«Реакції євреїв на Голокост: позбавлення власності, реституція та відновлення дому»: огляд та рефлексії про семінар в Меморіальному музеї Голокосту США

У публікації представлено огляд семінару «Єврейська реакція на Голокост: позбавлення власності, реституція і відновлення дому», який проходив 8–12 січня 2024 року на базі Меморіального музею Голокосту США у Вашингтоні (округ Колумбія). Автор огляду на семінарі був єдиним представником від України. Тому в тексті він міркує не лише про питання втрати дому, конфіскації власності євреїв і реституції під час Голокосту, але й частково порушує схожі проблеми, породженні злочинними діями Росії в Україні.

26.04.2024

Юрій Капарулін

З 8 по 12 січня 2024 року у Центрі перспективних досліджень Голокосту ім. Джека, Джозефа та Мортона Манделів Меморіального музею Голокосту США відбувся семінар для університетських викладачів північноамериканських університетів на тему «Реакції євреїв на Голокост: позбавлення власності, реституція та відновлення дому».

Напередодні заходу організатори попросили учасників поділитися своїми думками щодо теми семінару, відповівши на низку запитань. Нижче наводжу перелік цих запитань і мої відповіді на них:

1. Зважаючи на те, що під час Голокосту величезна кількість людей не лише втратили своє майно, але й загинули, з якими труднощами стикаємося ми як освітяни, викладаючи проблематику матеріальних втрат та процесу реституції?

Людське життя є найвищою цінністю, втрата якої не може бути відновлена або виміряна в матеріальному вираженні. Однак багато сучасних юристів зазначають, що компенсація жертвам масового насильства або їхнім родичам є однією з перших умов успішного процесу сатисфакції та відновлення справедливості. Її неминуче супроводжують моральні дилеми з боку жертв або їхніх родичів, яким важко прийняти таку компенсацію як спробу вчорашніх злочинців «відкупитися». З іншого боку, останні (держави, групи чи окремі особи тощо) не завжди готові виплачувати матеріальну компенсацію. Тому, працюючи зі студентами, важливо наголошувати, що втрачене життя не дорівнює компенсації, а відшкодування є частиною процесу правосуддя перехідного періоду.

2. Нацистська політика позбавлення власності мала серйозні відмінності в Східній та Західній Європі й залежала від різних національних контекстів. Як нам ефективніше передати цю різноманітність досвідів втрати власності під час роботи в аудиторії?

Розглядаючи ці питання, ми обов’язково повинні брати до уваги контекст конкретної країни, а також її довоєнну та повоєнну політику. Нещодавно я писав про втрату майна євреями з Радянської України, які залишилися без своїх домівок, але вижили, евакуювавшись на схід СРСР у 1941 році. Однак, коли деякі з них повернулися після вигнання нацистів у 1944 році, то виявили, що їхнє майно, зокрема нерухомість, вже перебуває в руках нових власників – радянських функціонерів, переселенців або ж просто місцевих мешканців. Досить часто вони відмовлялися повертати новонабуте майно (детальніше про це див. іншу статтю автора у рубриці «Подолання минулого»).

3. Яким чином викладання історії пограбувань і реституції може змінити наші уявлення про часові рамки того, що традиційно означується як «нацистська Німеччина та Голокост»?

З точки зору матеріальних репарацій наслідки Голокосту відчуваються й досі. Наприклад, працюючи зі свідченнями очевидців Архіву візуальної історії, більшість з яких були записані в 1990-х роках, я зауважив, що окремі респонденти дізнавалися про можливість репарацій лише наприкінці свого життя після розпаду СРСР. Радянський Союз упродовж всього свого існування сповідував політику відкидання унікальності єврейських страждань під час Голокосту і відтак обмежував доступ до міжнародних компенсаційних програм.

Робота семінару

Перший день семінару відбувався у форматі знайомства і розмови про ключові поняття. «Домовитися про терміни» не було зайвим, адже часто існують принципові відмінності в потрактуванні вченими окремих базових понять. Наприклад, залежно від дисциплінарного та регіонального фокусів поняття «реституція», «репарації» й «дім» можуть мати різне тлумачення. Для означення двох перших термінів за основу було взято визначення з «Енциклопедії перехідного правосуддя» [1].

Розмову про «дім» ми розпочали із його розуміння як певного нерухомого майна, яке люди втрачали в умовах війни та Голокосту. Зрозуміти значення цього слова нам допомогло обговорення статті Шеннон Фогг про житлову кризу у Франції під час Другої світової війни. Зокрема дослідниця вказала на центральне місце житлових проблем під час Голокосту, відзначивши співучасть окремих осіб у вигнанні євреїв у світлі переплетінь економічних, ідеологічних та географічних мотивів [2].

Надалі ми зосередилися на аналізі фотографій. Серед них – світлини, відзняті приватними особами до війни і фотографії, зроблені представниками нацистської влади, які документували процес пограбування єврейської власності. Ми також аналізували списки речей із будинків, створені приватними особами (переважно євреями) до того, як їх позбавили власності, або ж тими вцілілими, які після війни намагалися повернути втрачене майно. Мені дісталася світлина зі складу, на якій зображено запаковані комплекти речей домашнього вжитку. Серед них – запакований у десятки однотипних ящиків посуд. Вірогідно, це були речі, вилучені з домівок єврейських родин, які приготували для подальшого продажу або ж розподілу серед неєврейського населення Австрії та Німеччини. Зрозуміти контекст фотографій, про які ми мали обмаль інформації, допомогла стаття Леори Ауслендер про так звані «списки інвентаризації єврейського майна» в часи Голокосту [3]. В основу дослідження було покладено історії вцілілих єврейських родин Парижа, яким нова французька влада дозволила повернути раніше вкрадене майно, проте вимагала списки із точним описом речей та їх кількості.

Другий день семінару було присвячено Голокосту в Австрії. Ми розглянули досвід австрійських євреїв та особливості сприйняття ними дому. До початку Другої світової війни чимало євреїв були глибоко інтегровані в австрійське суспільство, але після аншлюзу 1938 року більшість із них опинилися у тих самих дискримінаційних умовах, що і євреї Німеччини. Декілька десятків тисяч людей були змушені залишити свої домівки та евакуюватися до більш безпечних країн. Деякі з них продовжували асоціювати себе з Австрією і прагнули за першої ж нагоди повернутися в країну. Після повернення додому після закінчення війни вони помітили, що люди живуть у частково зруйнованих бомбардуваннями містах і, як і всі інші, також страждають від багатьох труднощів, зокрема від житлової кризи (нестачі квартир та будинків) і браку продуктів харчування. Євреї у повоєнній Австрії часто стикалися з антисемітизмом і презирством з боку неєврейських мешканців Відня. Останні почали ідентифікувати себе з образом «першої жертви» нацистів, який у повоєнний період австрійці плекали на колективному рівні. Ці та інші питання ми обговорили разом із співробітницею музею й авторкою нещодавно опублікованого дослідження про віденських євреїв Елізабет Ентоні [4].

Другий день семінару було присвячено роботі зі свідченнями вцілілих під час Голокосту євреїв, що зберігаються в колекціях Меморіального музею Голокосту США. Ми намагалися знайти опис концепту дому в ідеях та наративах очевидців. Наприкінці дня відбувся візит до основної експозиції музею, під час якого учасники семінару зосередилися на об’єктах, дотичних до теми переміщення, втрати/повернення дому і власності. Одним із ключових експонатів на цю тему була мапа, що демонструє транснаціональні масштаби Голокосту через статистику виїзду євреїв до інших країн.

Третій день семінару було присвячено темі ландшафтів Голокосту та переселення. Основоположним тут стало дослідження Тіма Коула «Ландшафти Голокосту» [5]. Вивчаючи цю тематику, учасники семінару розглянули, як досвід переміщення дестабілізував людей і використовувався у якості інструмента для співучасті в геноциді. Цінним досвідом у роботі семінару стало й звернення до картографічних інструментів, що допомагають у дослідженні Голокосту, зокрема із використанням онлайн-ресурсів Holocaust Geographies Collaborative і EHRI Geospatial Repository. Також учасників семінару познайомили із цифровим інструментом USHMM Experiencing History, який використовується для вивчення Голокосту за допомогою першоджерел. Надалі ми об’єдналися в малі групи, щоб обговорити конкретні тематичні кейси, які мають стосунок до питання дому і переміщення в матеріалах колекцій Меморіального музею Голокосту.

"І в Херсоні я вперше дізнався, що я єврей"

На останньому занятті третього дня ми слухали доповідь й обговорювали роботу Анни Чічопек-Гайрай про повернення додому у східноєвропейському контексті, використовуючи методи усної історії та порівняльної перспективи. У своєму дослідженні авторка наголошує, що слово «повернення» передбачає, що людина обов’язково повертається до чогось близького й знайомого у своїй рідній країні. Але повоєнне «повернення» євреїв, які вижили, не мало жодних ознак такої близькості. Вони не знаходили нічого знайомого у фізичному та соціальному ландшафтах  повоєнної  Східної Європи. Наприклад, воєнні руйнування і людські втрати помітно змінили Польщу та Словаччину. Ті, хто вцілів, вже не були такими, як раніше. Досвід геноциду раз і назавжди змінив їх. Тому повернення супроводжувалися розчаруваннями, серед яких одним із найбільш травматичних стало почуття  відсутності дому.

Хоча де-юре війна в Європі закінчилася лише у травні 1945 року, багато людей, особливо зі Східної Польщі, розпочали свою подорож додому ще влітку 1944 року, у той час як інші чекали просування Червоної армії вглиб Заходу [6]. Показовим був наведений приклад Самуеля Пончака (1937–2022), представника польської єврейської родини з Варшави. У 1940 році його родина втекла з-під німецької окупації, але радянською владою була відправлена на Далекий Схід Радянської Росії, до Республіки Комі. У 1943 році радянський уряд запропонував біженцям радянське громадянство, але батько родини не прийняв таку пропозицію. Цей крок унеможливив би його повернення до Польщі, де у Пончаків залишилося чимало родичів, про долю яких вони нічого не знали: «Не було газет, які описували б це. Очевидно, ми не знали, і мої батьки не знали, що сталося з їхніми сім’ями. Саме тому росіяни вивозили такі сім’ї, як наша, в Україну, тому що на той час Україна вже була звільнена. Вона була ближче до Польщі. Тож вони просто хотіли, щоб усі люди були якомога ближче до Польщі» [7]. 

Тож у 1944 році радянська влада перевезла Пончаків в Україну, готуючи до можливої репатріації в Польщу. За таких обставин родина майже два роки прожила в Херсоні, який став для них черговим домом. Цей випадок особливо зацікавив мене, адже останні роки доводиться працювати над дослідженням Голокосту на півдні України. Тому пізніше я розшукав інтерв’ю, в якому Самуель Пончак поділився своїми спогадами і виявив у них надзвичайно важливі деталі про повсякденне життя в місті невдовзі після Голокосту:

«Білл Бенсон [інтерв’юер]: Одного разу, коли Ви були в Херсоні, Ви поділилися зі мною, що були вражені тим, як Ваш батько керував комбайном та сільськогосподарською технікою…

Сем Пончак: Так. Так.

Білл Бенсон: Його змусили туди поїхати?

Сем Пончак: Так, вибір роботи був дуже невеликий. Нас перевезли до Херсона, який знаходився в Україні, і там було тепліше, ніж у Сибіру. Одна з перших робіт, тому що він був чоловіком. Чоловіки вчаться водити машину. Зараз я дивуюся, як багато хто з тих, хто ніколи не водив нічого механічного, навіть велосипеда, керував величезною машиною. Але він керував. Я пам’ятаю це. Врешті-решт ми опинилися ближче до міста, до Херсона, тому що той комбайн був з міста… Кілька речей про Херсон. Моя сестра народилася, коли ми були в Херсоні. Я захворів на малярію, коли ми були в Херсоні [8]. І в Херсоні я вперше дізнався, що я єврей. Мій батько не говорив мені: «Сем, ти знаєш, що ти єврей». Ні, він не був практикуючим релігійним євреєм. Я дізнався про це не від нього. Коли я йшов на фермерський ринок, там був паралізований чоловік без ніг. Він штовхав себе на дошці з коліщатками. Я впевнений, що деякі з вас знають, про що я говорю. Він зупинився поруч зі мною і просто прокляв нас. Я не хочу це повторювати: «Як ви, євреї, вижили, хіба Гітлер вас не знищив?».

Мене просто відвели назад. Я зрозумів, що це була російська мова. Для цього я потребував чиєїсь допомоги з перекладу. Я поговорив з батьком. Він сказав: «Сем, так, ми євреї. Нас не дуже люблять в моєму оточенні». Це людина, яка випльовує свої кишки. Так я дізнався, що я єврей. Був схожий випадок, коли мій батько забрав мене, восени 1945 року. Це було після війни. Війна вже закінчилася. Я це усвідомив.

Іншого разу я зайшов у кімнату. Я не знав, де я, але побачив цілу групу молодих людей у військовій формі. Вони навіть трималися за руки. Вони якось так рухалися. Я не знав, що вони робили. Вони щось скандували. Що мене дуже вразило і я ніколи цього не забуду – у них були сльози на очах. Я не очікував цього від молодих людей, військових. Вони були героями для такого хлопця, як я. І я пам’ятаю такий епізод. Я не сідав тоді з батьком і не обговорював це. Тому що я був… я був дитиною. У мене були інші думки в голові. Але багато років потому, дуже багато років потому, я пам’ятаю, що запитав батька, що це був за епізод. Я описав його йому так само, як зараз описую вам. І він сказав мені, що це була імпровізована синагога. І день, коли ми туди пішли, був днем Йом-Кіпура 1945 року. Це був день спокути серед євреїв. Вони молилися Богу про прощення і все таке. Я запитав його, чому чоловіки плакали. Він сказав, що це були єврейські хлопці з радянської армії, які щойно повернулися з Польщі чи Німеччини. Вони поверталися додому, десь до Росії. Вони вирішили відсвяткувати Йом-Кіпур. Це те, що я бачив. Це була ще одна подія, яка закарбувалася в моїй пам’яті» [9].

Це інтерв’ю демонструє, що єврейське життя у регіоні не зникло раз і назавжди після вбивства більшості місцевих громад нацистською окупаційною владою у 1941–1942 роках. Євреї продовжували мешкати в Херсоні завдяки переміщеним особам, які прагнули до повернення або відновлення дому і знаходили в місті тимчасовий чи постійний притулок.

Четвертий день роботи семінару було присвячено осмисленню питання експропріації, реституції та репарацій в інших контекстах геноцидної політики нацистської влади та геноциду в цілому. Ми розглянули досвід ромів, долі яких подекуди перепліталися з представниками єврейської спільноти. Зокрема, роми у повоєнний період також докладали чимало зусиль з метою отримання відшкодування збитків. Вивчаючи це питання, ми звернулися до одного з розділів із нещодавно опублікованої монографії Арі Йоскович [10].

У другій половині робочого дня відбулися відвідини Смітсонівського національного музею американських індіанців. Візит розпочався з дискусії з Девідом Пенні, заступником директора відділу музейних стипендій, під час якої він розповів про місію музею та його мандат на репатріацію. Це була унікальна нагода більше дізнатися про право корінних народів США, яке формується з різних джерел, зокрема Конституції США, договорів, федеральних законів і законів штатів, судових рішень, адміністративних постанов і законів, створених, впроваджених і схвалених суверенними племінними урядами. Право американських індіанців на сьогодні включає широкий спектр норм від тих, які регулюють питання довкілля і природних ресурсів, до кримінальної і цивільної юрисдикції, захисту священних місць та визнання племен і зарахування до них[11]. Це законодавство з’явилося внаслідок протидії дискримінаційній політиці, що чинилася в США стосовно корінних народів і, на думку дослідників, в окремих випадках мала ознаки геноциду.

Отже, у цьому випадку мова йшла про компаративний аналіз геноцидів, звертаючись до якого, ми завжди маємо пам’ятати про неприпустимість «ієрархії страждань» або «змагальності трагедій». Йдеться скоріше про прагнення виявити відмінні та схожі риси між геноцидними (і схожими негеноцидними) діями і відтак виокремити ті з них, які повторюються в більшості випадків. Досліджуючи такі порівняльні контексти, ми неодмінно стикаємося із проблематикою дому, власності, їхньої втрати та процесом повернення.

В останній, п’ятий день семінару ми підбивали підсумки й ділилися думками про можливості інтеграції обговорюваної проблематики до майбутніх навчальних курсів. Упродовж усіх днів семінару в малих групах ми працювали над проєктами завдань для студентів із використанням запропонованих під час семінару інструментів та ресурсів. У результаті продуктом роботи семінару стали конкретні рішення, що можуть використовуватися в навчальних аудиторіях.

Рефлексії

Як єдиний представник з України, під час роботи семінару я не міг не думати про актуальність теми позбавлення власності, реституції, переміщення, втрати та відновлення дому й суміжних тем у контексті російської агресії проти України. Станом на квітень 2022 року 3,5 млн українців втратили або мали пошкоджене житло, на початок 2024 року в Україні нараховується 4,9 млн внутрішньо переміщених осіб, а кількість біженців за кордоном може становити 6,9 млн осіб. За цією страшною статистикою важливо не втрачати зв’язок з реальними історіями людей, які переживають цей досвід у різних його проявах та потребують допомоги й підтримки. У цьому зокрема можуть допомогти дослідження психологів. Як зазначає психологиня Тетяна Франчук: «Потрібно пам’ятати, що ми не можемо змінити ту ситуацію, у якій опинилися. Ми не можемо змінити те, що йде війна, те, що люди втрачають будинки, квартири, щось важливе. У наших силах змінити погляд на цю ситуацію – чи то самостійно, якщо в нас є достатньо внутрішнього ресурсу, чи то з допомогою спеціаліста». Темі роботи із травмою, завданою переміщенням і втратою дому, зокрема присвячено дослідження професора Реноса Пападопулоса [12]. Одну з його праць нещодавно було видано в Україні («У чужому домі. Травма вимушеного переміщення: шлях до розуміння і одужання»).

Звісно, сучасний контекст війни РФ проти України не має конкурувати або протиставлятися досвіду жертв Голокосту. Геноцид, який вчинили нацисти, залишив нам чимало проблем для обговорення, що є універсальними і релевантними сьогодні. Недарма Ренос Пападопулос, розглядаючи тему втрати дому, травми, стійкості та інших дотичних питань, розпочинає свою книгу, звертаючись до дилеми, яку він сформулював під впливом від участі у спеціальному заході, присвяченому вшануванню пам’яті жертв Голокосту. На цьому заході була присутня Зденка Фантлова (1922–2022), яка пережила Голокост і стала прикладом єврейського супротиву та людської стійкості. Вона говорила про те, що намагалася не брати на себе роль жертви, навіть перебуваючи в екстремальних умовах. Проте частково її промову було потрактовано дещо «небезпечною». Зокрема, рішучі непокора і непохитна стійкість Зденки могли маскували і мінімізували жахливу природу Голокосту та його руйнівні наслідки. Як описує автор, занепокоєння полягало в тому, що незламний дух Зденки виглядав настільки переконливо, що міг створити гротескно хибне враження, ніби Голокост не обов’язково мав негативні наслідки: «Замість того, щоб стати зломленою людиною, позначеною на все життя видимими і невидимими ранами, вона стояла прямо і незламано, повна життєвих сил у свої 90 років, випромінюючи спокійну стійкість і оптимізм, з незгасимою жагою до життя. Вона представляла життя і боротьбу без будь-яких героїчних претензій чи підтексту, а навпаки – з людською буденністю і смиренням» [13]. 

Дослідник, таким чином, ставить чимало питань, зокрема про те, на чому сьогодні мають зосереджуватися гуманітарні працівники або дослідники, які працюють із постраждалими від насилля. Для нього дилема полягає у тому, що коли ми підкреслюємо досягнення людей у виживанні та стійкості, існує «небезпека» того, що ми применшуємо масштаби їхніх страждань і відтак не можемо забезпечити їм належну підтримку, якої вони можуть потребувати. В останньому випадку існує додаткова «небезпека» того, що ми можемо мимоволі передати повідомлення, яке применшує серйозність негараздів та міру порушень прав людини, яких зазнали жертви геноцидів, злочинів проти людяності, воєнних злочинів тощо. Ці дилеми реальні, їх не можна ігнорувати, і складність полягає в тому, що найчастіше ми навіть не усвідомлюємо, що такі дилеми існують [14].

Посилання та примітки

1. Stan Lavinia and Nadya Nedelsky. 2013. Encyclopedia of Transitional Justice. Cambridge: Cambridge University Press.
2.  Fogg, S. L. (2022). Home as a Site of Exclusion: The Nazi Occupation, Housing Shortages and the Holocaust in France. Journal of Modern European History, 20 (2), 167–182. https://doi.org/10.1177/16118944221095134.
3. Auslander, Leora. “Holocaust Lists and Inventories: Recording Death vs. Traces of Lived Lives.” Jewish Quarterly Review 111, no. 3 (2021): 347–355. https://doi.org/10.1353/jqr.2021.0030.
4. Anthony, Elizabeth. The Compromise of Return: Viennese Jews after the Holocaust. Detroit, MI: Wayne State University Press, 2021.
5. Cole, Tim. Holocaust Landscapes. London: Bloomsbury, 2016. Introduction, “Holocaust Landscapes” P. 1–7. Prologue “Returning Home/Leaving Home” P. 9–20; Epilogue “Returning Home/Leaving Home” P. 215–224.
6. Cichopek-Gajraj, Anna. Beyond Violence: Jewish Survivors in Poland and Slovakia, 1944–48. Cambridge: Cambridge University Press, 2014. “Introduction” P. 1–10 and Chapter 1: “Return to ‘no home’” P. 30–53.
7. Sam Ponczak. United States Holocaust Memorial Museum Collection. Interview: 2019 April 11. RG Number: RG-50.999.0683. Переклад з англійської Юрія Капаруліна.
8. Можливо, дійсно йдеться про малярію, сплески якої мали місце на півдні України в 1920-ті роки, або ж оповідач має на увазі грип чи будь-яке інше захворювання, що супроводжується високою температурою.
9. Sam Ponczak. USHMM, RG-50.999.0683.
10. Joskowicz, Ari. Rain of Ash: Roma, Jews, and the Holocaust. Princeton: Princeton University Press, 2023. P 136–166.
11. American Indian Law: A Beginner’s Guide. Library of Congress.
12. Involuntary Dislocation: Home Trauma Resilience and Adversity-Activated Development. London: Routledge, 2021.
13.  Ibidem. Р. 9–10.
14. Ibidem. Р. 11.

У публікації використано світлини з приватного архіву Ю. Капаруліна та з відкритих джерел.

Юрій Капарулін доцент кафедри національного, міжнародного права та правоохоронної діяльності, Херсонського державного університету, запрошений дослідник та лектор у Weiser Center for Europe and Eurasia (WCEE), University of Michigan. У 2012 р. здобув ступінь кандидата історичних наук, а у 2022 році магістра права. Коло наукових інтересів: історія Східної Європи ХХ століття, студії Голокосту та геноцидів, права людини. Результати досліджень Юрія Капаруліна публікувалися в таких академічних виданнях, як Голокост та сучасність, The Ideology and Politics Journal, Colloquia Humanistica, City History, Culture, Society, Проблеми історії Голокосту: український вимір, Eastern European Holocaust Studies, Україна Модерна, а також популярних ЗМІ BBC News Україна. Наразі Ю. Капарулін працює над своєю книгою «Між радянською модернізацією та Голокостом: єврейські аграрні поселення на Півдні України (1924–1948 рр.)». Він обіймав постдокторські посади в межах програм United States Holocaust Memorial Museum (2018–2019 рр.), Yahad-In Unum (2019 р.) та New Europe College (2021) та Zentrum für Holocaust-Studien (2022). У 2020-2021 рр. Ю. Капарулін став режисером-співавтором документальних фільмів «Калініндорф» та «(Не)Відомий Голокост».

Вперше опубліковано @Україна Модерна

Проєкт виходить за підтримкиканадської неурядової організації «Українсько-єврейська зустріч» (UJE).

ПРИМІТКА: Опубліковані статті та інші матеріали на сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE подані від імені відповідного автора не означають, що організація поділяє та підтримує таку думку. Ці матеріали розміщено для сприяння в заохоченні до дискусій у контексті українсько-єврейських взаємин. На сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE надаватиметься інформація, що відображатиме різні точки зору.