Пульсація сьогоднішньої днини
Вперше опубліковано @Krytyka
Не виключаю, що на зміну буттю в полоні колективної травми має прийти щось інше. Можливо, це такий собі симбіоз рефлексії того, що ми, попри очікування західних політиків і, тим більше, російського диктатора, не капітулювали в перші дні лютневого наступу. Гордости за сотні тисяч тих, хто прийшов до військкоматів. Не сховався. Хто робив і робить усе, щоб Україна й українська нація мали шанс на майбуття.
В юності, коли я тільки розпочинав наукові студії, батько наполягав: «Сину, читай словники, працюй із ними». І я слухняно читав, працював. Сьогодні, коли війна заповнила нашу реальність, подумав про те, що вона — один із термінів, який, так би мовити, ожив, наповнився реалістичним змістом. Якщо поняття «лібералізм», «апартеїд», «нацизм» чи іншого штибу «-ізми», сотні дефініцій належать здебільшого тільки до теоретичних знань, то від початку повномасштабної війни вона як суспільно-політичне явище перестала бути просто категорією із ґлосарію. Вона перетворилася в безжалісне лаконічне слово, яке визначає сьогодення.
У місті, де я живу, декілька місяців тому поховали невідомого солдата. Його так і не ідентифікували, родичів не знайшли. Поховали бідаку-героя без шансів на те, що на місці його спочинку колись заплаче мати чи вклоняться родичі.
Ця подія добряче збурила мою душу. Я з тих, хто знає, що таке нацизм, і щороку без заклику влади йшов на могили загиблих солдат. Зокрема, й невідомих. Ці мої відвідини могил-меморіялів — результат, зрозуміло, і виховання, і осмислення історії. Та коли під час відпустки разом із дружиною й братовою сім’єю ми поїхали на могили батьків, то, перш ніж іти на цвинтар, поставили собі за завдання відвідати й того самого невідомого солдата.
Для мене він не просто символ «чогось». Він із «кейсу», в якому я сам тепер перебуваю, в якому беру безпосередню участь. Він не із книжки, не з пам’яті, він із реальности. Не лише моєї або реальности рівнян чи моїх рідних. Тепер це наша спільна реальність — усіх тих, хто має українське громадянство чи співчуває й допомагає Україні.
Серед сотень і тисяч гасел, що є у філософському чи історичному тезаурусах, чимало тих, які залишаються без нашого запиту. Ми не оперуємо ними в буденному житті, не використовуємо в текстах, які пишемо. Проте я впевнений: термін «війна» автоматично викликає і надалі викликатиме в нашій свідомості картини трагедії, яку переживаємо. П’ять літер, що консолідують нас — таких різних, зі строкатими цінностями, різним способом життя, проте єдиних у тому, що всі ми травмовані війною. Об’єднані нею. Як ніколи консолідовані через біль — і власний, і колективний... Із ним треба щось робити, і то тепер. Водночас зрозуміло, що український варіянт комбатантського синдрому не даватиме нам спокою ще багато років і навіть десятиліть після того, як війна закінчиться.
Розмірковую про те, які «пігулки» від шокової реальности потрібні нам сьогодні. Це питання заганяє мене в глухий кут — відповіді на нього не знаю. Для цього потрібен досвід, а ще точніше — осмислений досвід. Тим часом сьогоднішнє українське суспільство, Богу дякувати, досі не мало навичок осягнення буття у реаліях повномасштабної війни — чи то фронтових, чи прифронтових, чи в запіллі.
Припускаю, ми зможемо більш-менш правильно виписати «параметри» відповіді тільки тоді, коли війна закінчиться. Коли історики, соціологи, психологи фахівці з інших наукових царин сформулюють стратегії виживання в цій війні, а не абстрактних війнах, що відбувалися десь далеко, не з нами. Коли письменники й митці відобразять ці досвіди в творах і, випередивши науковців, представлять їх у текстах, полотнах, звуках чи інших мистецьких формах.
Чи, можливо, шукати відповіді в минулому? У досвіді минулого століття? Іще раніше?
Імовірно, це варто робити, проте такий шлях, як на мене, доволі хиткий. Він правильний, якщо йдеться про тяглість у прагненні українського народу до самостійности, політичного суверенітету чи про вивчення уроків історії (на жаль, дедалі сумнівніше, чи людство взагалі на них зважає).
Я свідомий того, що впродовж історії Україна не раз і не два боролася з імперськими зазіханнями. І все-таки ця війна для нас особлива, бо ми є її учасниками. І це війна, в якій обидві сторони послуговуються величезними науковими досягненнями попередніх десятиліть у «мистецтві» вбивства.
Насправді так було завжди. Адже ті, хто колись тримав у руці шаблю, використовували інтелектуальні здобутки, скажімо, з обробки металу, а ті, хто стріляв із крісів, — досягнення тогочасної наукової думки в царині вбивства живого. Цей логічний ланцюжок можна продовжувати.
Але технології, що їх використовують у цій війні і аґресор, і ми — ті, хто обстоює право на власне існування, — виводять теперішні баталії з усіх можливих попередніх контекстів. В умовах, коли тепловізори, прилади нічного бачення, стали звичним явищем, коли ведеться спостереження з дронів, коли небом сновигають не тільки літаки й ґвинтокрили, а й БпЛА, людині годі сподіватися, що маскхалат чи добре замаскований бліндаж є бодай якимось шансом на виживання. Керовані авіябомби, кляті ворожі дрони й рятівні «гаймарси», як на мене, провели штрих-пунктирну лінію в часі. Тепер минуле і сучасне об’єднує хіба що поняття «воєнної історії».
***
Що роблять люди розумової праці на війні? Виконують громадянський обов’язок? Безперечно, так. Це був один із перших імпульсів, який привів мене до військкомату. Вже згодом, опинившись тут, на Донбасі, де й пишу ці рядки, зрозумів, що захищаю своє моральне право говорити в майбутньому вголос в авдиторіях, промовляти римами й текстами, образами написаних книжок і сценаріїв задуманих фільмів. Тут, на війні, можна осмислити те, що зазвичай майже неможливо збагнути.
Гадаю, інтелектуалам на війні непросто, особливо письменникам. Вони, як мені здається, набагато витонченіші за мене самого та більшість істориків-політологів — особливо тих, котрі направо і наліво заповзято «махали шаблями», впевнено виголошуючи «правду-матку»; тих, хто не зміг — а насправді ніколи й не хотів — вийти поза поле кон’юнктури.
Як почуваються творці образів на війні? Навіть не уявляю... Найпевніше, вони в лютій злості, імпульсивно або, навпаки, тверезо й методично народжують образи нашого колективного болю та героїзму, що оприявняться в текстах чи інших художніх формах згодом. Ті образи, які об’єднуватимуть наших дітей та онуків, їхніх дітей та онуків...
***
Можу помилятися, але єдина «формула» того, як пережити катастрофу, — це сказати собі: треба, мушу, інакше не можна.
Я — університетський викладач, де-факто вчитель історії для дорослих дітей. А вчителі історії приречені розповідати про війну. Від цього нікуди не дінешся...
Згадую спогади Хаї Мусман — колишньої мешканки Рівного, яка, з-поміж іншого, розповіла про школу 1930-х років, в якій навчалася. Ніжно пригадуючи своїх учителів, вона написала про викладача історії приблизно так: разом із ним ми, його учні, брали участь у Пунічних війнах і до хрипоти сперечалися про те, чи Наполєон є героєм.
Зі мною було трохи інакше. Викладаючи історію, ані в школі, ані у виші я ніколи не закопувався в деталі воєн. Радше намагався оминути такі сюжети, розповідав тільки, сказати б, канву. Я певен: ті, кому я викладав, це підтвердять. Зазвичай свій монолог про ту чи ту війну я завершував однотипно: називав книжки, де можна докладніше прочитати про воєнну історію, сюжети битв, маневри армій тощо.
Згадав про Хаю Мусман і власне вчителювання в мить, коли подумки шукав стартову позицію для фіксації своїх роздумів про війну, учасником якої я став. Заповзято тікав від війни в авдиторіях, а вона все одно наздогнала мене, хіба що в іншому просторі й часі. Зрештою, не мене, а нас: найдорожчих мені, всіх тих, кого об’єднало бажання захистити від імперських зазіхань ідеали й цінності, котрі сповідуємо.
Гадаю, інтелектуали на війні схильні осмислювати те, що відбувається, з двох позицій: представника власного фаху й нового, щойно набутого. Адже зміна «сюртука» не дає шансу розпрощатися із самим собою. Зелений однострій, у який вбрані всі в ЗСУ, не означає, що твоє «я» залишилося вдома чи на місці праці. Воно тут, на Донбасі, де я перебуваю вже п’ятнадцять місяців. Поруч зі мною. В мені. Як каже один мій побратим, вища освіта — це вирок...
Екстрема, в якій опинилися ми всі, — час пізнання передусім самого себе. Такий собі синхронізатор того, що ти про себе знав і не знав, уявляв і не уявляв. У ситуації війни мусив зізнатися самому собі, що, з одного боку, не побоявся бути тут, а з другого боку, що часом усе-таки почуваюся моторошно.
Коли усвідомлюєш, що ти не герой, що руки тремтять від страху, це не найприємніше внутрішнє одкровення. А вони таки тремтіли, і не раз. Коли чув початок стрілецького бою, коли стрекотали автомати, коли несподівано посеред літньої тиші «на природі» чув кулеметну чергу; коли вперше почув, як свистить снаряд, і коли чув те, що тепер чомусь називають «приходом», а не звично-нормальним словом «вибух». Страшно, коли імена загиблих людей змінюються на безособистісні цифри, коли на табличці, яку кріплять до лобового скла авта, написано «200», а не Тарас чи Микола.
Проте ще страшніше усвідомлювати власне безсилля. Безсилля захистити рідних, які там — у запіллі — опиняються під ударами ненависних дронів і ракет. У такі миті починаєш ненавидіти ще більше.
Ненавидиш не тільки тому, що це «відрядження» — найтриваліше в часі з тих багатьох поїздок, які були до війни. Ненавидиш іще й тому, що розумієш: якби залишався вдома, так само не мав би шансу убезпечити рідних від ризику. Ані дрон, ані ракету сачком для метеликів не впіймаєш, словом не зіб’єш... Ненавидиш, бо чуєш від давним-давно дорослої доньки запитання: «Коли ж це все закінчиться?». Питання, яке промовляють усі. Хто вголос, хто подумки. Питання, яке, ймовірно, сьогодні визначає основну тональність нашого колективного «я». Попри те, що ти робиш щось для того, щоб цій біді нарешті прийшов край, війна триває і триває...
Вона навчила нас і мене зокрема не просто ненавидіти, а ненавидіти щиро, несамовито, послідовно, по-справжньому (мабуть, психологи скажуть, що це добрий спосіб вивергати із себе внутрішній біль)... Часом починаю шкодувати московитів: тих, хто поранений, хто втратив на міні кінцівку (їм же ж непереливки, болить; іще й як болить); кого розірвало снарядом ущент, іще там когось реального та уявного... А потім оговтуюсь і не дозволяю собі таких фривольностей: вони не жаліють ні нас — солдатів, ні матерів, які ховають синів і доньок, ні дітей, чиїх батьків безжалісно убивають. Вони не жаліють і самих дітей...
Кожен, хто встиг натиснути на курок автомата, гашетку якоїсь там зброї, навіть танґенту рації, передаючи інформацію про нас, — убивця. Як і той, хто привіз снаряди на передову. І навіть той, хто готував суп тим, хто, задовольнивши свої фізіологічні потреби, знову стріляв. Усі вони — від штурмовиків до артилеристів, від мінерів до водіїв машин тощо — ґвинтики машинерії насильства і злочинства. Вони — бузувіри ХХІ століття, мракобіси, одурманені маячнею «русского мира». І єдине, що можна відчувати до його представників тут, на теренах України в умовах війни, — це ненависть...
Попервах рахуючи дні й тижні війни, згодом звикаєш до армійського коловороту. Власне, не так звикаєш, як усвідомлюєш, що кінець усьому цьому настане ще не завтра й не післязавтра. І стараєшся, щоб думка про тих майже п’ятсот днів, які служу в ЗСУ, не проросла в свідомості нотками скиглення. Бо хтозна, скільки ще не днів і тижнів, а місяців попереду. І, не дай Боже, років...
Тут пізнаєш себе. Війна спонукала стати «кровожерливим». Стежиш за статистикою втрат ворога, яку оприлюднює Генштаб, і радісно сприймаєш чимраз більші статистичні дані. Це я — той невідомий самому мені, той, якого не знав і навіть не підозрював, що він існує, — чекав, коли кількість ворогів, тих, хто, як виявилося, люто нас ненавидить, досягла двохсоттисячної позначки. Не уявляв, що кожну нашу ракету, яка летить над головою, буду подумки «благословляти», бажати їй не просто влучити в ціль, а знищити якомога більше людей. Тих, хто, з’явившись на українській землі зі зброєю в руках, автоматично став нашим лютим ворогом.
На цьому тлі своєї «кровожерности» замислився, чому Павло Чубинський використав слово «ворог» у чудно-ніжній формі? Чому «вороженьки»? Тільки через те, що йому так римувалося? Чи за цим криється щось таке, чого й досі не можу пізнати? Такий собі український варіянт філософії Махатми Ганді, зосереджений у, якщо можна так сказати, величаво християнському суфіксі? А може, ні? Може, авторові вірша йшлося про поблажливе означення тих, хто не розуміє, що коїть?..
Якби мені довелося запропонувати тим, кого я навчав, написати есей на тему «Я на війні» чи з подібним формулюванням, я брав би за відправну точку те, що боротьба в її максимально гострій формі є оптимальною передумовою для саморефлексій. Вони, як виявилося, неможливі, коли дивимося кіно або читаємо художній текст. Це там, біля екрана, кожен уявляє себе героєм на боці добра. Це у кінотеатрі чи в домашньому кріслі бачиш себе сильним і мужнім. І лише інколи, осмислюючи екранізоване чи пізнане із сукупности літер-знаків, запитуєш себе: ти на таке здатний? Найчастіше ж усе інакше: ти просто не наважуєшся екстраполювати екстрему на себе; не провокуєш себе такими думками, аби не довелося зізнаватися в тому, що, як кажуть, зовсім «не факт».
Думаю про те, що якось треба буде позбутися злости, ненависти. Не сьогодні, не зараз. Згодом. Це потрібно зробити мені і не тільки мені. Бо злість не є творчим началом, тож якось зрікатися люті доведеться всім. Бо жити-творити з таким внутрішнім жалом, мабуть, неможливо.
Не знаю, яким буде цей шлях. Але не виключаю, що на зміну буттю в полоні колективної травми (а так уже є і тривалий час іще буде) має прийти щось інше. Можливо, це такий собі симбіоз рефлексії того, що ми, попри очікування західних політиків і, тим більше, російського диктатора, не капітулювали в перші дні лютневого наступу. Гордости за сотні тисяч тих, хто прийшов до військкоматів. Не сховався. Хто робив і робить усе, щоб Україна й українська нація мали шанс на майбуття.
***
Я певен, що важливе місце в рецепції нашого колективного «я» посяде культ героїв. Їх новий пантеон формується давно. Від часу так званої АТО. Водночас за пів тисячі днів, упродовж яких триває російсько-українська війна, кількість солдат і офіцерів, партизан, котрі вирізняються своїми вчинками, значно зросла.
Україна вже творить нову комеморативну політику, називаючи іменами загиблих вулиці міст і сіл, встановлюючи частині з них меморіяльні дошки, споруджуючи обеліски тощо. І це тільки початок.
Гадаю, первинне означення завершення процесу належного вшанування героїв настане тоді, коли вони посядуть своє місце у шкільних підручниках. Бо підручник з історії — найкращий спосіб формування колективної пам’яті й невпинного згадування.
У новому світогляді, що поволі віддалятиметься від люті як маркера колективного «я», значущим буде патос страждання. Інакше й не може бути. Бо таки настраждалися. І тут, на фронті, і на прифронтових теренах, і тим більше на тимчасово окупованих.
Тому, думаючи про реальність і майбутнє, розмірковуючи про те, як мрія про щасливий «завтрашній день» підживлює психоемоційний простір дня нинішнього, бачу в прийдешньому колективну травму з елементами страждання і контрольованої люті, що поєднуються з культом героїзму.
Переповідаю ці думки товаришеві Андрію. А він мені у відповідь: «Армія не буде носієм злости: до завершення війни вона втомиться від неї». Може, й так, думаю собі. Не впевнений у цьому, але виключати таку перспективу не варто. Повернуся до думки про злість ЗСУ дещо пізніше.
Те, що відбувається, спонукає осмислювати твердження, що їх звично експлуатували вчителі, викладачі, автори наукових текстів. Однією з найскладніших для мене, прибічника теорії еліт, є відповідь на запитання, хто ж таки направду є рушійною силою того, що означують історичним процесом? Давненько позбувшись уяви про творчість «мас», я не раз в авдиторіях стверджував, що вона талановито руйнує, стримує, гальмує, потребує провідників.
Мені вдавалося «закрутити» студентів в інтерпретації тих чи тих подій так, щоб показати їм потребу певного суспільства в елітах. Проте, не прагнучи нав’язувати молоді свої переконання, а радше спонукаючи її думати, я підходив до цього питання і по-іншому: ми спільно розмірковували про те, що «провидці» приречені на поразку без підтримки «загалу», «низів».
Дивлюся на тих, із ким перебуваю поруч, і усвідомлюю: еліт у класичному науковому розумінні в ЗСУ немає. (Про армійську еліту мені тут не йдеться. Вона, зрозуміло, існує. Але я не про це.) Основна частина армії, принаймні та, яку бачу, це вихідці із села. Хлопці-трудяги, які заробляли на прожиття на землі. А ще ті, хто їздив за кордон на заробітки: будівельники, далекобійники тощо. Одним словом, робочий люд. Інтеліґенції обмаль. Та й людей із вищою освітою в нашому батальйоні не надто багато. Думаю, не більше ніж двадцять відсотків. А то й менше. Хоч би як було, всі ми, хто сидів за університетськими лавами, далеко не еліти. Радше такі собі трудяги, котрі носили піджаки й працювали не просто неба, а в кабінетах чи інших приміщеннях за робочими столами або катедрами.
Ось і мій «теоретичний» цуґцванґ. Виходить, що теорія еліт (принаймні коли йдеться про війну) пробуксовує. Бо ж, окрім тих, хто в Силах оборони, є ще й волонтери, десятки, а може, й сотні тисяч осіб, котрі донатять і в такий спосіб долучаються до бажаного спільного знаменника. Це вони є рушійною силою (якщо таке поняття правомірно застосувати до реалій) війни, сучасного українського сьогодення.
Усі вони спільно з тими, кого означу як пасивних спостерігачів, чекають завершення війни. Це закономірно: щоденні жертви серед цивільного населення й воїнів спонукають ці думки роїтися в голові самі собою. А завершення війни означатиме демобілізацію, повернення додому сотень тисяч людей у піксельних одностроях. На тлі цієї очевидної перспективи повернуся до думки про «творчість мас», озлоблених війною військових.
Гадаю, ті, хто тепер перебуває в Силах оборони, особливо ж ті, хто бере безпосередню участь у бойових діях, сформують середовище, котре вимагатиме «щось» від влади. Міркую, що йтиметься не так (або не тільки) про проєкти соціяльної підтримки, як про вимоги змін у суспільстві.
Армійське середовище безустанно обговорює те, що відбувається, як-то кажуть, удома. Новини про шахрайство можновладців, розмаїті зловживання, корупцію, розкрадання гуманітарної допомоги тощо — теми, які повсякчас перебувають на слуху. Інколи можна почути запитання: «За що ж ми воюємо, якщо таке коїться?».
Зрозуміло, що ті, хто так формулює думки, добре знають, хто є нашим зовнішнім ворогом. Проте в людей, які воюють, своє розуміння того, що і як має бути там, де розривів снарядів не чути. А відтак не варто виключати того, що рано чи пізно солдати й офіцери почнуть шукати внутрішнього ворога. Ітиметься не тільки про тих, хто видавав і далі видає супротивникові місця дислокації стратегічних об’єктів чи іншого штибу таємну інформацію. Не тільки про колаборантів.
Я впевнений у тому, що після демобілізації ті, хто воював, стануть промоутерами необхідних усім нам змін. Вони не тільки відправлятимуть на смітники депутатів органів місцевого самоврядування, чиновників, котрі не пам’ятають, що мають служити суспільству. Вони формулюватимуть непрості питання до влади вищого рівня. Саме вони допоможуть подолати корупцію і «вивести на чисту воду» систему правосуддя. Усвідомлюючи їхній досвід рішучости, тим, на кого буде спрямовано їхню ініціятиву, хоч би як ми її означили словами, годі позаздрити.
Як пережити катастрофу війни? — розмірковую на Донбасі після хтозна-котрої нічної зміни поспіль, покурюючи й споглядаючи рано-вранці численне пташине царство, що злетілося до миски, з якої «столують» собаки й коти, котрих ми приручили. Зізнаюся, на Донбасі красиві ранки: неймовірно пружно, сивими клубами, яких я раніше ніколи не бачив, парує Сіверський Донець (десь о четвертій-п’ятій ранку вони на сотні метрів, а може, й на кілометри проглядаються над ним та численними озерами, що їх утворює ця ріка). Літають лелеки, щось там «промовляють» численні в «нашому» нинішньому селі фазани. І в мене в голові одна відповідь на означене запитання: повсякчас казати собі «мушу», «треба».
Ми, солдати, кажемо «мушу» тут, на фронті, хтось інший має промовити сам собі «мушу» там, де він перебуває. Чи глибоко в тилу, чи на тимчасово окупованих територіях. Всюди це «мушу» — дієслово, а отже, передбачає й відображає дію. А ще — внутрішній наказ жити й, хто як може, боротися. Бо інакше доведеться не лише говорити російською (зізнаюся, я володію нею на цілком пристойному рівні; і все-таки, як і сотні тисяч, мільйони українців, волію сам визначатися з тим, якою мовою мені спілкуватися), а й, і це не менш принципово, стати жертвою путінського маразму, що його нав’язує державна машина, а також тих «ідеалів», які сповідує сьогоднішня еліта Росії та всі ті, чиї імперські запити вона, ця зграя навіжених злочинців, примудрилася задовольнити.
Я запитую сам себе про те, що тут роблять «прості люди», такі собі маленькі путіни, путлєри, українофоби, котрі прийшли нас убивати? Чому вони переконані в тому, що ми заслужили на смерть?
У такі миті в мені сперечаються два «я». Одне каже, що я знаю відповіді на ці запитання і оперує-жонґлює думками про імперське мислення, месіянізм, зарозумілість, тупість жертв пропаґанди тощо. А водночас друге цього всього не розуміє. Відмовляється розуміти. Вони ж бо, кажу сам собі, люди. І далі по колу: обмануті жертви-вбивці? А може, не так? Може, добровільні вбивці-ентузіясти?.. І така собі квінтесенція від брата, з яким багато говоримо про те, що відбувається: вони — нелюди...
Як пережити катастрофу? Відповім так: намагатися робити бодай щось із того, що було звичним до війни. Наскільки це можливо. Бодай дещицю.
Згадалася мені вже відома світлина солдата, який, лежачи в окопі, що його сам вирив, читав книжку Тимоті Снайдера. Фото, зроблене, вірогідно, з дрона, відобразило його місток із минулим: солдат читав, лежачи на спині, просто неба; робив те, до чого звик у «тому», довоєнному житті.
Намагаюся читати і я. Настільки, наскільки можна знайти книжку, наскільки вистачає часу поміж нескінченними змінами чергувань.
Так треба чинити тут — на фронті. Так треба робити всюди, де перебуваємо. Бо це та зав’язь, яка з «учорашнього». Зав’язь із минулого, яка, дасть Бог, даватиме плоди завтра...
Максим Гон
історик, політолог
Рівне, Україна
Доктор політичних наук, професор катедри всесвітньої історії Рівненського державного гуманітарного університету. Від березня 2022 року служить у складі Збройних Сил
Проєкт «Війна — це… Українські письменники про те, як пережити катастрофу» виходить за підтримки канадської недержавної організації «Українсько-Єврейська Зустріч» (UJE).
З матеріалами медіа-проекту «Війна — це…», який реалізовується спільно з українським журналом «Критика», можна ознайомитися тут.
