Після війни, продовження
Вперше опубліковано @Krytyka
У березні 2022 року я написала для «Критики» текст, який називався «Після війни». Іще було окуповано частини Київської та Харківської областей і Чорнобильську АЕС, ще не почала надходити західна зброя, виживання України все ще було під питанням. Тепер, улітку 2023 року, фактично є консенсус і всередині України, і серед союзників, що перемогою України буде повна деокупація у кордонах 1991 року. Проте і сьогодні я можу повторити те, з чого розпочала текст у березні 2022 року: після того, як ми переживемо війну, нам треба буде пережити мир.
Сьогодні цілком інакшими, ніж у березні 2022 року, є не тільки наші сподівання, також змінився спосіб, у який ми про них говоримо. Взагалі змінилося те, як ми говоримо. Цей текст буде спочатку опубліковано українською мовою, а потім перекладено англійською, і це ще один виклик нової реальности: впродовж минулого року те, що і як я говорю англійською, істотно відрізняється від того, що і як я говорю українською. Поки я його продумувала, відкинула пів дюжини тез, які готова озвучувати українською, але не хочу, щоби їх було перекладено англійською.
Ідеться не тільки про самоцензуру — в обох випадках, але з різних причин. Авдиторії в Україні й поза Україною — це різні контексти, різне сприйняття і різні проблеми, які потрібно озвучувати. Припускаю, що багато моїх колеґ могли би погодитися, адже ми критикуємо українську владу українською і захищаємо її англійською (та іншими) мовами, критикуємо українську корупцію вдома і пояснюємо за кордоном, що українську корупцію переоцінено й інструменталізовано. Як це тлумачити? Як вияв солідарности, воєнної пропаґанди, знов-таки самоцензури?
Говорячи лише від свого імені, пояснюю це насамперед розширенням принципу, якого дотримувалася задовго до війни: говорити людям неприємне про них в обличчя і не шкодувати компліментів за спиною. (До речі, тези, які я відкинула для перекладу, не додадуть мені нових друзів в Україні.) Так, Україна виявилася стійкішою, зараднішою і субʼєктнішою, ніж від неї очікували. Так, Захід, особливо Европейський Союз, проявив себе консолідованішим і рішучішим, ніж можна було сподіватися. Проте кожне нове повідомлення про випадок корупції все ще є полегшенням для тих на Заході, хто хотів би викреслити Україну із західного порядку денного і повернутися до business as usual. І кожне нове повідомлення про затримку поставок зброї все ще є полегшенням для тих в Україні, хто хотів би зануритися у звичний антизахідний ресентимент — тільки тепер уже з позиції невинної жертви, а не неспроможного і корумпованого невдахи. І перші, і другі нікуди не поділися, як здавалося багатьом іще рік тому.
Проте навіть без цих застережень є обʼєктивні причини, чому ми не можемо синхронізувати наші внутрішньоукраїнські дискусії із дискусіями поза Україною: різниця контекстів.
І якщо «завершення війни» містить надто багато змінних та невідомих, щоб бути темою ґрунтовної розмови, то розмови — а також більш чи менш детальні плани — щодо повоєнної відбудови є безпечнішим полем і для експертів, і для практиків, а головне — певнішим місцем сподівань практично для кожної людини в Україні.
Почасти ці сподівання зумовлено тим, що і українці, і західні донори проєктують на теперішню ситуацію свої уявлення про повоєнну відбудову після Другої світової війни. Уявлення, яких не тільки не можна проєктувати на нашу епоху, а й на нашу частину світу. У своїй оптимістичній версії ці проєкції вихоплюють повоєнний добробут і бейбі-бум (як наслідок) у США й «державу добробуту» в Европі. Песимістична версія бачить «переведення економіки на військові рейки» та мілітаризовану країну за взірцем відновленого в 1948 році Ізраїлю.
Це підводить нас до ширшої та серйознішої розмови про наслідки Другої світової війни й повоєнного світового порядку, які так само мають різні масштаби в нашій частині світу і у західних країнах, котрі нам сьогодні допомагають. Енн Еплбом у нещодавній книжці-інтервʼю зізналася, що ця різниця впала їй в очі під час перших відвідин Радянського Союзу і Польщі у 1980-х роках: у кожній розмові виринала тема Другої світової війни, так ніби вона закінчилася вчора, натомість в американському сприйнятті війна була дуже давно. Почасти причина цього була ідеологічна: радянська ідеологія, особливо у брежнєвську епоху, використовувала міт Другої світової війни як засіб консолідації радянського суспільства, що з кожним роком віддалявся від фактів і живої памʼяті, аби врешті виродитися в те, що ми сьогодні називаємо «победобесием».
Добра новина в тому, що згадані українські проєкції фактично є поглядом на Другу світову війну західними очима. Відкинувши «победобесие», ми у цьому випадку апропріюємо «західну памʼять», у якій усе врешті закінчилося добре: США вступили у добу економічного і політичного домінування у світі, Західну Европу врятували від фашизму й комунізму війська союзників і План Маршала, — значить, так буде і цього разу.
Погана новина в тому, що повоєнний добробут і бейбі-бум був можливий, бо США не зазнали ані окупації, ані бомбардувань (Перл-Гарбор є винятком, який це підкреслює). Соціяльна держава в Европі стала можливою завдяки американській допомозі, безпековим ґарантіям, зокрема військовим базам, і попередньому політичному досвідові та культурним передумовам, які її уможливили. Погана новина в тому, що економіку ХХІ століття неможливо «перевести на військові рейки»; в країні, яку постійно обстрілюють, неможливо відтворити картинку з американського пропаґандистського плаката часів Другої світової. Ізраїль довший час був бідною аґрарною країною, знекровленою постійною війною, і свій (порівняно нещодавній) успіх країни інновацій він завдячує унікальній комбінації чинників, для нас нерелевантній: нам так не буде.
Погана новина в тому, що повоєнний порядок був засадничо несправедливим. Центральну і Східну Европу віддали на поталу Сталіну. Злочини Радянського Союзу залишилися непокараними і тривалий час замовчуваними. Повоєнне відновлення Европи має свій темний бік: панування огидної міської забудови й огидної брехні.
Але мені здається, що, навіть знаючи все це, ми недооцінюємо, наскільки фундаментально, глибоко ненормальним був повоєнний порядок по наш бік Залізної завіси. Це спало мені на думку декілька років тому за читанням польського прозаїка Марека Гласка. Гласко зворушливо й дотепно писав про свій досвід знайомства з Владиславом Бронєвським, поетом, алкоголіком, колишнім офіцером бриґади польських Леґіонів, залюбленим у Сталіна та комуністичну революцію.
Комуніст, який ненавидів партію; цей більшовик, який здобув орден за відвагу в боротьбі проти інших більшовиків; цей сталінський вʼязень, який хотів посадити мене за те, що я образив його ката, —
так описує його Гласко. Усі ці суперечності можуть здаватися екзотичними західним людям, але вони є радше нормою для мене й, дозволю собі припустити, мого покоління. Ми виростали з людьми, які втрачали найрідніших — назавжди чи бодай на роки — у сталінських таборах і любили Сталіна, ненавиділи радянську владу й радо користали з її соціяльної мобільности, памʼятали про варварство радянської армії і святкували 9 травня. Ми виростали у світі, де чоловічий алкоголізм був радше елементом буденности, ніж відхиленням, і навіть елементом культури, а емоційні вибухи, пасивна, та й не тільки, аґресія — звичним способом спілкування. Ми сприймали це як норму, не розуміючи, наскільки ненормальним був цей світ. За відправну точку ми брали припущення, що більшість людей довкола є психічно здоровими, не усвідомлюючи, наскільки глибоко травмованими вони були. І попри те, що на дитинство й дорослішання сьогоднішніх підлітків та молодих людей трохи за тридцять припала анексія Криму та східних реґіонів країни, а згодом — повномасштабна війна, вони є першими поколіннями, які практично уникнули успадкованих травм своїх батьків. Іншими словами, припускаю, що їхні батьки були першим поколінням, яке змогло подолати патерни, закладені їхніми попередниками.
Повномасштабна війна 2022 року, розділивши час на «до» і «після», утвердила мене в цій думці. Втрата звичного ритму й середовища мала несподівані переваги: примусове сповільнення життя, закриття дитсадків і праця у коворкінґу дали змогу спостерігати за дітьми на дитячих майданчиках і дуже молодими людьми за роботою. Із приємністю і смутком виявила, що ці декілька нових поколінь радикально відрізняються від того, що я памʼятала з дитинства. Хлопці 9–14 років виявлялися неаґресивними, уважними і дбайливими до молодших дітей. Молоді люди вирішували робочі конфлікти, використовуючи раціональні арґументи і ніколи не підносячи голосу. Їхні розмови зі старшими родичами підтверджували мою гіпотезу: це покоління ухвалює рішення та комунікує цілком інакше, ніж попередні: завдяки чи то корпоративним тренінґам, чи західним серіялам і подорожам. У будь-якому разі можна констатувати, що варто було Україні відкритися для глобального, а якщо зовсім чесно — переважно західного впливу, її нові покоління продемонстрували, що можуть долати успадковані від попередніх поколінь травми перенасиченого насильством ХХ століття.
У повоєнній Україні ця позитивна зміна може опинитися під загрозою, адже молоді покоління знову отримають травму війни. Чи це означає, що ми заходимо на те саме коло? На щастя, ні. Попри жахливі паралелі, які можна провести з Другою світовою війни, зокрема з геноцидними практиками росіян, ця війна все-таки відрізняється у вирішальний спосіб. Насамперед тим, що українське військове керівництво не поділяє радянського і російського підходу «закидання ворога трупами». За українською армією немає української репресивної машини, подібної до сталінської. Українці, хай у якому місці фронту вони опинилися, не мають досвіду тривалого інституціоналізованого насильства, як це було у випадку радянських військових. Завдяки технологіям ХХІ століття українські військові зберігають звʼязок із цивільною частиною українського суспільства, більшість із них можуть реґулярно спілкуватися з рідними й друзями, хай навіть «вікно у цивільне життя» буває для них травматичним.
Проте це не означає, що ми як суспільство — і військові, і цивільні — вийдемо з війни «нормальними» або навіть, як припускають окремі оптимісти, кращими. Суспільна консолідація, яка давала підстави для такого оптимізму на початках, уже тепер послаблюється. Що далі триватиме війна, що більших людських втрат зазнаватимемо, то більші будуть виклики для нас як для країни. Що тривалішою буде війна, то більший ризик того, що, вигравши війну, ми програємо мир.
Розуміючи, що це не додасть мені друзів, ризикну поділитися спостереженням: ті, хто тепер говорить про майбутню наскрізь мілітаризовану Україну як про невідворотність, схильні ідеалізувати цей сценарій і навіть потай його бажати. Справді, якщо Україна не матиме коридору можливостей для швидкого вступу до НАТО (наприклад, після відновлення кордонів 1991 року та припинення військових дій) і опиниться з Росією сам на сам, такий сценарій можливий. Але цей шлях буде більш чи менш повільним сповзанням у катастрофу.
Мої колеґи з української книговидавничої галузі добре знають, як це — бути великою країною з маленьким ринком. Такий розрив між очікуваннями і реальними можливостями може поширитися на інші галузі. Демографічний виклик, неминучий іще до 2022 року, після вторгнення переріс у загрозу не просто іншого рівня, а іншої природи: якщо раніше скорочення населення загрожувало добробутові, то тепер воно загрожує національній безпеці. Якщо раніше йшлося про зростання податкового навантаження на населення, яке працює, зменшення ринків, зменшення можливостей масштабування бізнесу, то сьогодні питання постає кардинально інакше: чи ми взагалі будемо спроможні утримувати інфраструктуру величезної країни: енергетичну, транспортну, вже не кажучи про освіту й медицину. Іще до вторгнення було зрозуміло, що українцям доведеться прийняти або перспективу зубожіння, або міґрантів. І не просто прийняти, а боротися за тих, хто готовий стати економічно активною та політично лояльною частиною українського суспільства. Сьогодні питання стоїть уже навіть не «як ми до цього адаптуємося», а чи ми встигнемо це зробити.
Оголена територія України — це кардинальне зростання ризиків і для наших найближчих сусідів, зокрема Польщі, країн Балтії та Чорноморського басейну. І йдеться не тільки про Росію, хоча й про неї також. Глобальна зміна клімату робить територію України привабливою навіть для тих, хто не розраховує на соціяльну підтримку. Для тих, хто толеруватиме наші виклики безпеки, бо втікатиме з територій, більше непридатних для життя. Чи буде піклування про українських пенсіонерів, ветеранів, підтримка нашої інфраструктури, а отже, наших життєвих стандартів серед їхніх пріоритетів? Щоб кліматичні біженці стали громадянами України, а не колоністами на випаленій землі, нам уже сьогодні треба подбати про те, щоб українське суспільство було в досить сильній позиції, щоб про це домовлятися.
Із на позір ближчої перспективи, після війни, якщо ми, звісно, хочемо, щоб у крані була вода і працювали банкомати, ми будемо вимушені прийняти всіх, хто буде готовий жити в країні на наших умовах. Людей іншого типу зовнішности, віросповідання, іншої культури. Українців, які пересиділи війну за кордоном, — і, можливо, не тільки жінок. Ті, хто свідомо «відкосив», теж будуть нам потрібні, хоч би що ми з цього приводу відчували. Нас надто мало.
Коли ми говоримо про демографічні втрати, йдеться не тільки про загиблих у війні — військових і цивільних, викрадених дітей та дорослих, не лише про жінок із дітьми, які виїхали за кордон і, з великою вірогідністю, не повернуться. На жаль, ідеться також про втрати населення, які ми можемо зупинити. Наприклад, за шість місяців 2023 року в автомобільних аваріях у Києві загинуло 56 людей і 50 — від ракетних обстрілів (звісно, це співвідношення було би іншим, якби не ефективна ППО у столиці). По всій Україні, як і до вторгнення, є по декілька десятків тисяч травмованих і декілька тисяч загиблих на дорогах; основна причина загибелі й травм — перевищення швидкости. Мирного 2007 року на дорогах загинуло 9574 українці. І хоч українська ситуація з безпекою на дорогах не найгірша у світі, вона є однією з найгірших в Европі. І якщо можна апелювати до того, що ми всі, незалежно від стриманости й дисципліни, можемо стати жертвами ДТП, то статистика смертей на воді, — а це щороку сотні, зокрема й дитячих, смертей, — на жаль, підтверджує: українці схильні нехтувати правилами безпеки: тільки від початку 2023 року втрачено 600 життів, зокрема 55 дитячих, і цих втрат можна було б уникнути.
Проблема в тому, що масштаби загрози сьогодні бачать переважно люди, які вміють «читати цифри», і це бачення неможливо миттю перетворити на поведінкові зміни. (Сам факт того, що на другому році війні у зраненому Києві ми мусимо комусь доводити, що ганяти без глушника на швидкості у місті не випадає, не додає оптимізму.) Проте завжди в наших силах керувати — або принаймні пробувати робити це — рамкою наших суспільних дискусій, зокрема про «загальну мілітаризацію всієї країни», нагадуючи про факти.
Наприклад, той факт, що загальна мобілізація, до якої закликають лідери думок — або справді зосереджені тільки на бойових діях, або ті, котрі роблять вигляд причетних, означає, що ми, можливо, виграємо війну, але точно програємо мир. Іншими словами, повертатися з війни не буде куди. Ідеться не лише про економічний колапс. Хто захоче жити в країні, де ви не можете додзвонитися до дитячого лікаря, бо він на фронті? Де нікому відремонтувати прорив каналізації і загасити пожежу? Де нікому витягати людей із-під завалів? Бо пенсіонери цього не робитимуть. Це мають робити здорові й переважно молоді люди, які сьогодні наражаються на ненависть і докори просто тому, що вони в цивільному. На щастя, військове керівництво України діє і висловлюється щодо цього набагато тверезіше, ніж «лідери думок».
Наприклад, той факт, що розмови про перспективи «вічної війни», делікатно кажучи, не заохочують народжуваности. Ні, не приріст, просто наявність маленьких дітей. Чиїсь фантазії про архаїчне суспільство, де жінки готові народжувати воїнів для вічної битви, ніколи не справдяться: на щастя, українці вже надто вестернізовані, і наш відкат у цінності виживання матиме межі. Тож на практиці матимемо не націоналістичну Спарту чиїхось мрій, а депресивну й небезпечну країну.
Так, жінки народжують і сьогодні, коли в Україні триває війна, але не забуваймо, що ми все ще живемо сподіванням на перемогу, і «віра в ЗСУ», хоч би як хто із цього іронізував чи навіть закидав цивільним патерналізм і пасивність цієї віри, має матеріяльний вимір: це діти й дорослі на вулицях, готовість витрачати гроші навіть не на найнеобхідніше, відкриття нових бізнесів. Можливо, збоку це може сприйматися як байдужість і ескапізм, але заберіть у цих людей надію, віру в перемогу, і країна знелюдніє й перетвориться на руїну.
Висока довіра українців до армії не є новим феноменом: вона істотно зросла після 2014 року, уже не кажучи про 2022-й. Але навіть на початку 2000-х років Збройні Сили мали більшу довіру населення, ніж владні інститути (на це є багато причин, і не всі з них раціональні, адже, будьмо відверті, військова карʼєра не була престижною, а строкової служби більшість українців намагалися уникнути правдами і неправдами, переважно завдяки вступові до вищої школи). Цей капітал довіри матеріялізувався не тільки в «донати», а й у стійкість українських інституцій у перші дні інвазії. Просто уявіть, що з нами усіма було б, якби українці довіряли армії так, як депутатам Верховної Ради. Довіра до армії, можливо, є пасивною, але вона уможливлює і успіх армії, і стійкість тилу.
Коли 19 січня 2014 року у Києві Майдан остаточно переріс у силове протистояння між «Беркутом» і протестувальниками, на початку зіткнень, іще вдень, на цій порівняно вузькій лінії фронту впоперек вулиці Грушевського було добре помітно баланс протесту. «Беркут» займав усю гору, атакував, закидав протестувальників шумовими гранатами й газом. Вони ж, своєю чергою, були у вразливішій позиції, внизу вулиці. Але найголовнішим є те, що тих, хто фізично бився, хто йшов на беркутівців, кидав бруківку, а згодом «коктейлі Молотова», було порівняно мало, в рази менше, ніж міліції, і вони не мали ані належного захисту, ані засобів для боротьби. Якби це було протистояння сам на сам, беркутівці легко їх розчавили б. Але за їхніми спинами стояли декілька тисяч людей, які не брали участі у бійці, і ще тисячі були готові за хвилини добігти з Майдану. Дехто з них виколупував бруківку й робив коктейлі, таких побільшало вночі. Але більшість із них просто стояли. Згодом дехто з активних протестувальників роздратовано називав їх роззявами. В англійській мові для них є влучніше слово: «bystander» — буквально: той, хто стоїть поруч. Здається, вже мало хто памʼятає, що в ті часи такі люди самоіронічно казали про себе: «Іду працювати пікселем». Тобто іду на Майдан бути малесенькою крапкою на фото або відео залюдненої площі, іду, щоб людей було більше. Саме тому українська революція перемогла, а російські та білоруські протести завершилися посиленням авторитарних режимів. І в Білорусі, і в Росії були відчайдухи, готові до прямих зіткнень, проте за їхніми спинами забракло роззяв, які залишилися на вулицях. Кожен протест потребує героїв, але тільки критична маса людей на вулиці робить його успішним.
Ми часто вживаємо формули «завдяки ЗСУ», «дякуємо ЗСУ». Навряд чи в Україні є люди при здоровому глузді, які не усвідомлюють, що саме завдяки армії можлива наша майже-нормальність. Проте наша майже-нормальність, а також те, що навіть у перші дні вторгнення ходили потяги, а гривня й близько не підійшла до інфляції, яку Україна переживала на початку мирних 1990-х, що жодна з частин інфраструктури не посипалася, — це також заслуга людей, які в ті дні просто прийшли на роботу. Усі ці жеківські тітоньки, провідники й провідниці Укрзалізниці, усі ці люди, які роблять нудну роботу в офісах. Ми маємо дякувати ЗСУ, але й енергетикам, які минулої зими робили дива, і фахівцям Нацбанку, експедиторам та поштаркам, нікому не відомим, часто зневажуваним ґвинтикам державної машини. Без них країна поринула б у хаос. Так, перемогу здобувають люди у пікселі. Але для перемоги потрібні й ті, хто «працює пікселем».
Звісно, спроби називати роботу в тилу «економічним фронтом» слід зупиняти як злочин не лише проти справедливости, а принаймні проти доброго смаку. Але ще більшої шкоди завдають спроби підігрівати почуття провини у тих, чиї щоденні ризики значно менші, ніж на лінії фронту. Нічим добрим не закінчить суспільство, в якому одна частина говорить із другою в режимі докорів, хай які підстави для цього є.
Запит на справедливість зростатиме з кожним метром звільнених територій та з кожним днем, «нормальнішим» за попередній. Але на найболючіші питання знайти відповіді буде найскладніше. Скажімо, якщо ми розуміємо, наскільки тонкою може бути межа між колаборацією з ворогом та елементарним прагненням вижити, то припускаємо, що це має вирішувати суд. Чи ми віримо в українські суди так, як у ЗСУ? Ми вже тепер можемо припустити, що запит на справедливість залишиться незадоволеним: і тому, що навіть якщо українські суди у магічний спосіб за ніч перетворяться на найкращі у світі, вони не впораються з таким обсягом справ, і тому, що жодні соціяльні виплати, які ми зможемо собі як суспільство дозволити, не компенсують втрати, і тому, що сподівання, нібито травма, котру ми пережили як країна, зліквідує корупцію та рестриктивні радянські атавізми у підвалинах державної системи, не виправдалися. Радикалізація суспільства неминуча. Але її масштаби все ще можна зменшити до некритичних. На жаль, це завдання майже повністю залежить від того, наскільки наші міжнародні партнери зможуть допомогти Україні швидше відбитися від Росії і розумітимуть, що українська стійкість не безкінечна. Розчарування неминуче. Каналізування цього розчарування на людей, які найменше цього заслуговують, можна уникнути. А це вже наша внутрішня робота. Уже сьогодні ми бачимо, як вимальовують контури своїх майбутніх політичних карʼєр ті, хто готовий — власне, вже почав — паразитувати на страхах, гніві й болеві; ті, хто бачить свою реалізацію в демодернізованому суспільстві. Ціною їхнього політичного злету буде те, що країну залишать ті, хто їй найбільше потрібен. Неправда, що «всі, хто хотіли поїхати, вже поїхали». Людей не завжди жене страх. Іноді вони їдуть від безнадії та огиди.
Це повертає нас до демографічної ситуації. Вона створює нам таку рамку, коли ми змушені будемо розглядати ризики відтоку населення не як економічні, а як безпекові. А отже, цінувати й берегти одні одних більше, ніж будь-коли. Це завдання стає ще важливішим із огляду на те, що попереду нас чекає безліч незручних, неприємних, складних розмов і домовленостей. Скажімо, якою буде доля територій, де так званих «містотворчих» підприємств уже немає і не буде? Чи відновлювати ландшафти, утворені під час індустріялізації ХІХ і ХХ століть, чи створювати нові? Чи можемо ми дозволити собі університети, які тільки імітують освіту і навіть не намагаються імітувати науку? Чи усвідомлюємо, що сусідні країни також потерпають від демографічної кризи і ми будемо змушені конкурувати з ними за молодих і адаптивних українців? (Як і українське, ці суспільства змушені будуть постійно шукати компромісів між виживанням і підтримкою очікуваного рівня життя та напругою, яку неминуче викликатимуть новоприбулі.)
Ми тільки вчимося вести такі розмови, не ранячи і не відштовхуючи одні одних. Великою мірою від цього залежить те, чи переживемо ми мир.
Оксана Форостина
авторка і видавчиня
Київ
Редакторка опіній на сайті «Україна Модерна». Стипендіятка Visegrad Insight. Найновіша публікація – «Another Country» у часописі Liberties. Також дописує у видання The European Review of Books, Критика та Visegrad Insight. Є упорядницею збірки «Ukraine! Unmuted» – есеїв про українську культуру. У 2022–2023 роках була стипендіяткою програми «Europe’s Futures» в Інституті гуманітарних досліджень у Відні (IWM).
Проєкт «Війна – це… Українські письменники про те, як пережити катастрофу» виходить за підтримки канадської недержавної організації «Українсько-Єврейська Зустріч» (UJE).
