Розділ 10.3: «Євреї та українці. Тисячоліття співіснування»

У відзначеній нагородою книзі «Євреї та українці. Тисячоліття співіснування» розглянуто розвиток стосунків між цими двома народами України протягом століть.

У другому виданні історію українців та євреїв викладено у 12 тематичних розділах. Серед обговорюваних тем — географія, історія, економічне життя, традиційна культура, релігія, мова й видання, література й театр, архітектура й мистецтво, музика, діаспора та сучасна Україна до моменту злочинного вторгнення Росії в Україну 2022 року.

Автори розглядають багато спотворених взаємних стереотипів, хибних уявлень й упереджень українців і євреїв та кидають нове світло на вкрай суперечливі моменти українсько-єврейських відносин. У книзі стверджується, що історичний досвід в Україні не лише розділював етнічних українців і євреїв, а й зближував їх.

Виклад споряджено 335 повноколірними ілюстраціями, 29 мапами й кількома текстовими вставками, які пояснюють конкретні явища чи розглядають спірні питання.

Співавторами видання є Павло-Роберт Маґочій, завідувач кафедри українознавчих студій Торонтського університету, та Йоханан Петровський-Штерн, професор юдаїки та історії Північно-Західного університету. Спонсором видання виступила «Українсько-Єврейська Зустріч» за підтримки уряду Канади.

Дотримуючись давньої літературної традиції, протягом наступних кількох місяців UJE серіалізує книгу «Євреї та українці. Тисячоліття співіснування». Щотижня ми представлятимемо фрагмент із цього видання, сподіваючись, що читачі дізнаються більше про захопливу Україну й про те, як етнічні українці співіснували зі своїми сусідами-євреями. Ми переконані, що це знання допоможе протистояти фальшивим наративам про Україну, які підживлюються російською пропагандою і все ще надто поширені в усьому світі сьогодні.

Розділ 10.3

Вплив української діаспори

Канада та США

Статус українців у Сполучених Штатах і Канаді залежав від відповідного впливу українських іммігрантів на суспільство, що їх прийняло. Основний чинник змін у статусі діаспорної громади — відносний розмір групи. Нині кількість осіб, офіційно зареєстрованих як українці, i в Канаді, і в США — близько мільйона. Це означає, що у Канаді на кожні 35 мешканців один має українське походження, тоді як у США це співвідношення — один із 350.

Окрім того, що українці не створили кількісної переваги в США, вони також не утворили у Сполучених Штатах критичної маси в жодній галузі, отож не змогли сформувати потужного блоку голосів, який був би відчутним для американських політичних партій, хоча б на муніципальному рівні. З іншого боку, у Канаді принаймні з 1920-х років українці стали силою, на яку зважали не тільки на рівні місцевих громад, а й також на рівні провінцій. Політики українського походження, які з політичних міркувань відкрито себе визнають українцями, були і є чимось звичним у канадській політиці — на рівні прем’єрів, заступників губернаторів, урядовців, депутатів місцевих рад провінцій Альберта, Манітоба й Саскачеван, а також парламентарів федерального рівня й пожиттєвих сенаторів в Оттаві. У 1990-х роках найвищу посаду в країні — генерал-губернатора Канади, представника королеви — обіймав Рей Гнатишин, канадський політик українського походження. Тож майже усе минуле століття українці були важливим чинником канадського політичного життя.

Важко уявити більшу різницю стосовно статусу українців, ніж між Канадою та Сполученими Штатами. Окрім мізерної кількості українців відносно загальної кількості населення США та їхньої обмеженої присутності на політичній арені, американське суспільство, чи то у медіа, чи то в інших аспектах публічного дискурсу, традиційно не визнавало навіть існування українців як окремої нації. Донедавна звичним був такий сценарій. Знайомий американець запитує: «Якого ви походження?» й отримує відповідь: «Українського». Наступна репліка була чимось на кшталт: «Ага, то ви росіянин!». Ситуація поволі змінювалася від 1991 року: незалежна Україна мала власні олімпійські команди, Помаранчева революція 2004 року широко висвітлювалася в американських медіа, а популярні телепрограми іноді згадували українців і навіть «українську мафію». Однак хибне припущення, нібито українці та росіяни — це те саме, у США ще не відійшло у минуле.

Беручи до уваги малозначні демографічні реалії й упереджене сприйняття українців, не дивно, що американська українська громада мала обмежений вплив, або й жодного реального впливу на політичне життя Сполучених Штатів. Не мали українці США ніякого впливу i на зовнішню політику країни стосовно історичної батьківщини українців. Не можна сказати, що американські українські активісти не пробували якось змінити таку ситуацію. Вони займалися лобіюванням у Вашингтоні наприкінці Першої світової війни, намагаючись здобути підтримку незалежній Україні або сприяти бажаній розв’язці українсько-польської війни за Галичину. Проте їхні антипольські та антирадянські погляди не знайшли ніякого відгуку серед американських політиків, особливо протягом Другої світової війни, коли Сполучені Штати були союзниками Радянського Союзу.

Єдиним періодом, коли політичних активістів з американських українців нарешті почули й коли вони досягли деяких своїх цілей, була початкова стадія Холодної війни. Лобістські зусилля Українського конгресового комітету Америки у Вашингтоні — заснованої незадовго перед тим (1944 року) парасолькової інституції, здається, принесли результати на початку 1950-х років, коли американський уряд дозволив антирадянським переміщеним особам — Ді-Пі (Displaced Persons), близько 50 тисяч з яких були українцями, переїхати до США. Щоправда, деякий час потому Український конгресовий комітет Америки й заснований згодом (1967 року) Світовий конгрес вільних українців перетворилися на головний біль американських політиків, які займалися міжнародними відносинами. Урядовці та їхні радники (зокрема, нове покоління американських фахівців із проблем Росії) із недовірою, яка постійно посилювалася, ставилися до крайніх, як вони вважали, антирадянських поглядів та непотрібної провокаційності громадських протестів американських українських активістів під офісами дипломатичних місій у Вашингтоні й Нью-Йорку, а надто у 1970–1980-х роках, коли на порядку денному американської зовнішньої політики було послаблення напруженості у відносинах із Радянським Союзом. В останні місяці існування Радянського Союзу американські українці постали перед новою реальністю, коли президент Джордж Буш-старший під час кількагодинних відвідин Радянської України у серпні 1991 року виступив із промовою, яка увійшла в історію як «Котлета по-київськи» («Chicken-Kyiv speech»); він закликав українців відмовитися від екстремальних вчинків й натомість залишатися у вже вкрай розхитаній радянській державі. І лише від часів української незалежності американські українці здобули певний реальний вплив на свій уряд — чи то через роботу із Конгресовим українським підрозділом, чи через дорадчу роботу американських українських активістів і фахівців, які виступали перед різними конгресовими комітетами та урядовими органами у Вашингтоні.

Натомість канадські українці користувалися більшим успіхом у просуванні своєї точки зору й обстоюванні своїх інтересів на різних рівнях канадського суспільства. Активісти Конгресу українців Канади — парасолькова група організацій, заснована з ініціативи федерального уряду Канади 1945 року, успішно переконала урядовців Оттави дозволити в’їзд і постійне проживання українським воєнним біженцям. Серед них були й певні групи та особи, які, цілком можливо, служили на боці нацистської Німеччини. Ще впливовішою була роль канадських українців у формулюванні політики мультикультуралізму. Ця політика, яку впровадили у 1970-х роках, заохочувала федеральний уряд та уряди провінцій забезпечувати державне фінансування україномовних освітніх програм та засад, покликаних зберігати і розвивати українську етнокультурну ідентичність у Канаді. Беручи до уваги усі ці заходи, не дивно, мабуть, що Канада була країною, яка разом із Польщею першою після проголошення Україною незалежності у серпні 1991 року офіційно визнала нову державу.

Вплив єврейської діаспори

Північна Америка та Ізраїль

Невдовзі після того як східноєвропейські євреї заснували свої різноманітні ландсманшафтн (земляцтва), у різних містах Північної Америки постали парасолькові організації, які опікувалися насамперед відносинами між євреями та неєвреями. Однією з найперших таких організацій був Американський єврейський комітет, заснований 1906 року для лобіювання внутрішніх єврейських питань у Сполучених Штатах, як-от антиєврейські законодавчі антиімміграційні обмеження, освітні квоти та антисемітизм. Після Першої світової війни новостворений Американський єврейський розподільчий комітет мав на меті забезпечити соціальною допомогою нововідновлені єврейські громади в Європі. Згодом, протягом Другої світової війни, для допомоги біженцям під час Голокосту було створено Єврейську раду благодійників.

У 1960-х постало кілька організацій — від радикальної Ліги захисту євреїв до поміркованого Американського комітету допомоги радянським євреям, метою яких було покращити становище радянських євреїв та допомогти їм в їхній боротьбі за право емігрувати за кордон. У Канаді також з’явилися подібні організації, зокрема — впливовий Канадський єврейський конгрес, заснований 1919 року. Спочатку він зосереджувався на боротьбі з антисемітизмом, проте з часом став провідною лобістською організацією. Пізніше Конгрес підсилила одна з найефективніших проізраїльських груп у світі — заснована 1967 року Канадська сіоністська федерація Hadassah-WIZO. Федерація займалася масштабними кампаніями зі збору коштів для потреб ізраїльського суспільства, особливо в галузі медицини, боролася з антиізраїльськими бойкотами, а також просувала низку проектів соціальної допомоги.

Серед головних проблем на порядку денному єврейських організацій було питання єврейської освіти. Адже навіть у XX столітті євреям було заборонено обіймати професорські посади у багатьох американських коледжах та університетах. Це становище почало змінюватися наприкінці 1930-х років, коли провідного літературного критика єврейського походження Лайонела Трилінга призначили професором факультету англійської літератури Колумбійського університету у Нью-Йорку. Упродовж цього ж десятиліття з’явилося більше можливостей для академічного розвитку єврейських студій в Америці: у Колумбійському університеті було вперше відкрито кафедру єврейських студій, яку очолив всесвітньо відомий єврейський історик Сало Барон, виходець з Галичини. Його соціальна історія євреїв у сімнадцяти томах та тритомна історія єврейської громади певною мірою сформували напрями сучасних єврейських історичних студій.

Наприкінці 1960-х років професори в галузі єврейських досліджень стали нормою для американських та канадських загальноосвітніх університетів, а предмет їхніх досліджень — невід’ємною частиною багатьох інституцій вищої освіти. З’явилися в Сполучених Штатах (дещо раніше) й навчальні інституції іншого плану, пов’язані суто з провідними релігійними течіями юдаїзму, а саме: університет реформованого юдаїзму під назвою Hebrew Union College (1875), університет консервативного напрямку в юдаїзмі — Jewish Theological Seminary of America (1886), Yeshiva University (1886), пов’язаний із сучасною ортодоксією, а також найновіший з усіх реконструктивістський Rabbinical College (1968). Окрім програм, потрібних для посвячення у рабини, ці навчальні заклади також готували студентів у галузі гуманітарних, суспільних, прикладних і природничих наук.

Що ж до політичних уподобань, прибуття радянських євреїв в останні десятиліття XX століття істотно змінило виборчі тенденції східноєвропейської єврейської діаспори. У Канаді 40% євреїв середнього віку голосують за консерваторів і 30% — за лібералів, тоді як серед молодших євреїв пропорції зворотні: 20% голосують за консерваторів і 40% — за лібералів. У Сполучених Штатах більшість євреїв традиційно голосує за демократів, зокрема через прихильну позицію Демократичної партії до програми медичного страхування Medicare та інших питань соціального забезпечення. Проте на початку XXI століття багато радянських єврейських іммігрантів перейшли на бік республіканців, переважно через прихильну позицію Республіканської партії стосовно Ізраїлю та через незадоволення риторикою лівого крила американських демократів — з її постійним посиленням доволі сумнівної соціалістичної та антиізраїльської орієнтації.

В Ізраїлі єврейські та неєврейські іммігранти з колишнього СРСР складають приблизно 17% усього єврейського населення країни. Тобто вони стали істотною частиною електорату, на яку зважають у примхливому світі ізраїльської політики. Спочатку євреї з України і колишнього Радянського Союзу загалом увійшли в ізраїльську політику, формуючи партії з місцевим порядком денним. Однак на початку XXI ст. вони розширили спектр свого політичного бачення, зосереджуючись на проблемах, важливих для ізраїльського суспільства загалом. Хоча деякі радянські євреї підтримували ізраїльське демократичне і соціалістичне ліве крило, багато хто з них схилявся до підтримки правоцентристських партій, як-от Лікуд та Ісраель Бейтейну («Наш дім — Ізраїль»). Тож не дивно, що провідні політики, як-от Беньямін Нетаньягу та Авігдор Ліберман, великою мірою покладались і покладаються на політичну підтримку недавніх іммігрантів (олім) з України, Молдови, Білорусі, Росії та центральноазійських республік колишнього Радянського Союзу.

Від заснування Ізраїлю 1948 року багато євреїв з України відіграли вельми помітну роль на ізраїльській політичній сцені. Троє з них — Моше Шарет, Леві Ешколь і Голда Меїр — були прем’єр-міністрами, а двоє — Іцхак Бен-Цві та Ефраїм Кацир (Качальський) — президентами Ізраїлю. Нещодавно декілька інших вихідців з України обіймали важливі посади в ізраїльському уряді. Серед найхаризматичніших з них — Натан (Анатолій) Щаранський з Донецька, дисидент, який за свою правозахисну діяльність відбув повні вісім років покарання у радянських в’язницях. У 1990-х роках, після переїзду в Ізраїль, він заснував партію Ісраель ба-Алія («Ізраїль на підйомі»), був депутатом парламенту, міністром уряду, очолював Єврейське агентство (Сохнут). Серед інших вихідців з України були Юлій Едельштейн — провідний сіоніст і колишній радянський отказник з Чернівців, депутат парламенту і міністр у кількох урядах Ізраїлю, Фаїна Кіршенбаум зі Львова — чільна активістка партії Ісраель Бейтейну і депутатка парламенту, а також Зеєв Елькін з Харкова — історик, який пішов у політику, належав до кількох ізраїльських партій і навіть очолив широку політичну коаліцію у парламенті Ізраїлю — кнесеті.

Взаємодія з етнічними українцями

Упродовж десятиліття одразу по Другій світовій війні окремі євреї у Північній Америці та Європі намагалися подолати бар’єр між етнічними українцями та євреями у діаспорі, а також чинили опір спробам нацькувати народи один на одного. 1953 року юрист-міжнародник Рафаель Лемкін, американський єврей з Польщі, який свого часу навчався у Львові, виступив із промовою у Манхеттен-центрі Нью-Йорка на пам’ять 20-річчя Голодомору в Україні. За десять років до того, у 1943-му, Лемкін вперше ужив слово «геноцид», щоб означити винищення народу за суто його етнічною ознакою. І тепер він класифікував український Голодомор як акт геноциду.

На початок 1960-х років українські та єврейські інтелектуали, переважно у Канаді, Ізраїлі та США, дійшли до усвідомлення того, якою мірою ці два народи виявились ключовим чинником у боротьбі за майбутню незалежну Україну. Звичайно, у діаспорі діяло чимало українських емігрантів, які й далі трималися поглядів Дмитра Донцова — міжвоєнного радикального націоналістичного мислителя, який, мешкаючи після Другої світової війни у Канаді, продовжував просувати ідею України як демократичної країни, де політичні права мають винятково етнічні українці. На противагу його баченню, представники нового покоління українських інтелектуалів прийняли ідеї іншого політичного мислителя міжвоєнної діаспори — ліберального націоналіста В’ячеслава Липинського, який бачив майбутнє незалежної України як монархії, проте організованої на кшталт англосаксонської багатонаціональної держави.

Наслідуючи Липинського, деякі українські активісти з американської зони в Німеччині, починаючи від 1960-х років, намагалися налагодити співпрацю між етнічними українцями та євреями. Особливо активними у цьому були діячі, пов’язані з Українським вільним університетом у Мюнхені, радіо «Свобода»/«Вільна Європа» та щомісячним журналом «Сучасність». Наприклад, «Сучасність» — мабуть, найвпливовіший інтелектуальний часопис української діаспори другої половини XX століття, особливо за часів Івана Кошелівця, регулярно публікував статті авторів-євреїв про досвід колишніх в’язнів сумління (Йосифа Менделевича, Ізраеля Кляйнера, Авраама Шифріна, Якова Сусленського), про єврейську літературу (Йозефа Рота, Ісаака Бабеля), мистецтво, театр (Соломона Міхоелса), про єврейські дослідження (Мойсея Береговського), а також про єврейсько-українські відносини загалом, зокрема й про важливі постаті минулого й сучасності, які підтримували діалог двох народів — Соломона Ґольдельмана, Арнольда Марголіна, Зиновія Антонюка та Євгена Сверстюка.

В Ізраїлі ця нова тенденція виявлялася у діяльності групи громадських активістів, які 1981 року заснували Товариство єврейсько-українських відносин, дописували у журнал «Діялоги» за редакцією єврея-українофіла Якова Сусленського. У цю групу входили колишні радянські дисиденти, сіоністи-підпільники, в’язні, які «відкрили» Україну, українську мову і культуру саме завдяки своїм товаришам по ув’язненню — за часів, коли вони відбували покарання у ГУЛАГах разом з українськими націоналістами. Ці активісти всіляко намагалися продемонструвати мешканцям Ізраїлю з кіл колишньої радянської інтелігенції, що в українській літературі, політиці й культурі споконвіку існували помітні філосемітські тенденції, а також робили численні спроби, аби переконати російськомовних ізраїльтян, що антисемітські ексцеси в Україні не завжди й не обов’язково здійснювали й організовували етнічні українці, що українцям та євреям, які є жертвами імперської політики, притаманний спільний культурний та історичний досвід.

Від середини 1980-х до середини 1990-х років ця неформальна та неафілійована група добивалася від ізраїльських можновладців визнання унікальної ролі тих українських націоналістів, які протягом Другої світової війни опиралися і більшовикам, і нацистам та які не вчиняли злочинів проти євреїв у Західній Україні. Сусленський і його товариші також розпочали міжнародну кампанію, аби переконати керівників ізраїльського Музею Голокосту «Яд Вашем» визнати греко-католицького митрополита Андрея Шептицького Праведником народів світу. Хоча їм це не вдалося, їхні зусилля привернули міжнародну увагу до цієї все ще не вирішеної проблеми та спонукали дослідників і мислителів у діаспорі та у пострадянській Україні переосмислити роль українських національних лідерів під час Другої світової війни, що їх радянські історики й надалі зображували як вбивць та сповнених ненависті до євреїв нацистських маріонеток. Редагований Сусленським журнал «Діялоги» навіть здійснив відважний вчинок: опублікував повний спектр суперечливих поглядів на судовий процес над Іваном Дем’янюком в Ізраїлі (див. розділ 12).

Багато етнічних українців, які оселялися в Ізраїлі від початку 1990-х, останніми роками заснували цілу низку діаспорних організацій. Серед них — Союз українців Ізраїлю, Український інформаційний центр, а зовсім нещодавно — Товариство ізраїльських друзів України. Через розмаїту діяльність — концерти, лекції, фестивалі, інтернет-сайти — ці організації прагнуть просувати розуміння України й української культури серед широких культурних осередків ізраїльського суспільства.

Ізраїльтяни-ашкеназі сприймали цих порівняно нових ізраїльських українців із симпатією, визнаючи спільне із ними європейське коріння. З іншого боку, ізраїльтяни-сефарди часто відгукувалися про новоприбулих етнічних українців як про чужинців, яких вони не вважали (як і євреїв-ашкеназі) справжньою частиною єврейського народу, якому обітована була Земля Ізраїлю. Попри це й посольство України, й уряд Ізраїлю підтримували етнічних українців країни, фінансуючи різноманітні культурно-просвітницькі інституції на кшталт Асоціації українських іммігрантів Ізраїлю.

Українське літературне життя в Ізраїлі пульсує завдяки роботі перекладачів, які докладаються до справи українсько-єврейського порозуміння публікаціями праць провідних українських та єврейських письменників у перекладах на іврит або українською. Дописувачі двох україномовних часописів — «Соборність» і «Відлуння» є маленьким островом української мови і культури в Ізраїлі. Втім, вони існують переважно ізольовано від більшої громади євреїв радянського походження й усе ще мусять поодинці доводити ізраїльському істеблішменту, зазвичай зверненому до російських літературних і культурних інституцій, важливість своїх україноцентричних культурних устремлінь. Дещо інтегрованішими в ізраїльське суспільство, хоча й у вузькій сфері академічного життя, є різноманітні університетські проекти, які займаються Україною та євреями з України. Ізраїльські вчені в Єврейському університеті Єрусалима та у Тель-Авівському університеті, поміж інших, впродовж останніх двох десятиліть опублікували дослідження, зокрема з аспектів середньовічної і ранньомодерної (слов’янської) історії і культури на українських землях, а 1993 року для вчених, зацікавлених українською тематикою, було засновано Ізраїльську асоціацію українських досліджень.

У Північній Америці взаємозацікавленість та зближення українців та євреїв має тривалу традицію. Наприкінці 1960-х років на сторінках американського журналу «Jewish Social Studies» розпочалася жвава дискусія між українськими та єврейськими істориками (Тарасом Гунчаком і Зосею Шайковським) про долю євреїв наприкінці Першої світової війни, з особливим акцентом на проблемі єврейських погромів за часів Петлюри та його уряду. Тоді, 1983 року, у канадському Університеті Макмастерс відбулася епохальна наукова конференція стосовно цілого спектра історичних стосунків між євреями та українцями. Конференцію організували український та єврейський канадські історики Петро Потічний і Ховард Астер, а участь взяли вчені та літературні діячі з Канади, США та Ізраїлю. Дискусії, пізніше опубліковані окремою монографією, підняли кілька нерозв’язаних проблем, стосовно яких представники різних поколінь двох народів не могли дійти згоди. Попри труднощі порозуміння, організатори конференції Потічний та Астер залишилися переконаними у подібності українського та єврейського історичних досвідів. Саме ця переконаність, випробувана реальністю, спонукала їх окреслити історичний досвід євреїв та українців як «дві самотності».

Концепція «двох самотностей» визначила наступну чверть століття єврейсько-українського діалогу. Попри все, суперечливі матеріали конференції у Макмастерсі, опубліковані та поширені, відкрили низку тем і підтем, що ними раніше нехтували через загалом русоцентричний підхід більшості північноамериканських та ізраїльських вчених, які займалися історією Росії та Радянського Союзу. Діалог, розпочатий на макмастерській конференції, продемонстрував, що фахівці-історики, громадські діячі і мислителі у діаспорі могли дійсно допомогти примиренню історичних наративів двох народів, особливо якщо співучасники міжетнічного діалогу були здатні вийти за межі етноцентричних стереотипів «іншого» — єврейського та українського. Особливо важливим з цього огляду був розпад Радянського Союзу: це уможливило доступ до архівних матеріалів в Україні та Росії, тривалий час закритих для українських і зарубіжних фахівців. Практичні реалії у поєднанні з деполітизацією історичних студій та запровадженням нових дослідницьких методологій (наприклад, постколоніальної теорії) створили позитивну інтелектуальну атмосферу для нового етапу українсько-єврейського діалогу.

Вплив української діаспори на Україну

Вплив української діаспори в Україні та єврейської діаспори на суспільно-політичне життя в Ізраїлі виявлявся у багатьох сферах — чи то в громадському житті, економічних відносинах, релігії, культурі, чи то в освіті. Інтенсивність та ефективність цього впливу у будь-якій із цих сфер залежали від політичної ситуації на історичній батьківщині та того, наскільки відкритою була Україна для зовнішніх впливів.

Громадське та економічне життя

Перша хвиля іммігрантів у Північну Америку перед Першою світовою війною залишалася у тісному контакті зі своїми родинами та селами на західноукраїнських землях. Ці відносини за природою своєю були переважно економічними. Нерідко іммігранти, попрацювавши певний час, поверталися додому. Часто заробітчани впродовж років перед Першою світовою війною кількаразово виїздили на роботу за океан, привозячи додому заощадження, аби купити землю. Більшість же, залишаючись за кордоном, надсилали додому частину заробітку для батьків або дружин. Такі грошові перекази збільшували доступність капіталу у селах, допомагали покращити тамтешнє економічне становище, хоча водночас і піднімали ціни на землю.

Поки в Україні у міжвоєнні роки окремі сім’ї отримували фінансову підтримку, товариства та громадські іммігрантські організації проводили у громадах кампанії зі збору коштів на допомогу політичним та економічним справам на батьківщині. Прикладами фінансової підтримки були перекази резервних фондів для відкриття офісів екзильного уряду Західноукраїнської Народної Республіки у Відні 1920 року або допомога, яку українські благодійні, освітні та політичні інституції у підпольській Галичині отримували у 1930-х роках від американських Українських злучених організацій. Коли наприкінці Другої світової війни радянська влада заборонила будь-яку зовнішню фінансову допомогу на українських землях, діаспорні організації спрямували діяльність на інше, наприклад, допомагаючи біженцям з таборів Ді-Пі (переміщеним особам) в Європі іммігрувати до Сполучених Штатів і Канади або політичним емігрантам, які мешкали переважно у повоєнній Німеччині та Великобританії, співпрацюючи із західними контррозвідувальними службами, аби відродити антирадянський повстанський рух в Україні.

До кінця 1980-х років єдиним засобом мати відносини з історичною батьківщиною був культурний зв’язок, який підтримували переважно українські діаспорні групи лівого спрямування (особливо з Канади), біля яких ще з 1930-х років упадали радянські діячі. Від 1960-х років певному відсотку антинаціоналістично налаштованих канадських та американських лівих дозволили відвідувати Радянську Україну, й деякі з них навіть критикували радянську політику — чи щодо української мови, чи щодо радянського вторгнення у Чехословаччину у 1968 році.

Із багатьох причин українська діаспора виявилася спроможною бодай якось істотно вплинути на історичну батьківщину лише напередодні того, як Україна здобула незалежність 1991 року, й одразу після цього. Наприкінці 1980-х років кількість діаспорних українців, які почали відвідувати Радянську Україну, постійно зростала. Гості з-за кордону надавали моральну й фінансову підтримку демократичним течіям, як-от «Рухові», що на той час був на передовій боротьби за незалежну державу. Після здобуття незалежності кілька діаспорних українців «повернулися додому», де вони отримали посади професійних радників нового уряду, а також засновників або провідних діячів низки неурядових організацій, покликаних допомогти Україні в її переході до ринкової економіки та громадянського суспільства, заснованого на демократичних принципах. Певна кількість успішних американських та канадських українських підприємців відчули, що вони також, можливо, здатні допомогти — поєднуючи свої українські патріотичні почуття із бізнесовими інтересами. Щоправда, рано чи пізно більшість діаспорних інвесторів виїхали з країни, яка не змогла надати безпечне середовище для ділових практик західного типу.

Релігія

Релігія та церква завжди були важливою частиною діаспорного життя, проте їх вплив на батьківщину був обмеженим. Серед українських греко-католиків Північної Америки, які належали до першої хвилі імміграції, перед Першою світовою війною поширився рух «повернення до православ’я». Це явище невдовзі вплинуло й на материкову Україну. Деякі «навернені» у православ’я іммігранти, повернувшись додому, привозили гроші й книжкові видання задля того, щоби переконати своїх греко-католицьких родичів та друзів у перевазі однієї релігії над іншою. Як наслідок, в Україні виник ще один рух «повернення до православ’я», і часто саме в тих селах південної Галичини і Закарпаття, до яких поверталися «американці». Греко-католицькі громадські діячі та священики на західноукраїнських землях були настільки стривожені, що закликали австро-угорську владу втрутитися у ситуацію. У відповідь уряд порушив проти православних вірних кілька справ про так звану державну зраду (1905, 1913, 1917), багато з них отримали звинувачувальний вирок і за свою віру провели певний час за ґратами. Проте православний рух не було знищено: він навіть зростав після Першої світової війни, коли частина південної Галичини і Закарпаття перейшли під Польщу і Чехословаччину.

Війна, політичні зміни й особливо репресії радянської влади аж до останніх років Радянського Союзу унеможливлювали будь-який діаспорний релігійний вплив на батьківщину. Врешті-решт, заборонена Українська греко-католицька церква та Українська автокефальна православна церква наприкінці 1980-х років відновили свій легальний статус та впродовж кількох років ієрархи цих церков (що до того були у Римі та у Нью-Джерсі) повернулися в Україну назавжди.

Починаючи від 1990-х років діаспорні громади як українських греко-католиків, так і автокефальних православних вирізнялись неабиякою щедрістю, збираючи кошти на будівництво нових семінарій та церков в Україні, тоді як багато молодих священиків, народжених і освічених у діаспорі, приїхали в Україну — на тимчасових або постійних засадах — допомагати у підготовці нового покоління священиків і релігійних лідерів. Найвизначнішим прикладом діаспорного впливу було відновлення у Західній Україні довоєнної Львівської богословської академії (від 2006 року — Український католицький університет). Очолюваний і великою мірою укомплектований українцями й неукраїнцями із Заходу, львівський Український католицький університет успішно впровадив стандарти університетів Північної Америки, зокрема англійську мову викладання поруч з українською, а також програми єврейських студій, які втілилися завдяки підтримці канадського благодійника Джеймса Темертея.

Освіта і наука

Незалежна Україна дозволяла й інколи заохочувала діаспорну допомогу та залучення до освітніх і наукових інституцій. Починаючи від 1990-х років керівники двох відновлених історичних шкіл вищої освіти — Києво-Могилянської академії та Острозької академії подавали запити й отримували істотне фінансування від українських благодійників із Північної Америки, що уможливило їхнє перетворення на університети. Обидва університети запрошують на роботу професорів з Північної Америки та вживають англійську як мову викладання поруч з українською.

Північноамериканські центри українських студій, особливо в Університеті Альберти, Торонтському університеті, Гарвардському університеті, від 1990-х років започаткували численні програми обміну, видавничі проекти, спільні засади з українськими університетами, а також допомогли заснувати кілька інститутів у Національній академії наук України у Києві. Намагаючись покращити інтелектуальний клімат України загалом, один із підприємливих діаспорних вчених з Гарварду, Григорій Грабович, заснував видавництво у Києві, яке, окрім іншого, видає україномовний часопис «Критика» на взірець «The New York Review of Books». Хоча і без зв’язків з університетами, інші діаспорні активісти започаткували Канадсько-українську парламентську програму за підтримки уряду Канади, метою якої є щорічне ознайомлення 30-40 молодих українців із західними демократичними практиками врядування.

Клацніть тут, щоб отримати пдф-файл цілої книги.