Помаранчева революція очима ізраїльтянина

Опубліковано на: Листопад 28th, 2024

Опубліковано в: Українська державність та ідентичність, Розмаїття голосів

Двадцять років тому — у листопаді-грудні 2004 року, — я як ізраїльський журналіст опинився в Києві напередодні виборів президента України, і потрапив у найгарячіші дні та тижні Помаранчевої революції, яка відбувалася на моїх очах. Свої враження про це я вперше публікую нижче українською.

Помаранчевий переворот
Двадцятого листопада 2004 року, за день до виборів президента України, я побачив, як тихий та чистий Київ білів від першого снігу; у ніч на шосте грудня я залишав уже іншу українську столицю — збаламучену, помаранчеву та безсніжну. Сніг зник не лише від плюсової температури повітря, а й від мільйонів ніг, що потоптали центр Києва.

…Натовп почав збиратися на Хрещатику ввечері 22 листопада. Збуджена маса людей заряджає електрикою все довкола, притягуючи до себе нові та нові людські потоки. Струмки стікаються до Майдану Незалежності. Піти подивитися, що там діється, чи повернутись додому до телевізора?

Перевіряю ізраїльський паспорт у нагрудній кишені — якщо що, допоможеш мені, рідний. Побоювання та захоплення, погані передчуття та заразлива радість від усміхнених осіб. Чого ви радієте, люди? Навіщо чіпляєте ці яскраві оранжеві стрічки? Який там Ющенко — Центральна Виборча Комісія опрацювала три чверті бюлетенів та всі канали дають витоку інформації про перемогу Януковича на виборах.

Швидким кроком рухається молодь, окуляри інтелектуалів поблискують під ліхтарями, солідні літні пари в хороших дублянках не відстають від основного потоку. На Майдан, Майдан! Там, попереду, вже гримить стадіонне "Ю-ще-нкоооо!" і здіймаються гнівні кулаки.

З'являються активісти штабу Ющенка, вкидають у море людей помаранчеві хусточки. Десятки рук смикаються до джерела роздачі, сотні пальців роблять хапальні рухи. Вир апельсинових тканин підхоплює і мене. Ось уже і я сам простягаю руку; у неї негайно вкладають пачку помаранчевих краваток.

Відходжу на середину Хрещатика, роздивляючись видобуток. Навіщо мені стільки краваток? Пропоную свої трофеї людям, що поспішають. До мене прямують півсотні перехожих. "Дайте, дайте, будь ласка!" Чи знали б кияни, що ющенківську атрибутику їм дарує зараз громадянин Ізраїлю!

За якусь годину Хрещатик із елітарної вулиці з найдорожчими бутіками перетворюється на наметове містечко. Туристичне обладнання заздалегідь приготовлене, стрункі ряди наметів виростають там, де ще вчора не можна було припаркувати автомобіль навіть на п'ять хвилин. Вантажівки звозять дошки та паркові лави, зводячи барикади навколо наметового острова.

Помаранчева анархія
Де ж міліція, чому не очищають київську «золоту милю» від загарбників? Не бачу нікого — ні даішників, ні спецназівців.

Влади немає взагалі. Хто керує Києвом, люди дорогі?.. Минає день і ще один, і ось уже вся столиця палає помаранчевим. На Майдані та навколо нього 23-24 листопада збираються до мільйона людей. Океан людей хитається і реве «Так!», вітаючи своїх улюбленців.

Повне відчуття краху режиму президента Леоніда Кучми. Президент, що йде, не з'являється ніде; армія та МВС не виконують нічиїх наказів. Уряд не функціонує. Телеканали передають паніку на сірих обличчях найвищих управлінців. Параліч влади та енергія рішучості у лідерів опозиції. Та це ж революція, братики!

Адміністрацію президента на вулиці Банковій блоковано натовпом. Підходжу до останнього кордону ОМОНу, який закриває підступи до адміністрації. Щити та шоломи металевих шеренг, загін роботів зі страхом в очах. Дівчата у помаранчевому підбігають, пов'язуючи строкаті стрічки на сріблясті щити.

Тисячі людей стоять під снігом, що падає, облизуючись на президентське лігво, як голодні вовки на теплу овечу загороду. Ніхто не наважується рушити першим. Спецназ перебудовується, стукає щитами, натовп молиться зі священиком і просить спецназівців не піднімати руку на своїх.

Величезні маси на площах та вулицях центру Києва збуджені, але не агресивні. Сміх, пісні, жарти, промови проти Януковича та Кучми. Хвилі людей перетікають із Майдану на Банкову, звідти назад на Хрещатик, завихруючись навколо Нацбанку та замикаючи кільце поряд із Верховною Радою. Будівлі парламенту та уряду заблоковані помаранчевими потоками.

Прихильники Ющенка працюють за оригінальним сценарієм: захоплення влади шляхом мирної та ненасильницької блокади ключових об'єктів. Жодних бійок, жодних зіткнень — просто підходять 50 тисяч гарячих студентів та городян, перекриваючи всі входи-виходи величезної будівлі Кабміну.

Помаранчева Юлія
Сотні тисяч тих, хто прийшов на Майдан, мають своїх улюбленців. Як дикий звір ласкаво бурчить перед дресирувальником, так і майданна спільнота радісно реагує на сподвижників Ющенка. Але головна запальниця сердець — Юлія Тимошенко, валькірія помаранчевої революції, колишня віце-прем'єр, «газова леді» із відкритими кримінальними справами.

Коли розумна, красива та зла Юлія з'являється біля мікрофона, Майдан радісно реве і підставляє своє замерзле черевце для чухання. Красуня відкриває рот і …о, які ж гострі зубки впиваються в Януковича та Кучму!

Натовп живо слухає кожне слово цієї «Орлеанської діви» української революції. Блискучий промовець, вона маніпулює гігантським морем людей, як групою слухняних школярів. «Завтра ми всі станемо біля Верховної Ради! Ми зможемо це зробити? —- «Таа-аак!», — репетує натовп. «Треба перекрити входи до адміністрації Кучми та Кабміну! Чи підтримуєте ви мене?! — "Тааа-аак!".

Помаранчевий гумор
Головний жарт повстання пов'язаний із радянським мультфільмом про Кота Леопольда. Янукович кинув проти Ющенка закид — мовляв, він хоче силоміць захопити владу, лицемірно закликаючи «жити дружно». Того ж вечора кандидату влади парирувала Юлія Тимошенко, звинувативши прем'єра в незнанні дитячих мультяшок. «Він забув, хто робив гидоті Коту Леопольду — дві миші! Одна — велика та сіра, а інша — маленька та руда!» Півмільйонний натовп на Майдані виє від сміху: так влучно ще ніхто не жартував над Януковичем та Кучмою.

Революція в Україні робиться з грубуватим гумором, з гарними піснями та жвавими написами. Особи влади — сірі та похмурі, лідери Сходу країни — тугодумні та повільні. Опозиція — рухлива, весела та пустотлива.

Влада, яка не здатна продукувати веселі меседжі, влада без самоіронії — не життєздатна. Повна поразка влади на сміховому фронті.

У Донецьку пускають чутки про ющенківські апельсини на Хрещатику, що наколоті наркотиками зі США. Мешканці наметового містечка відразу позують перед телекамерами з цитрусовими, в які встромлені шприци.

Глава Центральної Виборчої Комісії Ківалов оголошує Януковича переможцем виборів. "Нам зробили повне ківалово", — іронізує опозиція. Над натовпом піднімаються саморобні плакати з помітними останніми трьома літерами: «Ківалов, підраХУЙ!»

Уздовж Хрещатика поставлено біотуалети. На дверях фломастером написано: "Кабінет Януковича". На брудному задньому склі львівського мікроавтобуса: «Куплю шкуру Януковича».

Метрополітен гуде від промов «Ющенко — так! Янукович — мудак!». Атмосфера загального свята непослуху. Нетверезий підліток репетує на платформі метро: «Янукович — блакитний, буде Путіну дружиною!» Студент кричить на ескалаторі: «Ющенко — президент, Янукович — імпотент!» Поруч дві мами з дітлахами 7-8 років, які радісно підхоплюють промову, поки задоволені мами не закривають їм роти долоньками.

Помаранчева економіка
Перші дні народного повстання були забарвлені радістю киян, які раптом розігнули спини та пригадали всі гріхи кучмівського десятиліття. Тепер буде воля! Ось зробимо Ющенка президентом — і розпочнеться повсюдне щастя! Старий дракон упав, даєш помаранчеву еру вільності та благоденства.

Ясний обрій затягли вихлопні гази сотень автобусів, які приїхали до столиці з Карпат. Хрещатик перетворився на місиво брудного снігу та наметових відходів.

У країні виникли три президенти: один паралізований страхом, інший визнаний Центрвиборчкомом та східними областями, а третій присягнув лівою рукою на Біблії, спираючись правою на Галичину. Тривога виникла одразу після загрози Донецька, Луганська та Харкова розпочати автономне плавання.

Найбільш кмітливі вже 25-го листопада почали скуповувати макарони, консерви та цукор. 26 листопада курс гривні затремтів. Одне з найкращих досягнень епохи Кучми — тверда гривня, яка п'ять років трималася на рівні 5,25 - 5,35 за доллар. Курс хитнувся до 5,41 і зупинився. Але не тому, що фінансова ситуація заспокоїлася, а навпаки. Просто долар взагалі не можна було купити.

Вранці 1-го грудня в Одесі на чорному ринку за долар просили шість гривень, а ввечері спекулянти вимагали вже сім гривень за долар. У Києві тимчасово закрилися банкомати, за кредитними картками не можна було отримати грошей.

Виявилося, що стабільність, до якої в Україні всі звикли, є рівноцінною мільярдам доларів. А післявиборний хаос позбавив країну цієї засади. Коли Південь та Схід, які проголосували за Януковича, дають 70 відсотків ВВП країни, ображати їх небезпечно. Конфлікт Сходу із Заходом може згубно позначитися на економіці України.

Помаранчева синагога
Ну як же революція — і без євреїв? Боси місцевих єврейських організацій домовилися перед виборами, що не будуть відкрито підтримуватимуть будь-кого з кандидатів у президенти. Але було відомо, що спонсори київської синагоги на Подолі на вулиці Щекавицькій дають гроші на кампанію Януковича, а спонсори синагоги Бродського на вулиці Шота Руставелі — на кампанію Ющенка.

Уявляю цю кумедну сцену: молитви у двох синагогах за різних кандидатів. Може, це євреї своїми суперечливими проханнями заплутали Всевишнього?

Сиджу за шабатним столом на єврейському семінарі; дуже повний сусід, який приїхав із Донецька, каже, з'їдаючи третю порцію м'яса з картоплею: «Поки я тут з вами відпочиваю, міг би заробити 60 доларів за два дні — у нас у штабі Януковича добре платять за роботу на вулиці». Йому відповідає єврей із Києва: «А наш господар кондитерської фабрики (Порошенко – Ш.Б.) відпустив усіх на Майдан, оплачуючи робочі дні. Це тому, що господар – права рука Ющенка».

Бородатий контролер кашрута приходить до мене на урок з Хануки з помаранчевою пов'язкою «Так! Ющенко». Запитую, чому він за апельсинових революціонерів. «Просто тому, що я не люблю бандитів», — відповідає він.

Двадцять п'ятого листопада за триста метрів від бурхливого Майдану я слухаю концерт «Єврейські пісні про головне». Пісні ллються зі сцени Будинку культури… Служби Безпеки України.

Синагога Бродського, оплот київського ХАБАДу, витратила 25 тисяч доларів, розвозячи їжу та теплі речі мітингувальникам на Хрещатику. Майже 150 помаранчевих із західних областей були взяті синагогою на постій.

Я бачив це на власні очі: весільний зал «Сімха» на другому поверсі синагоги Бродського, який став лежбищем для прихильників Ющенка. На батареях жіночого балкона сушаться чорні шкарпетки. Гості поводяться тихо, акуратно харчуючись кошерним у синагогальній їдальні (ну розбив хтось скло у будівлі, то що?..).

Це не сюрреалізм, це реальні сцени сьогоднішнього Києва. Цікаво, чи пустив би рабин у цю синагогу петлюрівців у грудні 1918-го? Ех, такий сюжет для Михайла Булгакова пропадає…

У двох єврейських громадах мені під великим секретом кажуть, що Юлія Тимошенко має єврейське коріння. Нічого дивного. Якщо помаранчева синагога допомагає повсталим, то чому б політику з єврейським дідусем не очолити український національний рух?

Через кілька років я дізнаюся, що у вирішальні дні кінця листопада 2004 року до Києва екстрено прилетів зять президента України Віктор Пінчук, який взяв із собою рабина Шмуеля Каминецького з Дніпропетровська. Леонід Кучма радився з обома: що йому робити в ситуації масових народних протестів — чи застосовувати силу для розгону безладів чи мирно піти? Це був приблизно третій-четвертий день Майдану, коли все могло змінитись у будь-який бік.

Рабин Шмуель порадив тоді Кучмі: в жодному разі не застосовувати силу і втриматися від кровопролиття, щоб залишитися в пам'яті людей без такої кривавої плями. Кучма прислухався тоді до поради дніпровського рабина. Пізніше, коли я брав інтерв'ю у Каминецького, рабин назвав екс-президента Кучму мудрою людиною.

Можливо, та рабинська порада — не стріляти у мирних людей, — стала найголовнішим та невідомим широкому загалу «єврейським внеском» у сучасну історію України.

Помаранчевий палац
Наперед купую квиток на виставу «Біла гвардія», яку ставить московський МХАТ на сцені Жовтневого палацу у Києві. Передчуваючи чудову зустріч із п'єсою Булгакова, приходжу ввечері 4-го грудня 2004 року до входу до палацу. Величезний натовп, гарячковий блиск у тисячах очей, галицький акцент у багатьох. Патруль на вході нікого не пускає.

Вистава скасована, бо палац узятий помаранчевими. Там у них спальна зона та штаб. Московських артистів разом із декораціями відправили назад, зірвавши гастролі. Пробиваючись до каси, вимагаю повернути гроші за квиток.

Під склепіннями палацу, у залах, у коридорах лежать тисячі людей. Запах немитих тіл та героїчні погляди творців історії. Усі люб'язні та доброзичливі.

Охорона потребує документів. Після пред'явлення пластикової картки Спілки журналістів Ізраїлю на обличчі у похмурого помаранчевого активіста одразу з'являється доброзичлива посмішка. Негайно друкується на принтері мандат — мені дозволяється фотографування всередині будівлі.

Як би ми не оцінювали те, що відбувається в Києві, хочу наголосити: це унікальний народний рух мирного протесту. Це якась нова форма українського національного відродження, яка не супроводжується (поки що!) жодними антисемітськими діями. Чи вдасться Ющенку втримати своїх прихильників у такій вузді? Не знаю, але є надія.