Розділ 11.2: «Євреї та українці. Тисячоліття співіснування»
У відзначеній нагородою книзі «Євреї та українці. Тисячоліття співіснування» розглянуто розвиток стосунків між цими двома народами України протягом століть.
У другому виданні історію українців та євреїв викладено у 12 тематичних розділах. Серед обговорюваних тем — географія, історія, економічне життя, традиційна культура, релігія, мова й видання, література й театр, архітектура й мистецтво, музика, діаспора та сучасна Україна до моменту злочинного вторгнення Росії в Україну 2022 року.
Автори розглядають багато спотворених взаємних стереотипів, хибних уявлень й упереджень українців і євреїв та кидають нове світло на вкрай суперечливі моменти українсько-єврейських відносин. У книзі стверджується, що історичний досвід в Україні не лише розділював етнічних українців і євреїв, а й зближував їх.
Виклад споряджено 335 повноколірними ілюстраціями, 29 мапами й кількома текстовими вставками, які пояснюють конкретні явища чи розглядають спірні питання.
Співавторами видання є Павло-Роберт Маґочій, завідувач кафедри українознавчих студій Торонтського університету, та Йоханан Петровський-Штерн, професор юдаїки та історії Північно-Західного університету. Спонсором видання виступила «Українсько-Єврейська Зустріч» за підтримки уряду Канади.
Дотримуючись давньої літературної традиції, протягом наступних кількох місяців UJE серіалізує книгу «Євреї та українці. Тисячоліття співіснування». Щотижня ми представлятимемо фрагмент із цього видання, сподіваючись, що читачі дізнаються більше про захопливу Україну й про те, як етнічні українці співіснували зі своїми сусідами-євреями. Ми переконані, що це знання допоможе протистояти фальшивим наративам про Україну, які підживлюються російською пропагандою і все ще надто поширені в усьому світі сьогодні.
Розділ 11.2
Ізраїль та Україна — євреї та українці
Після 1991 року влада незалежної України вирішила позбутися ще однієї незручної спадщини комуністичного минулого — жовчної кремлівської антисіоністської кампанії та публічного приниження Ізраїлю як маріонетки Сполучених Штатів у Холодній війні. Уже восени 1991 року українські державні лідери почали перемовини щодо порозуміння і співпраці з різними єврейськими неурядовими організаціями, зокрема із Всесвітньою сіоністською організацією. Згодом, 25 грудня 1991 року, Ізраїль став однією з перших країн, які визнали Україну як незалежну державу, і встановив із нею дипломатичні відносини. Українські урядовці та високопоставлені дипломати публічно і приватно висловлювали щиру зацікавленість у побудові міцних політичних та економічних зв’язків з Ізраїлем, особливо в галузях сільського господарства, високих технологій та у військовій сфері. Визначний український письменник і публіцист ліберально-демократичного спрямування Юрій Щербак став першим Повноважним послом України в Ізраїлі. 1993 року на одній із перших художніх виставок в українському посольстві в Тель-Авіві було представлено цікаву фотографію, яка передавала нову атмосферу: українські козаки їли пасхальну мацу, що було певним культурним символом подолання міжетнічних забобонів.
Не минуло й року від встановлення дипломатичних відносин, як до Ізраїлю приїхала українська парламентська делегація, а після державного візиту президента Кравчука в січні 1993 року всі четверо його наступників (Леонід Кучма, Віктор Ющенко, Віктор Янукович та Петро Порошенко), а також кілька найвищих урядовців в Україні відвідали Ізраїль з офіційним візитом. У результаті зростаючої співпраці в політичній та діловій сферах товарообіг між Україною та Ізраїлем у період з 2006 до 2012 року подвоївся й сягнув 950 мільйонів доларів США на рік.
Україна віч-на-віч зі своїм єврейським минулим
Від 1991 року чимало культурних, мистецьких та освітніх установ України воліли підкреслити свою прихильність до євреїв і повагу до єврейської культури. 1992 року Національний театр опери і балету України поставив на київській сцені оперу Джузеппе Верді «Набукко», одягнувши стародавніх євреїв у вавилонському полоні в одяг євреїв-ашкеназі зі Смуги осілості. Того ж року київський Національний академічний драматичний театр імені Івана Франка поставив п’єсу «Тев’є-Тевель», написану за мотивами творів Шолом-Алейхема, в якій роль Тев’є-молочника зіграв провідний український актор Богдан Ступка. У 2001 році у репертуарі Національної опери України також з’явився «Мойсей» Мирослава Скорика, написаний на основі просіоністської епічної поеми Івана Франка, побудованої на прямих паралелях між біблійними євреями та сучасними Франкові етнічними українцями.
Пошук паралелей між долею українців і євреїв, який обидві сторони раніше уникали як недоречний, віднині став частиною нового міжетнічного діалогу. Іван Дзюба, колишній дисидент, а з 1992 року міністр культури України, називав євреїв і українців у постколоніальних термінах «двома жертвами історії та режимів, які придушували свободу». Колишні єврейські й українські дисиденти, які стали впливовими у політичному житті посткомуністичної України — Йосиф Зісельс, Семен Глузман, Мирослав Маринович, Зиновій Антонюк та Євген Сверстюк, у рамках спільного книжкового проекту надрукували свої мемуари. У цій новій атмосфері письменники українського та єврейського походження, як-от Дмитро Павличко, Іван Драч, Наум Тихий та Абрам Кацнельсон, витягли з шухляд і надрукували твори, присвячені єврейсько-українським стосункам, написані (але не опубліковані) за радянських часів.
Ізраїль та незалежна Україна
Після політичної «реабілітації» Ізраїлю на урядовому рівні українські інтелектуали націонал-демократичної орієнтації переосмислили ізраїльський досвід національного будівництва, в якому вони вбачали модель посткомуністичного державного будівництва в Україні. У спробах відродити українську культуру і державність вони не могли ігнорувати того факту, що за п’ятдесят років свого існування, починаючи з 1948 року, Ізраїль зумів відновити іврит й івритомовну культуру, збудувати ефективне сільське господарство, а також досягти рівня ВВП на душу населення, співставного з багатьма найрозвиненішими європейськими країнами. За словами Лариси Скорик, президента спонсорованого урядом товариства «Україна–Ізраїль» «для молодої української держави сучасна історія відновленого Ізраїлю є красномовним прикладом того, як виборювати, досягати, будувати й зберігати державну незалежність — передумову для величі, свободи й незламності нації».
Тож невдовзі діалог між етнічними українцями та євреями переріс у діалог між двома націями, що набули власної державності. Паралелі між Україною та Ізраїлем змінили політичне звучання відомого рядка української поетки ХІХ століття Лесі Українки: «І ти колись боролась, мов Ізраїль, Україно моя». Те, що було метафорою для безземельних етнічних українців і позбавлених державності євреїв (синів Ізраїлю), тепер стало символічною паралеллю між незалежною Україною та Державою Ізраїль.
Книжки, присвячені відмінностям та подібностям мовної політики, історичного досвіду, громадських інституцій, національної самоідентифікації та форм національного будівництва в Ізраїлі й Україні, стали частиною панівного наукового дискурсу в Україні. Наприклад, Орест Ткаченко з Інституту мовознавства ім. О.О. Потебні Національної академії наук України вважав іврит прикладом «мовної стійкості», який забезпечував збереження єврейських традицій. З його точки зору, мовна політика Ізраїлю повинна слугувати взірцем для відродження української мови й культури в Україні.
Постать сіоніста Зеева (Володимира) Жаботинського, уродженця Одеси, опинилася в самому центрі цього нового дискурсу. Як за життя, так і після смерті (1940) Жаботинський був персоною нон грата в Радянському Союзі; навіть ім’я його було під забороною. Завдяки зусиллям українських шанувальників, наприкінці 1990-х років життя та діяльність Жаботинського як авторитетного мислителя стали доступними для багатьох українських політиків та інтелектуалів, які захоплювалися його багаторічною запеклою критикою русифікації, опором єврейській асиміляції, захистом унікальності української мови і культури, а також непохитною підтримкою українських національних прагнень. Українські націонал-демократи проголосили Жаботинського великим другом українського народу, а дехто називав його «апостолом нації», рівноцінним видатному українському мислителю В’ячеславу Липинському.
Співпраця України та Ізраїлю
На початку XXI століття українсько-ізраїльські відносини зазнали подальших змін. Після офіційного візиту в Єрусалим у середині 2000-х років мера Києва інші ізраїльські міста, зокрема Хайфа, Рішон ле-Ціон і Беер-Шева, підписали угоди про культурний обмін та співпрацю з Харковом, Дніпропетровськом/Дніпром, Чернівцями та низкою інших українських міст.
Завдяки винятково багатому єврейському минулому в Україні, туризм став одним із найважливіших аспектів політичного та соціально-культурного зближення між двома народами. Між 2007 і 2010 роками Україну щорічно відвідували у середньому понад 60 тисяч ізраїльтян, а Ізраїль — від 130 до 150 тисяч українців. Пізніше, завдяки рішенню Ізраїлю ввести у 2010 році безвізовий в’їзд для громадян України, потік туристів до Ізраїлю пожвавився ще більше. Для українських християн найважливішими місцями в Ізраїлі є Віфлеєм та Єрусалим. Тим часом Україна стала одним з основних міжнародних центрів релігійної єврейської прощі, передусім для хасидів та інших ортодоксальних євреїв. Це особливо важливо, оскільки батьки-засновники кількох гілок хасидизму проповідували, засновували нові громади й були поховані на території сучасної незалежної України.
Серед найважливіших центрів прощі — місця поховання легендарних хасидських вчителів, зокрема в Гадячі (Шнеура-Залмана з Ляд, засновника хабадського хасидизму), у Меджибожі (легендарного засновника хасидизму Ізраеля бен Еліезера — Баал Шем Това), у передмісті Чернівців Садгори (рабина Фридмана, відомого під іменем Ізраель із Ружина), у Бердичеві (Леві Іцхока), а також у Києві (династії Тверських цадиків), у Шепетівці (рабина Пінхаса із Кореця, попередника й батька братів Шапіро — друкарів, видавців і засновників хасидської династії), у Вижниці (Менахема Менделя Хаґера, засновника династії Вижницьких хасидів), у Брацлаві (писаря рабина Нахмана із Брацлава), у Жидачеві (рабина Цві Гірша) та у Мукачевому (рабина Хайма Елазара Шапіро).
Попри популярність усіх цих місць, жодне з них не може конкурувати з Уманню, де похований рабин Нахман із Брацлава (1807). Людина вражаючої проникливості, афористичного розуму та надзвичайної уяви, рабин Нахман проповідував учням, що для них буде особливою заслугою (зхут) молитися разом із ним під час осінніх Високих свят. А найважливіше для них — молитися на його могилі, коли його не стане. Не без певної месіанської претензії, він стверджував, що його власна могила володітиме магічною силою (сегула) — тож коли ті, хто молитиметься на могилі, відійдуть в інший світ, він витягне їх за волосся із самої геєни. У такий досить дивний спосіб вчитель Нахман забезпечив собі посмертну славу: проща до його могили триває вже протягом двохсот років.
Євреї різних деномінацій вірять у пророкування вчителя Нахмана, і багато хто з них (навіть далеко поза колом брацлавських хасидів, що сьогодні мають осередок в ізраїльському місті Цфат) щоосені відвідує його могилу під час осінніх Високих свят, особливо на Рош га-шана — єврейський Новий рік. Цифри вражають: у 1994 році Умань відвідали близько трьох тисяч паломників, а починаючи з 2012 року в середньому до міста приїздять від двадцяти до тридцяти тисяч хасидів із Північної Америки, Австралії, Ізраїлю, низки країн Західної Європи, а також Росії. Хоча їхня основна мета — помолитися на могилі рабина Нахмана, проща такого масштабу значно вплинула на інфраструктуру Умані. Для задоволення паломницьких потреб було збудовано нову синагогу на чотири тисячі осіб, відновлено надгробок над могилою раббі Нахмана, відкрито їдальні з кошерною їжею на декілька тисяч осіб та крамниці, де можна придбати релігійні артефакти і молитовники. Прочани, що прибувають в Умань, представляють повний спектр юдаїзму — від брацлавських та інших хасидів європейського походження до євреїв східного обряду з Марокко, Ємену та Центральної Азії, а також сефардських євреїв з усієї діаспори. Є серед них і сучасні, й ультраортодоксальні євреї, релігійні й напіврелігійні єврейські хіпі, є й нерелігійні, допитливі молоді євреї, переважно з інших республік колишнього Радянського Союзу, для яких проща — ще й своєрідна етнографічна подорож.
Розмістити таку кількість людей — неабияка справа для загалом тихого, провінційного містечка Умань. Про безпеку дбають українська поліція (близько сотні — станом на 2011 рік) і часом п’ять-сім поліцейських з Ізраїлю, а в центрі міста з’явилися знаки на івриті із зазначенням основних міських служб і назв вулиць. Тож не дивно, що восени економіка міста оживає і Умань нагадує те галасливе торгове містечко, яким вона була у XVIII та XIX століттях. Втім, тепер усе навпаки: етнічні українці продають, а євреї — купують. Час від часу траплялися дрібні правопорушення, зокрема бійки між етнічними українцями та деякими прочанами. Лунали навіть заклики невеличкої місцевої расистської групи вигнати хасидів з Умані. Але такі проблеми не відлякують прочан, більшість із яких винаймає квартири у місцевих мешканців. Жодний з таких ексцесів між туристами та місцевими жителями, цілком звичних для будь-якої європейської країни, не є достатньою причиною, щоби зірвати святкування єврейського Нового року, яке щороку у вересні-жовтні підтверджує взаємовигідність економічних інтересів українців — мешканців Умані та євреїв, що відвідують місто.
Бачення минулого
Незважаючи на прагнення до зближення з євреями з боку політичних та інтелектуальних еліт України, інтеграція єврейської історії й культури в систему освіти України залишається на низькому рівні. Приміром, більшість текстів у навчальній програмі, як і за радянських часів, утворюють історичний дискурс, в якому євреї повністю відсутні. Відтак, випадкові посилання на погроми 1919 року або Голокост, що з’являються на сторінках таких підручників, спантеличують учнів, які неминуче постають перед питаннями: чому на українських землях живе так багато євреїв? Звідки вони прийшли і що вони робили протягом багатьох століть? Чому Україна історично й культурно досі є настільки важливою для євреїв?
В Україні є кілька авторитетних інтелектуалів — Ярослав Грицак, Тарас Возняк, Юрій Шаповал, Наталія Яковенко, які у своїх численних спеціалізованих монографіях порушують питання єврейської історії. Втім, такий підхід абсолютно не стосується авторів університетських підручників. У найкращому випадку, підручники відображають етноцентричне бачення України, в якому залишається мало місця для неетнічних українців — кримських татар, поляків, євреїв та інших. У найгіршому випадку вони просто продовжують традиції радянських підручників, які намагалися применшити значення етнічної приналежності й натомість підкреслити роль робітничого класу, створюючи образ України як землі, населеної однорідною групою слов’янських народів, дружніх до свого російського «старшого брата».
Важливим винятком з описаного вище сценарію є краєзнавство. Оскільки краєзнавчі книжки не потребують штампа «ухвалено міністерством освіти» і їх автори не відчувають бюрократичного тиску центральної влади у Києві, краєзнавці в містах і містечках, що традиційно мали великі і впливові єврейські громади — Дрогобич, Гуляйполе, Меджибіж, Володимир-Волинський, Запоріжжя тощо, успішно включають у свої наративи насичені й достовірні описи єврейських економічних, релігійних та культурних досягнень, а також відверто, хоча і без нюансів, притаманних професійному історичному дискурсу, розповідають про звірства Другої світової війни. Чернівці та Львів встановили новий стандарт для високоякісного написання мультиетнічного краєзнавства; у деяких нових курсах місцевих університетів застосовується мультикультуральний підхід, у рамках якого єврейський, німецький, румунський та український досвід вплітаються в єдину оповідь про ці провідні центри Буковини та Галичини.
Нові форми антисемітизму
Зближення між євреями й українцями, а також між Україною та Ізраїлем із 1991 року загалом проходило у сприятливій атмосфері. Попри це, у царині єврейсько-українських відносин залишалося чимало труднощів; на початку 1990-х з’явилися i нові, вже посткомуністичні форми антисемітизму та антисіонізму. Наприклад, Міжрегіональна академія управління персоналом (МАУП) — приватний недержавний вищий навчальний заклад, заснований у Києві в 1989 році, став провідним (і, мабуть, єдиним) центром узаконеного антисемітизму в Україні. У рамках конференцій і серійних видань («Персонал» та «Персонал плюс»), численних брошур і книжкових публікацій керівництво МАУП запровадило низку гучних і часто жорстоких нападів на євреїв та Державу Ізраїль.
Нові антисеміти відродили весь арсенал ганебних стереотипів. Вони, як і раніше, продовжують розглядати євреїв як послідовників Менахема Менделя Бейліса, безпідставно звинуваченого в 1911 році у ритуальному вбивстві християнського хлопчика; називають євреїв організаторами більшовицької революції 1917 року; вважають євреїв противниками української культури i українського народу; звинувачують їх в тому, що вони допомогли організувати Голодомор 1933 року; i, звичайно, представляють євреїв як головних рушіїв перетворення незалежної України на маріонетку міжнародного сіоністського капіталу. Газета «Сільські вісті», яку в основному підтримував МАУП і яка виходила накладом у більш ніж півмільйона примірників, регулярно уміщувала антисемітські ненависницькі випади. МАУП навіть дала почесний науковий ступінь відомому антисеміту й симпатику неонацистів, лицарю американського Ку-Клукс-Клану Девіду Дюку. Незважаючи на таку провокативну діяльність, зокрема перевидання класичних антисемітських творів (серед іншого, наклепницької «Книги Кагала» 1869 року), репутація цього навчального закладу була підірвана через критику з боку колишніх студентів, а також через відкритий осуд з боку тодішнього президента України Віктора Ющенка у 2005 році, що набуло широкого розголосу.
Згодом антисемітські заяви проникли, хоча й повільно, в український політичний мейнстрім разом із підйомом партії «Свобода» та, пізніше, вже у 2014 році, партії «Правий сектор». Використовуючи невдоволення багатьох людей економічною кризою в Україні, нереалізованими реформами та невикоріненою корупцією політичних еліт, лідер «Свободи» Олег Тягнибок вдався до популістського засобу — ксенофобськи представив загалом усіх росіян та євреїв внутрішніми ворогами України, сподіваючись, вірогідно, згодом звинуватити їх у руйнуванні країни. Мішенями для критики стали корумповані олігархи єврейського походження та проросійськи орієнтовані політики на кшталт Дмитра Табачника (єврейсько-російського походження) — одіозного міністра освіти з уряду поваленого президента Януковича.
Антисемітська політична риторика Тягнибока та його прибічників привернула увагу міжнародних засобів масової інформації як у Росії, так і на Заході, надто коли партія «Свобода» отримала 7% голосів виборців на парламентських виборах 2012 року (41 місце у Верховній Раді). Російські медіаресурси, переважно підпорядковані путінському режиму, наполегливо намагалися скомпрометувати протести на Майдані 2013–2014 року, зображаючи «Свободу» й «Правий сектор» як обличчя «фашистської» й «антисемітської» України після Януковича. Попри те що звинувачення були деякою мірою обґрунтованими, під час нових виборів у жовтні 2014 року до Верховної Ради України з 450 місць «Свобода» отримала тільки шість, а «Правий сектор» — лише два, причому, за іронією долі, одне з них належало єврею.
Хоча з моменту здобуття незалежності українські очільники доклали безпрецедентних зусиль задля того, щоб створити позитивну атмосферу в українсько-єврейських взаєминах і сприяти налагодженню міжетнічних відносин, майбутнє такого зближення залежить від багатьох обставин. Його успіх більшою мірою залежатиме від внутрішньої політичної та соціально-економічної стабільності в Україні, ніж від подальших зусиль усіх сторін, спрямованих на порозуміння українців і євреїв та подолання стереотипів і взаємної неприязні, крізь призму яких традиційно розглядали єврейсько-українські стосунки.
Клацніть тут, щоб отримати пдф-файл цілої книги.
