Розділ 12.1: «Євреї та українці. Тисячоліття співіснування»
У відзначеній нагородою книзі «Євреї та українці. Тисячоліття співіснування» розглянуто розвиток стосунків між цими двома народами України протягом століть.
У другому виданні історію українців та євреїв викладено у 12 тематичних розділах. Серед обговорюваних тем — географія, історія, економічне життя, традиційна культура, релігія, мова й видання, література й театр, архітектура й мистецтво, музика, діаспора та сучасна Україна до моменту злочинного вторгнення Росії в Україну 2022 року.
Автори розглядають багато спотворених взаємних стереотипів, хибних уявлень й упереджень українців і євреїв та кидають нове світло на вкрай суперечливі моменти українсько-єврейських відносин. У книзі стверджується, що історичний досвід в Україні не лише розділював етнічних українців і євреїв, а й зближував їх.
Виклад споряджено 335 повноколірними ілюстраціями, 29 мапами й кількома текстовими вставками, які пояснюють конкретні явища чи розглядають спірні питання.
Співавторами видання є Павло-Роберт Маґочій, завідувач кафедри українознавчих студій Торонтського університету, та Йоханан Петровський-Штерн, професор юдаїки та історії Північно-Західного університету. Спонсором видання виступила «Українсько-Єврейська Зустріч» за підтримки уряду Канади.
Дотримуючись давньої літературної традиції, протягом наступних кількох місяців UJE серіалізує книгу «Євреї та українці. Тисячоліття співіснування». Щотижня ми представлятимемо фрагмент із цього видання, сподіваючись, що читачі дізнаються більше про захопливу Україну й про те, як етнічні українці співіснували зі своїми сусідами-євреями. Ми переконані, що це знання допоможе протистояти фальшивим наративам про Україну, які підживлюються російською пропагандою і все ще надто поширені в усьому світі сьогодні.
Розділ 12.1
Минуле як сучасність і майбутнє
Розпад Радянського Союзу та постання незалежної України докорінно змінили ставлення етнічних українців до своєї держави. Вперше в історії мешканці країни самі мали вирішити її долю голосуванням на референдумі 1 грудня 1991 року за або проти незалежності нової держави. Аж 92% українських громадян — серед етнічних українців відсоток був іще вищим — проголосували за незалежність. Отже, на відміну від попередніх режимів, під владою яких перебували українські землі, незалежна Україна постала завдяки активній громадській участі своїх мешканців, оскільки не менш як 80% виборців із правом голосу добровільно взяли участь у референдумі за незалежність.
Українці у посткомуністичному світі
Значна кількість громадян України, зокрема етнічних українців та євреїв, брали і продовжують брати активну участь у суспільному житті. Балотуватися на багатопартійних демократичних виборах на місцевому, регіональному та національному рівнях стало у посткомуністичній Україні нормою політичного життя. Взірцем громадської небайдужості була Помаранчева революція, що почалася наприкінці 2004 року, коли близько 17% відсотків населення України впродовж трьох тижнів протестували на вулицях проти сфальсифікованих результатів президентських виборів — і ще приблизно стільки же вийшли, підтримуючи сфальсифіковані результати.
Побудована на участі широких мас у прийнятті політичних рішень, нова форма демократії спонукала етнічних українців висловлюватися з широкого кола питань. Одне з них пов’язане з визначенням того, що значить бути українцем. Кого вважати українцем — того, хто спілкується українською й ідентифікує себе за українською національною приналежністю, чи кожного громадянина України незалежно від національності, рідної мови й релігії? Попри положення Конституції України 1996 року, яка проголошує, що «український народ» складається з «громадян України всіх національностей», чимало людей не розуміли (і певною мірою все ще не розуміють), у яких вимірах визначається приналежність до українства — загальногромадянських чи етнічних.
Серед тих громадян України, які є етнічними українцями, наявні, умовно кажучи, дві групи — активних і пасивних громадян. До активних належать ті, хто розмовляє українською й підтримує заходи, що сприяють подальшому зміцненню позицій української мови в школах, уряді, медіа та громадському житті в цілому. Активісти, які вважають мову важливим соціальним чинником, також переважно підтримують інтеграцію України в Європу і, таким чином, виступають проти проросійської орієнтації деяких українських політиків. До пасивних громадян належать ті, хто вважає себе українцем (і в етнічному, і в громадянському сенсах), але розмовляє переважно російською і не підтримує соціокультурних й освітніх заходів на користь української мови. Чимало пасивних громадян незгодні з певними поглядами, що їх зазвичай приписують західному регіону країни (особливо — Галичині) і що, на їхню думку, є крайніми націоналістичними поглядами. Натомість вони схиляються до більш збалансованого підходу, який враховує реальне геостратегічне положення України між Європою й Росією. Втім, дехто з них відкрито відкидає орієнтацію на Європейський Союз і виступає за об’єднання з Російською Федерацією в рамках Євразійського економічного союзу.
Події 2013–2014 років на київському Майдані змінили не тільки політичний, а й соціально-психологічний ландшафт України. Революція Гідності, агресивні дії Росії та російська окупація території України перетворили більшість колишніх громадян з пасивних на активних. Ці нові активісти, як етнічні українці, так і українці будь-якої іншої національної та релігійної приналежності не тільки почуваються та діють як громадяни України — країни, яку вони вважають своєю, але також підтримують проєвропейську орієнтацію нового уряду як єдино можливий варіант політичного майбутнього їхньої спільної батьківщини.
Ідеологічні протиріччя між активними і пасивними громадянами визначають напрями формування поглядів і дискусії, які стосуються широкого кола питань, пов’язаних із ідентичністю. Чи зобов’язаний, наприклад, кожен громадянин країни вживати українську в усіх формах суспільної комунікації (в освіті, медійній сфері, стосунках з урядовими інституціями)? Чи може російська стати другою державною мовою — й отож рівноправною українській? Чи варто прославляти (та й узагалі згадувати) у шкільних підручниках героїв-націоналістів, яких особливо шанують західні українці, і чи варто викреслити героїв радянських часів, до яких позитивно ставиться більшість мешканців сходу та півдня України, з підручників історії, а також прибрати їх (якщо йдеться про пам’ятники) з суспільного простору? Чи мусить в Україні бути лише одна «офіційна» (помісна) Православна церква, яка перебуває поза юрисдикцією Москви? Чи варто розповсюдити діяльність Української греко-католицької церкви на всю країну, чи обмежити її діяльність тільки Західною Україною? Такі питання вельми турбують всіх громадян, які активно підтримують громадське, культурне та релігійне відродження, що розгортається в Україні з моменту здобуття незалежності.
Реакція діаспори на нову Україну
Українська діаспора тепло зустріла й всебічно підтримала зусилля, спрямовані від кінця 1980-х років й аж до створення незалежної держави на розбудову суверенної України. Вірогідно, ентузіазм та відданість діаспорних українців справі українського відродження були цілком щирими, однак їх сподівання спиралися на ідеологізований образ історичної батьківщини — країни, де протягом багатьох століть мешкали, буцімто, суто волелюбні етнічні українці, придушені московсько-російською та радянською владою, які нетерпляче очікували того дня, коли вони зможуть управляти своєю країною таким чином, щоб гарантувати демократію й економічний добробут. Саме про таке некритичне і нереалістичне бачення українського народу дізнавалося покоління дітей із діаспори від батьків удома або від учителів у суботніх україномовних школах.
Цілком зрозуміло, що такі очікування зміняться розчаруванням, бо має змінитися принаймні кілька поколінь, перш ніж на зміну глибоко вкоріненій радянській ментальності та патріархальному характеру українського суспільства прийдуть європейські та північноамериканські культурні цінності, звичні для діаспори. У свою чергу, мешканці України — і панівна еліта, і населення загалом — після 1991 року поступово змінили власні ілюзорні очікування на скромніше і більш реалістичне бачення того, що діаспора може зробити — або не зробити — для них.
Незважаючи на розчарування в політичній і економічній еволюції пострадянської України, саме існування незалежної держави протягом понад двох десятиліть змінило спосіб мислення української діаспори. Відтепер американці й канадці українського походження знову почувають власну національну гідність. Окрім того, що вони в першу чергу вважають себе американцями чи канадцями, їм більше не доводиться пояснювати іншим, чим є земля їхніх предків. Адже Україна, з усіма її позитивними й негативними рисами, все ж існує. Зрештою, це повноцінна країна, як і решта країн у світовому співтоваристві.
Саме з цим почуттям власної гідності, часто підтриманим заявами і діями з боку найвищих щаблів американського й канадського урядів, представники української діаспори знову отримали нагоду дієво проявити своє ставлення до України — під час протестів на Майдані в 2013–2014 роках. Вони наполегливо закликали американських і канадських лідерів допомогти Україні, та й самі зробили суттєвий внесок у цю допомогу, підтримавши фінансово військову боротьбу на сході України, а також зібравши гроші для тисяч біженців і солдатів, що стали жертвами «замороженої війни» з Росією.
Євреї у посткомуністичному світі
Згідно з останнім радянським переписом 1989 року, в Україні налічувалося 486 тисяч євреїв. Протягом перших двох десятиліть української незалежності ця цифра коливалася, хоча загалом зменшувалася. З одного боку, кількість євреїв збільшилася за рахунок осіб, які в радянські часи приховували свою єврейську національність із практичних міркувань, а тепер вирішили — з нових прагматичних причин — її відновити. Повернути раніше приховану єврейську національність було особливо важливо для тих, хто волів виїхати до Ізраїлю. Відповідно до ізраїльського Закону про повернення, людина, в якої є хоча б один єврейський дідусь чи бабуся, має безумовне право на імміграцію та постійне проживання в Ізраїлі.
З іншого боку, низький коефіцієнт народжуваності (притаманний населенню України в цілому), високий рівень змішаних шлюбів, в яких діти більш не вважають себе євреями, і найголовніше, високий рівень еміграції до Ізраїлю, призвели до різкого демографічного спаду серед євреїв України. На час проведення першого перепису незалежної України в 2001 році, тільки 104 тисячі осіб називали себе євреями. Різні західні та ізраїльські агенції та, звісно, місцеві єврейські лідери схильні перебільшувати кількість євреїв, що проживають в Україні, оскільки що більше співтовариство, то успішніші їхні кампанії зі збору коштів. Насправді ж, чисельність євреїв, що проживають в Україні, надалі знижується, тож напередодні чергового перепису (можливо, у 2016 році) в країні може лишитися від 85 до 90 тисяч євреїв.
Єврейське відродження
Від часу проголошення незалежності України євреї переживали надзвичайне культурне й релігійне відродження. Це відродження практично не мало класових чи політичних обмежень і сягало далеко за межі світської єврейської культури, тож воно досить сильно різниться від відродження їдишиської радянської культури 1920-х років. Більше того, переважна більшість євреїв у сучасній Україні розмовляють російською чи українською, і дуже мало таких, що спілкуються на їдиш.
Відродження єврейського життя набувало різних форм. Починаючи з останніх років існування радянської влади, практично у всіх містах і населених пунктах України, які мали більш-менш значне єврейське населення, почали виникати Товариства єврейської культури імені Шолом-Алейхема. Товариства організовували лекції, концерти, святкування традиційних єврейських свят і, перш за все, роздавали гуманітарну допомогу із Заходу. Незабаром постали інші релігійні товариства та громадські організації, й до 1992 року близько трьохсот із них було неофіційно об’єднано парасольковою організацією під назвою Ваад України (Асоціація єврейських організацій і громад України). Водночас посткомуністична українська влада заснувала своєрідну маріонеткову єврейську державну організацію — Єврейську раду України, до якої увійшли посадовці єврейського походження, віддані чинній владі. Єврейська рада не користувалася популярністю серед єврейського населення в цілому, однак діяла як квазіпредставницький орган і була запорукою того, що уряд України матиме вплив на розбудову єврейських громад і, найголовніше, контролюватиме надання допомоги з-за кордону єврейським громадам по всій країні.
Для координації допомоги з-за кордону кілька десятків міжнародних єврейських організацій заснували в Україні свої філії. Три з них стали відігравати провідну роль у розбудові українських єврейських громад: по-перше, Американський об’єднаний розподільчий комітет (American Joint Distribution Committee, скорочено — Джойнт), який підтримує створення й діяльність довгострокових освітніх програм та програм соціальної допомоги, зокрема «Хесед»; по-друге, посольство Ізраїлю в Києві, яке не тільки допомагало тим, хто виїздив до Ізраїлю, але й підтримувало низку єврейських освітніх та культурних програм; по-третє, Єврейське агентство (Jewish Agency (Sokhnut) for Israel, скорочено — Сохнут), яке організувало різноманітні освітні програми в Ізраїлі для єврейської молоді з України (програма Наале-16), заснувало багаторівневі ульпани — спеціальні мовні курси для вивчення івриту, а також спонсорувало кілька місцевих ініціатив розбудови громад по всій території України. Різні зарубіжні інституції й установи допомагали єврейським громадам в Україні з ентузіазмом, якому суттєво перешкоджав майже десятирічний період конкуренції, конфліктів й тимчасових альянсів між Ваадом, Джойнтом, Сохнутом, Єврейською радою та кількома іншими парасольковими організаціями.
Відродження освітнього, культурного та громадського життя спонукало світських єврейських лідерів в Україні піднести розуміння єврейського історичного минулого на новий рівень інституційного розвитку та створити для цього наукові товариства й установи. Поза лаштунками єврейських громад Інститут політичних і етнонаціональних досліджень Національної академії наук України відновив Інститут (кабінет) єврейської культури, який існував у міжвоєнні роки. Втім, ця доволі нерелевантна і вельми непродуктивна установа не відігравала помітної ролі в розвитку єврейських студій в Україні. У свою чергу, Ваад заснував Українську асоціацію юдаїки, що згодом була перетворена на Інститут юдаїки на чолі з Мартеном Феллером (на початку 2000-х — Леонідом Фінбергом). Інститут юдаїки швидко став епіцентром наукової роботи, спонсорував архівні дослідження, зустрічі з видатними українськими вченими, «круглі столи» між християнськими та єврейськими релігійними діячами й богословами, а також художні виставки у співпраці з провідними галереями і музеями Києва. Інститут розробив також плідну видавничу програму (видавництво «Дух і Літера»), в рамках якої протягом майже двадцяти років, двічі на рік, видавав альманах «Єгупець» — один з найкращих єврейських літературних та історичних часописів на пострадянському просторі.
Суттєві зміни відбулися і в галузі єврейської освіти. По всій Україні відразу після проголошення незалежності почали виникати єврейські недільні школи. Тільки декотрі з професійних педагогів — засновників недільних шкіл — отримали єврейську освіту в рамках міжвоєнної системи початкових їдишиських шкіл 1930-х років. Тепер у новостворених школах їм довелося викладати єврейські традиції, іврит та єврейську історію для людей різного віку, охочих до знань, в яких їм відмовляли впродовж сімдесяти років радянської влади. За підтримки різних міжнародних фондів та Ваад України у приватних, переважно релігійних, єврейських школах, а також у середніх та старших класах державних загальноосвітніх шкіл запроваджувались уроки з єврейської тематики.
Реакція діаспори на нове українське єврейство
У діаспорі відродження єврейського релігійного життя в Україні назвали «рабинською революцією». За рік до проголошення незалежності України й відразу після проголошення десятки рабинів і релігійних діячів усіх ортодоксальних та ультраортодоксальних конфесій приїхали в Україну з Ізраїлю, Європи та Північної Америки — саме для того, щоб у десятках українських міст із значним єврейським населенням заснувати релігійні громади. Рабин з брацлавських хасидів вирушив до Умані. Декілька рабинів течії Хабад — до понад тридцяти міст і населених пунктів по всій країні, зокрема до Дніпра, Донецька, Києва та Харкова. Хасидський рабин Сквирської династії вирушив до Бердичева, а ортодоксальні нехасидські рабини — до Донецька, Одеси та Києва.
Релігійним діячам і рабинам вдалося протягом кількох років створити повноцінну громадську інфраструктуру, що складається з багатьох елементів, серед яких — похоронні товариства (Хевра кадіша), які відновили традиційні обряди поховання на спеціально відведених цвинтарях; рабиністичні суди для вирішення проблем розлучення й навернення в юдаїзм; кошерні кухні та їдальні для людей похилого віку й жебраків; а також мацепекарні й різниці, де готують кошерне м’ясо. Голови новостворених релігійних громад також організували (й навчили, як організовувати) громадські святкування під час найбільших єврейських свят, запросили могалім (фахівців з обрізання) для проведення обряду обрізання серед євреїв різного віку, а також поновили традицію єврейських весіль і ритуалів бар/бат-міцва. У багатьох населених пунктах вони заснували неформальні єврейські освітні центри для дорослих. Найважливішими з них були єврейські приватні релігійні школи, найбільші з яких виникли у Дніпрі, Києві та Одесі. Іноземні рабини також встановили міцні зв’язки з місцевими органами влади, а подекуди їм навіть вдалося добитися реституції нерухомості, конфіскованої колись у громади комуністичним режимом. Зрештою, нові релігійні діячі звернулись до нуворишів єврейського походження, чию фінансову підтримку разом із коштами іноземних фондів було використано насамперед для капітального ремонту повернутих громадам синагог по всій Україні.
Чимало рабинів, представників єврейської діаспори, привезли з собою вчителів з Ізраїлю, Сполучених Штатів та Канади для роботи в новостворених школах. Ці вчителі мали відповідну кваліфікацію, однак нагальна потреба навчати місцевих ентузіастів — вчителів єврейської культури все ще залишалась актуальною на порядку денному. Ці ентузіасти здебільшого мали дипломи вчителів, однак їм часто бракувало навіть елементарних знань юдаїки. У спробі виправити цей недолік Ваад України, за підтримки Джойнта і Сохнута, заснував у 1993 році Центр єврейської освіти України. Цей Центр проводив інтенсивні семінари з перепідготовки вчителів і постачав фахівців і співробітників для київського Інституту сучасного юдаїзму, факультету юдаїки Міжнародного Соломонового університету, а також для сертифікаційних і магістерських програм із юдаїки у Національному університеті «Києво-Могилянська академія». До багатьох освітніх ініціатив єврейської діаспори приєднався і канадський бізнесмен українського походження Джеймс Темертей, який заснував у 2011 році декілька професорських ставок з юдаїки в Українському католицькому університеті у Львові.
Клацніть тут, щоб отримати пдф-файл цілої книги.
