Помилкове поняття «російської культури» в Україні
Первісно опубліковано англійською мовою @Forum for Ukrainian Studies
Гіроакі Куромія
25 квітня газета [2022] «Нью-Йорк таймс», що має понад 9 млн передплатників, опублікувала на своїй редакційній сторінці есей «Проблема не в російських митцях» Кевіна Платта, професора кафедри російських і східноєвропейських студій Університету Пенсильванії та редактора книжки «Global Russian Cultures» (Глобальні російські культури). Він перестраховується й звинувачує Росію в «злочинній жорстокості неспровокованого російського вторгнення», однак засуджує, за його словами, «відплату будь-кому і будь-чому російському» з боку інших країн. Платт знаходить «глибоку іронію в тому, що ті, хто реагує на війну в Україні, агресивно або невибірково скасовуючи чи обмежуючи митців і мистецькі твори просто за те, що вони російські, демонструють той самий тип націоналістичного мислення, який і спричинює російське вторгнення».
Людина, яка прочитала такі твердження, цілком виправдано може припускати, що намір Платта полягає в захисті російських митців від несправедливого виокремлення й «скасування». Однак суть його есею в не в цьому, а в тому, що «немає однієї “російської культури” — їх багато» — в Росії, Україні, Латвії, Узбекистані та інших країнах. Йдеться про нібито «глобальні російські культури». Платт змішує «російську культуру» з «російськомовною літературою» та «культурами російської діаспори». Це не тривіальні, а важливі відмінності, відомі кожному, хто вивчає літературу й культуру загалом. Каламутячи воду, Платт робить помилку, рівносильну підтримці ідеї «русского міра» — політичного бренду чи ярлика, який активно пропагує Кремль і який привласнює собі «будь-кого і будь-що російське» за межами кордонів Російської Федерації.
Російська культура й «русский мір»
Платт нещиро заявляє, що «більшість росіян в Україні не бажають “порятунку” Путіна — і багато хто взявся за зброю, щоб протистояти йому», додаючи, що ці «росіяни» мають «іншу батьківщину. А оце вже демонстрація самобутньої російської культури». Платт навмисно замовчує, що ці «росіяни» — зовсім не росіяни, а українці (громадяни України). Вони можуть бути етнічними росіянами, однак через це вони не стають росіянами більшою мірою, ніж багато американських чи канадських громадян, які теж належать до етнічних росіян. Їхня культура може бути російськомовною, але це не «самобутня російська культура». Чи є американська культура самобутньою англійською культурою? Американська культура в основному англомовна, але ніхто не погодиться з твердженням, що американська культура є англійською культурою. Культура Квебеку — це не французька культура, а франкофонна канадська культура. Платт стверджує, що за межами Росії є мільйони людей, які пишуть російською, як-от Шамшад Абдуллаєв з Узбекистану, створюючи «свою власну російську культуру». Цілком можливо, що Абдуллаєв є русофілом, але він би здивувався, дізнавшись, що він створив «російську культуру». За словами Платта, «його російськомовні твори не мають жодного стосунку до російської держави чи територій, на які вона претендує», тож це не російська культура, а російськомовна узбецька література. Платт також говорить про Бориса Херсонського, «єврейського поета з Одеси, який пише переважно російською мовою». Він стверджує, що Херсонського, «звичайно, найкраще було б назвати українським поетом. Але його поезія становить частину самобутньої російської культури. У цьому суть справи». Насправді ж, суть справи не в цьому, а радше в тому, що Херсонський належить (а не його «найкраще було б назвати» таким, що належить) до української культури, а не до «самобутньої російської культури». Тут Платт знову ж таки змішує російську культуру з російськомовною літературою за межами Російської Федерації.
Як обґрунтування своїх тверджень Платт повторює банальну тезу про те, що мови й культури виходять за межі національних кордонів:
«Ідея окремих національних культур, пов’язаних із різними мовами й державами та “властивими їм територіями” — французької культури у Франції, німецької культури в Німеччині — виникла на хвилі зростання етнічної націоналістичної ідеології XIX століття. Вже тоді ця ідея не відповідала дійсності. Сили міграції, як і більш руйнівні засоби війни, завоювання та колоніалізму, спричинилися до змішування людей, мов і культур упродовж історії. Кордони між територіями, пов’язаними з тією чи іншою мовою або етнічною групою, неодноразово зміщувалися, тягнучи за собою зміщення відповідних культур».
Все це чудово, але Платт замовчує очевидний факт, що від XIX століття світ змінився й що багато країн, зокрема колишні європейські колоніальні держави, засвоїли, що не варто записувати собі в актив територіальні й культурні здобутки за межами своїх політичних (або «національних») кордонів — а саме про цей тип привласнення Платт говорить стосовно «російської культури». Щоб уникнути такого роду культурної узурпації, в неоднозначних ситуаціях ми навчилися говорити «англомовна література», «культура російськомовної діаспори» тощо. Щоб не повторювати дурниці з нашого минулого, ми не записуємо собі в актив історію й культуру за межами наших національних кордонів і визнаємо, що світ був і є пов’язаний безліччю найрізноманітніших зв’язків. В Україні є українська культура, а не «самобутня російська культура», навіть якщо вона виписана й виражена російською мовою. Платт пропагує культурну апропріацію з боку Росії й при цьому змішує «російську культуру» з різними культурами й літературами, створеними за посередництва російської мови за межами Російської Федерації.
Випадки культурної апропріації з боку Росії
Щоправда, неоднозначних випадків безліч. Якщо громадяни України, що живуть в Україні, писатимуть російською мовою і публікуватимуть свої твори в Російській Федерації, чи створюватимуть вони самобутню «російську літературу» в Україні? Якщо англійці, що живуть у Сполучених Штатах, публікуватимуться там, чи створюватимуть вони самобутню «англійську літературу»? Можливо, є підстави говорити про «культуру англійської діаспори» в США, але це не те саме, що «англійська культура».
Ще більш неоднозначними є історичні випадки. Чи належить Микола Гоголь, який писав переважно російською, до російської культури? А як щодо Кобзаря, який писав переважно українською? Обидва належать до культури, виробленої в Російській імперії XIX століття, але в сучасному світі Росія неоднозначно ставиться до Шевченка, називаючи його «протоукраїнським націоналістом», тоді як Гоголя сприймає як свого власного. Однак незалежна Україна теж прийняла Гоголя як свого, бо він народився і виріс на Полтавщині і його творчість перебувала під сильним впливом української народної культури. Самоідентифікація Гоголя, який поміщав себе десь між Україною та Росією, ще більше заплутує питання про його культурну належність.1
У кожному разі слід пам’ятати, що Російська імперія заперечувала саме існування України й української культури, а тому навіть не дозволила утворити у своїх межах адміністративну одиницю під назвою «Україна». Росія заперечувала саме існування української мови (називаючи її лише «малоросійським наріччям»), але все ж забороняла її вживати. Москва використовує цю неоднозначність, щоб привласнити чужі землі та культури. Платту не вдається осягнути цю російську політичну схему. Тридцять років тому, невдовзі після здобуття Україною незалежності, Майкл Іґнатьєв, видатний канадський науковець і політик, російська сім’я якого походила з України, відверто зізнався, що йому «важко сприймати Україну серйозно» і що в нього є «тільки слід старої російської зневаги до цих “малоросів”».2 Погляд Іґнатьєва є не чимось іншим, як особистим упередженням, а Платт свої переконання прикриває науковою тезою про так звану «глобальну російську культуру».
Така хитрість, спрямована на невиправдано широке прикладання означення «російський», не нова. Платт, здається, абсолютно не помічає або не знає про довгу історію протестів України проти імперіалістичного привласнення українського з боку Росії. Щоб повністю це осягнути, потрібно зрозуміти походження термінів Росія і російський, які є похідними від Русь і стосуються середньовічної держави, що охоплювала більшу частину сьогоднішньої України, Білорусі та частини Росії з центром у Києві. Росія може мати певні претензії на спадщину Русі, але вона не може нехтувати однаково обґрунтованими претензіями України та Білорусі.3
Русь і Росія не тотожні
Проте Росія вирішила привласнити собі ідею Русі, заперечуючи існування України як незалежної держави. Українська й польська мови традиційно розрізняють назви Русі (Русь, руський, Ruś, ruski) і Росії (Росія, російський, Rosja, rosyjski), тоді як російська мова їх приховує (Русь, Россия, русский, российский). В англійській мові і русский, і российский перекладаються як Russian, що ускладнює й без того заплутану термінологію. Путін називає землі Русі древнерусскими й наполягає на тому, що русичі називали себе «русскими».4
Якби англійська й російська мови прийняли, відповідно, термін Rusian (або повернулися до латинського еквівалента Ruthenian) та руский на позначення Русі, це б почасти усунуло плутанину.5 Численні дискусії про різницю між русский та российский насправді майже не допомогли підважити хибну, хоча й настирливу, монополізацію поняття й культури-історії Русі з боку Росії.
На жаль, багато поколінь північноамериканських фахівців з росіяністики слухали лекції й вчили про «Київську Росію». Тут ми повинні рішуче заявити, що всупереч твердженням Росії «Київської Росії» не існувало. Однак, на жаль, навіть сьогодні, якщо задати цей термін як ключове слово в пошук бібліотечного каталогу OCLC, то знайдеться близько 200 результатів, починаючи з класичної праці Георгія (Джорджа) Вернадського «Київська Росія» (Kievan Russia, виданої Yale University Press у 1948, 1973 та 1976 роках). Навіть 2000 року в надзвичайно популярному й неодноразово перевиданому підручнику з російської історії Ніколая Рязановського й видавництва Oxford University Press «Історія Росії» (A History of Russia) Русь названо «Київською Росією» (Kievan Russia). Насправді ж Московське князівство постало як держава Росія лише в XV або XVI ст. (тобто через два-три століття після розпаду Русі в XIII ст.), хоча поняття Росії могло з'явитися й раніше. Московські царі виправдовували свою територіальну експансію «збиранням Росії», рішуче відкидаючи будь-яке поняття України та агресивно вживаючи щодо України такі терміни, як «Новоросія» й «Малоросія». Навіть зараз більшість західних росієзнавців не соромляться вживати такі терміни, як «Петро Великий» (замість Петро I) і «Катерина Велика» (замість Катерина II), ніби прагнучи легітимізувати імперіалістичне самозвеличення Росії.
До війни проти України Росія залучила Російську православну церкву. У релігійній сфері ця церква позиціонує себе єдиною спадкоємицею «святої Русі», стверджуючи в такий спосіб, що їй належить повний контроль над українськими православними церквами. Російська православна церква підтримує війну проти України. У зв'язку з цим ми стверджуємо, що Росія стоїть в одному ряду з такими агресивними теократичними режимами, як Ісламська Держава. Дійсно, культурні, мовні й релігійні привласнення можуть бути такими ж загрозливими й сприяти конфліктам, як і територіальні. Із закінченням епохи імперій світ загалом перестав брати участь у таких привласненнях саме тому, що вони небезпечні. Росія навмисно повертає цей прогрес навспак, і Платт, здається, підписується під цими реакційними, імперіалістичними заявами Росії.
Прикінцеві зауваги
Платт має рацію в тому, що не можна скасовувати російську культуру без розбору й що проблема не в російських митцях. Однак суть його есею не в тому, щоб не треба скасувати російську культуру. Насправді йому йдеться про те, щоб обґрунтувати злиття «російської культури» з українською та іншими. Путіну ніяк не шкодять заяви Платта про «злочинну жорстокість неспровокованого російського вторгнення». Але Путін був би в захваті від есею Платта, який повторює його власне гасло культурної й територіальної агресії, — «русского міра». Дуже прикро, що така російська пропаганда залишається непоміченою в західних ЗМІ та наукових колах.
- Про балансування Гоголя між Україною та Росією написано чимало. Найсвіжішим науковим аналізом, який підкреслює його «гібридну ідентичність», є праця Юлії Ільчук (Yuliya Ilchuk) «Nikolai Gogol: Performing Hybrid Identity» (Toronto, University of Toronto Press, 2021).
- Ignatieff, Michael. Blood and Belonging: Journeys into the New Nationalisms (New York, Penguin, 1993), p. 108. Однак тепер він, здається, сприймає Україну серйозніше. Див. "Michael Ignatieff – The Historical Perspective of the War in Ukraine".
- Див.: Pelenski, Jaroslaw. The contest for the 'Kievan inheritance' in Russian-Ukrainian relations: Origins and early ramifications // Pelenski, Jaroslaw. Contest for the Legacy of Kievan Rus' (1998). Коли Пеленський зазначає, що Росія може претендувати на певну династичну спадщину Русі, він ігнорує той факт, що династія Рюриковичів добігла кінця наприкінці XVI століття і незабаром її заступила династія Романових. У кожному разі, правління Романових закінчилося в Росії в 1917 році, понад ста років тому.
- Дивіться промову, яку він виголосив напередодні вторгнення в Україну, виправдовуючи визнання Москвою «Донецької народної республіки» та «Луганської народної республіки»: «Обращение Владимира Путина к россиянам в связи с ситуацией на Донбасе».
- Про вживання терміна Rusian див.: Lunt, Horace G. On the Language of Old Russ: Some Questions and Suggestions // Russian Linguistics, 2 (3/4), 1975, 269–281; Lunt, Horace G. The Language of Rus' in the Eleventh Century: Some Observations about Facts and Theories // Harvard Ukrainian Studies, 12/13, 1988/1989, 276–313. Сьогодні англійські слова Ruthenia та Ruthenian, утворені від Rus' через посередництво латинської мови, стосуються найзахіднішого регіону України на південь від Карпат.
Гіроакі Куромія
Гіроакі Куромія викладав українську, російську та радянську історію в Університеті Індіани (США) до виходу на пенсію у 2021 році. Він є автором, зокрема, таких книжок: «Freedom and Terror in the Donbas: A Ukrainian-Russian Borderland, 1870s-1990s» (1998), «Stalin (Profiles in Power)» (2005), «Conscience on Trial: The Fate of Fourteen Pacifists in Stalin's Ukraine, 1952-1953» (2012); «Зрозуміти Донбас» (2015).
З англійської переклав В. Старко
