікт. Геноцидна війна.
«Мир». Ніби й хороше слово, але часом не хочеться його чути. На самоті, виплюнутий як «добре побажання», він віддає запрошенням до капітуляції. У вуста, що святенницьки промовляють: «Мир», – хочеться плюнути. Мир має сенс лише разом із перемогою. Точніше, після неї. Після нашої перемоги. Усе решта – про готовність до зради. Наше вухо дуже чутливе до цього.
Ще є така гидота, як «братній народ», «порозуміння, прощення», «прекрасна Росія майбутнього». Усі слова беззмістовні. Усі ці сенси давно втрачено, і точно не 2022 року. Це немовби просто шпаклювання порожнечі, то й нехай. У тій частині світу взагалі заведено носити воду решетом. То чому б не шпаклювати стіни, яких не існує? Але в нашій частині світу так не є. Принаймні за мого життя цього сміття не буде: ні в словнику, ні на практиці.
Іще є слова, яких не розуміє світ. Сили, яких не розуміє світ. Вони хороші, часом смішні, часом сумні. Найчастіше – жорсткі. Моє улюблене – «йобана русня» і «бавовна». Перше я пишу всім своїм, коли чую сигнал повітряної тривоги. Друге – з насолодою читаю в новинах про обстріли Кримського мосту, російських аеродромів і військових частин.
Їх таких – влучних і корисних – багато. Після перемоги буде словник. Але я хотіла б, щоб оці двійко стали зрозумілі всьому світові без перекладу, у транслітерації з української. Якщо двійко – це забагато, нехай буде лише перше.
***
Мова – це сила жити. В інструкціях для тих, хто надаватиме першу медичну допомогу на фронті, є правило: звертатися до пораненого винятково українською мовою. Це не про заборону чи дискримінацію. Це про захист, про просту і найзрозумілішу впевненість: «ти вдома». Не в полоні, не у фільтраційному таборі, не в російській катівні. Ти отямився там, де слід: удома. Українська мова означає, що все буде добре.
Багато хто з нас повертається. Не переходить, а саме повертається до власної мови. Відкидаючи російську, я ніби набуваю якихось таємних могутніх сил, які було «приспано». Імперською колоніяльною політикою – так, але й моєю дурістю і глухотою. Весь світ довкола мене ніколи не припиняв говорити українською. І навіть мої російськомовні батьки й друзі. У головних, у найважливіших розмовах – сварках чи освідченнях – завжди виринало справжнє. Кохана, а ти, Марку, грай, цілуйте тата в коліщата, налетів, мов кібець... Увесь світ, який я любила і люблю, говорив зі мною рідною мовою. Буряком, а не свьоклою, хай йому грець, а не... Я навіть не знаю, як той грець буде по-російськи.
Мова – це щаслива мить, дар, диво й робота. Я буду останнім поколінням своєї родини, яке бачило сни мовою окупанта. А звідси свіжий чорнесенький жарт, підслуханий у волонтерському центрі: «Коли я помиратиму, перейду на російську: нехай на одного росіянина стане менше».
Можу уявити, як кривляться обличчя европейських гуманістів: мовляв, фу, як жорстко. Бачу, як повзуть на лоба брови доморощених філософів: мовляв, щось тут не так із логікою.
Так чи не так, несуттєво. Є, як є. Є, як буде.
***
Невидимі стають видимими. З’ясувалося, що за право називати себе колонізованим народом у нашому світі треба боротися. І що в тих, хто має білу шкіру й живе в Европі, дуже мало шансів стати поруч із корінними народами Африки, Азії та Америки. Дивитися на нас, українців, очима російського колоніялізму, який заперечує наше право на існування, декому вдається легше, ніж очікувалося.
Солідарність колонізованих не надто проста річ, принаймні не природна. Народи, які здобули свободу в боротьбі з одними імперіями, стають на бік іншої, стверджуючи її право на геноцид. Як таке може бути?
Право бути видимими ми отримали лише тоді, коли наша шкіра перестала бути білою, ставши натомість червоною або червоно-чорною від крові, опіків і поранень. Здавалося б, неможливо пройти повз того, хто спливає кров’ю, неможливо відвернутися.
Тому Black lives matter. Однак саме тому й Ukrainian lives matter. Чи ця пісня і не про нас також:
Everybody has a voice don’t you dare stay silent
If you say nothing you are an accessory to violence
Let these words dry the tears of my people that are crying
We can bring back hope but not people that are dying?
Ця антиколоніяльна війна триває понад триста років. Значну частину цих років наша шкіра була не білою, а вкритою кров’ю або темними трупними плямами.
Тепер більше, ніж будь-коли. Тепер ми видимі.
***
Провина згризає ізсередини. Непоборна, щоденна. Відчуття, що живеш у борг, якого ніколи – ніколи! – не зможеш віддати. Однак береш знову й знов. Навіть цей текст я пишу у борг. Його могли б і мали би написати інші, ті, котрі щохвилини відповідають перед усім світом на запитання, що таке війна. Вони мали й мають говорити. Але прогризають метри нашої землі, рухають фронт своїми життями, дають надію на те, що ми будемо.
Провина за те, що я роблю недостатньо, за те, що буває так страшно, що аж соромно. Провина за те, що можу їсти на кухні, а не серед понівеченого степу, що бачу поранених друзів у шпиталях, але ніколи не витягала їх після бою, не знаючи заздалегідь, живого чи мертвого я його тягну.
За те, що моя адреса відома і мене можна знайти кожної миті, а вони зникли безвісти місяць, рік, півтора тому. За те, що я не можу запам’ятати всі їхні імена, за те, що квіти, які вожу їм усім на цвинтар у Вишневому, недостатньо красиві, за те, що все ще маю якісь дріб’язкові бажання, за те, що займаю їхнє місце, за те, що маю сили на злі жарти...
Провина має потужний противний голос, який іноді перекрикує навіть повітряні тривоги. Вона дражниться, знущається, зменшує мене, але, хоч як дивно, тримає в ладу. Водночас зжирає ресурс і підживлює його. «Живи на повну, будь ласка», – якось сказав мені воїн.
Але без нього, без них усіх, які повернулись би додому, я жити на повну не можу.
***
Зло. Не люди – антропоморфні форми, набір клітин. Мають руки. Руки натискають на пульт, на місто летять ракети. Клітини знають, що ракети вб’ють людей. Їм байдуже. Мають ноги. Б’ють стару в живіт, б’ють старого, що корчиться від болю, по голові. Топчуть. Забивають обох на смерть. Потім убивають собаку. Жеруть її, бо мають рота. Цим ротом, цілком антропоморфним, розмовляють зі своїми дружинами – такими самими наборами клітин. Хваляться, що всіх убили, що вб’ють іще, вважають себе за героїв.
Не орки. Актор Сала Бейкер сказав:
Я був Сауроном у «Володарі перснів», і від імені світової діяспори орків прошу: будь ласка, не називайте росіян орками. Нас це ганьбить. Орки не цілитимуться в жінок і дітей, не крастимуть пральних машин і не паскудитимуть на килими. Орки – воїни, а не покидьки.
Не звірі також, не тварини. Тварини не вбивають для втіхи. Тварини не брешуть, що їх змусили, тварини взагалі не брешуть. Тварини страждають і вмирають від туги.
Це зло у своєму первісному вигляді – набір клітин, запрограмований убивати, руйнувати, знущатися і брехати. Набір клітин під назвою Росія.
***
Магічне... Магічне мислення. Дива. Казки, розказані дітям і дорослим. Розказані собі казки. Домовленості з Усесвітом. Знаки на кожному кроці. Хороші знаки, але й погані також.
...Довге біляве волосся, нахил голови, легка хода. Віка! Віка! Я кричу мовчки, наздоганяю, підіймаю руки, щоб доторкнутися плеча. Однак Віка каже: «Ну що ти, пташечко? Зовсім з глузду з’їхала? Це не я. Але я з тобою... Обіймай, скільки хочеш».
Я не можу відпустити. Не збираюся і не буду. У мене велика (за розміром) голова. Там вміщаються всі. Всі мої. Живі. Ми розмовляємо. Сваримося. З Вікою от – без упину. Я гніваюся, я все ще гніваюся на неї: «Ну навіщо, скажи мені, ти поїхала до Краматорська, коли мала читати вірші на “Арсеналі” в Києві?» «Оце ти знайшла собі питання дня! – сміється вона. – Поїхала, бо хтось мав показати колумбійцям, як і за що ми воюємо...»
Живі... Вони всі для мене живі. Всі є у моєму телефоні. Тільки взяли павзу, поки що не відповідають на меседжі. Кажуть: «От навіщо мені тицяти пальцями в букви, коли ти все одно нас чуєш?». І справді, навіщо?
У тому світі, де «буде тобі, враже, так, як відьма скаже», не настає минулий час. Довгий теперішній – по цей бік і по той. По той бік – тисячі голосів. Ні, психіятр не потрібен. Ці голоси нарешті мають силу звучати, як слід. Вони розповідають про все. Про Батурин, про Крути, про князя Святослава, вони пошепки читають свої вірші, наспівують арії з опер, роздумують про ненаписані через Голодомор, Сандармох і Биківню тексти.
Олеся Хромейчук каже, що на місці, яке залишив по собі її брат, котрий загинув на фронті 2017 року, назавжди буде порожнеча. Але можна – вона говорить, що можна, – «виростити» інше місце, де буде пам’ять про нього, де буде про любов (ту саму, але трохи іншу), про життя поза межами реального світу.
Я думаю, який дивний вигляд ми всі матимемо потім, після перемоги. Купа дірок і купа наростів, сила-силенна наростів, де Віка, пан Ігор, Данило, Юрій, Гліб, Михайло, Тетяна, Руда Пані, її мама... Де всі, чия загибель зробила дірки всередині, і де любов до них виросла дивними невидимими садами. Чи впораємося ми з тим, щоб плекати ці сади? Чи, може, схочемо, як Пауль Целян, Жан Амері, Примо Леві, стати ними, бути з ними – у садах, що їх плекатимуть інші?
***
Діти. Усе за Жаданом: «Іде війна, виростають діти! І любиш їх тому, що, крім тебе, їх тут ніхто не буде любити».
Усе за Жаданом, і формула українського націоналізму теж:
Бути українським націоналістом – це відчувати, що всі діти, які сидять у підвалах, яких вбивають просто неба, які прокидаються посеред ночі в кошмарах, які не прокинуться вже ніколи, – це твої діти.
Діти розрізняють «прильоти» і роботу нашого ППО, ракети й «шахеди», авіябомби та системи залпового вогню. Діти відчувають перші звуки повітряної тривоги на мить раніше, ніж вона прорізає тишу. Діти знають «правило двох стін», «тривожної валізки», рецепт коктейлю Молотова. Вони обговорюють переваги кремації порівняно з традиційним похованням у землі. Вони замислюються про те, де хотіли б, щоб було розвіяно їхній попіл. Вони не мали би про це думати. Вони взагалі не мали би думати про бомбосховища, батьків на фронті, про збори на тепловізор, про те, буде ядерний удар чи світ зможе встояти. Водночас із огляду на все, що цей світ дозволив зробити з ними, вони взагалі не мали би народжуватися.
Але вони приходять, отримуючи «вітання» від антропоморфів із-за «порєбріка».
Україна – це діти. Дитя. Так відчувається. Захищати її, бути з нею – привілей. Привілей та інстинкт. Коли дитина плаче, боїться, кричить криком, ми готові на все, щоб їй стало краще. Аби притулити до грудей, почувши тихе засинання, побачивши згорьовану усмішку. Просто усмішку.
«І любиш її тому, що, крім тебе, її тут ніхто не буде любити».
Зрештою, нікого, крім тебе, – крім мене, крім нас, – і не треба. Просто треба більше зброї, більше зброї і менше боягузтва. Коли в серці Европи ховають дітей, котрих убили росіяни, ескалація вже відбулася. Коли діти задихаються від пожеж, помирають під руїнами, ескалація вже у розпалі. Клітини не зупиняться. Єдине, – реально єдине, – у чому вони не брешуть, це: «Можем повторить», «На Берлин!», «На Варшаву!», «На Вашингтон!».
...Авраам Лінкольн якось сказав, що Америка – це водночас і місце, і концепт. І що ці обидва факти гідні того, щоб за них боротися.
Тепер Україна – і простір, і концепт. Фактично такий самий, яким була Америка за Лінкольна. Простір нашої – моєї – держави. І концепт свободи.
Якщо моя логіка правильна, то років через... сто (а може, й швидше, оскільки тепер усе діється дуже швидко) Україна стане лідером вільного світу.
І ми спробуємо робити все правильно не після того, як перепробуємо решту варіянтів, а одразу. Швидко.
***
Лють. Лють – це коштовність, благословення. Стрижнева конструкція. Її механізм щодня ускладнюється, вдосконалюється. Вона вже не кричить, замінюючи страх на силу, відчай – на дії, розгубленість – на тверду впевненість у Перемозі.
Лють вбудувалася майже в усі реакції. І навіть горе йде пліч-о-пліч із нею. І «Доброго ранку, хай би вони всі повиздихали» не потребує зайвих пояснень. Її багато, нею можна ділитися, віддавати на благодійність, кудись, де її бракує. Скажімо, до Европи.
Тепер вона вже цілком пристойна, красива, як лава вулкану Асо в Японії. Вона вже вміє тримати себе в рамках. Тепер частіше магма – каша з розплавленої довіри до світу, горя і знання, що росіяни не зупиняться, якщо їх не зупинити.
Лють-магма гріє і світить, співає, зло та чорно жартує, обіймає. Вона – перший союзник для нас, які не хочуть бути жертвами, не збираються героїчно загинути, а навпаки, збираються ще довго й влучно плювати на могили наших ворогів. Не гуманно? Не в демократичному тренді? Так магма ж. Лють.
Зрештою, ООН також не до гуманізму. І що? Жодної користи. Натомість користь від люті очевидна, доведена. Працює вже котрий рік. Так, вона не експортує добра, а тільки саму себе. Ніхто не купує. Мабуть, бояться...
Наша лють – санітарний кордон, фізіологічний запобіжник. Вона перша знає, від чого нас нудить, чим ми гидуємо. Не всі, звісно. Але моя особиста лють забороняє мені вірити в «хороших росіян». І чим далі, тим дужче. Забороняє сідати на одному гектарі із шукачами «спільних знаменників». Підказує не витрачати ресурс на ілюзії щодо можливих змін у Росії. Коли вона вже котиться лавою, то гнівається, волає. Ракети, що летять на Київ, зустрічаються із ППО та з люттю. На Одесу, Миколаїв, Херсон, Костянтинівку, Краматорськ, Берислав... Іще зі страхом, так. Але лють розпеченою лавою перекриває всі страхи.
У дні, коли здається, що більше люті вже не може бути, окупанти вбивають, руйнують і тішаться зі своїх перемог над школами та лікарнями. І вона знову зростає. Тепер зростає якось спокійніше, не ривками, поступово, плавно заповнюючи місця, де раніше були сподівання на цивілізованість світу й здоровий глузд.
З’ясувалося, що лють працює нітрохи не гірше, ніж надія. Можливо, навіть краще. Вона – на диво, чемна – не засліплює... Коротких спалахів гніву не беремо до уваги. Визнаємо, але не рахуємо. Лють – незгасимий, постійний вогонь. Холодний. Той самий, що, за шевченківським словом, «запеклих не пече».
Воїн каже:
У мене любов і лють уже не перемішуються. Спочатку був іще той коктейль. А тепер вони в окремих відомствах. Ніби стіна якась збудувалася. Дивне відчуття. Але помічне. До любові не завжди є змога дотягнутися, але якщо дістаю її, то чисту, як морда нашого кота-побратима після вмивання. Лють дістається легше. Хороша, якісна, а головне – адресна. Стало набагато зручніше. Але рецепта дати не можу, сам не знаю, як так вийшло.
***
Перевага мого сьогодні в тому, що я маю час щось виправити. Не все й не з усіма. Але...
Але я можу написати цей текст. Поставити крапку там, де хочу. Де можу...
Перевага нашого спільного сьогодні – це те, що у нас є завтра. У тому, що в України є завтра. Є майбутнє. І можна сперечатися, сваритися, гніватися, радитися щодо того, яким ми хочемо його бачити.
Але в цьому майбутньому завжди бракуватиме непоставлених крапок. Його буде всіяно – його вже всіяно – сотнями номерів телефонів, сторінок у соцмережах, які назавжди замовкли.
Всіяно...
Засіяно. Майбутнє засіяно ними.
Далі мої слова розбігаються вслід за думками. Їм не струнко і не вільно, їм байдуже до командира. До мене...
Я не люблю гри «спіймай власні слова», оскільки не знаю, як правильно.
Хай будуть запитання?
Про те, чому можлива поезія після Бучі і чому, як виявляється, тільки вона й можлива?
Про те, скільки «гітлєрів» готове проспати людство, щоб зберегти примарні статуси кво?
«Щоб не плакать, я сміялась» – це лише про українців чи всі вільні люди зберігають гідність на пагорбах чорних жартів?
Чи потрапляють до раю собаки і коти? Якщо так, то чи знайшов пес Крим свою родину?
Якщо «розлюднення» – це воювати проти вбивць і катів, возити на фронт допомогу, ховати друзів, рідних і дітей, донатити на армію та сміятися, коли ворогів убивають, можна мої дорогі люди і я сама не будемо «олюднюватися» назад? Принаймні до нашої перемоги?
Підспівувати повітряній тривозі – це психоз чи добра музична вправа?
Коли одні люди міряють свою зарплату в турнікетах, а інші – в тепловізорах, це про соціяльну нерівність чи про непереможну солідарність?
«Віддаю берці. Ношені недовго, але хороші» – це про переможця конкурсу найкоротших оповідань чи про горе, яке не потребує зайвих пояснень?
Чому замість сліз, які мали би стояти у горлі, там оселився крик?
І замість слів – теж крик?
Олена Стяжкіна
історикиня
Київ
історикиня, письменниця, докторка історичних наук, професорка, провідна наукова співробітниця Інституту історії України НАН України. Досліджує жіночу історію, соціяльну історію, історію совєтського повсякдення. Членкиня Українського ПЕН. Найновіша прозова книжка — «Смерть лева Сесіла мала сенс» (Львів: Видавництво Старого Лева, 2021), наукова монографія — «Смак радянського: їжа та їдці в мистецтві життя й мистецтві кіно (середина 1960-х — середина 1980-х років» (Київ: Дух і Літера, 2021).
Проєкт «Війна — це... Українські письменники про те, як пережити катастрофу» виходить за підтримки канадської недержавної організації «Українсько-Єврейська Зустріч» (UJE).
