Розділ 10.4: «Євреї та українці. Тисячоліття співіснування»

У відзначеній нагородою книзі «Євреї та українці. Тисячоліття співіснування» розглянуто розвиток стосунків між цими двома народами України протягом століть.

У другому виданні історію українців та євреїв викладено у 12 тематичних розділах. Серед обговорюваних тем — географія, історія, економічне життя, традиційна культура, релігія, мова й видання, література й театр, архітектура й мистецтво, музика, діаспора та сучасна Україна до моменту злочинного вторгнення Росії в Україну 2022 року.

Автори розглядають багато спотворених взаємних стереотипів, хибних уявлень й упереджень українців і євреїв та кидають нове світло на вкрай суперечливі моменти українсько-єврейських відносин. У книзі стверджується, що історичний досвід в Україні не лише розділював етнічних українців і євреїв, а й зближував їх.

Виклад споряджено 335 повноколірними ілюстраціями, 29 мапами й кількома текстовими вставками, які пояснюють конкретні явища чи розглядають спірні питання.

Співавторами видання є Павло-Роберт Маґочій, завідувач кафедри українознавчих студій Торонтського університету, та Йоханан Петровський-Штерн, професор юдаїки та історії Північно-Західного університету. Спонсором видання виступила «Українсько-Єврейська Зустріч» за підтримки уряду Канади.

Дотримуючись давньої літературної традиції, протягом наступних кількох місяців UJE серіалізує книгу «Євреї та українці. Тисячоліття співіснування». Щотижня ми представлятимемо фрагмент із цього видання, сподіваючись, що читачі дізнаються більше про захопливу Україну й про те, як етнічні українці співіснували зі своїми сусідами-євреями. Ми переконані, що це знання допоможе протистояти фальшивим наративам про Україну, які підживлюються російською пропагандою і все ще надто поширені в усьому світі сьогодні.

Розділ 10.4

Вплив єврейської діаспори на Україну

Громадське та економічне життя

Упродовж перших трьох десятиліть XX століття єврейські іммігранти у Сполучених Штатах і Канаді надсилали частку своїх невеличких заощаджень родичам у підросійській, а згодом підпольській і підрадянській Україні. Ці перекази були істотною допомогою єврейським родинам (та українській економіці загалом), особливо у 1920-х роках, тобто після людських і матеріальних втрат Першої світової війни, громадянської війни, погромів і голоду 1921 року — тих подій, що зруйнували життя громад та підточили добробут євреїв у колишній підросійській Україні.

Намагаючись зарадити занепаду єврейського життя після громадянської війни і злиднів початку 1920-х років, десятки лівих організацій у Сполучених Штатах, Канаді та Аргентині забезпечували допомогу єврейським сиротинцям та школам, а релігійні організації надсилали борошно й продукти як подарунки на Песах. Починаючи від 1924 року Американський об’єднаний розподільчий комітет (Джойнт) заснував підрозділ — Агро-Джойнт, який безпосередньо спонсорував програму переселення євреїв у новостворені колгоспи на півдні України та у північному Криму (див. мапу 20). Джойнт надсилав сотні одиниць сільськогосподарської техніки і тракторів у ці нові сільськогосподарські комуни. На початку 1930-х років Джойнт припинив свою діяльність, i невдовзі радянські можновладці звинуватили організацію у шпіонажі на користь іноземних країн. Визнати зв’язки з такою організацією в 1930-х роках — все одно, що зізнатися в тому, що ви готували антирадянський державний заколот.

Втім, від 1941 року, коли Сполучені Штати і Радянський Союз стали союзниками, американські єврейські організації ефективно лобіювали започаткування програми лендлізу, яка уможливила поставки до Радянського Союзу зі США військового обладнання, їжі та одягу. Цей короткий воєнний період американсько-радянського зближення закінчився 1945 року, великою мірою через радянські експансіоністські амбіції у Центральній Європі та зростання ксенофобії і шовінізму, притаманне останнім рокам сталінського правління.

Упродовж подальших років Холодної війни керівництво радянської Комуністичної партії і служби безпеки вважали, що безпосередня допомога будь-якої діаспорної єврейської організації радянським євреям є втручанням у внутрішні справи країни. Починаючи від 1960-х років радянські євреї вступали в спорадичні контакти з єврейськими туристами, які приїжджали відвідати місцеву синагогу в кількох відкритих для іноземців радянських містах. За такими туристами пильно стежили агенти радянських спецслужб під прикриттям, цілком свідомі, що деякі з цих закордонних відвідувачів могли бути представниками діаспорних єврейських організацій. Радянські можновладці докладали великих зусиль до створення «потьомкінських поселень» для іноземних відвідувачів із Заходу, часто знайомлячи їх з активістами єврейських громад, які стверджували, нібито євреїв за релігійні переконання «не переслідують», що радянським євреям загалом «нічого не бракує» й що вони «не потребують» іноземної допомоги або підтримки.

Із приходом до влади у 1985 році реформатора Михайла Горбачова радянська політика Холодної війни поступово відійшла у минуле. Упродовж кількох років відвідувачі й представники провідних ізраїльських, європейських та північноамериканських організацій змогли безпечно подорожувати Радянською Україною. Організаціям на кшталт Джойнта дозволили започаткувати десятки центрів соціальної допомоги «Хесед» («Доброта»), які розповсюджували продуктові набори малозабезпеченим, засновували безплатні їдальні для євреїв старшого віку, допомагали єврейським ветеранам Другої світової війни та започатковували місцеві громадські ініціативи по всій Україні. Джойнт також допомагав у співфінансуванні різноманітних ініціатив соціальної допомоги Вааду — Асоціації єврейських організацій і громад України, яка мала власну широку мережу соціальних працівників. Єврейські релігійні організації Північної Америки та Ізраїлю були особливо активними у відновленні громадської інфраструктури та її використанні для поширення соціальної допомоги, насамперед людям похилого віку, нездатним впоратись із труднощами початкових стадій переходу до капіталізму на початку 1990-х років — переходу, який позначився неймовірною інфляцією та широким розповсюдженням корупції. Приватні американські та ізраїльські спонсори допомагали рабинам і єврейським релігійним діячам започаткувати в Одесі найбільший єврейський притулок в Європі. Декілька діаспорних організацій, як-от American Jewish Congress, Claims Conference, Джойнт, лобіювали допомогу місцевим єврейським громадам, які намагалися повернути нерухоме громадське майно, конфісковане радянською владою. У результаті радянський уряд, а згодом уряди незалежної України повернули єврейським релігійним організаціям понад десятка синагог.

Після розпаду Радянського Союзу влада знов дозволила отримувати грошові перекази з Ізраїлю та Північної Америки. Багато єврейських підприємців з Нью-Йорка, Лос-Анджелеса, Торонто, Єрусалима, Тель-Авіва і Лондона переїхали до України, прагнучи інвестувати у щойно приватизовані підприємства, бізнеси, пов’язані з нерухомістю, та інші місцеві економічні ініціативи. Більшість цих бізнесменів були колишніми радянськими громадянами з України, добре обізнаними із правовими парадоксами та перешкодами ведення бізнесу у посткомуністичній країні. Втім, наприкінці 1990-х більшість діаспорних підприємців розчарувалися повільним поверненням інвестицій або ж їх витиснули з позицій власників та співвласників місцеві конкуренти. Внаслідок цього багато з них виїхали з України й полишили подальші спроби брати участь у місцевому економічному житті. Винятки становили діаспорні євреї, які інвестували у нерухомість (переважно американці), а також ті з них (переважно ізраїльтяни), хто розбудував мережі крамничок або супермаркетів по Україні.

Релігія

Євреї з України завжди переймалися релігійним становищем своїх одновірців на батьківщині. Починаючи від 1930-х років отримувати релігійну літературу із Заходу у Радянському Союзі означало для отримувачів, що вони беруть участь у релігійній пропаганді, а це (з точки зору сталінського карного кодексу) було злочинним викликом атеїстичному комуністичному режимові. Щоправда, з часом єврейські релігійні твори таки сягали Радянської України. У 1960-х туристи зі Сполучених Штатів і Канади контрабандою привозили книжки російською мовою, які містили релігійні або національно-політичні ідеї, зокрема такі романи, як «Ексодус». У 1970-х роках підпільних представників хабадської течії хасидизму призначили неформальними лідерами релігійних єврейських громад: вони допомагали відзначати єврейські свята, забезпечували кошерною їжею, давали релігійні поради.

Коли ера горбачовських реформ таки поклала край Холодній війні, десятки рабинів з Північної Америки та Ізраїлю прибули в Україну, спершу як тимчасові посланці (шліхiм), а згодом на постійне проживання. Разом із місцевими релігійними товариствами вони повертали закинуті або конфісковані синагоги, розбудовували інфраструктуру новостворених релігійних громад та допомагали євреям України починати з нуля релігійне життя. Релігійні організації з Америки та Ізраїлю, особливо хасидські, як-от Хабад, Сквира, Карлін-Столін, Мункач і Брацлав, були особливо активними у поверненні євреям України релігійного виміру єврейської культури, особливо у місцях, звідки деякі з цих груп вели свій початок: у Дніпропетровську/ Дніпрі, Києві, Умані, Бердичеві й Мукачеві.

Загалом діаспорні хасиди були значно успішнішими, ніж литваки (нехасидські євреї). Тож деякі спостерігачі зазначали, що рабиністична «революція» в Україні, пов’язана з появою нових центрів релігійного життя, започаткованих новоприбулими західними рабинами — була радше хасидською революцією. Попри свій ультраортодоксальний підхід й різноманітні упередження щодо світських сфер життя, хасидські групи були відкритими щодо кіруву — так в юдаїзмі називають залучення світських євреїв до традиції. На різку противагу їм литваки схилялися до хізуку — поглибленні знань та переконань тих, хто вже належав до традиційної єврейської громади.

Декілька заможних американських і канадських євреїв, а також представники ізраїльського (національно-релігійного) руху Мізрахі спонсорували приїзд в Україну нехасидських посланців, які стали головами релігійних громад у кількох великих містах, як-от Києві та Одесі. Реально ж їхня присутність відбивала «діаспоризацію» єврейського культурного, релігійного і політичного життя в Україні. Вплив цих нових рабиністичних представників різних течій юдаїзму на виживання українсько-єврейської громади важко переоцінити.

Освіта і наука

Єврейська діаспора також впливала на освіту й наукову діяльність на батьківщині. На початках більшовицької революції і впровадження комуністичної та атеїстичної ідеології після 1920 року єврейські студії майже цілком зникли з програм радянської вищої школи та наукових досліджень. Відтак діаспорні організації, як-от Інститут вивчення ашкеназьких євреїв YIVO, заснований 1925 року, не могли докладатися до розвитку єврейських освітніх інституцій або досліджень у Радянській Україні.

Ця ситуація ненадовго й істотно змінилася протягом періоду націонал-комунізму після 1925 року. Зокрема, ліві єврейські організації у Буенос-Айресі, Парижі, Йоганнесбурзі, Нью-Йорку та Монреалі надсилали свої численні публікації та газети до новоствореного Інституту єврейської пролетарської культури у Києві. Зі зміною радянської політики після 1930 року культурні обміни із закордоном було владою припинено. Згодом єврейські організації за кордоном все ще намагалися допомагати радянським дослідникам та культурним активістам, хоча це передбачало великі ризики для тих, хто таку допомогу отримував. Наприклад, нібито зв’язки із Заходом призвели до арешту кількох їдишомовних поетів та вчених у 1948–1950 роках: їх звинуватили у шпіонажі, спрямованому проти Радянського Союзу, через контакти з такими організаціями, як Американський об’єднаний розподільчий комітет (Джойнт). Таким чином, упродовж Холодної війни контакти між українськими вченими єврейського походження у Радянській Україні та діаспорними організаціями були практично неможливими.

Ситуація знову змінилася наприкінці 1980-х років, у часи Горбачова. Тоді ізраїльське Бюро зв’язку (Лішкат га-кешер) для сприяння еміграції діяло як прикриття дипломатичної місії, а Єврейське агентство (Сохнут) надсилало до УРСР емісарів навіть ще перед тим, як посла Ізраїлю було акредитовано в Україні. Лішкат га-кешер допомагало заснувати так звані ульпани — інтенсивні курси івриту для дорослих, зацікавлених в еміграції (алії) до Ізраїлю. Як наслідок, ульпани та їхні викладачі стали своєрідним путівником по Ізраїлю, забезпечуючи вступ до базових знань з ізраїльської культури, політики та суспільства.

У 1990-х роках (після півстолітньої перерви) Американський об’єднаний розподільчий комітет (Джойнт) знову відкрився в Україні. Відтоді він зробив великий внесок у розвиток місцевих освітніх і наукових інституцій. Наприклад, щедро підтримував зусилля Українського центру єврейської освіти у просуванні недільних і приватних шкіл, програму Єврейських студій (проіснувала недовго) у приватному Міжнародному Соломоновому університеті у Києві, кілька центрів вивчення Голокосту, а також десятки книгозбірень із доступом до опублікованих у діаспорі книжок (переважно російською) для місцевих та єврейських бібліотек. І нарешті, Джойнт фінансував поїздки новітніх єврейських громадських лідерів i культурних діячів з України на семінари в Ізраїль, Європу та США. Деякий час в Україні (як і в більшості країн єврейської діаспори) існувало певне протистояння між намірами і баченням Джойнту, який підтримує відродження місцевих громад, і Сохнутом, покликаним скерувати основні фінансові ресурси на сприяння еміграції до Ізраїлю. З часом, щоправда, Сохнут змінив свій погляд, коли важливість нових освітніх та культурних програм зі збереження єврейського життя в Україні стала очевидною.

Коли Україна стала незалежною, ізраїльські й північноамериканські фонди й освітні інституції стали головними спонсорами нових освітніх і дослідницьких проектів. Зокрема, діаспорні установи фінансово підтримали роботу єврейських професорів з Північної Америки, які викладали у різноманітних українських освітніх установах. У такий же спосіб ізраїльські інститути підвищення кваліфікації запрошували єврейських вчителів та університетських викладачів з України на одно-дворічні програми спеціального навчання в освітніх закладах Ізраїлю, задля того, щоб після повернення наново підготовлені вчителі працювали би в галузі єврейської освіти в Україні. Серед інших діаспорних організацій, які відкрили свої офіси в Україні — навчальний центр Консервативного руху Мідрешет Ієрушалаїм із власною школою у Чернівцях (однією з найкращих єврейських приватних шкіл у 1990-ті роки) і хасидська організація Хабад із єврейськими школами у багатьох містах по всій Україні, найбільша з яких (близько 900 учнів) — у Дніпропетровську/Дніпрі.

Особливо важливу роль для гебраїстики відіграє Центр близькосхідних досліджень Національної академії наук України, відновлений 1991 року за ініціативою гарвардського професора українського походження Омеляна Пріцака. У цій установі працюють кілька дослідників і аспірантів, дослідження яких зосереджено на вивченні гебрейських рукописів. На початку XXI століття ціла низка діаспорних та ізраїльських інституцій (Фундація Ротшильдів у Європі та Ізраїлі, Центр Невзліна в Єврейському університеті, Проект «Юдаїка», спонсорований установами консервативного юдаїзму США, недержавна організація «Українсько-єврейська зустріч») допомагали новоствореним програмам у провідних українських університетах, як-от у Києво-Могилянській академії та Українському католицькому університеті у Львові. Водночас інші діаспорні інституції надали підтримку спеціальним програмам, чи то йшлося про архівні дослідження, спонсоровані Проектом «Юдаїка» та Музеєм Голокосту у Вашингтоні, або ж Claims Conference, яка фінансувала підготовку інвентаризації у справі повернення майна колишніх єврейських громад, конфіскованого радянською владою.

Клацніть тут, щоб отримати пдф-файл цілої книги.