Розділ 2.1: «Євреї та українці. Тисячоліття співіснування»

У відзначеній нагородою книзі «Євреї та українці. Тисячоліття співіснування» розглянуто розвиток стосунків між цими двома народами України протягом століть.

У другому виданні історію українців та євреїв викладено у 12 тематичних розділах. Серед обговорюваних тем — географія, історія, економічне життя, традиційна культура, релігія, мова й видання, література й театр, архітектура й мистецтво, музика, діаспора та сучасна Україна до моменту злочинного вторгнення Росії в Україну 2022 року.

Автори розглядають багато спотворених взаємних стереотипів, хибних уявлень й упереджень українців і євреїв та кидають нове світло на вкрай суперечливі моменти українсько-єврейських відносин. У книзі стверджується, що історичний досвід в Україні не лише розділював етнічних українців і євреїв, а й зближував їх.

Виклад споряджено 335 повноколірними ілюстраціями, 29 мапами й кількома текстовими вставками, які пояснюють конкретні явища чи розглядають спірні питання.

Співавторами видання є Павло-Роберт Маґочій, завідувач кафедри українознавчих студій Торонтського університету, та Йоханан Петровський-Штерн, професор юдаїки та історії Північно-Західного університету. Спонсором видання виступила «Українсько-Єврейська Зустріч» за підтримки уряду Канади.

Дотримуючись давньої літературної традиції, протягом наступних кількох місяців UJE серіалізує книгу «Євреї та українці. Тисячоліття співіснування». Щотижня ми представлятимемо фрагмент із цього видання, сподіваючись, що читачі дізнаються більше про захопливу Україну й про те, як етнічні українці співіснували зі своїми сусідами-євреями. Ми переконані, що це знання допоможе протистояти фальшивим наративам про Україну, які підживлюються російською пропагандою і все ще надто поширені в усьому світі сьогодні.

Розділ 2.1

Історичне минуле

Iз 2600 років відомої нам історії українських територій протягом перших двох тисяч років відбувалася еволюція кількох цивілізацій, зосереджених на півдні з напрямком на Чорне море, що пов’язувало їх через Босфор та Дарданелли з егейським і середземноморським світом. Цей південний напрямок відповідає символічній близькості між осілими цивілізаціями вздовж берегів Егейського та Середземного морів (грецькі міста-держави, Римська та Візантійська імперії) та народами кочових скотарів (скіфами, сарматами, хозарами, половцями, монголами і татарами), які встановлювали свій політичний устрій на внутрішніх степових обширах України та півдня Росії.

Відносини між українськими осілими та кочовими цивілізаціями базувалися на торгівлі й комерції. Громади племен кочових скотарів здобували ресурси (сільськогосподарські продукти і рабів) в глибині материкової української території та наглядали за торгівлею з Далеким Сходом і Центральною Азією в обмін на крам і предмети розкоші, виготовлені в егейсько-середземноморському світі. У цей союз час від часу втручалися торговці з Півночі. Найкращими з них були скандинави, відомі також як Варязька Русь. Починаючи з ІХ століття н.е. ці варяги мобілізовували осілі східнослов’янські племена, й разом вони створили нове державне утворення, відоме нині як Київська Русь. Це означало початок процесу, внаслідок чого рубежі українських земель поступово просувалися на північ і захід, а істотна частка українських земель інтегрувалася в мережу соціальноекономічних та культурних зв’язків з рештою Європи на північ від Альп.

Понтійська та степова цивілізації

Греки, скіфи і хозари

Перший етап історичного розвитку України почався близько 650 р. до н.е., коли осілі мешкан ці грецьких міст-держав (особливо Мілету і Меґари) заснували колонії вздовж північних берегів Понтійського, або ж Чорного моря, якот Тирас в гирлі Дністра, Ольвію у гирлі Південного Бугу, а також Херсонес і Феодосію у Криму. Приблизно у той самий час іранські племена, які увійшли в історію під етнонімом «скіфи», прибували зі сходу та невдовзі підкорили внутрішні степові обшири. Грецькі міста-колонії Причорномор’я виконували посередницьку функцію: продукти харчування, що їх постачали скіфи, продавали в егейсько-середземно-морському регіоні. Ці взаємовигідні симбіотичні відносини з часом продовжили інші степові племена кочовиків (сармати, алани) та прибережні міста Причорномор’я, які набули форми незалежного політичного утворення (Боспорське царство після 480 р. до н.е.) або як провінції Римської імперії (після 63 р. до н.е.) та Східної Римської, тобто Візантійської імперії (від 520-х рр. н.е.).

З-поміж найвпливовіших політичних утворень кочових народів степу був і Хозарський каганат, або ж Хозарія, яка постала близько 650 р. н.е. Розташована на північ від Кавказьких гір, у пониззях між Каспійським та Азовським морями, Хозарія поширювала сфери свого впливу у північному напрямку — відкритими степами включно із територією сучасного півд ня Росії (пониззя Волги і Дону) і сучасних центра та півдня України, а також гирла Дністра. Київ, наприклад, був на найвіддаленішому північно-західному краї території, яку контролювала  Хозарія, тоді як південна межа проходила Кримськими  горами, залишаючи міста на узбережжях під владою Візантійської імперії.

Щонайменше два століття (650–850 рр.  н.е.) хозари зберігали мир між різноманітними степовими народами кочових скотарів. Це дозволяло  їм контролювати комерцію і торговельні потоки з Центральної Азії і з арабського світу на південь від Кавказу, які рухалися їхньою територією у напрямку чорноморських торговельних міст і столиці Візантійської імперії Константинополя.

З-поміж торговців, які доходили до Хозарського каганату, були й купці з півночі, з Варязької Русі. Русько-хозарські відносини будувалися на обміні хутра та рабів на срібло, спеції та предмети розкоші, що їх Хозарія отримувала зі своєї далекосяжної торговельної мережі. Вправні суднобудівельники, звиклі до річкових та морських подорожей, варяги врешті дісталися хозарів. Вони проклали коротший шлях, який брав початок у їхній скандинавській батьківщині, теперішній східній Швеції, пролягав через Балтійське море та Фінську затоку і далі кількома річками та озерами до Росії і Білорусі, й аж до Дніпра. Дніпро ж відкривав вихід у Чорне море і до найбільшого з відомих центрів торгівлі того часу — Константинополя.

Євреї та караїми

Євреї як частина зростаючої діаспори Середземноморського басейну рушили на територію України протягом перших століть нашої ери. Перші євреї в Україні були купцями-мореплавцями, які разом із греками-колоністами засновували міста на узбережжях Чорного моря. Євреї привозили товари з Китаю, Персії, Північної Африки, Північної Європи, а згодом — з Візантійської імперії. Кілька століть вони мали осередок у Криму та у районі довкола сучасних Керчі, Севастополя (античного Херсонесу) та високогірного поселення Чуфут-Кале поблизу Бахчисарая. Декілька мацевот (традиційних надгробків), руїни си нагог, мікви (ритуальні бані) та інші археологічні артефакти свідчать про давню історичну присутність євреїв на Кримському півострові. Єврейське купецтво засновува ло переважно неве личкі, втім жваві тра диційні спільноти з характерною юдейсь кою інфраструктурою — із осердям у си нагозі і з соціальними інститутами, які групувалися навколо синагоги, з традиційним викладанням класичних єврейських текстів — Пи семної Тори (укр.: П’я тикнижжя) та Усної Тори, з юдейськими ре лігійними обрядами, закоріненими у рабиністичній традиції. Пізніше цих євреїв назвали «кримчаками», або ж «кримськими євреями».

Єврейські громади Криму мирно існували до IX століття н.е. — того часу, коли їх сусідами, не завжди дружелюбними, стали групи караїмських мігрантів. Караїми були єврейською сектою з Персії, які мандрували Землею Ізраїлю на своєму шляху до південного Криму. Вони осіли у Теодозії (тепер — Феодосія), якій у наступні століття судилося стати найвизначнішим з усіх чорноморських портів. Кількома століттями пізніше, коли північні узбережжя Чорного моря перейшли під владу Османської імперії (у 1475 році), нові правителі за ісламським звичаєм толерували обидві групи, євреїв і караїмів, проте визначали їх порізному: місцевих кримчаків — як «євреїв з пейсами», а караїмів, які відкидали рабиністичний закон, — як «євреїв без пейсів».

Євреї також розселялися на українських землях, які на той час були сферою впливу Хозарського каганату. Як розповідає популярна середньовічна легенда, зафіксована у творі «Кузарі» (себто — Хозар) відомого філософа і поета Єгуди Галеві з мусульманської Іспанії,  у VIII  столітті хозарський цар Булан, язичник, влаштував дискусію між представниками трьох провідних монотеїстичних релігій. Він дійшов висновку, що юдаїзм — найраціональніше і найпереконливіше віросповідання, і тому сам навернувся в юдаїзм. З часом Булан запросив вчених рабинів до свого двору і поширив юдейський вплив на ціле царство, і таким чином нібито перетворив Хозарський каганат на унікальне та успішне середньовічне юдейське державне утворення. Базована на свідоцтвах арабських мандрівників пізнішого періоду, які до того ще і некритично запозичували один в одного, оповідь про Булана виявилася типовою пізньосередньовічною легендою про «вибір віри» і знаною багатьом народам, зокрема українцям та росіянам.

Справді, були групи єврейських купців, що мешкали на хозарських землях, де вони провадили місіонерську діяльність, під страхом смерті заборонену у християнській Європі. Проте, навіть якщо деякі члени панівної еліти Хозарії могли навернутися в юдаїзм, Хозарський каганат сам по собі ніколи не був юдейським державним утворенням. Це підтверджено археологічними джерелами — від монет до гончарних виробів і поховань, і тим фактом, що хозарські правителі були мусульманами, коли каганат впав під тиском військ Київської Русі. Таким чином, історію про хозарське навернення в юдаїзм не можна вважати чимось більшим, ніж тропом полемічного дискурсу у середньовічній єврейській літературі мусульманської Іспанії.

Київська Русь

Уздовж усього шляху з Варязького (Балтійського) моря до греків у Візантію скандинави засновували торгові пости, з-поміж яких Новгород та Київ з часом стали найпомітнішими. Ці факторії переросли у містечка і міста, які наприкінці ІХ століття перетворилися на державне утворення, відоме нині під назвою Київська Русь. Спочатку керована варягами, що їх постійно відтискали місцеві очільники східнослов’янських племен, Київська Русь поширила свій політичний вплив на значно ширші території, що простягалися від Фінської затоки і верхів’їв Волги на півночі і до місця, де починається відкритий степ — далеко на півдні. Відповідно до сучасних кордонів, це включало західну частину Росії, Білорусі і Україну, аж на південь — до степів за річкою Рось.

Середньовічна Київська Русь і степові народи

Ця обширна держава була типовим європейським середньовічним політичним утворенням — хитким конгломератом князівств на чолі з правителями, яких пов’язували родові зв’язки і спільне походження аж до династії засновників, що носила ім’я скандинавського військового ватажка середини ІХ століття Рюрика (Hroerkr). Князі Рюриковичі усієї Русі формально сплачували данину найстаршому члену родини, великому князю у Києві. Держава досягла свого розквіту під час правління великих князів Володимира Великого (980–1015) і Ярослава Мудрого (1036–1054). Київська Русь була інтегрована у решту середньовічної Європи завдяки родинним зв’язкам, адже сини і доньки великих князів поєднувалися шлюбом із монархіями, зокрема, Норвегії, Франції, Польщі й Угорщини. У культурному аспекті Київська держава була тісно пов’язана з Візантійською імперією, з якою вона встановила активні економічні зв’язки і від якої наприкінці Х століття перейняла християнську віру східного (візантійського) обряду. Східне православ’я стало офіційною релігією для усіх руських князівств і відтоді завжди залишалося панівною релігійною культурою на цих землях, хай яка держава ними керувала.

Більшість сучасної території України перебувала поза володіннями Київської Русі, адже над степовими обширами спочатку панували хозари, а згодом — різноманітні племена кочових скотарів тюркського походження. Тим часом південь Криму та чорноморське узбережжя півострова були під контролем Візантійської імперії та її союзників. У 960-х роках невтомний великий князь Київської Русі Святослав знищив Хозарський каганат. Відтоді степ перетворився на зону нестабільності, заселену войовничими тюркськими кочовими народами (печенігами, половцями тощо), які майже безперервно воювали з Київською Руссю протягом більшої частини її історії. Найлютішими з цих східних завойовників, що підкорили багато головних міст Київської Русі між 1237 і 1241 роками, були монголи, відомі також під загальною назвою «татари». Їхні величезні війська складалися з різноманітних тюркських племен Центральної Азії. Сам Київ монголи захопили наприкінці 1240 року, і впродовж наступних кількох десятиліть Київська Русь як окреме політичне утворення занепала.

Між тим Галицько-Волинське князівство, а пізніше королівство, зі столицею у Львові на самому заході України до середини XIV століття зберігало політичні і культурні традиції Русі як незалежна держава. Відтак територія сучасної України перейшла під контроль трьох держав: перша — керована монголо-татарами Золота Орда та її держава-спадкоємиця — Кримський ханат, друга — Велике князівство Литовське і третя — Польське королівство. Ще два менші регіони перебували під зовсім іншими впливами: Закарпаття належало Угорщині, Буковина — Молдові.

Золота Орда сформувалася у 1240-х роках як найвіддаленіший західний складник (улус) Монгольської імперії. Заснована, як і перед нею Хозарський каганат, у пониззі Волги, вона простягалася усіма південними степами України та Криму на захід аж до Карпатських гір. Також подібно до хозарів монголо-татарська Золота Орда завдячувала своїм багатством податям, якими вона обкладала міжнародну торгівлю вздовж знаменитого Шовкового шляху, що простягався від Китаю теренами Центральної Азії та Золотої Орди з пунктом призначення у Криму. Монголи дозволяли торговим об’єднанням з Генуї та Венеції  облаштовувати осередки у чорноморських портах Криму, зокрема в італійській Каффі (сучасна Феодосія), де ті займалися оформленням товарів (спецій, шовків, рабів) перед відправкою до ісламської частини Середземномор’я та південної Європи.

Євреї

Євреї прибули до Київської Русі з Центральної Європи, найвірогідніше із богемських і моравських земель (сучасна Чеська Республіка). Це були ашкеназі, чиєю мовою був їдиш і чия етнічна назва походить від старозавітного «Ашкеназ», яким середньовічні євреї називали німецькі землі. Хоч ми і не знаємо, коли саме ці євреї прибули до Київської Русі, достеменно відомо, що на початок XIII століття уже існували маленькі організовані громади євреїв-ашкеназі в таких центральних та північних українських містах як Острог, Володимир-Волинський і Чернігів. Документів про найдавніші поселення ашкеназі вкрай мало, про них відомо лише через непрямі посилання, знайдені у респонсах (рабиністичній кореспонденції, яка мала законодавчий статус). Є інші згадки про євреїв у літописах Київської Русі, наприклад оповіді про монахів Києво-Печерського монастиря, які вночі ходили дискутувати на богословські теми з місцевими євреями. Сучасні науковці довели, що припущення про такі зустрічі між слов’янами і євреями були вигадками і попросту відбитком філософсько-полемічних тенденцій в працях пізніших православних авторів.

Деякі давньослов’янські писемні джерела посилаються на групу мандрівних євреїв, що вже на початку Х століття мешкали в Києві — у Нижньому місті, тобто на Подолі. Там вони заснували громаду, однак її точне розташування невідоме. Серед лідерів громади були і євреї з Центральної Європи, і євреї з Хозарії, і місцеві євреї, які настільки добре інтегрувалися у суспільство Київської Русі, що дехто з них взяв собі слов’янські імена. Багатовимірне коріння київської єврейської громади Х століття можна побачити з документа, знайденого у Каїрській генізі (сховищі давньоєврейських рукописів, які вийшли з обрядового вжитку) і відомого як «Київський лист». Цей документ очільники громади підготували для єврея з Києва, який десь на початку Х століття позичив гроші, але став жертвою грабунку і намагався розплатитися з боргами.

Євреї Київської Русі були близькими до європейських євреїв-ашкеназі в інтелектуальній, обрядовій і релігійній сферах. До прикладу, у ХІІІ столітті єврей з Чернігова поїхав аж до Лондона, де навчав тамтешнього християнського вченого старослов’янської грамоти — читати старослов’янські літери і навіть вимовляти обсценні слова, що ми зрозуміли б і сьогодні. Інший єврей з Волині вирушив до Іспанії вивчати традиційні єврейські тексти з рабинами-вчителями в Толедо, а ще один попрямував до німецьких  земель навчатися в єшиві (академічному закладі, де вивчають Талмуд і базові єврейські рабиністичні тексти). Якщо євреї зі Східної Європи поставали перед складними релігійними і громадськими питаннями, які не можна було вирішити на місцевому рівні, вони надсилали запити рабиністичним авторитетам з угруповання хасидей ашкеназ — представникам побожної та елітарної єврейської спільноти, які жили у пограничних землях між Німеччиною і Польщею i яких євреї Київської Русі вважали своїми духовними наставниками.

Євреї Київської Русі володіли розмовною давньоруською мовою, євреї-ашкеназі привезли із собою мову їдиш, а також побожний уклад та містичні вірування, поширені у германській частині Центральної Європи. Хоча походження ранніх єврейських поселенців у Київській Русі було дуже різним, до XV століття їдишомовні прибульці асимілювали місцевих слов’яномовних євреїв, і відтак їдиш став панівною мовою українських та інших східноєв-ропейських євреїв. Саме їдишомовним євреям-ашкеназі судилося очолити релігійний, інституційний, громадський, освітній та культурний поступ єврейської громади в Україні у наступні століття.

Литовсько-польсько-кримська доба

Невдовзі після того, як постала Золота Орда, на півночі набрала сил нова потуга — Велике князівство Литовське. Упродовж XIV століття Литва невпинно розширювала сферу впливу на українські землі і встановила владу над більшою частиною південних князівств колишньої Київської Русі, як-от Волинь, Чернігівщина, Київщина, Переяславщина і Поділля. Ще одне руське князівство на цих теренах, Галичину, після приблизно 50 років військового протистояння з сусідніми Угорщиною та Литвою 1387 року, анексувала Польща.

Ще одна важлива політична зміна відбулася у другій половині XV століття. Невдоволення панівної верстви Золотої Орди призвело до відокремлення частини її територій та заснування нового державного утворення — Кримського ханату. Хоча і заснований на Кримському півострові, новий ханат охоплював також степові обшири півдня України між Дніпром та Азовським морем. Ця частина степу з часом перейшла під контроль тюркських племен, яких називали ногайцями. Вони підпоряд-ковувалися Кримському ханату лише номінально. 1475 року могутня Османська імперія, розширюючи свої володіння, вторглася у Крим, встановила пряме правління у містах на узбережжі та залучила Кримський ханат у свою політичну сферу як напівнезалежну васальну державу.

Невдовзі економіка Криму значною мірою узалежнилась від работоргівлі. Кілька разів на рік відбувалися набіги кримських і ногайських татар в підконтрольну Литві та Польщі Україну і підконтрольну Москві Росію, де вони захоплювали східних слов’ян, яких згодом продавали купцям-работорговцям у кримському порту Кефе (колишня Каффа, нині — Феодосія), що був під османським правлінням. Між 1500 і 1664 роками близько мільйона осіб з України та південної Росії було захоплено в полон та продано у рабство в Крим та Османську імперію. Одним з наслідків цієї грандіозної демографічної зміни було перетворення великої частини України — особливо степового регіону на південь від річки Рось — на терени, що згодом стали асоціюватись з безлюдним Диким Полем. Власне, Україна й була тим, що означає ця назва — порубіжжям, або нічиєю землею між Польщею та Литвою на півночі і Кримським ханатом на півдні.

Феномен козацтва

Події XVI століття виявилися важливим поворотними пунктом: сталися три значні зміни, які тривалий час впливали на Україну та всіх її мешканців. Від самого початку століття стало загальним звичаєм для селян та шибайголів вирушати у короткі виправи до «нічиєї» землі — щоб скористатися з її, здається, необмежених природних багатств, рослинності та живності. Короткотривалі вилазки з часом перетворювалися у постійні посілості, й, аби захистити себе від ногайських полювачів за рабами, поселенці швидко опанували військові навички. Цей феномен став відомий як козакування. До середини 1550-х років козаки заснували перші укріплені поселення під назвою Січ на островах на Дніпрі, на південь від кількох крутих порогів (поблизу сучасного міста Запоріжжя). Позаяк їхній центр розташовувався «за порогами», відтоді козаків стали іменувати запорозькими.

Січ і довколишні степові обшири по обидва береги Дніпра вабили дедалі більше селян та будького, хто не бажав жити в умовах, якi вважав за пригноблення. Втікачами були переважно чоловіки строкатого релігійного та етнічного походження, у т. ч. поляки, литовці, румуни, татари, євреї. Втім, переважна більшість прибульців була таки східнослов’янською — предками сучасних українців.

Друга зміна, яка сталася у XVI столітті, хоча й була політичною, проте мала значні соціально-економічні наслідки. Починаючи з XІV століття, Велике князівство Литовське поступово, але таки невпинно зближувалося зі своєю західною сусідкою — Польщею. Кульмінації цей процес сягнув 1569 року із підписанням Люблінської унії, коли обидві держави утворили об’єднану республіку під назвою Польсько-Литовська Річ Посполита. Хоча Литва залишалася номінально рівноправним складником об’єднаної республіки, того ж таки року Польща анексувала цілу південну частину великого князівства. Внаслідок цього українські землі, які входили до складу Литви — а до них належало, бодай номінально, козацьке Запорожжя — відтепер стали адміністративною частиною Польського королівства.

Соціально-економічні і релігійні зміни

З-поміж польських законів, що набули чинності на українських землях, був акт 1573 року, яким селян закріплювали за маєтками їхніх панів. Це означало, що переважна більшість українського селянства ставала кріпаками польських феодалів. Польща ж на той час перетворилася на провідного експортера сировини до Західної Європи, зокрема деревини, шкіри та цінного збіжжя, як-от пшениці, яке перевозилося Бугом та Віслою до польського балтійського порту Данціг (нині Гданськ). Зі зростанням попиту на зерно польські магнати розширювали володіння щодалі на схід углиб України, по обидва береги Дніпра. Кріпаки працювали на землі, а середню ланку — переважно євреїв, але також німецьких, вірменських, татарських мігрантів — польські магнати наймали для управління своїх щоразу більших маєтків та орендованих маєтностей (млинів, ґуралень тощо).

Третя зміна, яка відбулася у XVI столітті, мала культурний, або точніше, релігійний характер. У домодерні часи більшість людей ідентифікували себе відповідно до своєї релігійної приналежності, а не мовної чи етнічної. Ба більше, багато держав прийняли єдину офіційну релігію, тож людина не могла бути повноцінним суб’єктом, якщо не сповідувала такої державної релігії. З-поміж держав, що панували на українській території  у XVI столітті, Польща і Литва були римокатолицькими, а Кримський ханат — мусульманським. Тим часом більшість слов’янського населення східних земель Польсько-Литовської Речі Посполитої (України і Білорусі) складали православні християни східного обряду. Вони були нащадками релігійної традиції, що бере початок від офіційного прийняття християнства від Візантійської імперії великим князем Київської Русі Володимиром ще 988 року. Проте Київська Русь припинила існування, а у римокатолицькій Польсько-Литовській Речі Посполитій до православної Русі — українців і білорусів — у більшості випадків ставилися як до громадян другого сорту.

Намагаючись покращити свій статус і водночас подолати теологічні розходження між римо-католицьким Заходом і православним Сходом, релігійна та світська православна верхівка Польсько-Литовської Речі Посполитої вирішили створити церковну унію між православними і римо-католиками в усіх країнах. Тієї ідеалістичної мети, втім, ніколи не було досягнуто. Натомість лише частина православних в однійєдиній країні, Польсько-Литовській Речі Посполитій, прийняла угоду, що увійшла в історію як Берестейська унія 1596 року. Уніати, як їх згодом почали називати, трималися східного обряду, проте визнавали Папу Римського главою своєї церкви. Православних, які відмовилися прий няти Берестейську унію, було затавровано як розкольників, себто таких, хто перебуває у схизмі, відокремленій від соборної Католицької церкви. Натомість вони й надалі підлягали юрисдикції Вселенського Константинопольського патріарха, який тоді в Османській імперії був у немилості. На біду, польський уряд поставив православних поза законом і визнав уніатів єдиною прийнятною формою відтоді Греко-католицької церкви.

Таким чином, до кінця XVI століття русько-українські мешканці колишньої Київської Русі стали підданими короля Польщі та були поділені на кілька суспільних станів. Переважну більшість становили покріпачені селяни, прикріпл ені до земель у власності польських магнатів; невеличку частку — руські православні магнати (в яких також були кріпаки), містяни, козацькі війська на службі Польщі та козацька вольниця далеко на півдні, у Запорожжі. Врешті, русько-українське населення ділилося вздовж лінії релігійного розлому між двома відтоді антагоністичними церквами східного обряду: Православною церквою поза законом (хоча згодом толерованою) та офіційно визнаною Уніатською церквою.

Соціально-економічна нерівність та релігійні конфлікти між руським населенням України та польсько-литовською панівною елітою (не всі представники якої були етнічними поляками та римо-католиками) призводила до періодичних повстань та бунтів впродовж першої половини XVIІ століття. У ті часи козаки (дехто на службі Польщі, інші — поза межами прямого урядового контролю на Запорожжі), а також їх церковні провідники усвідомили себе захисниками православної віри руського народу Польсько-Литовської Речі Посполитої. Декількох козацьких очільників тих часів, гетьманів, як-от Петра Сагайдачного , до сьогодні вшановують як героїв за їхню звитяжну боротьбу проти османських турків і кримських татар та як захисників свобод супроти польського гніту. Oбраз свободолюбного патріотичного козака згодом було увічнено у літературі — у повісті «Тарас Бульба» Миколи Гоголя, російського письменника українського походження.

Єврейські громади

Євреї, як і етнічні слов’яни, що мешкали на українських землях, після розпаду Київської Русі опинилися під орудою трьох держав: Литви, Польщі та Кримського ханату. Євреї Криму, як і деінде у середньовічному мусульманському світі, мали статус зіммі (араб.: дхіммі), а саме — захищеної, себто толерованої релігійної меншини. Це означало, що членам цієї толерованої моно-теїстичної меншини дозволяли вільно сповідувати свою релігію, займатися торгівлею, працювати лікарями і перекладачами при дворах мусульманських правителів, в обмін на визнання ними першорядного, переможного, вищого статусу ісламу і зобов’язання платити подвійні податки. Їм не можна було, втім, їздити верхи, володіти зброєю або підкреслювати свою значимість, важливість та престиж, натомість вони мусили радше триматися в тіні. Єврейська і караїмська громади офіційно мусульманського Криму процвітали у часи пізнього Середньовіччя і ранньомодерні часи у таких містах як Каффа (Феодосія), Ґьозлеве (Євпаторія) та Чуфут-Кале (поблизу Бахчисарая).

Євреї, які жили на українських землях під Литвою і Польщею (на Волині, у Галичині, на Поділлі), мали юридичний статус servi camerae — підданих королівської скарбниці. Тобто їх вважали вільними суб’єктами, які платили податки, втім юридично вони були власністю монарха. Хоча євреї цілковито залежали від його примх, водночас вони могли покладатися на владу короля і сподіватися на його захист, адже, згідно з королівськими документами XIII і XIV століть, будьякий напад на єврея або єврейську власність вважався нападом на короля та його власність. Життя євреїв та посілості за польського  урядування регулювалося через складну систему privilegias (привілеїв), які визначали громадську, релігійну й економічну діяльність групи. Під першими привілеями, що їх надано східно-європейським євреям, стояли підписи польських правителів, зокрема Болеслава з П’ястів (Побожного, 1221–1229) та Казимєжа/Казимира III (Великого, 1310–1370). Наново підтверджені або посилені наступними правителями, польські королівські привілеї наслідували таким самим документам, виданим євреям Богемії й деінде у Центральній Європі. Існування цих документів і факт, що панівною мовою етнічної групи був їдиш, свідчать на користь ашкеназького походження польських і литовських євреїв. Їм було дозволено давати позики під відсотки, займатися обміном валют та збором податків та вдаватися до торговельних операцій. Вони також отримали завдяки цим привілеям повну релігійну свободу. Польська модель життя єврейської громади розповсюдилася на схід вглиб українських теренів, які на той час були в складі Великого князівства Литовського. Таким чином, вже на початку XV століття громади із єврейськими освітніми, юридичними та релігійними інституціями виникли у Львові, Луцьку, Острозі, Володимирі і Києві.

Єврейська міграція на схід посилилася у XVІ столітті — і до, і після довготривалого зближення Польщі і Великого князівства Литовського, що в результаті релігійно-політичних подій 1569 року стали одним державним утворенням — Польсько-Литовською Річчю Посполитою. У ті часи Контрреформація досягнула Польсько-Литовської держави. Більшменш толерантна політика польської династії Ягеллонів зазнала суттєвих змін. Наприкінці XVI — на початку XVII століть під тиском міських купців та ремісників, які намагалися позбутись зайвої конкуренції, кілька чільних польських міст, що були під короною, отримали особливі привілеї, а саме, указ на кшталт De non tolerandi Judaeis, що забороняв євреям оселятися або мати у власності нерухомість у межах міських територій. Це обмеження, релігійне у формулюванні й економічне за своєю суттю, врешті витиснуло євреїв за міські мури та спонукало рушати деінде, де умови були сприятливішими. Більш сприятливі  умови таки з’явилися завдяки польській аристократії, шляхті, насамперед її найзаможнішому верхньому прошарку — магнатам.

Як плату за свою службу Речі Посполитій та нагороду за її стрімке розширення польські магнати отримували величезні малозаселені території, переважно в Україні, яку внаслідок Люблінської унії 1569 року відібрали у Литви й приєднали до Польщі. Кількість маєтків у власності магнатів дедалі зростала, так само стрімко розвивалася їхня інфраструктура. Оскільки магнати здебільшого віддавали перевагу економічному процвітанню, аніж релігійній одностайності, вони запрошували євреїв обіймати управлінські посади в своїх маєтках (латифундіях) та селитися у десятках довколишніх  магнатських містечок, як-от Тульчині, Полонному, Корці і Шаргороді.

Магнати також одержали від польської корони право облаштовувати нові ринки і влаштовувати щорічні ярмарки у своїх містечках. Саме володарі містечок надавали євреям виключні економічні привілеї, дозволяючи їм купецьку торгівлю, хазяйську оренду, таку як млинарство, збір мит, відкуп податків, виробництво алкоголю та шинкарствo. До середини XVII століття понад сорок магнатських містечок перетворилися на укріплені фортеці. Наприклад, містечко Умань у Брацлавському воєводстві малo магнатський палац, невеличкий, але постійний польський гарнізон та складну міську інфраструктуру, включно з торгівлею, ремеслами та гільдіями, які складали переважно євреї. Умань та інші численні українські міста Волинського, Подільського, Брацлавського та Київського воєводств поставали внаслідок системи латифундій, встановленої польськими магнатами та впроваджуваної переважно євреями.

Як і в інших частинах Речі Посполитої, євреї на українських землях користалися високим рівнем юридичної і громадської автономії. Рада чотирьох земель (давньогебр.: Ваад Арба Арацот), яка діяла від початку XVI століття і до 1764 року, була парасольковою організацією, що об’єднувала усі єврейські громади країни. Діючи за взірцем національного парламенту Речі Посполитої — Сейму, Рада брала на себе відповідальність (включно із збором податків) перед польською короною репрезентувати євреїв королівства, захищати їхні економічні та релігійно-політичні привілеї та видавати приписи релігійного та соціокультурного характеру, які ставали обов’язковими для усіх єврейських спільнот Польщі-Литви. Кожна єврейська громада мала власний кагал  — громадську інституцію під керівництвом місцевої фінансової та торгової олігархії. Кагал контролював податкові навантаження та використання благодійних фондів, пильнував виконання релігійних приписів, дбав про непорушність культурної межі, наймав та звільняв рабинів і підтримував традиційні благодійні та освітні братства.

Внаслідок міцного економічного союзу євреїв і польських магнатів — не кажучи про традиційні християнські установки в Європі тих часів — більшість християн, переважно сільське православне населення України, бачила євреїв як народ іншої віри (юдаїзму), іншого економічного статусу (функціонери при магнатах), іншого соціального укладу (міського) й іншої мови (їдиш). Саме тому їх вважали чужинцями. Таке сприйняття та інші аспекти соціального напруження спричиняли періодичні заворушення, під час яких євреїв, траплялося, вважали винуватцями та вбивали. І все ж, українське населення та євреї України упродовж понад чотирьохсот років польсько-литовського урядування жили у симбіотичних відносинах, заснованих на взаємовигідному економічному, якщо вже не суспільному співіснуванні двох пригнічених народів.

Козацька держава та Кримський ханат

Повстання Хмельницького

Тривале протистояння та суспільне незадоволення на східних прикордонних землях Польсько-Литовської Речі Посполитої досягло свого апогею 1648 року, коли вибухнуло велике повстання під проводом козацького гетьмана Богдана Хмельницького. На противагу попереднім, порівняно короткотривалим заворушенням, Хмельницькому вдалося зіграти на спільних інтересах запорозьких козаків, реєстрових козаків та суспільної верхівки православної шляхти, які об’єдналися задля антипольського повстання, що врешті переросло у широкомасштабний військовий конфлікт із Польщею. Козацький гетьман також домовився про спільні дії з кримським ханом, пообіцявши йому частку трофеїв від кампанії (включно з полоненими — для продажу на невільничих ринках) в обмін на військову підтримку супроти Польщі.

Спочатку союз козаків і татар справді був успішним. У результаті кількох військових перемог сил Хмельницького проти армії Речі Посполитої масштабні селянські повстання охопили  усі українські терени. Деякі повстання вибухнули спонтанно, інші відбулися під проводом козацьких ватажків — отаманів, формально пов’язаних із Хмельницьким. Спільним для цих різношерстих учасників події, яку сучасний історик Орест Субтельний назвав Козацькою революцією, було глибоке невдоволення польською владою та, зокрема, ненависть до чільних представників цієї влади: польської аристократії (шляхти), римо-католицьких та греко-католицьких священиків й переважно єврейських управителів шляхетських маєтків, де гарували закріпачені селяни.

Козацька держава між Польщею та Московським царством

У серпні 1649 року гетьману Богдану Хмельницькому вдалося досягти домовленості, згідно з якою Польща визнавала козацьку владу у трьох східних воєводствах Речі Посполитої — Київському, Брацлавському і Чернігівському. Ці воєводства стали осердям напівнезалежної Козацької держави, яку пізніше назвали Гетьманщиною.

Намагаючись підвищити статус своєї держави, Хмельницький шукав союзів із сусідніми політичними гравцями — Молдавією, Трансільванією, Московським царством, Кримським ханатом та Османською імперією. З часом гетьман і запорозькі козаки присягли на вірність московському цареві, підписавши з ним Переяславську угоду 1654 року. Відтоді московський цар доповнив свій титул — і почав називати себе, окрім всього іншого, царем Малої Русі (Малоросії, тобто України).

Не дивно, що союз — а дехто сказав би «підкорення» — 1654 року між польським підданим Хмельницьким і московським царем призвів до війни між Московією і Річчю Посполитою. Протягом кількох наступних десятиліть Україну спустошували іноземні війська та міжусобні сутички між козаками, які ставали на бік одного або кількох чужинців у суперництві. Цей пе ріод Руїни поступово завершився, коли Польща і Московське царство досягнули домовленостей у 1667 і 1686 роках. Внаслідок цього північну частину України було поділено вздовж Дніпра. Землі на захід від Дніпра, так зване Правобережжя, залишалися у складі Речі Посполитої. Землі на сході, так зване Лівобережжя — козацьку Гетьманщину (включно з містом Києвом на правому березі Дніпра) та Запорожжя по обидва береги Дніпра визнавали частиною Московського царства. Тим часом увесь південь України залишався Кримському ханату та його головному суверену, Османській імперії. Османи у найвищий момент свого завойовницького періоду також загарбали у Польщі велику частку Правобережної України (переважно Поділля) й утримували її аж до 1699 року.

У цій атмосфері розбрату козацька верхівка, чи у Запорожжі, чи на Правобережжі під Польщею, чи на підмосковському Лівобережжі, намагалaся встановити певну форму політичної автономії у своєму конкретному регіоні. Найуспішнішим з цього огляду був Іван Мазепа — від 1687 року гетьман підмосковського Лівобережжя. Заручившись підтримкою царя Петра І (Великого; правив у 1682–1725 роках). Мазепа зумів перетворити козацьку Гетьманщину на життєздатний самоврядний організм, формально підпорядкований Московському царству. Щоправда, з початком 1700 року Великої Північної війни Козацьку державу було втягнуто у величезне й виснажливе військове протистояння зі Швецією за панування у Балтійському регіоні, себто також і в Польсько-Литовській Речі Посполитій. Наприкінці 1708 року Мазепа із невеликою кількістю козаків несподівано перейшов на бік шведів. Найвірогідніше, Мазепа пішов на такий крок, намагаючись посилити незалежність Козацької держави від московського царя. Проте саме цей крок і приголомшлива перемога Московського царства під орудою Петра І над шведами у Полтавській битві в липні 1709 року мали катастрофічні наслідки для Козацької держави в Лівобережній Україні.

Єврейсько-козацькі відносини

Безперервні суспільні та етнічно-релігійні сутички між місцевим православним населенням та панівною польською аристократією Речі Посполитої привели до значних змін у громадському житті євреїв протягом XVII століття. Безперечно, найважливішим із цих протистоянь було козацьке повстання під проводом Богдана Хмельницького, яке відтоді й назавжди увійшло в єврейську культурну пам’ять як ґзерот таx ве-тат — Катастрофа 1648–1649 рр. Війна між запорозькими козаками і польською шляхтою більше за будьяку іншу подію нанесла тяжкий удар східноєвропейській єврейській громаді. Проте Козацька революція не знищила єврейське життя в протилежність тому, як її зображує сучасник подій Натан Ноте Ганновер у своїй широко популярній книжці «Безодня відчаю» («Євен мецула», 1653).

Стаючи на захист своїх привілеїв та привілеїв православ’я, козаки прагнули насамперед позбутися своїх безпосередніх ворогів, тобто польської аристократії, Римо-католицької та Греко-католицької церкви. Водночас кожного  разу, коли повстанська армія захоплювала і нищила міста, надзвичайно потерпало міське єврейське населення, і саме тому, що воно було міським. Більшість євреїв (проте не всі) вважали козаків варварами і злочинцями, а поляків — представниками цивілізованого суспільства та легітимної влади. Саме тому часто євреї пліч-о-пліч із польськими силами ставали на захист міст від повсталих козаків.

Дехто з євреїв ставився до козаків радше амбів алентно, можливо, навіть співчуваючи при гніченим повстанцям. Це певною мірою підтвер жують єврейські вчені, як-от Абрам Ґарка ви, який дослідив невідомі раніше випадки, коли євреї ставали на бік козаків. Симпатії деяких євреїв до козаків, що відбилися в наукових розвідках, також пояснюють, чому деякі українські письменники, наприклад Юрій Косач, згадують у своїх творах відважних євреїв, які допомагали козакам бити поляків.

Згідно з тогочасними хроніками, коли козаки стояли облогою під міськими мурами, поляки час від часу віддавали євреїв міста козакам на розправу заради обіцяного перемир’я, навіть попри те, що козаки переходили до розправи зі шляхтою в ту ж мить, коли євреїв, готових допомагати полякам обороняти міста, більше не лишалося. У цих доволі заплутаних обставинах було винищено кілька десятків єврейських громад — зокрема Тульчина, Немирова і Полонного. Із 80 тисяч євреїв, що жили на той час на теренах Східної Польщі, за припущеннями, від 14 до 18 тисяч загинуло і приблизно тисячу примусово навернули у православ’я. Ще кілька тисяч стали біженцями, включно з орієнтовно тисячею  бранців кримськотатарського війська (винагородою за військову підтримку козацького повстання), яких очікувала доля живого товару на невільничих ринках Криму і Стамбула.

Ці потрясіння мали тривалі наслідки на культурні та релігійні уявлення східноєвропейських євреїв. Зрозуміло, що єврейські хроністи, покли каючись в своїх описах катастрофічних подій 1648–1649 років на біблійний Плач Єремії, перебільшували масштаби руїни. Відтоді євреї відзначають знищення цілих громад спеціально призначеним постом 20 Сівана (випадає на червень або липень), протягом якого читають заупокійну літургію пам’яті жертв кровопролиття. У народній пам’яті євреї знищених громад залишилися благочестивими мучениками, які гинули, здійснюючи кідуш га-Шем — само-пожертву в ім’я віри. Наприклад, така жертва Катастрофи 1648 року, як-от Самсон бен Песах з Острополя на Волині, провідний знавець Кабали — єврейського містичного вчення, здобув славу, співмірну славі великих вчених рабинів , страчених римлянами після повстання Бар-Кохби у ІІ ст. н.е. З часом козаки закріпились в народній пам’яті євреїв як безжальні варвари, винні в антиєврейській різанині, тоді як в українських героїчних піснях та думах XVIII століття євреїв оспівано як польських підлабузників-кровопивць, що запопадали перед деспотичними землевласниками.

Попри пізнішу риторику обох сторін, руйнівні наслідки Катастрофи 1648–1649 років минулися швидше, ніж досі вважалось. Вже в середині 1650-х років багато єврейських біженців повернулися і відбудували свої садиби і хазяйства, повернули розграбоване майно (якщо могли його впізнати), відновили синагоги та навіть викупили багатьох родичів з кримського полону. Зусилля з відновлення зазнали певного успіху, так що 1655 року Рада чотирьох земель припинила надання соціальної допомоги постраждалим громадам, оголосивши, що євреям цих громад вдалося відновитися. У результаті кількох угод між козаками і поляками євреям було дозволено селитися на Правобережжі, тобто на захід від Дніпра. Проте їм не було дозволено жити в Лівобережній Україні, тобто у козацькій Гетьманщині на схід від Дніп ра, що перебувала під московською орудою.

Україна під московським, польським і кримським урядуванням

У XVIII столітті відбувалося велике перегрупування держав, які урядували на українській території. Відбулись також зміни й у політичному становищі Козацької держави. Передвісником цих подій було офіційне перетворення Московського царства на Російську імперію у 1721 році. Відтак влада і територіальні кордони царської  Росії розширилися коштом Польсько-Литовської Речі Посполитої, Кримського ханату та Османської імперії.

Козацька автономія та поділ України

Кожен з трьох регіонів підросійської Лівобережної України  — Гетьманщина, Запорожжя і Слобожанщина — втратив статус самоврядування, коли усі три було повністю інтегровано в адміністративну структуру решти імперії. Процес примусової інтеграції відбувався поступово, починаючи від Слобідської України у  1760-х, із поглинанням Запорожжя у 1770-х і, врешті, зі знищенням Гетьманщини у 1780-х роках. Ці зміни відбувалися протягом тривалого царювання імператриці Катерини ІІ (Великої) у 1762–1796 рр., чия політика також мала глибокий вплив на суспільний устрій України. Осіб шляхетського походження епохи Речі Посполитої, а також частку козацької еліти було визнано за російських поміщиків-дворян, решту козаків було переважно вислано з України у поселення  на прикордонних теренах імперії. Селяни у магнатських маєтках остаточно втратили свободу пересування і стали кріпаками — приватною власністю дворянських землевласників.

На Правобережній Україні під владою Речі Посполитої XVIII століття почалося із відвойовування земель на півдні Центральної України, що їх було захоплено Османською імперією: Брацлавського, Подільського і південної частини Київського воєводств. Там польський соціально-економічний устрій відновився із поверненням шляхти, у чиїх величезних маєтках тепер знову гарували кріпаки (переважно українці) і керували посередники-євреї. Польська шляхта взялася не тільки будувати на своїх землях монументальні магнатські палаци, вона також сприяла розвитку приватних міст і містечок, і до того ще й створила власні військові підрозділи для охорони власності від набігів чужинців та місцевих заворушень, створені за взір цем козацьких сотень.

Повстання гайдамаків і поділи Польщі

Соціальна нестабільність, що назрівала серед селянства, козаків і міщан, незадоволених суспільною нерівністю за польської влади, призводила до збройних заворушень. Ці заворушення могли набувати різних форм — розбою дрібного масштабу, вчиненого опришками у гірських районах найзахіднішої частини Галичини, або широкомасштабного повстання у магнатських маєтках на Правобережній Україні. Останні часто відбувалися під проводом козаків, яких разом із їхніми послідовниками з селян назвали гайдамаками. Найбільше — і останнє — повстання гайдамаків відбулося 1768 року. Спричинене релігійною та соціальною невдоволеністю повстання поширилося півднем Київського та Брацлавським воєводствами і призвело до масштабного нищення магнатських маєтків та міста Умань, аж поки його придушила зовнішня інтервенція, зокрема російське військо імператриці Катерини ІІ.

Присутність російських військ на території Польсько-Литовської Речі Посполитої була прикметним свідченням, наскільки слабкою стала держава у другій половині XVIII століття й на яку легку здобич вона перетворилася для загарбницьких апетитів могутніших сусідів. Між 1772 і 1795 роками Росія у союзі з Пруссією й Австрією здійснила три територіальні поділи, в результаті яких Річ Посполита зникла з мапи Європи. Російська імперія захопила левову частку Польщі, що становила територію сучасних Латвії, Литви, Білорусі, а також Центральної України на захід від Дніпра. Окрім Росії та Пруссії, ще однією державою, яка відібрала у Польщі українські території, була Габсбурзька Австрійська імперія. Під час Першого поділу 1772 року вона захопила давнє польське воєводство — Галичину, або ж Червону Русь. Позаяк Габсбурги були королями Угорщини, Закарпаття вже було частиною їхніх володінь. Два роки потому, у 1774, Австрія анексувала в Османської імперії частину Карпат — Буковину.

Коли Річ Посполита занепала, Російська імперія змогла цілковито зосередитися на давньому суперникові на півдні — Османській імперії. 1783  року, за Катерини ІІ Російська імперія анексувала васальну державу Османської імперії  — Кримський ханат, а також інші території північного Причорномор’я, що контролювала Османська імперія. Таким чином, в останній декаді XVIII століття практично вся територія в межах сучасних кордонів України перебувала під владою лише двох держав — Російської та Австрійської імперій.

Єврейська громада і соціокультурне життя

Упродовж XVIII століття євреї й надалі відігравали щодалі важливішу роль в економічному житті українських земель у складі Польщі-Литви. Це також був час виникнення нових ідей та альтернативних релігійних течій, що з часом глибоко трансформували єврейське культурне життя не тільки в Україні, але також в усій Східній та Центральній Європі.

В економічній сфері заслугою євреїв було відродження магнатських містечок, переважно у Брацлавському, Подільському, Волинському воєводствах, а також далеко на захід — в Галичині. В усіх цих приватних польських містечках, які пізніше мовою їдиш стали називати штетлех — штетлами, євреї розвивали торгівлю і господарство, домінували на міських ринках і ярмарках, були попереду у місцевих промислах, виробництві алкоголю, продажу й транспортуванні лісу, міжнародній торгівлі, зокрема зерном. І хоча євреї та польські магнати уклали такий собі «шлюб з розрахунку», шляхта вельми експлуатувала євреїв через непомірну податкову систему, яка стала особливо обтяжливою наприкінці XVIII століття. Магнати оподатковували або брали орендну плату з євреїв за все, з чого тільки було можливо отримати живі гроші, включно з митницями, вагами і мірами на ринках, нагульними ставками, певними ремеслами і навіть посадами рабинів (докладніше про це у розділі 3).

Відродження економіки пожвавило контакти між євреями і неєвреями, що в свою чергу привело до розмивання культурних і навіть релігійних кордонів між народами різних релігійних вірувань. Це сталося саме перед тим, як одночасно із зростанням релігійних реформаторів в інших частинах Європи, як-от «чеських братів», пуритан і квакерів, поміж євреїв в Україні постали групи релігійних візіонерів.

Протягом останніх десятиліть XVII століття у Східній Європі з’явився єврейський сектантський рух сабатіанців. Сабатіанці вірили, що довгоочікуваний Месія втілився в особі Шабтая Цві, єврея з Османської імперії (Ізмиру), який закінчив свою месіанську кар’єру тим, що 1666 року прийняв іслам. Попри його відступництво та подальший кінець сабатіанства як масового руху, деякі послідовники (в Європі звідусіль вигнані) трималися своєї віри у нього як в особливого «підпільного» месію. Серед таких підпільних сабатіанців кілька сотень мешкали в галицькому містечку Жовква й його околицях, звідки вони 1704 року вирушили в подорож до Землі обітованої.

Хоча сабатіанство й зникло з єврейської релігійної сцени в Україні, сама присутність віруючих у псевдомесій лякала єврейські еліти і служила поштовхом до стрімкого поширення Кабали — течії юдейського містицизму. Елітарні кабалісти збиралися у свого роду клуб чи то навчальну групу — клойз, молитовний дім, зазвичай відокремлений від решти громади, де вони вивчали містичні першоджерела, занурювалися у містичні молитви і практикували магічно забарвлені юдейські ритуали. Такі молитовні доми для обраних зарясніли на теренах України. Найважливішими серед них були центри у Кутах на Буковині й у Бродах у Галичині.

Ближче до середини XVIII століття релігійна секта під проводом Якова Франка постала на Поділлі. Послідовників цієї секти називали франкістами, вважали розкольниками, що радикально відхилилися від традиційного юдаїзму, загрозою єврейським релігійним авторитетам, самій юдейській традиції. Члени групи набиралися ідей не лише від попередників  — секти сабатіанців, які їх надихали на парадоксальне розуміння кабалістичної традиції і єврейського ритуалу, але також від ідеології «моравських братів» — однієї з тогочасних груп християнських релігійних ентузіастів. Франк, який бачив себе перевтіленням самого Шабтая Цві, проповідував  антиномічну суміш юдаїзму і католицтва і заохочував своїх послідовників шукати спасіння в сексуальних оргіях за участі євреїв і неєвреїв обох статей. Франкісти зухвало підважували авторитет рабинів у громадах і рішуче відкидали Талмуд. Прагнучи довести свої переконання і залучити нових послідовників, 1757 року вони влаштували публічні дебати з єврейськими рабиністичними лідерами у Кам’янці-Подільському. Втім, невдовзі після цього значна частина франкістів навернулася у католицизм.

Занепокоєні такими синтетичними формами юдаїзму, як сабатіанство чи франкізм, що загрожували єврейським громадам розколами і внутрішніми суперечками, рабиністичні провідники стали вкрай обережними стосовно будьяких релігійних інновацій. Тож не дивно, що вони робили усе можливе, аби знищувати у зародку виникнення будьяких єретичних рухів, тобто рухів, які містили б, як їм здавалося, потенційну єресь. Найновіший з цих рухів — інноваційний і тому підозрюваний в єресі — поставав на Поділ лі протягом 1760–1770-х років посеред неформальних груп релігійних ентузіастів та послідовників Ізраеля бен Еліезера, відомого радше як Баал Шем Тов. Називаючи себе хасидами («благочестивими»), вони почали використовувати елементи кабалістичного світосприйняття для пояснення юдейського ритуалу і літургії, що згодом набуло форми популяризації загалом езотеричного знання Кабали серед широких кіл єврейського населення. Попри численні звинувачення з боку рабинів-міснаґідів (давньогебр.: міснаґдім; буквально — противник хасидського руху), хасидам вдалось довести, що вони більше переймаються укріпленням духовного життя єврейської громади, відродженням єврейських громадських інституцій, наповненням традиційних ритуалів теургічним значенням, аніж впро вадженням радикальних змін в юдейську  тра дицію.

Аж до кінця XVIII століття рабини-міснаґіди, які були переважно литовськими євреями, або ж литваками, неодноразово намагалися відлучити хасидів від єврейської громади. Таке протистояння хасидському впливу виявилося марним, адже хасидизм зумів захопити серця й уми українських євреїв, просуваючись від громадської периферії до осердя єврейських громад — Поділля, Волині, Київщини і Галичини. Невдовзі хасидизм запанував в єврейських громадах на теренах сучасної Білорусі, Польщі й Румунії.

Одним словом, громадське життя євреїв у XVIII столітті зазнало цілковитої трансформації. Протягом останнього етапу поділів у 1790-х роках, польська влада вдалася до кількох кроків для реформування єврейських громад у дусі європейського Просвітництва i навіть обговорювала заходи єврейського реформування у Сеймі (1788–1792). Але позаяк Польсько-Литовська Річ Посполита стрімкo слабшала, аж поки цілком зникла як окрема держава 1795 року, будьякі пропозиції щодо реформування мусили зачекати нових урядовців з Австрії і Росії.

Клацніть тут, щоб отримати пдф-файл цілої книги.