Розділ 11.1: «Євреї та українці. Тисячоліття співіснування»
У відзначеній нагородою книзі «Євреї та українці. Тисячоліття співіснування» розглянуто розвиток стосунків між цими двома народами України протягом століть.
У другому виданні історію українців та євреїв викладено у 12 тематичних розділах. Серед обговорюваних тем — географія, історія, економічне життя, традиційна культура, релігія, мова й видання, література й театр, архітектура й мистецтво, музика, діаспора та сучасна Україна до моменту злочинного вторгнення Росії в Україну 2022 року.
Автори розглядають багато спотворених взаємних стереотипів, хибних уявлень й упереджень українців і євреїв та кидають нове світло на вкрай суперечливі моменти українсько-єврейських відносин. У книзі стверджується, що історичний досвід в Україні не лише розділював етнічних українців і євреїв, а й зближував їх.
Виклад споряджено 335 повноколірними ілюстраціями, 29 мапами й кількома текстовими вставками, які пояснюють конкретні явища чи розглядають спірні питання.
Співавторами видання є Павло-Роберт Маґочій, завідувач кафедри українознавчих студій Торонтського університету, та Йоханан Петровський-Штерн, професор юдаїки та історії Північно-Західного університету. Спонсором видання виступила «Українсько-Єврейська Зустріч» за підтримки уряду Канади.
Дотримуючись давньої літературної традиції, протягом наступних кількох місяців UJE серіалізує книгу «Євреї та українці. Тисячоліття співіснування». Щотижня ми представлятимемо фрагмент із цього видання, сподіваючись, що читачі дізнаються більше про захопливу Україну й про те, як етнічні українці співіснували зі своїми сусідами-євреями. Ми переконані, що це знання допоможе протистояти фальшивим наративам про Україну, які підживлюються російською пропагандою і все ще надто поширені в усьому світі сьогодні.
Розділ 11.1
Сучасна Україна
Після проголошення незалежності в серпні 1991 року й підтвердження цього акту на всенародному референдумі в грудні того ж року в Україні почався перехідний період. То був перехід від колишнього радянського авторитарного режиму з його командною економікою до демократичної республіки із ринковою економікою. Перехід не завжди був легким. Колишні радянські політична, правова й соціальна системи, включно з їхніми культурними цінностями, були й досі лишаються вкоріненими в українському суспільстві — навіть через чверть століття після здобуття незалежності.
Політика і суспільство
Однією з перших перешкод, що постали перед новою державою, було визначення її політичної структури. Законодавчий орган держави, Верховна Рада, яка раніше майже повністю складалася з депутатів-комуністів, і надалі залишалась однопалатним національним парламентом, однак на початку 1990-х до її складу увійшли представники кількох політичних партій. Голова найпотужнішої партії з найбільшою кількістю депутатів, як правило, ставав прем’єр-міністром країни.
Коли після кількох років парламентських засідань Рада нарешті прийняла першу Конституцію незалежної України, країна стала унітарною державою. Головою держави є президент, якого обирають всенародним голосуванням строком на п’ять років. Співвідношення повноважень президента й прем’єр-міністра змінювалися кілька разів шляхом внесення конституційних поправок. В Україні збереглася стара радянська адміністративна структура поділу країни на області, голів яких призначає президент України. Єдиним винятком з унітарної структури України є Крим, який має статус автономної республіки із власним парламентом.
Хоча в Україні проживають представники понад сотні різних національностей, чільне місце займає так звана титульна нація — етнічні українці (77,8% населення за переписом 2001 року). Конституція 1996 року наголошує на тому, що «держава сприяє консолідації та розвиткові української нації, її історичної свідомості, традицій і культури». Однією з найважливіших складових культури є українська мова. Незважаючи на її державний статус, значна частка населення — й етнічні українці, й етнічні росіяни — у щоденному вжитку послуговуються російською (або радше суржиком — мішаниною української й російської мов). Боротьба за зміцнення позицій української мови неодноразово ставала джерелом політичних конфліктів між національно свідомими активістами та російськомовними громадянами, які в багатьох випадках не відмовлялися від своєї рідної мови на користь державної.
Окрім питання російської мови, Україні довелося переосмислити взаємини зі своїм найбільшим сусідом — Росією. Відносини між країнами стали особливо складними після приходу до влади Володимира Путіна (що з 2000 року перебував на посадах то президента, то прем’єр-міністра РФ), який намагався втягнути незалежну Україну в ширшу сферу російських геополітичних інтересів. Ціла низка питань виявилася джерелом непорозумінь i конфліктів між двома країнами. Серед них — небажання України вступити до Співдружності Незалежних Держав та заснованого Росією (i підконтрольного Росії) Митного союзу; вимоги Росії щодо перебування Чорноморського флоту РФ в українському портовому місті Севастополь; ціна на російський природний газ та його транзит через українську територію до країн Центральної та Західної Європи; а також постійне втручання Росії в політичні й економічні справи України — в промислових регіонах на сході України, в Криму, ба навіть на Закарпатті i у західних областях. Відносини з Росією також вплинули на взаємини України з іншими країнами Європи. Чи має Україна орієнтуватися на Захід й триматися ближче до Північноатлантичного альянсу (НАТО) та Європейського Союзу (ЄС), а чи повинна вона орієнтуватися на країни Сходу і прагнути тісніших зв’язків із Росією та євразійським простором? Ці дилеми — або в своїй сукупності, або ж у різних комбінаціях — займали чільне місце на порядку денному всіх українських політичних діячів — від президентів та міністрів до депутатів Верховної Ради.
Як формально демократичне суспільство, Україна вбачає свій ідеал у верховенстві права, хоча часом майже неможливо втілити правові ідеали в умовах корумпованої дійсності. Недосконале чи занадто бюрократизоване українське законодавство у сфері податкового права та права власності стають на заваді покращанню інвестиційного клімату, перешкоджають інвестиціям іноземних компаній в економіку України. Ще один приклад: хоча Конституція передбачає гарантії для національних меншин (у тому числі євреїв), i в деяких школах навчання ведеться іншими мовами, ніж українська чи російська, держава майже не виділяє коштів на підтримку закладів культури, видавництв та інших видів діяльності етнонаціональних груп. Саме через відсутність такої підтримки деякі меншини отримують кошти для культурної й освітньої діяльності від своїх «материнських» держав: угорці — від Угорщини, кримські татари — від Туреччини, євреї — від Ізраїлю та міжнародних єврейських організацій тощо.
Здається, найуспішніші зміни в українському суспільстві з моменту проголошення незалежності пов’язані з пожвавленням релігійного життя. Церкви — Українська греко-католицька, Українська автокефальна православна, Римо-католицька, а також церкви кількох протестантських, мусульманських та єврейських напрямів, як і Українська православна церква Московського патріархату, — діяльність яких було заборонено чи істотно обмежено радянським режимом, почали діяти вільно й відкрито. По всій країні збільшилася кількість парафіян і, що особливо помітно, це спричинило архітектурний бум — чи реконструкцію наявних, чи побудову нових церков, синагог та мечетей. Зі зростанням кількості нових церков виникли розбіжності й конфлікти, зазвичай через приватну власність та юрисдикцію релігійних інституцій, насамперед таких, як Греко-католицька церква, Православна церква Московського патріархату, Українська автокефальна православна та Православна церква Київського патріархату.
Втім, зрештою, найсерйознішою проблемою України в XXI столітті, як і наприкінці XX, є незбалансована економіка, повільне проведення в життя правових реформ та корупція, що просотує всі рівні суспільства й уряду. Під час десятирічного президентства Леоніда Кучми (1994–2004) українська валюта була стабілізована, а економіка поступово зростала. Втім, щойно віднайдений добробут країни розподілявся аж ніяк не рівномірно, і натомість більша частина національного прибутку розподілялася серед кількох десятків бізнесменів, яким після розпаду Радянського Союзу вдалося прибрати до рук колишні державні підприємства й створити з них новітні монополії для одержання особистих доходів. Дехто з цих надзвичайно заможних осіб, знаних у народі як олігархи, прагнучи захистити й зміцнити свої бізнес-інтереси, стали фаворитами Кучми.
Співпраця президента з одними олігархами та перехід інших у немилість призводила до збільшення корупції, яка поширилася на всі рівні суспільства. Водночас переважна більшість населення в економічно-соціальному сенсі перебувала на межі зубожіння й почувалася незахищеною, значною мірою через крах системи охорони здоров’я та інших соціальних програм, які більш-менш функціонували за радянських часів.
Одним з очевидних результатів загального економічного зубожіння стало істотне скорочення населення України з 51,4 мільйона у 1989, до 48,4 мільйона у 2001 році та приблизно до 45 з половиною мільйонів станом на 2013 рік. Цей демографічний спад був наслідком цілої низки причин, серед яких: зниження народжуваності (якому сприяв високий рівень абортів), еміграція у пошуках роботи, а також загальне зниження тривалості життя. Тож демографічні тенденції, притаманні етнічному українському населенню в 1990–2010-х роках, можна означити як стагнацію. З іншого боку, після здобуття незалежності, чисельність багатьох етнонаціональних груп, за винятком кримських татар, зменшилася — чи то у результаті асиміляції (наприклад, етнічні росіяни, які надали перевагу українській етнічній самоідентифікації), чи у результаті повернення на «історичну батьківщину» (поляків — до Польщі, угорців — до Угорщини, євреїв — до Ізраїлю та Північної Америки).
Революції у незалежній Україні
Яскравий приклад політичної корупції та зростання авторитарних тенденцій — події кінця 2004 року, коли уряд президента Кучми намагався забезпечити обрання своєї політичної маріонетки — Віктора Януковича — на пост президента України. Втім, спроби влади сфальсифікувати президентські вибори 2004 року провалилися. Під час подій, які увійшли в українську історію під назвою Помаранчевої революції, за допомогою мирних протестів по всій країні сотні тисяч українських громадян домоглися скасувати результати сфальсифікованих виборів та обрати на пост президента опозиційного кандидата — Віктора Ющенка. Таким чином, на початку 2005 року Ющенко був обраний третім президентом України. У своїй програмі він закликав до створення інститутів громадянського суспільства як основи демократії, до ринкової економіки під верховенством права, а також до тіснішої інтеграції з країнами Європи.
І міжнародні спостерігачі, і прихильники Ющенка були переконані, що Помаранчева революція принесе з собою політичні, економічні та соціальні зміни, провісниками яких у Центральній Європі стали антикомуністичні революції 1989 року. Втім, через відносно швидкий розвал «помаранчевої» коаліції, до якого призвело зростання протиріч та, зрештою, відкрите протистояння між двома лідерами — президентом Ющенком та прем’єр-міністром Юлією Тимошенко, сподіванням на швидкі політично-соціальні зміни не судилося справдитися. Саме розвал демократичної коаліції дав змогу Віктору Януковичу, кандидату на президентських виборах 2004 року, виграти вельми суперечливі вибори в 2010-му й стати четвертим президентом незалежної України.
На перший погляд здається, що в результаті Помаранчевої революції Україна не зазнала докорінних змін. У найкращому випадку революційні події можна розглядати як чергову, хоча й драматичну, фазу неймовірно болючої і повільної трансформації України від радянського типу авторитаризму до європейського кшталту парламентської демократії i ринкового типу економіки. З іншого боку, події Помаранчевої революції все ж переконали істотну частину громадян (особливо — української молоді) в тому, що активна участь у громадському житті й протестному русі — то не лише можливий, але й необхідний спосіб забезпечення широких соціальних змін. Перефразовуючи слова чехословацького державного діяча Вацлава Гавела, в Україні відбулася революція свідомості, внаслідок якої громадяни країни, незалежно від свого етнічного походження, повірили в те, що можна вийти на вулиці, висловити свою волю й домогтися політичних змін.
Звісно ж, більшість українців відчували як образу те, що «помаранчева» політична коаліція неспроможна була виконати свої політичні обіцянки. У багатьох виникало запитання: чи населення знову впаде в соціальну летаргію, змириться з тягарем багатовікового авторитарного минулого своєї країни і сприйме неможливість тривких політичних змін як щось вочевидь неминуче? Якщо так, чи можна стверджувати, що у 2004 році в Україні відбулася революція свідомості?
Події кінця 2013 року дали відповідь на ці запитання. Коли після піврічних обговорень Угоди про асоціацію з Європейським Союзом президент Янукович зненацька порушив свою обіцянку підписати таку угоду й натомість оголосив про плани приєднатися до євразійського Митного союзу, заснованого й очолюваного Росією, 21 листопада українці вийшли на Майдан Незалежності. Як і за десять років до того, сотні тисяч протестувальників не побоялися холодної зими й підтримали мирний протест, який привернув увагу міжнародної преси й світових соціальних мереж.
Втім, на відміну від Помаранчевої революції 2004 року, цього разу українська влада на чолі з Януковичем вдалася до застосування сили, що вилилося у кілька місяців протистоянь і призвело до загибелі більш ніж сотні людей з обох сторін. Водночас Росія на чолі з президентом Путіним намагалася допомогти своєму союзнику Януковичу, роздмухавши в медіа галасливу міжнародну кампанію, яка зображала протестувальників на Майдані фашистами й антисемітами, а їхніх лідерів — незаконною хунтою, яка мала на меті не лише знищити російську мову в Україні, а й провести етнічну чистку російського населення.
Насправді ж протестувальники на київському Майдані та у більшості міст країни були громадянами різного віку, професій та етнічного походження. Євреї виявили особливу активність, не тільки виступаючи на протестних мітингах, але й як цивільні особи, що озброїлися під час нападу з боку проурядових сил. Ті, хто загинув, захищаючи Революцію Гідності (як її згодом назвали), і кого згодом увічнили назвою «Небесна сотня», представляли собою всі без винятку етнічні групи населення України, зокрема євреїв.
Зрештою, застосування урядом сили проти протестувальників провалилося. 22 лютого 2014 року президент Янукович втік із країни, й до влади прийшов перехідний уряд. Через кілька місяців на загальнонаціональних виборах у травні й жовтні українці обрали нового президента — Петра Порошенка, новий склад Верховної Ради, який у свою чергу обрав прем’єр-міністром Арсенія Яценюка. Обраний після Майдану уряд заручився підтримкою провідних західних країн, зокрема Сполучених Штатів, i поставив собі за мету реалізувати низку давно назрілих реформ. Новий уряд також підписав Угоду про асоціацію з ЄС, ствердивши проєвропейську політичну й економічну орієнтацію країни як єдино можливу альтернативу орієнтації проєвразійській (себто — проросійській).
Хоча пропагандистська кампанія Путіна не змогла зупинити революцію на Майдані, його мета дестабілізувати Україну виявилася успішнішою в інших регіонах країни. Наприкінці лютого місцеві озброєні угруповання, заручившись неформальною допомогою з боку Росії і спираючись на російських військових, захопили парламент Криму. За тиждень керівництво кримського уряду заявило про намір приєднатися до Російської Федерації. Після так званого референдуму 21 березня 2014 року Крим було офіційно анексовано Росією, що дозволило Путіну заявити світові про повернення цієї «історичної російської землі» його законній батьківщині. Російська пропаганда й обіцянки військової підтримки також спонукали парамілітарні групи сепаратистів захопити деякі східні райони України, де в жовтні 2014 року вони проголосили створення незалежних Донецької й Луганської «народних республік». Оглядачі точно описали спричинений цими подіями конфлікт як заморожену війну між Україною й Росією, яка знову розпалила, здавалось би, вже закінчену Холодну війну минулого століття між Заходом — Сполученими Штатами Америки та Сходом — Росією.
Новітній єврейський досвід
У перші роки незалежності України українські панівні еліти шукали й знайшли, як їм дистанціювати розбудову української національної державності від радянського державного антисемітизму й антисіонізму. Водночас влада намагалася нормалізувати українсько-єврейські взаємини й у державі, й серед української діаспори. І хоча ці спроби іноді мали далекосяжні прагматичні цілі та мало спільного з безпосереднім українсько-єврейським примиренням, тим не менш вони сприяли позитивним змінам у міжетнічних стосунках в Україні. Чимало прибічників незалежності України прихильно ставилися до євреїв, особливо колишні дисиденти та «в’язні сумління», які напередодні розпаду СРСР повернулися з радянських таборів. Їхня присутність у Народному русі України істотною мірою пояснює, чому в часи Радянської України цей провідний некомуністичний рух вживав рішучих заходів для міжетнічного примирення та відкрито заперечував антисемітизм. Наприклад, у квітні 1991 року, реагуючи на поширювані КДБ чутки про єврейські погроми, «Рух» організував масові демонстрації солідарності з євреями Києва. Після здобуття Україною незалежності тверда позиція «Руху» щодо єврейського питання стала складником основного напряму української політики.
Пам’ять про Голокост
Уряд незалежної України усвідомлював, що впродовж багатьох років радянським євреям було заборонено обговорювати (чи навіть згадувати!), яка доля спіткала єврейське населення під час війни на теренах України. Тож нова українська влада вирішила раз і назавжди покінчити із забороною заходів, присвячених Голокосту, і продемонструвала відповідальне ставлення до трагедії євреїв під час Другої світової війни, навіть попри те, що такий підхід торкався сюжетів, болісних для української національної гордості. У вересні 1991 року Україна на загальнодержавному рівні відзначила 50-ту річницю масових розстрілів у Бабиному Яру, визнавши, що серед тих, хто брав участь у знищенні євреїв під час Другої світової війни, були етнічні українці та інші мешканці країни. Перший президент України Леонід Кравчук чимало зробив, щоб задати новий тон українсько-єврейським взаєминам. Попри критику з боку інших високопосадовців зі свого оточення, на початку 1993 року під час державного візиту до Ізраїлю президент сміливо заявив про відповідальність України за акти насильства проти євреїв у воєнний час на українських теренах і попросив вибачення. На ще одній події високого рівня — Міжнародній конференції з антисемітизму в Брюсселі Кравчук підтвердив рішучість українського уряду сприяти відродженню єврейського життя в Україні та боротися з антисемітизмом. Він був єдиним високопоставленим політичним лідером колишньої радянської республіки на конференції в Брюсселі, і його послання було однозначним: уряд і надалі робитиме все можливе, щоби позбавити Україну морального тягаря радянського минулого.
Пам’ять про Голокост, по суті, стала в Україні частиною офіційного дискурсу і на національному, і на місцевому рівнях. Чимало народних депутатів і голів місцевих рад сприяли встановленню пам’ятників у місцях масових убивств євреїв. За допомогою іноземних неурядових організацій, приватних ініціатив, а також місцевої влади пам’ятники жертвам Голокосту з’явилися в кількох містах і населених пунктах — Донецьку, Харкові, Києві, Львові, Одесі, Рогатині, Золочеві та інших, ставши невід’ємною частиною українського культурного ландшафту. Виразні образи нових пам’ятників та написи на меморіальних дошках правдиво згадували про єврейські жертви, і цей новий підхід до вшанування загиблих рішуче відрізнявся від лицемірних згадок про страчених «мирних радянських громадян», якими рясніли офіційні пам’ятники радянських часів. Ці пам’ятники до того ж було встановлено у часи, коли через економічну кризу в країнах пострадянського простору доводилося урізати фінансування навіть для найнеобхідніших мистецьких культурних заходів. Звичайно, заходи з вшанування загиблих жертв Голокосту не були повсюдними і не кожна братська могила була позначена відповідним пам’ятником, але це не було наслідком небажання місцевої влади визнати єврейську трагедію. Радше це свідчило про нехтування з боку влади вшануванням українського минулого i малопріоритетним статусом питань національної культури на порядку денному нової адміністрації.
Певні практичні заходи, ініційовані президентом Кравчуком, продовжили й інші українські політичні лідери, зокрема традицію звернення до українського народу в День пам’яті жертв Голокосту (27 січня); згадки про звірства нацистів супроводжувалися закликом до міжетнічної толерантності. Українські медійні ресурси також наслідували цей приклад. Хоча саме слово Голокост ніколи не звучало в радянському публічному дискурсі, провідні телевізійні канали незалежної України започаткували показ художніх фільмів про Голокост або опосередковано пов’язаних з Голокостом, як-от «Комісар» (знятий у 1967 році й заборонений цензурою, вдруге випущений у 1988-му), «Дамський кравець» (1990), «Батько» (2004) та голлівудська кінострічка «Список Шиндлера» (1993). Місцеві єврейські історики підготували та видали книжки, в яких йшлося про різні аспекти Голокосту в Україні, зокрема про масові розстріли в Дробицькому Яру у Харкові та про Янівський трудовий табір у Львові.
У свою чергу, ізраїльський інститут «Яд Вашем» виявив (станом на 2015 р.) понад дві тисячі п’ятсот українців, які допомагали рятувати євреїв під час Голокосту, і вшанував їх званням «Праведник народів світу» (іврит: Хасидей умот гаолам). Серед лауреатів — кілька священиків і ченців Православної та Української католицької (уніатської) церков, найвідоміший із них — уродженець Західної України архімандрит Климентій Шептицький, брат тодішнього глави Греко-католицької церкви — митрополита Андрея Шептицького. За кількістю осіб, вшанованих званням «Праведник народів світу», Україна посідає четверте місце після Польщі, Франції та Нідерландів. Проте попри десятирічні зусилля з боку українських діаспорних організацій та окремих євреїв (зокрема тих, хто пережив Голокост), питання про визнання «Яд Вашемом» митрополита Шептицького Праведником народів світу досі не вирішено.
Для розуміння єврейського досвіду у Другій світовій війні в Україні на фаховому рівні, за підтримки уряду та/або заможних олігархів єврейського походження, зокрема Віктора Пінчука, було створено центри вивчення Голокосту. Український центр вивчення історії Голокосту в Києві та Український інститут вивчення Голокосту «Ткума» в Дніпропетровську/Дніпрі шляхом поширення знань про становище євреїв у воєнний час допомогли сотням учнів середніх шкіл, студентам, вчителям і науковцям суттєво поглибити розуміння єврейської трагедії, її причин і наслідків. Це стало можливим завдяки інтенсивним семінарам, літнім програмам, конференціям під керівництвом фахівців з Ізраїлю та Північної Америки, а також публікаціям у наукових журналах, присвячених Голокосту. Центри в Києві та Дніпропетровську також відіграли важливу роль у поширенні на Україну американського проекту Стівена Спілберга — Інституту візуальної історії та освіти Фонду Шоа Університету Південної Каліфорнії, метою якого є збереження спогадів тих, хто пережив Голокост, та праведників, які їх рятували.
Судові процеси щодо злочинів проти людства
Новий підхід посткомуністичної влади до вшанування жертв Голокосту не привів до змін в юридично-судовій практиці. Влада не зробила жодної спроби, щоб знайти й притягнути до відповідальності осіб, причетних до злочинів проти людства на території України. Про місцевих колабораціоністів влада визнавала за краще взагалі не згадувати. Отож в українському суспільстві так і не було досягнуто широкого консенсусу з цього складного питання. Саме тому 1993 року, коли Верховний суд Ізраїлю переглядав справу Івана Дем’янюка (швидше за все, охоронця у таборі смерті Треблінка, помилково ідентифікованого як відомого ката «Івана Грозного»), група українців зібралися біля посольства Ізраїлю в Києві на знак протесту, захищаючи Дем’янюка, якого вони вважали невинним. Єврейські фахівці-історики з України так і не змогли виробити спільного рішення у справі Дем’янюка. У результаті впродовж понад десяти років молоді єврейські дослідники в Україні просто уникали теми колабораціонізму.
Врешті, на зміну радянським спробам замовчувати цю тему прийшло дещо викривлене ставлення до Голокосту. На різних рівнях у незалежній Україні влада намагалася рішуче дистанціюватися від нацистських злочинів супроти євреїв, вчинених на українських теренах. Представники владних інституцій або відкидали, або відхиляли будь-які спроби обговорити участь українців, зокрема бійців ОУН-УПА та українських добровольців у підрозділах німецької поліції, у масовому знищенні євреїв.
Подальша героїзація цих підрозділів, а також дивізії СС «Галичина» у складі збройних сил Німеччини майже не залишили місця для ґрунтовного обговорення цієї делікатної теми. На заході України, зокрема, місцева влада дотримувалася думки, що етнічні українці, які служили в батальйоні «Нахтіґаль» та у дивізії СС «Галичина», були героями війни саме тому, що боролися проти Радянського Союзу, проти комуністичної влади, відповідальної за масові вбивства українських націоналістів у 1939–1941 роках. Місцева адміністрація була певна, що ОУН-УПА, українські поліцаї, «Нахтіґаль» та дивізія «Галичина» буцімто не мали жодного відношення до так званого «Остаточного вирішення єврейського питання». Лише останнім часом деякі фахівці-історики (українського чи неукраїнського етнічного походження) взялися до наукового розгляду цієї теми.
Клацніть тут, щоб отримати пдф-файл цілої книги.
