Розділ 10.1: «Євреї та українці. Тисячоліття співіснування»

У відзначеній нагородою книзі «Євреї та українці. Тисячоліття співіснування» розглянуто розвиток стосунків між цими двома народами України протягом століть.

У другому виданні історію українців та євреїв викладено у 12 тематичних розділах. Серед обговорюваних тем — географія, історія, економічне життя, традиційна культура, релігія, мова й видання, література й театр, архітектура й мистецтво, музика, діаспора та сучасна Україна до моменту злочинного вторгнення Росії в Україну 2022 року.

Автори розглядають багато спотворених взаємних стереотипів, хибних уявлень й упереджень українців і євреїв та кидають нове світло на вкрай суперечливі моменти українсько-єврейських відносин. У книзі стверджується, що історичний досвід в Україні не лише розділював етнічних українців і євреїв, а й зближував їх.

Виклад споряджено 335 повноколірними ілюстраціями, 29 мапами й кількома текстовими вставками, які пояснюють конкретні явища чи розглядають спірні питання.

Співавторами видання є Павло-Роберт Маґочій, завідувач кафедри українознавчих студій Торонтського університету, та Йоханан Петровський-Штерн, професор юдаїки та історії Північно-Західного університету. Спонсором видання виступила «Українсько-Єврейська Зустріч» за підтримки уряду Канади.

Дотримуючись давньої літературної традиції, протягом наступних кількох місяців UJE серіалізує книгу «Євреї та українці. Тисячоліття співіснування». Щотижня ми представлятимемо фрагмент із цього видання, сподіваючись, що читачі дізнаються більше про захопливу Україну й про те, як етнічні українці співіснували зі своїми сусідами-євреями. Ми переконані, що це знання допоможе протистояти фальшивим наративам про Україну, які підживлюються російською пропагандою і все ще надто поширені в усьому світі сьогодні.

Розділ 10.1

Діаспора

Позаяк Україна була та є багатонаціо-нальною країною, єдиної української діаспори не існує, є радше кілька укра-їнських діаспор, або діаспор з України. Це діа-спори тих народів, чиї предки залишили терени України: менонітів — у Канаді, кримських та-тар — у Туреччині, карпаторусинів — у Сполуче-них Штатах, росіян — в Ізраїлі, а також україн-ського та єврейського народів, яким присвячено цю книжку.

На сьогодні приблизно 6,1 мільйона етнічних українців (далі тут — українців) мешкають прак-тично на кожному придатному для життя кон-тиненті, не враховуючи Африки. Найбільше їх в Азії, особливо в Росії й кількох центральноазій-ських країнах. У Північній Америці українців дещо менше кількісно, а найбільші організова-ні діаспорні (іммігрантські) громади — у Канаді (1,1 мільйона) та Сполучених Штатах (893 тися-чі). Саме на імміграції до Північної Америки та Ізраїлю зосереджено увагу у цьому розділі.

Головні центри української імміграції

Більш-менш постійний потік великої кількості українських іммігрантів до Сполучених Штатів (починаючи з 1880-х років) і Канади (від 1890-х років) не припинявся до початку Першої світової війни. Далі імміграція перервалася — або через події на світовій арені (дві світові війни — 1914–1918 і 1939–1945 років), або через обмеження, накладені країнами походження (Російською ім-перією, Радянським Союзом і комуністичними сателітами СРСР) та країнами, які приймали іммігрантів (зокрема, США після 1924 року). Тому прийнято говорити про кілька хвиль укра-їнської імміграції до Північної Америки.

Маршрути розселення

Перша хвиля, яка тривала від 1880-х років до початку Першої світової війни у 1914 році, кіль-кісно була найбільшою: 250 тисяч осіб прибу-ли до США і 170 тисяч — до Канади. Емігранти цієї першої хвилі окреслили основні географіч-ні регіони розселення, в яких і сьогодні фіксу-ється найвищa концентрація американських і канадських українців: колишній промисловий пояс на сході та в центрі американської Півно-чі — Нью-Йорк, Пенсильванія, Нью-Джерсі, Мі-чиган, Огайо, Іллінойс та степові провінції Ка-нади (канадські прерії) — Манітоба, Альберта, Саскачеван. Через обмеження еміграції, накла-дені Російською імперією, переважна більшість українських іммігрантів першої хвилі походить із теренів тодішньої Австро-Угорської імперії, зокрема з Галичини і Буковини, де українців тоді називали русинами. Угорська частина імпе-рії, надто кілька повітів у північно-східній час-тині королівства, також булa джерелом велико-масштабної русинської імміграції, особливо до Сполучених Штатів. Ці люди, втім, швидко ево-люціонували в іммігрантську громаду карпато-русинів, доволі відмінну від русинів з Галичини та Буковини. Останні сформували осердя гро-мади, яку, власне, називають українцями.

Русинськi, себто українськi, іммігранти до США першої хвилі оселялися переважно у міс-тах, де більшість з них знаходила роботу на фабриках та у різноманітних сферах індустрії послуг. І навпаки, тих, хто прибув до Канади, влада країни спонукала оселятися на землі — у надії (яка справдилася), що вони допоможуть перетворити прерії на рілля. У сільськогоспо-дарських регіонах Манітоби і Саскачевану укра-їнські іммігранти заснували окремі колонії, або так звані компактні поселення. Там українці по-ступово перетворилися на панівну більшість, тож у селах звичним стало використання укра-їнської як основної мови спілкування (lingua franca) — навіть для неукраїнців, що мешкали у цих громадах.

Перервана Першою світовою війною укра-їнська імміграція відновилася у 1920-х роках, проте через обмежувальні квоти США (1921 і 1924 року) більшість прибульців (68 тисяч) їхали до Канади. Як і перед війною, переважна більшість іммігрантів міжвоєнного періоду — вихідцi із західноукраїнських теренів, зокрема із підпольської Галичини; зазвичай вони оселяли-ся на теренах вже наявних компактних поселень у степових провінціях.

Початок Другої світової війни 1939 року фак-тично призупинив будь-яку українську іммігра-цію на захід. Коли вона ближче до закінчення війни врешті відновилася, ознаки третьої хвилі, як і позиції країн, що приймали іммігрантів, іс-тотно відрізнялися від двох попередніх періодів. Самі іммігранти були біженцями — вони втікали або від війни, або від наступу радянської влади, після 1945 року встановленої безпосередньо в окупованих Східній Галичині, Північній Буко-вині і Закарпатті, а також встановленої непря-мо, через прорадянські комуністичні режими, у сусідніх повоєнних Польщі, Чехословаччині і Румунії, у кордонах кожної з яких залишалася українська меншина.

Після Другої світової війни прибульці до США (85 тисяч) і Канади (34 тисячі) відрізнялися від своїх попередників двома аспектами. На відмі-ну від попередніх хвиль міграції, спричинених переважно економічними труднощами на бать-ківщині, третю хвилю великою мірою складали освічені фахівці з міст усіх регіонів України — і Радянської України, і підпольської Галичини. Їх або привезли до нацистської Німеччини (й Ав-стрії) на примусові роботи (як остарбайтерів) під час війни, або вони втекли від наступу Ра-дянської армії. Багато з них були колишніми по-літичними і громадськими активістами антира-дянських переконань, релігійними діячами або працівниками поліції, солдатами і партизанами. Декого під час війни залучав нацистський ре-жим, дехто проти нього боровся. Розкинутих по таборах біженців у західній зоні повоєнної Ні-меччини, їх оголосили переміщеними особами (Displaced Persons; Ді-Пі), і на цій підставі на-прикінці 1940-х і на початку 1950-х років вони отримали право легально в’їжджати до США і Канади. Ця третя хвиля біженців-мігрантів осідала переважно в уже існуючих українських громадах на північному сході Сполучених Шта-тів Америки. Ті, хто рушив до Канади, не оселя-лися, як раніше, у західних преріях; вони радше осідали у містах на півдні Онтаріо — як правило, у Торонто.

Жорсткі заборони емігрувати на «капіталіс-тичний Захід», які існували у Радянському Со-юзі та його центральноєвропейських держа-вах-сателітах, приблизно на чотири наступні десятиліття практично припинили поповнення діаспори новими українськими іммігрантами. Врешті, четверта хвиля все ж таки проторила шлях до Північної Америки: спочатку, протягом 1980-х років, це була незначна за кількісними показниками еміграція з Польщi, а потім, від 1990-х і донині, але вже у великих масштабах — із незалежної України.

Українські іммігранти четвертої хвилі пере-важно потягнулися у міста на північному сході США та у провінції Онтаріо в Канаді. Більшість із цих мігрантів були високоосвіченими фахів-цями; щоправда, перед переїздом до Північної Америки майже всі вони жили й виховувалися в авторитарних країнах, де до 1989–1991 років соціально-економічний статус особи визначала меншою мірою її особиста ініціатива, а радше диктат комуністичної влади. Радянський до-свід та культурні цінності ускладнили четвер-тій хвилі не тільки успішну інтеграцію у чинні українські діаспорні організації, а й можливість акультурації в індивідуалістично орієнтованi американське і канадське суспільствa.

Про присутність етнічних українців в Ізраїлі відомо небагато. Вони є часткою великої хвилі громадян України — більше 350 тисяч, які від по-чатку 1990-х емігрували до Ізраїлю. Переважна більшість з них — єврейського походження, хоча близько 35 тисяч є етнічними українцями: або діти іммігрантів, або змішані подружжя, в яких один з партнерів вирішив емігрувати до Ізраїлю на постійне проживання. Мабуть, також є близь-ко 50 тисяч мігрантів змішаного єврейського і неєврейського слов’янського походження.

Мігранти змішаного походження, визнаючи слов’янську складову своєї ідентичності, най-частіше схильні атрибутувати її як російську, аніж як українську. Що стосується іммігрантів з етнічних українців, більшість знайшла робо-ту на фабриках та в індустрії послуг, вони пере-важно живуть у менших містах і містечках, зо-крема таких, як Рішон ле-Ціон, Ашдод, Хайфа і Беер-Шева.

Громадське і культурне життя

Українську діаспору у Північній Америці можна розглядати з перспективи розвитку, який відбу-вався у два основні етапи. Початковому етапо-ві, який збігається з першою хвилею імміграції (1880-ті роки — 1914), була притаманна бороть-ба за визначення національної ідентичності. У певному сенсі, українців було «зроблено в Америці» і Канаді. Адже коли іммігранти спер-шу прибували із західноукраїнських земель, що тоді були частиною Австро-Угорської імперії, вони називали себе «русинами» (англійською «Ruthenians»), не усвідомлюючи або лише при-близно усвідомлюючи себе українцями. Вони мали навчитися усвідомлювати себе українцями від своїх національно орієнтованих світських та релігійних лідерів, в першу чергу — беручи участь у житті світської та релігійної громад.

Тож як частина русинських іммігрантів стала національно свідомими українцями? Переважно їх своєрідне навернення було результатом освіт-ньої і культурної роботи, яку проводила низка організацій, заснованих і фінансованих самими іммігрантами. Спочатку найважливішими з них були братства, товариства взаємопідтримки, як-от Руський (пізніше — Український) народний союз у США (заснований 1894 року) та сотні читалень, просвітницьких гуртків (товариства «Просвіта»), розсіяних по компактних поселен-нях західної Канади. Такого кшталту організа-ції, засновані перед Першою світовою війнoю і після неї, включно із численними, переважно лівої орієнтації, робітничими клубами у Канаді, спонсорували широкий спектр мистецьких по-дій, відкривали мовні курси, видавали газети, журнали і книжки, робили усе можливе, аби під-нести національну українську самосвідомість й поширити знання української мови. У степових провінціях Канади національна самосвідомість поширювалася серед молоді через систему осві-ти, яка до 1920-х років (а також і пізніше) перед-бачала двомовне викладання — українською й англійською; в деяких школах на рівні провінцій та у католицьких парафіяльних школах заняття проходили на тижні або по суботах.

Наступний етап у житті української грома-ди почався у 1920-х роках, і він певною мірою триває до сьогодні. Самосвідомі українські гро-мадські організації та діячі вирішили поширити знання і розуміння своєї історичної батьківщи-ни у навколишньому суспільстві, чи то у США, чи в Канаді. Події української революційної ери (1917–1920) і спроби побудови незалежної Укра-їни мали двозначний вплив на північноамери-канську імміграцію. З одного боку, політична боротьба на батьківщині зміцнила свідомість іммігрантів з України і посилила їх гордість за свою українську ідентичність. З іншого боку, північноамериканські громади розділилися за різними політичними орієнтаціями, які виник-ли на батьківщині: відтепер націоналісти, соціа-лісти, комуністи і монархісти змагалися за при-хильність і підтримку українських мігрантів та їхніх нащадків.

Із прибуттям після Другої світової війни ве-ликою мірою національно свідомих вчених та інших професіоналів північноамериканське громадське життя отримало новий приплив інтелектуальної енергії. Ціла низка наукових інституцій, які на батьківщині було з ідеологіч-них міркувань трансформовано або попросту заборонено радянською владою, відродилися у Північній Америці, як-от Українська вільна академія наук у Канаді (рік заснування — 1949), Українська вільна академія наук у США (рік за-снування — 1950), Наукове товариство імені Та-раса Шевченка в обох країнах (рік заснування — 1947). Новоприбулі науковці сформували сере-довище кваліфікованих фахівців, деяких із них північноамериканські університети запросили викладати курси української мови та літерату-ри, здебільшого у Канаді — в університетах Ма-нітоби, Альберти, Саскачевану, Торонто. Інші обійняли постійні посади у багатьох універси-тетах і публічних бібліотеках, що відтоді поча-ли комплектувати збірні матеріалів, дотичних до Радянського Союзу, супротивника Заходу у Холодній війні. Тоді ж, у 1970-х роках, дослід-ницькі інститути та професорські посади були відкриті у Гарвардському університеті у США, а також Університеті Альберти та Торонтському університеті в Канаді.

Усі ці інституції допомогли донести до ши-рокого загалу в Америці й Канаді, що українці є окремим народом, а їхня культура варта ви-вчення. Серед найвідоміших досягнень була вдала спроба привернути увагу суспільства до Голодомору 1933 року. З нагоди 50-ї річниці цих трагічних подій (які на той час радянські мож-новладці не визнавали навіть як факт) Україн-ський науковий інститут у Гарвардському уні-верситеті започаткував низку публікацій й на-укових конференцій, які почасти підхопили й інші північноамериканські університети з про-грамами українiстики. У результаті цих зусиль багато вчених з часом визнали Голодомор як факт, і вже на початку ХХІ століття річницю Го-лодомору щороку відзначали на рівні багатьох міст, штатів, провінцій і навіть федерального уряду як історичний акт геноциду українського народу.

Релігійне життя

Попри внесок світських інституцій, саме релі-гія і церква відіграли провідну роль у підтрим-ці згуртованості української громади у Пів-нічній Америці. Саме так було під час першої хвилі українських іммігрантів перед Першою світовою війною. У ті часи церква була єдиною інституцією, де особа, на противагу відчуже-ності північноамериканського оточення, могла відчути душевний та психологічний комфорт у спілкуванні з іншими людьми, які говорили тією самою мовою і поділяли ті самі культурні цінності. Церквa, таким чином, виконувалa не тільки сакральну функцію, а й забезпечувалa доступ до «захристя» для соціальних і культур-них заходів — бенкетів, театральних вистав, за-нять початкової школи та різноманітних заходів для дорослих і молоді.

Коли громади мігрантів збільшилися, а їхні члени покращили свій загальний соціальний і економічний статус, більшими стали й церковні будівлі. Інколи українські громади викуповува-ли колишні протестантські церкви й повністю реставрували їх зсередини й почасти ззовні. На-багато частіше громади будували нові церкви, спираючись на європейські взірці. «Українська» церква у будь-якому північноамериканському містечку чи місті (яку необізнані могли сприй-мати як «російську») була добре помітною за-вдяки куполам із трираменними хрестами на-горі й інколи — блиском мозаїчної позолоти на частинах фасаду. Тож приходити до церкви було для іммігрантів та їхніх нащадків подібним до «пoвернення до України», адже церковна будів-ля опосередковано відтворювала у Північній Америці дім предків.

Навіть для невоцерковлених вірних або неві-руючих церква була — й досі залишається — міс-цем, де більшість осіб можуть глибше і сильніше відчути свою українськість. І хоч для багатьох українців відвідини церкви щотижня є рідкіс-тю, зовсім інша річ — Різдво і Великдень. У Пів-нічній Америці відвідування служби у ці свят-кові дні вважається серед українців важливим засобом публічно декларувати свою національ-ну ідентичність.

Церкві як інституції у Північній Америці не завжди велося добре. З багатьох оглядів вона опиралась численним загрозам. Ця ситуація ви-никла внаслідoк умов і в Північній Америці, і в Україні. По суті, конфесійні розбіжності, які досі існують у Північній Америці, відбивають стано-вище вдома, де переважна більшість етнічних українців є християнами східного обряду (або православними, або греко-католиками), а неве-лика частка належить до різноманітних протес-тантських течій. Коли перед Першою світовою війною перша хвиля русинських іммігрантів прибула із західноукраїнських підавстрійських земель, більшість з них, безумовно, були греко-католиками з Галичини і Закарпаття, невелика кількість буковинців були православними.

Русинських греко-католиків, втім, не вель-ми радо вітали в громадах та інституціях ка-толицької церкви, до якої русини намагались долучитися. Єпископи і священики, які стано-вили римо-католицьку ієрархію у Північній Америці, майже всі без винятку нічого не зна-ли про вірних східного обряду, що належали їхній «власній» вселенськiй церквi. Тому коли римо-католики зустріли у своєму середовищі цих дивних людей, які дотримувалися іншого католицького обряду й використовували незна-йому мову (церковнослов’янську, а не латину), писану нечитабельною азбукою, й чиї священи-ки могли одружуватися й мати дітей, вони жах-нулися. Правила Католицької церкви не тільки вимагали від кожного священика дотримувати-ся целібату, вони також передбачали, що кожен священик у будь-якій єпархії підпорядкований чинному єпископу цієї єпархії. Спочатку римо-католицькі єпископи у США та Канаді відмов-лялися визнавати русинських греко-католиць-ких священиків, яким заборонили справляти таїнства (хрещення, причастя) і навіть ховати вірних своєї громади на католицьких цвинта-рях. Одним словом, русини-греко-католики у Північній Америці були ізгоями у власній Като-лицькій церкві.

Священики і миряни, які відмовлялися кори-тися вимогам римо-католицьких ієрархів, ви-казували своє незадоволення, приєднуючись до єдиної доступної альтернативної церкви східно-го обряду — Православної. У Північній Амери-ці це означало Російську православну церкву, громади якої почали різкo зростати саме за-вдяки напливу русинів, себто греко-католиків з Австро-Угорської імперії. Деякі греко-католики віддавали перевагу місцевим римо-католиць-ким парафіям, до яких вони могли би приєдна-тись (особливо до таких, де було багато поляків і словаків). Втім, інших греко-католиків, які мешкали у компактних поселеннях канадських прерій, місіонери переконували долучатися до протестантських церков, ба навіть до унікальної протестантської форми християнства східно-го обряду, «зробленого у Канаді» — Незалежної грецької церкви.

Хоча статус греко-католиків поступово по-кращувався (вони отримали власного єпископа 1908 року в США і 1912 року — в Канаді), від-чуття постійної зовнішньої загрози не зникло. Цього разу причиною були політичні потрясін-ня «на материку», де після більшовицької ре-волюції 1917 року в Радянській Україні церкви української орієнтації потрапили під дискри-мінацію, а з часом були заборонені. Зокрема, це стосувалося Української автокефальної право-славної церкви, забороненої у Східній Україні 1930 року, та Греко-католицької церкви, заборо-неної у Західній Україні у 1946–1949 роках.

Внаслідок радянських репресій українські церкви могли вижити тільки в діаспорі. Най-більші парафії діаспорних українських католи-ків (так після Другої світової війни називали греко-католиків) та православних існували у Північній Америці, a осідок ієрархів Україн-ської автокефальної православної церкви було розташовано, власне, у США — у Баунд-Бруку, штат Нью-Джерсі. Iз повоєнною третьою хви-лею іммігрантів та їхніх нащадків oбидві церкви зазнали напливy вірних. У Галичині, яка до того була під Австрією і Польщею, Греко-католицька церква стала бастіоном українського національ-ного духу. Відтоді у повоєнній Північній Амери-ці й Українська греко-католицька й Українська автокефальна православна церкви перетвори-лися на інституції, які прищеплювали україн-ським американцям й українським канадцям розуміння, що саме церква захищає релігійні традиції предків, яким вдома, під радянським урядуванням, загрожує знищення. По суті, гре-ко-католицьке або православне віросповідання або хоча б формальна приналежність до цих церков стала — і досі залишається — централь-ним складником української етнічної ідентич-ності у Північній Америці.

Економічне життя та взаємодія з євреями

Оскільки євреї та українці у діаспорі нерідко живуть по сусідству, особливо на північному сході США, не дивно, що обидва народи вза-ємодіють в економічній сфері. Особливо такою взаємодією відзначені першi двa етапи іммі-грації (від 1880-х до початку Другої світової війни), коли у центральних районах багатьох північно-східних американських містечок і міст зазвичай траплялись маленькі крамнички, а з часом й універмаги, власниками яких були євреї, а постійними покупцями — українці, не з якихось особливих причин, а просто тому, що це було звичкою економічної поведінки на батьківщинi.

Українськi іммігранти третьої хвилі з Ді-Пі (переміщених осіб), які прибули після Другої світової війни i яких вирізняло гостре почут-тя своєї національної ідентичності і високий рівень самосвідомості, привезли з собою орга-нізаційні навички, здобуті у підавстрійській і підпольській Галичині. І тому, замість того, щоб залежати від фінансових інституцій, власника-ми яких були євреї або будь-які інші американ-ські чи канадські особи й організації, галицькі українські іммігранти створили власну широку мережу кредитних спілок і товариств взаємодо-помоги (деякі з яких вже існували у Північній Америці). Ці товариства надавали позики но-вим підприємствам або спонсорували розши-рення бізнесів у містах, допомагали придбати сільськогосподарськe обладнання або забезпе-чували іпотеку на купівлю житла. Багато з цих кооперативних організацій ще й досі існують в містах і містечках Північної Америки, де їх легко знайти за кириличними (точніше — дво-мовними) вивісками, а інколи — за синьо-жов-тим прапором над входом.

Клацніть тут, щоб отримати пдф-файл цілої книги.