Праведники світу з Києва
Ми продовжуємо серію матеріалів про Праведників народів світу з українських міст, що страждають від військової агресії рф. Сьогодні ми розповідаємо про Праведників світу з Києва.
В останній місяць українська столиця пережила кілька найсильніших атак від початку повномасштабної війни 24 лютого 2022 року. Ракети та дрони рф влучили в цивільні й офісні будівлі, звичайні домівки, дитячий майданчик тощо. Частково пошкоджено об'єкти критичної інфраструктури, через що кияни годинами сидять без світла та води.
Серед київських родин, що героїчно лишаються в столиці в дні біди — десятки родин Праведників народів світу, визнаних Меморіальним комплексом історії Голокосту «Яд Вашем» та державою Ізраїль. Серед киян є п’ятеро живих Праведників народів світу: Василь Назаренко, Оксана Антипчук (Дейнеко), Ніна Богорад, Лідія Савчук та Валентина Полоз (Соколова). Навесні 2022 року Лідію Савчук особисто евакуював в Європу Надзвичайний та Повноважний посол Держави Ізраїль в Україні Міхаель Бродський. Інші родини станом на жовтень 2022 року відмовилися виїжджати, вирішивши залишатися в Києві з огляду на вік.
На жаль, жоден із живих на сьогодні Праведників світу не рятував євреїв в окупованому німцями Києві. Василь Назаренко, Лідія Савчук та Ніна Богорад з родинами рятували євреїв на Вінниччині, а Оксана Антипчук (Дейнеко) й Валентина Полоз (Соколова) надавали допомогу на Житомирщині.
Софія Ярова
Голокост у Києві розпочався з трагедії Бабиного Яру. Німці видали наказ, згідно з яким 29 вересня усе єврейське населення мало з'явитися на розі вулиць Мельникова й Дегтярівської (біля кладовища) з документами та речами.
Події 29 вересня 1941 року згадує у своїх мемуарах остання з Праведниць світу, яка рятувала приречених на загибель у Бабиному Ярі — Софія Ярова. Вона очолювала Асоціацію Праведників Бабиного Яру та багато зробила для вшанування пам’яті й допомоги героїчним родинам. Сьогодні її онук захищає українську землю від орків.
Софія Григорівна разом з мамою Єфросинією Бойко врятували в українській столиці сімох євреїв. У своїх мемуарах Праведниця так згадує події вересня 1941 року:
«Усі були впевнені, що євреїв відправлять до Палестини. Було все спокійно, жодних хвилювань. З нашого двору пішов Сьома Бараш, студент із Харкова, він приїхав до батьків, але розминувся з ними — вони вже поїхали. Він страждав на ДЦП, втім ходив самостійно. Ми просили його залишитися, але він хотів поїхати до Палестини.
Години до 12-ї дня ми вже знали, що євреїв розстрілюють. Тисячі киян кинулися рятувати, ховати тих, хто вирвався із цього потоку, та тих, хто ще не пішов. Тепер, згадуючи ці дні, я дивуюся душевним багатством, найвищою моральністю, людинолюбством наших радянських людей. Знаючи, що їх можуть одразу розстріляти, вони допомагали, рятували, переховували. Нині це називають звитягою. Ні, це не була звитяга. Ми так були виховані. То була норма поведінки радянської людини. Скільки знайомих та незнайомих урятувала моя мама, а я була поруч із нею.
….
Так сталося, що мій рідний дядько, брат мами, Хоменко Петро Трохимович не потрапив до Дарницького табору, а опинився в Києві на Гасівці. Саме бранців цього табору 29 вересня 1941 р. відправили закопувати розстріляних у Бабиному яру євреїв. З жахом згадую розповіді та стан мого дядька у ті часи. Як він сказав, це немислимий тягар для розуму нормальної людини. Земля дихала. Нормальній людині важко було бачити, коли з рук матері висмикують немовля і за ніжку викидають у яму, де ще багато живих. Згодом дядько в таборі розрізав ногу краєчком бляшанки, і другого дня його вже не взяли. Німці та поліцаї з наших за наявності папірця-свідчення, що ти не єврей і не комуніст, за хабарі відпускали українців. Через два тижні ми забрали додому немічну людину. Дядько, красень двометрового зросту, не зміг оговтатись від побаченого й дуже скоро згас від швидкоплинних сухот.
12 жовтня 1941 р. до нас у двір прийшов сусід-єврей Семен Липницький (дядько Сьома). Ми товаришували сім’ями. Його родина — тітка Таня, дочка Майка 12 років, син Алік двох років. Зібралися, звісно, у нас. Чітко пам’ятаю наш великий розсувний стіл, за ним людей 12 сусідів, серед них Бондаренко та дядько Сьома. Він був у солдатському однострої — втік із полону. Як я вже писала, моя мама вміла передбачувати та розв’язувати всі проблеми. Сусіди розійшлися, знаючи спільне рішення, що дядько Сьома о 7-й годині йде далі, намагаючись прорватися через Дніпро. О 8 годині вечора всі сусіди вже були в курсі, що Сьома пішов. І полегшено зітхнули: всім хотілося жити… Але насправді сталося по-іншому. Мама переодягла Сьому в татів одяг. Ночував він удома, а вранці мама повела його до таємної переправи. Більше ми його не бачили, але у 1944 р. його сім’я отримала повідомлення, що радянський солдат Семен Липницький загинув смертю героя».
Це автобіографія Праведниці, яку проєкт Слово Праведника, за підтримки Української світової фундації та ВААД України переклали українською та видали у 2022 році. Текст автобіографії опублікований на сайті Інституту історії України Національної академії наук, або нижче. Мемуари були видані на особисте прохання Софії Григорівни.
Родина Ярових була визнана Праведниками народів світу у 1997 році. Софія Ярова пішла у засвіти 29 вересня 2020 року, у роковини трагедії Бабиного Яру. Вона була останньою живою Праведницею світу, що рятувала євреїв у Києві. Усього ж, за даними Меморіального комплексу історії Голокосту «Яд Вашем» та Єврейської конфедерації України, у Києві відомо про 266 Праведників світу.
Глаголєви та Єгоричеви
Одна з найбільш відомих родин Праведників народів світу з Києва — Глаголєви. Їхній патріарх Олександр Глаголєв був священником, поліглотом, ректором Київської духовної академії. Він зупиняв погроми в дореволюційному Києві й попри численні запрошення в Європу залишився в Україні після революції. Його розстріляли енкаведисти в роки «великого терору». На весь світ він відомий як священник Олександр із роману Михайла Булгакова «Біла гвардія». Глаголєв був другом родини та духовним наставником письменника.
У родині дітей Олександра Глаголєва — 9 Праведників народів світу. Його син Олексій Глаголєв разом із дружиною Тетяною Глаголєвою та дітьми Миколою й Магдаленою рятували багато родин від загибелі в Бабиному Яру. Марія Єгоричева (Глаголєва) — невістка, дружина офіцера Сергія Глаголєва — разом із мамою Олександрою, сестрами Тетяною й Клавдією та дядьком Григорієм Масленніковим надавали прихисток євреям у Києві.
Як розповідала в інтерв’ю для фільму «Слово Праведника» донька Марії та Сергія Глаголєвих Зоя, з 29 вересня 1941 року у квартиру Єгоричевих на вулиці Десятинній у Києві почали приходити єврейські друзі та просити по допомогу, і це тривало весь період окупації. «До кого ж, як не до Вас, нам йти», — казали київські євреї.
Олексій Глаголєв перед війною прийняв сан священника. Він служив у Покровській церкві на Подолі. Один із перших його вчинків у період початку німецької окупації України — відмова служити молебень за Гітлера. За це німці його били, проте він вижив. Він описав події Голокосту в Києві в тексті «За други своя». Назва — це цитата з Євангелія: «Ніхто більшої любови не має над ту, як хто свою душу поклав би за друзів своїх» (Ів. 15:13).
«28 вересня 1941 року на всіх перехрестях Києва з'явився наказ про те, що “...усі жиди міста Києва повинні з'явитися 29 вересня до 8 години ранку, на Дегтярівську вулицю біля жидівського кладовища”.
Пропонувалося взяти з собою цінні речі та теплий одяг. Було оголошено, що не тільки євреї, що не підкорилися цьому наказу, але й усі особи, які наважилися їх приховувати, будуть розстріляні. Жах охопив серця людей — не лише тих, до кого безпосередньо ставився цей наказ, а й усіх, у кому збереглося хоч якесь людське почуття.
Ніхто не знав, що саме чекає на євреїв, але ясно було: нічого доброго чекати не доводиться. Одне вже призначення єврейського цвинтаря місцем збору і повне замовчання про те, чи брати з собою якийсь запас їжі, не віщували нічого доброго. Приречені то впадали у повний розпач, то, як потопаючі, хапалися за соломинку, плекаючи слабку надію, що до єврейського цвинтаря будуть подані залізничні потяги, на яких їх відвезуть кудись із міста.
Вигнання, важкі роботи, навіть концтабір — усе це здавалося [не] таким страшним, як насильницька смерть, бо “dum spiro, spero” (поки дихаю, сподіваюся). Поки людина дихає, в ній жевріє надія на порятунок від цієї неволі, на порятунок і свого життя, життя своїх дітей і близьких.
Іти ж на розстріл самим, та ще й своїми руками нести чи вести туди ж власних дітей і бачити перед смертю, як їх відірвуть від матері й вбиватимуть на твоїх очах, — ця думка була настільки жахлива, що кожен гнав її швидше геть. Тому чому всім хотілося вірити, що на євреїв чекає тільки висилка з міста, більше нічого. Але вірилося погано, і ця доба зловісної невідомості була така нестерпно болісна і страшна, що в усіх кінцях міста стояв дикий передсмертний крик людей, які чекали своєї загибелі.
Після жахливої ночі настав ще похмуріший ранок.
До єврейського цвинтаря, підкоряючись німецькому наказу, потягнулися безперервним потоком десятки тисяч євреїв. Тут були і квітучі, здорові юнаки і дівчата, і згорблені, старі, і повні сил чоловіки, і слабкі перелякані жінки, і діти різного віку, навіть немовлята.
Багато хто з них був розкішно одягнений і везли на ломових візниках цілі гори дорогих речей, інші, переможніше, самі везли свої речі на візках і дитячих візках, треті тягли всі свої пожитки, нав'ючивши їх не тільки на себе, а й на своїх маленьких дітей, четверті вели або несли своїх хворих та калік. Їх обганяли легкові візники, на яких робили свою останню земну подорож найвідоміші київські єврейської національності професори, лікарі та адвокати.
І всі ці люди стікалися з різних куточків міста малими струмками в один величезний, нескінченний потік, спрямований до єврейського цвинтаря.
Приголомшливе (ні, що трясе людську душу) було видовище!
Що робити? Як запобігти злу, що готується? Ці питання роїлися в змученій голові. І раптом до мене через спільних знайомих звернулася одна нещасна жінка, благаючи врятувати її та її дитину. Це була Ізабелла Міркіна, дочка дуже відомого в Києві зубного лікаря.
Вона сподівалася, що якщо я поклопочусь за неї перед міським головою і засвідчу, що вона одружена з росіянином, то їй дадуть право не підкорятися німецькому наказу від 28 вересня. Я зараз же написав листа, і моя дружина побігла з ним до міської управи. Всі ми сподівалися, що міський голова порахується з моїм проханням, повіривши свідченням сина шанованого ним професора протоієрея Глаголєва, у приході якого він народився і прожив усе своє життя. Але з цього нічого не вийшло. Тодішній міський голова, професор Оглоблін, вийшов у приймальню блідий і розгублений і сказав, що, на жаль, він нічого не може зробити, оскільки німецька влада заявила йому, що єврейське питання — особиста справа німців та українській владі вони не дають жодного права в нього втручатися. Потрапити ж до когось із представників німецької влади не виявилося жодної можливості, бо цього дня всі двері були наглухо зачинені.
Втративши останню надію отримати право на легальне існування, Ізабелла Наумовна кинулася наздоганяти свою сім'ю, щоб розділити з нею спільну долю, але ні батька, ні сестри, ні мачухи в обумовленому місці біля цвинтаря вже не виявилося, та й багатьох уже не виявилося, — все вони вже переступили за ту межу, через яку нікому немає повернення, бо, як ми згодом дізналися, в цей і наступні дні в Бабиному Яру, що за єврейським цвинтарем, було по-звірячому розстріляно понад 70 тисяч євреїв».
Ізабеллу Міркіну та десятки інших євреїв врятували Глаголєви та їхні родичі Єгоричеві. Маючи церковну печатку, священник Олексій Глаголєв видавав євреям свідоцтва про хрещення з російськими та українськими іменами. Також всі працівники в Покровському храмі — псаломщик, диякон, сторож тощо — приховували євреїв. Були врятовані життя.
Сьогодні в Києві живе донька Олексія і Тетяни Глаголєвих, Марія Олексіївна, та родина Шуранових — онуки Марії Єгоричевої. Донька Праведниці світу Магдалени Пал’ян перебуває в евакуації в Німеччині.
Гудкова, Морозова та інші
У минулому тексті про Праведників народів світу з Маріуполя та Херсона, ми розповідали про Анастасію Фоміну. Вона втекла від Голодомору на Донбасі в Київ і працювала нянькою в родині Каців. Восени 1941 року вона вивела з Маршу смерті до Бабиного Яру трирічного Цезаря Каца та декілька тижнів переховувала його. Після того за порадою друзів відвела дитину до дитячого будинку, написала, що його звати «Вася Фомін».
Директором дитячого будинку на вулиці Предславинській була Ніна Гудкова. Вона опікувалася більш ніж 50 сиротами, серед яких були єврейські хлопчики, і наш герой — Вася Фомін або Цезар Кац. Ніна Гудкова й персонал дитячого будинку героїчними зусиллями врятували 12 єврейських дітей.
Праведниця світу Ганна Морозова та її мама Євдокія Михайлова вивели з Маршу Смерті до Бабиного Яру київську лікарку Марію Константинівську та її доньку Шелю.
Шатель, київську француженку, яка приїхала до Києва маленькою сиротою на початку 1900 року, взяв за доньку її дядько, назвавши її Марта Михайлівська. У жовтні 1941 року, вже вдовою, вона разом зі своєю донькою Марією врятувала єврейського солдата Олександра Лисогірського. Після війни Лисогірський одружився з Марією.
Це — лише декілька з сотень імен.
Попри те, що радянська й російська пропаганда докоряла українцям за бездіяльність у часи Бабиного Яру, свідки тих страшних подій підтверджують: більшість киян з 29 вересня почали рятувати своїх єврейських друзів і сусідів. Майже пів століття — з 1941 по 1991 роки — мовчання радянської влади, яка забороняла навіть згадувати про Бабин Яр, призвели до втрати тисяч неоціненних історій рятування. Однак навіть те, що ми знаємо сьогодні, є пам’ятником людяності.
Антиподом людяності є війна проти України. Нагадаймо, що одним із перших страшних місць бомбардування став саме Бабин Яр — 3 березня 2022 року в телевежу що стоїть у цьому трагічному місці та біля неї влучили три російські ракети. Авторка цього тексту тоді перебувала у своєму будинку навпроти Бабиного Яру й відчула саме бомбардування, коли п'ятиповерховий будинок трясся, як від землетрусу. Було видно і чорний дим із Бабиного Яру після бомбардування, і знищені вибуховою хвилею дерева, ліхтарні стовпи, зупинки громадського транспорту. 3 березня російські ракети вбили на цьому місці ще 6 людей — пересічних громадян і робітника телевежі.
Маргарита Ормоцадзе
Маргарита Ормоцадзе є співзасновницею/продюсеркою проєкту «Слово Праведника» (Word of the Righteous), який розповідає про доблесть українців, які рятували євреїв по всій Україні під час Голокосту.
Всі фотографії: «Слово Праведника» та домашні архіви родин Праведників народів Світу.
Читайте пов'язані статті:
Вулиця Праведних: як українські міста вшановують Праведників народів Світу
Вулиця Праведних: як українські міста вшановують Праведників народів світу (частина 2)
Українські Праведники народів світу та війна: як агресор намагається стерти історію
