Розділ 12.2: «Євреї та українці. Тисячоліття співіснування»

У відзначеній нагородою книзі «Євреї та українці. Тисячоліття співіснування» розглянуто розвиток стосунків між цими двома народами України протягом століть.

У другому виданні історію українців та євреїв викладено у 12 тематичних розділах. Серед обговорюваних тем — географія, історія, економічне життя, традиційна культура, релігія, мова й видання, література й театр, архітектура й мистецтво, музика, діаспора та сучасна Україна до моменту злочинного вторгнення Росії в Україну 2022 року.

Автори розглядають багато спотворених взаємних стереотипів, хибних уявлень й упереджень українців і євреїв та кидають нове світло на вкрай суперечливі моменти українсько-єврейських відносин. У книзі стверджується, що історичний досвід в Україні не лише розділював етнічних українців і євреїв, а й зближував їх.

Виклад споряджено 335 повноколірними ілюстраціями, 29 мапами й кількома текстовими вставками, які пояснюють конкретні явища чи розглядають спірні питання.

Співавторами видання є Павло-Роберт Маґочій, завідувач кафедри українознавчих студій Торонтського університету, та Йоханан Петровський-Штерн, професор юдаїки та історії Північно-Західного університету. Спонсором видання виступила «Українсько-Єврейська Зустріч» за підтримки уряду Канади.

Дотримуючись давньої літературної традиції, протягом наступних кількох місяців UJE серіалізує книгу «Євреї та українці. Тисячоліття співіснування». Щотижня ми представлятимемо фрагмент із цього видання, сподіваючись, що читачі дізнаються більше про захопливу Україну й про те, як етнічні українці співіснували зі своїми сусідами-євреями. Ми переконані, що це знання допоможе протистояти фальшивим наративам про Україну, які підживлюються російською пропагандою і все ще надто поширені в усьому світі сьогодні.

Розділ 12.2

У пошуках спільного наративу

На перший погляд здається, що українці й євреї, принаймні ті, чиї предки походять із українських земель, мають чимало спільного. Їхні предки впродовж століть жили поруч один із одним на теренах, які нині належать Україні, і навіть у діаспорі певна частка українців і євреїв, як правило, осідала в тих же містах і містечках.

Попри те що впродовж десятиліть до початку Другої світової війни євреї та українці діаспори жили в безпосередній близькості й взаємодіяли в економічній галузі, після війни обидві групи, як правило, мало цікавилися життям одна одної. Коли, при нагоді, єврейські та українські організації діаспори долучалися до взаємодії, або коли їхні відповідні медійні ресурси обмінювалися посиланнями один на одне, їх опосередковане спілкування часто викликало напруженість, супроводжувалось саркастичними зауваженнями або просто закінчувалось приголомшливим мовчанням. Деякі обізнані із ситуацією оглядачі запозичили канадську метафору «двох самотностей», щоб описати прірву непорозуміння між двома народами.

Історія і пам'ять

Зрозуміло, що причиною відчуженості між двома народами були, по-перше, події ХХ століття в Україні і, по-друге, те, як ці події відбито в історичній пам’яті обох народів. Євреї й українці діаспори в Північній Америці та деінде можуть мати спільну історичну батьківщину й спільну історію, але цю історію вони розуміють переважно в абсолютно різний і навіть суперечливий спосіб. Герої й славні події одного народу іншим народом можуть вважатися за злодіїв і нещастя. Ким був Симон Петлюра наприкінці Першої світової війни — відважним державним діячем, що з величезними труднощами боровся за створення незалежної України, чи просто черговим українським погромником — одним з низки тих, хто, починаючи з козацького ватажка Богдана Хмельницького у XVІІ столітті, брав участь у вбивствах євреїв? Чи можна прирівняти вбивство мільйонів українських євреїв під час Голокосту в 1940-х роках з мільйонами жертв серед етнічних українців, жертв Голодомору, за десять років перед тим, у 1930-х? І якщо українські поліцаї й військові підрозділи мають нести відповідальність за участь у масових розстрілах євреїв під час Голокосту, чи не повинні євреї, що займали посади на різних рівнях радянської системи, бути відповідальними за штучний голод 1933 року і голодну смерть українців? Хоч якими б спрощеними, етноцентричними й упередженими не були ці порівняння, вони відображають уявлення багатьох євреїв і українців про їхнє спільне минуле.

Безсумнівно, що чимало (можливо, навіть більшість) євреїв й українців як в Україні, так і серед діаспори, особливо представники молодших поколінь, знають про минуле дуже мало або взагалі ним не цікавляться. Втім, минуле продовжує жити в шкільних текстах, телепрограмах, фільмах і романах, у яких Друга світова війна і Голокост були й залишаються одними з найгостріших, найболючіших і найрозповсюдженіших тем.

Політизація минулого

Теми Другої світової війни й Голокосту набувають особливо напруженого характеру, коли відбувається так звана політизація минулого. У відповідь на численні вимоги єврейських і неєврейських правозахисних груп, які наполягали на необхідності пошуку й притягнення до відповідальності військових злочинців, уряди Сполучених Штатів і Канади взялися до дій. 1970 року Департамент юстиції США створив Спеціальну комісію, яка займалася пошуком місцезнаходження нацистських злочинців — громадян США чи Канади, ініціювала у судовому порядку скасування їх громадянства (денатуралізацію) й відповідала за їх депортацію. Для цього слід було довести, що людина збрехала при заповненні в’їзних документів, не зазначивши членство в нацистських організаціях, а також коли існувало переконливе свідчення безпосередньої участі цієї людини в злочинах проти людства під час Другої світової війни. Від 1977 року було розпочато кілька судових справ із питання денатуралізації, за якими уважно стежила українська діаспора й преса. Особливе занепокоєння викликав перегляд у суді доказів, наданих Радянським Союзом у рамках угоди зі США від 1979 року.

Хоча слідча комісія не була спеціально орієнтована на українців, виявилося, що найсумнозвісніший випадок був пов’язаний саме із українським американцем Джоном (Іваном) Дем'янюком — повоєнним біженцем та натуралізованим американським громадянином, що проживав у Клівленді, штат Огайо. Йому закидали роботу охоронцем у концентраційному таборі і вважали особою, яку колишні в’язні концтабору згадували як горезвісного «Івана Грозного». Дем’янюка позбавили громадянства США, екстрадували до Ізраїлю, віддали під суд, визнали винним і засудили до довічного ув’язнення. Після кількох років ув’язнення його вирок скасували за апеляцією Верховного суду Ізраїлю, і йому було дозволено повернутися в Сполучені Штати. Але через кілька років Дем’янюк був екстрадований знов, цього разу до Німеччини, відданий під суд і знову засуджений до довічного ув’язнення в тюрмі, де він помер кількома роками пізніше.

Дивна історія Івана Дем’янюка, незалежно від того, чи він був винним, чи ні, змусила багатьох діаспорних євреїв та українців різного віку поглянути в очі своєму спільному минулому. Судові справи у США щодо денатуралізації, суд над Дем’янюком, а також робота Комісії Дешена, створеної в Канаді 1985 року, мали своєю метою відновити справедливість. Але врешті, хоч і ненавмисно, ці судові процеси, що набули широкого розголосу, тільки зміцнили взаємні негативні стереотипи, які були притаманні єврейсько-українським відносинам в діаспорі. Ба більше, євреї й українці третього й четвертого поколінь безпосередньо (або, ймовірніше, опосередковано — через розповіді батьків, бабусь і дідусів) дійшли висновку, що у минулому їхні предки були жертвами нацистського чи радянського режимів і що тепер вони й самі стали жертвами американського й канадського урядів.

Але що дало поштовх формуванню такого світовідчуття? Усі шукачі абсолютної історичної правди чи шукачі відповідей, які вони готові вважати абсолютною історичною правдою, — шкільні вчителі, кінопродюсери, журналісти, прозаїки, судові прокурори й адвокати — обґрунтовують свої переконання фактами, зібраними, переважно, дослідниками. Певний час здавалося, що існує проста дихотомія, за якої українські та єврейські дослідники повстали один проти одного, захищаючи власні версії минулого. Приміром, науковий журнал «Jewish Social Studies» (1969) опублікував дискусію між українськими та єврейськими діаспорними вченими про роль Петлюри у погромах 1919 року, у той час як єврейська вчена Люсі Давидович розпочала в журналі «New York Times Magazine» (1981) полеміку щодо того, кого саме вбивали в Бабиному Яру — лише євреїв чи також українців та осіб інших національностей.

На наукових конференціях фахівці з єврейських і українських студій зваженіше підходили до аналізу цих та інших історичних проблем. Починаючи з новаторських зусиль науковців, які 1983 року вперше зібралися на обговорення того, як долати стереотипи, в канадському університеті Макмастерс, а також подальших зустрічей в ізраїльському університеті Бар-Ілана (1998) і нещодавно в Австрії, Англії, Ізраїлі й Німеччині під егідою неурядової організації з Торонто — фонду «Українсько-єврейська зустріч», науковці і громадські діячі пройшли чималий шлях у цьому напрямі. Нова політична й інтелектуальна атмосфера в посткомуністичній незалежній Україні також уможливила відродження єврейських досліджень у кількох університетах та науково-дослідних центрах у Києві, Дніпропетровську/Дніпрі та Львові, де вчені єврейського, етнічного українського та інших походжень займаються історичними дослідженнями єврейського досвіду. Звичайно, вчені з Європи (особливо з Німеччини й Польщі) та Північної Америки не відмовляються розглядати деякі з найскладніших питань, зокрема питання про участь певних українців у співпраці з нацистами під час Голокосту. Насправді єврейсько-українські відносини вже давно перестали бути прерогативою упереджених дослідників — симпатиків тієї чи іншої групи, до якої вони належать.

Протилежні погляди на минуле

Зміни в незалежній Україні одночасно лібералізували й політизували дискусії стосовно подій минулого. Говорити про історію відтепер — все одно, що вести розмову про політику. Панування хозарів над ранніми східнослов’янськими племенами, масові вбивства часів Хмельниччини та погроми громадянської війни, євреї на службі у польських поміщиків та більшовиків або роль етнічних українців у Голокості та антисемітизм за радянського режиму після Другої світової війни — усі ці історичні теми стали джерелом запеклих дискусій, взаємних звинувачень і жорстоких нападів, якими обмінювались інтелектуальні еліти українського суспільства. Певна кількість малоосвічених, однак гучних і амбітних представників української та єврейської еліти вирішили в односторонньому порядку, що вони мають повне право говорити від імені свого народу — етнічних українців чи євреїв — і по суті звинувачувати один одного в трагедіях минулого. Ви, українці, сприяли Голокосту, винищували ранньомодерні єврейські громади й організовували погроми 1919 року! Ви, євреї, позамикали наші церкви, принесли на наші голови більшовицьку владу й сприяли Голодомору, який був геноцидом українців!

Перелік можна продовжувати, але ідея зрозуміла. Старим міфам дозволяють панувати. За лаштунками знаходяться сильні гравці, зацікавлені в тому, щоб підтримувати ці міфи й маніпулювати ними для задоволення власних політичних амбіцій. Тож не дивно, що українські медійні ресурси вибухнули, коли Дмитро Табачник, колишній міністр освіти України єврейського походження часів Януковича, видав чергову українофобську постанову чи коли Ігор Мірошниченко, український націоналіст і ксенофоб із партії «Свобода», публічно образив голівудську актрису єврейського походження Мілу Куніс. Спрагла до скандалів, преса смакує допотопні міфи: буцімто українці проклинають євреїв, євреї ненавидять українців. Нещодавні події в Україні із дивовижною ясністю демонструють, що не видно ні кінця ні краю цьому замкнутому колу.

Але вихід із нього є. Щоб переосмислити своє історичне минуле, обидві сторони мають прийняти певні методологічні підходи, спільні для обох сторін. Примирення між українцями та євреями значною мірою залежить від того, чи будуть вони керуватися цими підходами у майбутніх дискусіях, бесідах, діалогах, під час обміну думками та на різноманітних публічних форумах.

Перший з них, мабуть, є найбільш очевидним. Немає «українців взагалі» або «євреїв взагалі». Іншими словами, немає типових українців чи типових євреїв. Саме поняття маси людей із схожою моделлю поведінки, сутнісно однорідним світоглядом й однаковими реакціями — не більше, ніж безглуздий міф. Цей міф, однак, дуже добре прислужився радянським комуністам і нацистам, адже й ті, й інші були зацікавлені в маніпулюванні народами і державами. Цей міф — непридатний інструмент для будь-якої більш-менш серйозної соціокультурної розмови. Річ у тім, що етнічні українці є таким же неоднорідним народом, як і євреї, з тисячами точок зору, моделей поведінки і способів мислення. Зважаючи на розмаїття політичних уподобань, культурних приналежностей, економічних занять, а також мовного вибору, в принципі не може існувати жодного типового єврея чи типового українця. За самою суттю такі узагальнення призводять до вельми зручного, однак цілковито хибного спрощування. Отож, аби зрозуміти минуле, ми мусимо залишити цей спосіб мислення позаду.

По-друге, окрім численних епізодів в історичному минулому, спільних для обох народів, існують й інші важливі характеристики, однакові і для етнічних українців, і для євреїв. І серед перших, і серед других дуже мало людей, які можуть спокійно і розсудливо спілкуватися один з одним; водночас серед представників обох народів безліч тих, хто не хоче вступати в рівноправний діалог з іншою стороною, або навіть її чути. Радянська пропаганда та її реінкарнації після 1991 року зробили і продовжують робити все можливе, щоби формувати світогляд мільйонів людей з допомогою легкостравних міфів. Мов шори, радянська ідеологія мала вирішальний — і знущальний — вплив і на етнічних українців, і на євреїв в Україні. Спільним для обох народів є саме це: чимало їх представників спокійно припускають, що українці — антисеміти чи що євреї — українофоби. Іншими словами, в українських і єврейських колах, як в Україні, так і в діаспорі, панують легковірні й погано поінформовані медіа, хибні міфи і галасливі дурні.

Для вирішення цієї проблеми варто було б критично поглянути на історичне минуле. Документи й історичні свідоцтва слід розглядати з різних точок зору. Розглядаючи кожен документ, особливо такий, навколо якого точаться суперечки, слід запитувати: ким він був створений? А також коли, чому, для кого і з якою метою? Потрібно розібратися в обставинах, які сформували роль того чи іншого політичного, релігійного або культурного діяча — видатної фігури історичного минулого, але водночас потрібно всіляко уникати спроб розглядати події історичного минулого в шатах сучасності чи через призму сучасного бачення. Історичне минуле — річ складна, побудована на нюансах, і саме ці складні нюанси обидві сторони, етнічні українці та євреї, повинні мати на увазі, намагаючись зрозуміти один одного — і порозумітись.

Згадаймо, наприклад, про Лазаря Кагановича, якого дехто вважає одіозним більшовицьким посіпакою Сталіна. У 1924–1925 роках саме Каганович відіграв важливу роль у забезпеченні культурного відродження, пов’язаного з українізацією (про цей факт часто забувають!), однак той-таки Каганович 1932 року разом із іншими кремлівськими високопосадовцями спричинився до Голодомору в Україні. Абсурдно було б стверджувати, що Каганович зробив усе це, оскільки був євреєм, який ненавидить Україну. Як тоді можна пояснити його позитивну роль у програмі українізації? І що такого «єврейського» було в його невгамовних зусиллях і успіхах у нагляді за будівництвом Московського метрополітену, яким він завідував у 1930-х роках і який певний час носив його ім’я? Правдоподібніше було б відкинути етнічну приналежність як пояснення будь-якої історико-політичної чи моральної проблеми. Єврейство Кагановича як точка відліку для розуміння подій 1932–1933 років в Україні пояснює так же мало, як і грузинське походження Сталіна.

Бо ж не було жодного єврейського законодавчого органу, який би приймав подібне рішення; ба більше — Каганович і сам у жодному разі не представляв аніякий єврейський електорат. Він був комуністом і держслужбовцем, і його слід судити за те, що він зробив як чільний представник радянського режиму. Єврейська етнічна приналежність його батьків мало що дає для нашого розуміння Голодомору, як і польське коріння Станіслава Косіора, російське коріння Павла Постишева, українське коріння Власа Чубаря чи етнічна приналежність будь-якого іншого партійного лідера, причетного до тих подій. Ці діячі були бюрократами-комуністами, відданими режиму і його системі соціальної інженерії, а не своїй польській, грузинській, єврейській чи українській національності. Саме на цій логіці слід будувати дискусії довкола будь-якої спірної історичної, політичної або соціальної проблеми щодо єврейсько-українських питань.

Контекст сприяє правильному розумінню історичних процесів. Вчені мають ретельно реконструювати контекст історичних подій, який належним чином пояснює, як розглядати індивідуальну чи групову відповідальність за конкретні вчинки. Крім того, контекст — неймовірно важлива річ, яку мусять враховувати обидві сторони. Розглянемо такий приклад. Чимало українських письменників вживають слово «жид», образливе для будь-якого російськомовного єврея (див. вставку тексту на ст. 2-3). Гримучі расисти в Україні, зокрема пов’язані з МАУП, навмисно публікують історичні і літературні матеріали, в яких використовувалось слово «жид» — саме для того, щоб наголосити, що буцімто видатні українські інтелектуали вороже ставилися до євреїв. Їх цілеспрямовано вирваний із контексту підхід знищує важливе соціально-культурне й географічне розуміння нюансів українського сприйняття євреїв. Адже лише точний контекст може пояснити, чому культурні феномени, що подаються праворадикальними ідеологами як українські й антисемітські, насправді означають щось зовсім інше, якщо не геть протилежне.

Минуле, сучасність і майбутнє

Незважаючи на новітні дослідження, публікації та численні зусилля осягнути єврейське минуле в Україні, провалля між «двома самотностями», здається, не зникає. Деякі вчені, які працюють над єврейською та українською темами, здається, самі є частиною проблеми, бо ж, як і більшість людей, вони здебільшого тяжіють до трагічних, деструктивних та сенсаційних аспектів минулого, які, звісно, захоплюють читачів чи слухачів більше, ніж періоди нормальних міжетнічних стосунків.

Застосуймо до минулого просту арифметику. Євреї жили на українських землях близько тисячоліття — починаючи від середньовічної Київської Русі й до сьогодні. Приблизно від 1550 року, тобто близько 450 років вони становили істотну частину населення країни. Протягом цих п’яти чи десяти століть періоди конфліктів і руйнувань, яких зазнали євреї, обмежувалися шістьма короткими часовими рамками: 1648– 1649, 1768, 1881–1883, 1903–1906, 1919–1920 та 1941–1944 роки. Сумарна кількість років, охоплених цими часовими рамками, становить щонайбільше 16-20 років. Втім, саме до цих періодів прикута найбільша увага. А як щодо інших 430 років (якщо починати з 1550 року) або 880 років (якщо починати з 1000 року)? Хіба вони нічого не означають? Чи не можуть ці роки (можливо, нудної) нормальності змалювати нам єврейське життя в Україні якось інакше, ніж одну суцільну трагедію?

Звісно, більшість людей, швидше за все, почуватимуться комфортніше із своїм успадкованим уявленням, незалежно від того, чи ґрунтується воно на враженнях, стереотипах чи просто на тому, про що люди егоїстично кажуть «я так відчуваю». Крім того, чи не схожі відносини діаспорних євреїв і українців на відносини (або їхню відсутність) між іншими групами? Майкл Ґрінберґ, американець єврейського походження, що виріс на вулиці поблизу переважно ірландського кварталу, нещодавно зазначив у статті, надрукованій в «New York Review of Books»: «Зазвичай, як нас і вчили дорослі, ми ігнорували один одного. Між Нами й Ними панувала взаємна атмосфера поблажливості й ворожості. Ми мало розуміли один одного і зробили все можливе, щоб нічого в цьому непорозумінні не змінилося».

У цій книжці йшлося про історичне минуле і про те, як індивідуальні сприйняття, віра й переконання формують уявлення про це історичне минуле. Ці явища пов’язані між собою, однак різняться за ступенем. Перший етап — сприйняття; це — усвідомлення особою складових її власного оточення за допомогою фізичних відчуттів чи почуттів. Другий етап — віра; це — прийняття чи розуміння чогось, що видається більшою чи меншою мірою правдивим. Третій етап — переконання; це — дії, спрямовані на переконання людини, або стан переконаності людини в абсолютній правдивості чого-небудь.

Ті євреї й українці, які, подібно до вищезгаданих ірландських та єврейських американців, мало розуміють один одного і сповнені рішучості нічого не змінювати, навряд чи скористаються з цієї книжки. Втім, вона може видатися корисною для тих, хто прагне позбавитися наявних переконань і вірувань, а також усвідомити, що знання про минуле є чимось більшим, ніж просто сприйняттям, себто розумінням на основі фізичних відчуттів чи почуттів. Звісно, почуття — це чудово, але їм не слід давати розвиватися у вірування й переконання за відсутності знань.

Сама по собі ця книжка навряд чи змінить сприйняття, глибоко вкорінені у свідомості багатьох євреїв та українців — чи то в Україні, чи то в діаспорі. Втім, можна сподіватися, що читачі, які дійшли до цього місця, погодяться, що для належної оцінки єврейсько-українських відносин євреї повинні знати про українців стільки ж, скільки українці повинні знати про євреїв.

Клацніть тут, щоб отримати пдф-файл цілої книги.