Праведниця народів світу Катерина Шеремета: «Українців, які не хотіли працювати у колгоспі, радянська влада депортувала»

14 травня Україна відзначила День пам’яті українців, які рятували євреїв у Другій світовій війні. Держава вшановує Праведників народів світу, визнаних Ізраїлем та Міжнародним комплексом історії Голокосту «Яд Вашем», та інших, відомих і невідомих на сьогодні рятівників євреїв. Сьогодні з нами залишилися чотири з близько 2700 українських Праведників народів світу.

Для «Українсько-Єврейської Зустрічі» (UJE) велика честь зробити інтерв'ю з Катериною Шереметою, однією з останніх Праведниць світу України.

Пані Катерина народилася в селі Росточки на Франківщині у 1934 році, у багатодітній родині Петра та Марії Ільницьких. Крім неї, у Петра були діти від першого одруження та від Марії — сини Василь, Степан, Кароль та Михайло. Коли Катерині було три роки, мати пішла у засвіти.

Голокост у Станіславі
Івано-Франківськ до Другої світової війни називався Станиславів. З часу заснування міста у XVII сторіччі єврейська громада брала участь у розбудові й розвитку регіону, євреї входили до місцевих органів самоуправління. Вони становили до 10% населення області.

Влітку 1941 року нацистські окупанти зайняли місто. Ось що розповідає про цей період «Яд Вашем»: «Німці наказали до 1 серпня 1941 р. здати списки всіх євреїв зі своїми професіями, мабуть, щоб надати їм професійну зайнятість при німецької адміністрації. Наступного дня німці почали викликати до себе “професійні представництва” відповідно до списків, складених юденратом. Ці люди були знищені в організованій нацистом Гансом Крюґером акції, відомій як “акція інтелігенції”. 800 освічених євреїв і поляків, викликаних у поліцію, було заарештовано. Наступного дня 600 з них, напівроздягнених, відправили на вантажівках у віддалений гай за 25 кілометрів від міста і там розстріляли».

12 жовтня 1941 року, на єврейське свято Гошана Раба понад 10 тисяч євреїв було зігнано на єврейський цвинтар і там убито. Одразу після цього було створено гетто. «Гетто, площа якого становила близько восьмої частини всієї території міста, знаходилося в найсхіднішій частині міста. Там не вистачало колодязів із питною водою, і багато будинків були в дуже занедбаному стані, — пишуть у Яд Вашем. —  У першій половині грудня 1941 р. євреї мали перебратися в гетто. Через кілька днів після заселення, гетто було закрито. Там виявилося близько 30 тисяч євреїв, зокрема біженці, які врятувалися після знищення дрібних громад на околицях міста. Залишати гетто могли лише люди з відповідними перепустками. Таким чином, євреї Станіславова були замкнені в гетто й мали справлятися з новими тяжкими умовами, намагатися до них пристосуватися».

Як Ільницькі рятували євреїв
Батько Катерини, Петро Ільницький, на початок Другої Світової війни був вдівцем з п'ятьма дітьми на руках. Він працював будівельником та вів домашнє господарство.

Ще до війни Петро товаришував з єврейською родиною Кесслерів. Вони були втікачами з гетто в Болехові, і перші звернулися до Петра за допомогою. Ільницькі почали переховувати їх. «Мій батько був віруючою людиною, і він вірив, що робить добру справу для Б-га та людей», — каже пані Катерина.

Згодом Петро підтримував уже декілька родин, які переховувалися і в нього, і в лісах Франківщини. «Яд Вашем» згадує імена врятованих родин: Грюншлаг, Розен, Гінзбург та інші. Люди жили в схованці, де у якийсь момент переховувалися 16 осіб. Сусідні схованки розкрили карателі, і євреї у них були вбиті. Життя в лісі було дуже важким, особливо взимку, коли не можна було по снігу пройти до печери-схованки, бо інакше сніг відкрив би сліди, які ведуть до таємного місця.

Після Другої світової війни частина євреїв виїхали за кордон, а деякі, наприклад, родина Левів, залишилися в УРСР.  Доля самих Ільницьких склалася непросто —  на Франківщині проводилася політика створення колгоспів і російських шкіл. Коли ця політика провалилася, радянська влада вирішила провести масову депортацію українців. Усю родину Ільницьких примусово вивезли в Казахстан, й вони 20 років прожили в Караганді. На Батьківщину їм вдалося повернутися лише в 1970-х роках.

У 1994 році Меморіальний комплекс історії Голокосту «Яд Вашем» визнав родину Ільницьких Праведниками народів світу.

Сьогодні пані Катерина живе біля Івано-Франківська в тому ж будинку, який будував її батько Петро у 1970-х роках. Все життя вона шила одяг і була дуже гарною кравчинею.

24 лютого 2022 року пані Катерина, як і всі Праведники світу, отримала запрошення від держави Ізраїль переїхати до Польщі або Ізраїлю. Проте вона відмовилася, вирішився залишитися на рідній землі.

Праведниця світу, якій зараз 90 років, погодилася відповісти на питання «Українсько-Єврейської Зустрічі»:

Коли 24 лютого 2022 року Росія почала повномасштабне вторгнення в Україну, які думки у Вас виникли найперше?

Я подумала, що пора дати Україні свободу. Скільки можна мучити людей! Діти гинуть, люди гинуть. За що? За котре? Це дуже боляче питання. Я дуже хочу, щоб ми були вільні. Щоб діти жили та мали ту доброту та ласку, на яку заслуговують. Щоб вони знали, що Господь Б-г оберігає.

Для Вашої родини історія переслідувань з боку Росії не є сюрпризом. З 1945 року Вас депортували в Караганду, де Ільницькі прожили 20 років. Будь ласка, розкажіть, за що радянська влада депортувала українців з Франківщини?

Після 1945 року радянська влада почала будувати в нас колгоспи. Люди мали писати заяви про вступ до колгоспів. Такою була вимога НКВД. Але тих, хто писав заяву зі згодою бути в колгоспі, вже нікуди не випускали. У людей в колгоспах не було навіть паспортів, і вони не могли поїхати в інший район чи область.

Також НКВД вимагав, щоб люди вивчали російську мову і радянський лад, віддавали дітей до радянських шкіл. Заарештовували за український одяг, за сорочку. За все це наказували.

Згодом тих, хто не хотів працювати в колгоспі або ж не хотів навчати дітей у радянських школах, почали виселяли. То був 1947 рік, коли людей почали масово виселяти. Тих, хто був проукраїнським, силою виселяли в далекі краї, до Караганди, у Сибір, у Хабаровськ.

Депортація була в нелюдяних умовах. Моя тітка Юлія Ільницька мала п'ятеро дітей. Усіх депортували до Казахстану. Двоє дітей померли в дорозі під час депортації, їх викинули з вагона. Троє доїхали до Казахстану, бо вони обіцяли навчатися грамоти та працювати.

За часів німецької окупації українців теж везли на примусові роботи?

Так, за нацистів українців виселяли до Німеччини на роботи. Людей могли забирати прямо з вулиці чи з дороги. Там у Німеччині хтось робив у господарстві, хтось допомагав доглядати за дітьми або хворими рідними. У 1945 році радянська армія цих українців повернула в Україну, а тут вже всіх, хто працював на німців, добровільно чи ні, посадили до тюрми.

Ви пам'ятаєте життя в депортації? У Караганді були люди з яких країв?

Там було дуже багато націй. Інгуші, німці, чеченці, грузини. Латиші, естонці, білоруси, казахи. Балтійців та інші нації депортували, бо вони хотіли своє життя, свою культуру. Їх депортували за їхні «націоналістичні погляди». А вони завжди казали, що «ми не з Прибалтики, ми з Латвії, ми з Естонії».

Ми між собою розмовляли російською мовою, бо як ми починали поміж собою говорити українською, нас одразу називали націоналістами.

Найбільше було українців і німців. Було дуже багато німців з-за Уралу. Їх усіх вивезли до Караганди й Таджикистану. Потім, як упав СРСР, усі німці виїхали до Німеччини.

Чи були в депортації євреї?

Євреїв було мало, але я думаю, що вони не признавалися. За часів СРСР взагалі євреї часто не казали, хто вони за національністю. Я зрозуміла це, коли вже у 1990-х в Івано-Франківську почали робити єврейську громаду, і я побачила своїх знайомих у синагозі. Вони ніколи не казали до цього, що вони євреї.

Як Ви повернулися з Караганди?

Це був 1974 рік. З’явилася можливість повернутися до Франківщини через 20 років депортації. Ми придбали будинок під Франківськом і переїхали. У нашій старій хаті у Росточках жила далека рідня, але на ту хату ми не претендували. Потім у тій хаті зробили сільраду.

Що поєднує російсько-українську війну та Другу світову?

Нічого не поєднує. Тоді ще можна було щось робити для врятування, бо були якісь правила. А тепер усіх вбивають, вбивають дітей. Немає ніяких рамок. Тоді ж воювали військові. У Другу Світову цивільний народ не страждав так, як зараз. Крім євреїв, яких вбивали німці. Проте люди робили криївки й переховували там євреїв.

Ви підтримуєте стосунки з врятованими єврейськими родинами?

Ми не знали, як їх знайти. Одна родина згодом сама розшукала нас і попросилася піти на кладовище, подякувати моєму батьку. Ця родина приїхала з Австралії на початку 1990-х і попросила нас показати могилу мого батька Петра Ільницького. Ми зустріли їх, привели на кладовище. Там на могилі жінка, донька врятованого, сказала: «Петре, я благодарна тобі, що ти врятував життя моєму батьку».

Що треба, щоб Україна отримувала зараз більше підтримки від світу?

Я не політик і не можу сказати за тих, хто керує державами. Лише вони бачать і знають, що потрібно, а що не потрібно.

Що має статися, щоб закінчилася російсько-українська війна?

Потрібно, щоб люди прийшли до Господа Б-га. Бо війну роблять люди, які не хочуть знати Б-га.  Як кажуть у нас, «без Б-га і до порога не дійдете». Люди мають знати, що таке Б-жа воля, що є Б-жі заповіді та заборона вбивати.

Ви думаєте, у разі перемоги Росії в Україні буде страшніше, ніж за часів СРСР?

У СРСР було дуже страшно при Сталіні, а потім Хрущов зміг полегшити життя людям. Але все одно ми нікуди не могли поїхати з Союзу.

Про що Ви просите Господа Б-га у молитвах?

Дуже прошу, дай Б-же, щоб мир на світі став. Б-га ніхто не бачив, але по вірі дасться тобі. Теж молюся про здоров'я, для себе і дітей, бо це найголовніше.

Нехай Господь Б-г чує Ваші молитви та виконує Ваші прохання. Уклін Вашій родині!

Фільм «Слово Праведника» про родину Ільницьких:

Маргарита Ормоцадзе
Маргарита Ормоцадзе є співзасновницею/продюсеркою проєкту «Слово Праведника» (Word of the Righteous), який розповідає про доблесть українців, які рятували євреїв по всій Україні під час Голокосту.