Рівень дослідження юдаїки — це маркер розвитку академічної науки у країні — Юрій Радченко
Гість — Юрій (Амір) Радченко, кандидат історичних наук, виконуючий обов’язки рабина в громаді традиційного (консервативного) юдаїзму міста Києва «Масорет», співзасновник Центру дослідження міжетнічних відносин Східної Європи.
Міжнародна конференція з юдаїки
Юрій Радченко: Я не організатор цього заходу, я учасник. Захід робила Сертифікатна програма з юдаїки, яка зараз афілійована з Інститутом сходознавства імені Кримського. Це була дводенна конференція. Учасниками були перш за все студенти. Ті люди, які зараз пишуть свої дипломні роботи, присвячені тематиці історії євреїв здебільшого в Україні. Тематика була дуже різноманітна. Там виступали й академічні історики. Наприклад, Дмитро Цолін — відомий знавець арамейських мов. Здебільшого були люди, які вивчають різноманітні теми: від хасидизму до сіонізму тощо. Власне, це була академічна конференція.
Такі конференції проводять в Україні багато років. Починаючи з середини 90-х. Ці конференції проводять різні організації. Наприклад, Центр дослідження міжетнічних відносин східної Європи. Цей центр проводить такі конференції у Харкові, Рівному, Мелітополі, Чернівцях тощо. Плюс є Українська асоціація юдаїки. Є люди та організації, які займаються такими специфічними конференціями, які присвячені, наприклад, тематиці Голокосту. Це Український центр вивчення історії Голокосту (Київ) чи Центр «Ткума», який знаходиться в Дніпрі. Ця тематика широка. І вона академічна. Вона залучає людей різного віросповідання, підходів. Це не вузьконаціональні чи релігійні зустрічі.
Рівень дослідження юдаїки, з моєї точки зору — це маркер рівня академічної науки в певній країні. Наскільки люди орієнтуються в певних термінах, речах тощо. Ця конференція була онлайн. На жаль. Але сподіваюся, що ми все ж таки повернемося до нормальних заходів.
Просвітництво
Єлизавета Цареградська: Які базові знання з юдаїки було б бажано знати широкому загалу?
Юрій Радченко: Це глибоке та цікаве питання. Якщо коротко, я б тут розводив саме академічну науку та едукацію: шкільну освіту та університетську. Я 15 років займаюся дослідженням Голокосту в Україні. Для мене питання — чи склалася українська школа вивчення Голокосту? І взагалі рівень науковців в Україні. Скоріш за все, у нас все ще складається. Але скажу так. Що мені завжди впадає в око серед дослідників Голокосту в Україні та поза нею — це фактично повне або здебільшого повне незнання історії євреїв до Голокосту, незнання культури, релігії, традицій. Це стосується, до речі, і людей єврейського походження. Звичайно, пандемія та повномасштабна війна підірвали та підривають нормальний та адекватний розвиток наук в Україні взагалі. Серед іншого це і розвиток юдаїки.
Якщо ж говорити саме про освіту, підручники з історії України, наприклад, очевидно, що мають писатися з позиції мультикультуралізму в позитивному розумінні. У розумінні того, що всі народи, які населяли або населяють Україну, тут жили, творили. Вони або поїхали, або їх вбили. Проте їхній спадок залишається тут. Це по-своєму цікаво. Я так вважаю. Якщо ми говоримо про трагедію того ж Бабиного Яру в Києві, часто в підручниках не можна побачити інформації хто такі євреї взагалі. Хто ці люди, чим займалися, який їхній культурний спадок в Україні, як вони живуть зараз. Це мало кого цікавить.
На популярному рівні має видаватися більше літератури, сайтів. Останні роки популярним було, коли в певному районі можна було просканувати код і почитати інформацію про вулицю, будинок або людей які там проживали.
Єлизавета Цареградська: Це працювало. Людям подобалося.
Юрій Радченко: Є таке уявлення про деякі міста України, що вони мультикультурні. Наприклад, той же Мелітополь. До повномасштабної війни. Але коли приїжджаєш до Мелітополя, то бачиш, що він моноетнічний. Там залишилися нащадки караїмів та невелика кількість євреїв або кримських татар. Але насправді виглядає це по-іншому. Але це проблема не тільки етнічних українців.
Колись я розмовляв зі своїм товаришем, він кримський татарин. Він поїхав до Стамбулу. Я йому кажу: «Зайди в Стамбулі до синагог». А він питає: «А що, в Стамбулі є синагоги?». Уявити Стамбул без синагоги та караїмських кенас я не можу. Це був один із центрів, де євреї розвивалися, творили свою культуру. Там жили відомі рабини, гагами, діячі єврейського світу.
На жаль, нормальне осмислення, рефлексія, навчання можливе коли ми маємо більш-менш стабільне суспільство. І коли ми маємо мир. У ситуації війни — це виклик. Як ми можемо робити таке просвітництво, академічну науку та не скочуватися до пропаганди?
Про Рош га-Шана
Юрій Радченко: Рош га-Шана, з одного боку, дуже популярне свято. А з іншої сторони, дуже стереотипне. Більшість євреїв в Україні та світі не дотримуються галахи, релігійного права, традицій. На жаль. Є певні уявлення, що Рош га-Шана — це єврейський Новий рік, який екстраполюють на європейський Новий рік 1 січня.
Насправді Рош га-Шана — це свято, яке, за єврейською традицією, є Судним днем. Є такий стереотип, коли, наприклад, Йом-Кіпур називають Судним днем. Це не правильно. Бо Судний день, за єврейською традицією, це якраз Рош га-Шана. Вирок скріплюється вже в Йом-Кіпур. 10 днів між цими двома днями — грізні, страшні дні, коли треба більше каятися, робити добрих речей, більше вивчати Тору, намагатися виправити себе тощо. Є певні обряди, традиції, які приписується робити під час Рош га-Шана. Це свято, коли заборонена робота, коли не можна запалювати вогонь. Якщо брати ортодоксальний або консервативний підхід, то ми не користуємося телефонами, комп’ютерами та подібними речами. І є спеціальні молитви ввечері та наступні два дні свята. Плюс цього року Рош га-Шана збігається з Шабатом. Заходить воно 15 вересня, виходить 17 вересня після 8 вечора.
Це дуже серйозний день. Коли Всевишній судить євреїв та інші народи. Плюс Рош га-Шана є святом не тільки євреїв, а й усіх людей. Бо за єврейською традицією це прив’язується до створення першої людини — Адама. Є така традиція, коли люди один одного вітають «Ле-шана това техатем ве-техатев». Але головний аспект — це те, що це свято всіх людей, всього людства.
Путін і його ставлення до євреїв
Єлизавета Цареградська: Нещодавно Путін сказав, що «західні куратори поставили на чолі сучасної країни етнічного єврея, аби прикрити антилюдську сутність України». Більш цинічного висловлювання годі й шукати.
Юрій Радченко: Коментувати якісь вислови нездорової людини — це не моя специфіка. У випадку Путіна ми маємо «позитивний антисемітизм». Про що саме йдеться? Антисемітизм цей проявляється в такому аспекті, що людина вірить у нібито вплив євреїв у світі. Нібито, якщо ти будеш з євреями у добрих стосунках, це буде сприяти твоєму бізнесу, справам. Є такий стереотип, що «євреї тримають гроші, засоби масової інформації тощо».
Путін із початку своєї політичної кар’єри, з 1999 року, намагався завжди триматися щодо євреїв у позитивному ключі. Наприклад, підтримував, і підтримує досі, добрі відносини з Федерацією єврейських громад РФ. Це політика, з однієї сторони. Але і конспірологія. Бо, очевидно, що все це не є правдою. Ці вислови про Зеленського – інший рівень для Путіна. Раніше він допускав публічні анекдоти «легкого» антисемітизму. Є також інформація, що коли він призначав зустріч з єврейськими діячами, він це робив ймовірно знаючи, що ці люди, коли приходять в п’ятницю, мають дотримуватися Шабату. Коли вони приходили до нього в п’ятницю на зустріч, потім мали повертатися до своїх будинків пішки, бо за релігійним правом вони не можуть їхати на машині. Така ситуація.
Ця конспірологія давно відома. Про це багато років мовчали ті ж єврейські діячі РФ. Коли, наприклад, кадировські канали в окупованій Ічкерії демонстрували фільми про період 90-х років у Чечні. Тоді була популярна конспірологія про те, що західні сіоністи інспірували діячів Ічкерії в Чечню, щоб розвалити «Велику Росію». Це відверто говорилося. Про те, що, наприклад, Джохар Дудаєв був євреєм і буцімто це негативно. З позиції ісламу, все одно якого людина походження. Якщо вона приймає іслам, вона є частиною народу.
Я бачу, що у Путіна йде розклад особистості. Поступово. Все гірше і гірше. Режим, коли люди допускають такі висловлювання, це ознака того, що він розкладається як явище, як інституція.
Єлизавета Цареградська: Як на подібні вислови мали б реагувати в Ізраїлі?
Юрій Радченко: Я б тут відрізняв позиції уряду та урядів. Бо Ізраїль має специфічні відносини з РФ. Перш за все через війну в Сирії. Слід розуміти, що Ізраїль по суті має кордон з Росією, бо режим Башара Асада тримається на російських багнетах. Я до кінця цієї політики не розумію, але останні 8-10 років склалися певні відносини, коли ізраїльська армія може робити певні дії на території Сирії – наприклад, знищувати асадитських або іранських військових за нейтралітету російської армії. При цьому Іран, шиїтська «Хізбалла» та Асад є союзниками РФ на Близькому Сході. Останні пів року-рік, після поразок російської армії в Україні, я не знаю, як виглядає ця ситуація. Але це тонка політика. Плюс Ізраїль, як держава, розглядає себе як патрон всіх євреїв у світі. Інше питання — чи євреї всі приймають цей патронат? Це окрема ситуація. Але підхід такий — не треба робити певних заходів, які можуть нашкодити євреям у РФ.
Я думаю, що Ізраїль міг би реагувати по-іншому в цій ситуації. Але це тонка політика, де багато різних аспектів. Неофіційних сторін цієї політики ми не можемо знати. І чи дізнаємось колись — питання.
Цей запис розмови було скорочено й зредаговано для ясності.
Проект виходить за підтримки канадської недержавної організації «Українсько-Єврейська Зустріч» (UJE).
Слухайте подкаст на сайті Громадського радіо.
ПРИМІТКА: Опубліковані статті та інші матеріали на сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE подані від імені відповідного автора не означають, що організація поділяє та підтримує таку думку. Ці матеріали розміщено для сприяння в заохоченні до дискусій у контексті українсько-єврейських взаємин. На сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE надаватиметься інформація, що відображатиме різні точки зору.
