Розділ 2.2: «Євреї та українці. Тисячоліття співіснування»
У відзначеній нагородою книзі «Євреї та українці. Тисячоліття співіснування» розглянуто розвиток стосунків між цими двома народами України протягом століть.
У другому виданні історію українців та євреїв викладено у 12 тематичних розділах. Серед обговорюваних тем — географія, історія, економічне життя, традиційна культура, релігія, мова й видання, література й театр, архітектура й мистецтво, музика, діаспора та сучасна Україна до моменту злочинного вторгнення Росії в Україну 2022 року.
Автори розглядають багато спотворених взаємних стереотипів, хибних уявлень й упереджень українців і євреїв та кидають нове світло на вкрай суперечливі моменти українсько-єврейських відносин. У книзі стверджується, що історичний досвід в Україні не лише розділював етнічних українців і євреїв, а й зближував їх.
Виклад споряджено 335 повноколірними ілюстраціями, 29 мапами й кількома текстовими вставками, які пояснюють конкретні явища чи розглядають спірні питання.
Співавторами видання є Павло-Роберт Маґочій, завідувач кафедри українознавчих студій Торонтського університету, та Йоханан Петровський-Штерн, професор юдаїки та історії Північно-Західного університету. Спонсором видання виступила «Українсько-Єврейська Зустріч» за підтримки уряду Канади.
Дотримуючись давньої літературної традиції, протягом наступних кількох місяців UJE серіалізує книгу «Євреї та українці. Тисячоліття співіснування». Щотижня ми представлятимемо фрагмент із цього видання, сподіваючись, що читачі дізнаються більше про захопливу Україну й про те, як етнічні українці співіснували зі своїми сусідами-євреями. Ми переконані, що це знання допоможе протистояти фальшивим наративам про Україну, які підживлюються російською пропагандою і все ще надто поширені в усьому світі сьогодні.
Розділ 2.2
Історичне минуле
Україна під владою Росії і Австро-Угорської імперії
Українські землі у Російській імперії
Протягом «довгого» XIX століття, яке тривало від 1780-х років і до початку Першої світової війни у 1914 році, зміни на українських землях істотно різнилися і залежали від того, чи були вони під владою Російської або Австрійської імперій. Російська імперія, що контролювала близько 85% території і населення України в межах її сучасних кордонів, була автократичною державою з царем на чолі і царською столицею в Санкт-Петербурзі. Українські території (як і решта імперії) було поділено на дев’ять губерній — Волинську, Подільську, Київ ську, Чернігівську, Полтавську, Харківську, Катеринославську, Херсонську, Таврійську та невеликі частини Бессарабії, кожну з яких очолював губернатор, призначений царем і йому винятково підзвітний.
Переважну більшість населення складали селяни, які працювали на землях, що були у власності або держави, або землевласників, що належали до шляхетської суспільної верстви — дворянства. Дворяни були найважливішим соці альним прошарком у суспільстві: вони не тільки контролювали соціально-економічні зміни, а й обирали урядовців у місцевих адміністраціях. Попри реформи, які здійснювалися у 1860-х роках і убезпечили звільнення кріпаків від юридичного підпорядкування землевласникам, дворянство зберігало свою роль як провідий соціальний прошарок в державному і соціальному устрої Російської імперії.
«Довге» XIX століття також відзначилося трьома іншими феноменами: широкомасштабним демографічним зростанням, відкриттям великих обширів, особливо у степовій Україні, вільних для колонізації, і початком індустріалізації, зокрема на Донбасі у Східній Україні. На Правобережній Україні (у Смузі осілості) економічний розвиток був пов’язаний із сільським господарством, особливо з експортом пшениці та переробкою цукрового буряку, тоді як на Донбасі розробка місцевих вугільних родовищ уможливила розвиток металургійної і дотичної до неї важкої промисловості. Більшість капіталу для цих нових підприємств надходила від західноєвропейських інвесторів, тоді як робочу силу, часто поставлену у вкрай погані умови праці, складали переважно внутрішні мігранти з півночі Росії. Разом із індустріалізацією в тричотири рази зросло населення міст, найбільшими з котрих (чисельністю від 100 до 700 тисяч мешканців) до 1914 року були Одеса, Київ, Харків, Катеринослав (Дніпропетровськ, тепер Дніпро) і Миколаїв.
Демографічний зріст було спричинено підвищенням природної народжуваності, а також внутрішньою міграцією поселенців з інших частин Російської імперії та імміграцією з-за кордону. Внутрішніми мігрантами були росіяни, особливо широко розселені в індустріалізованій Східній Україні та в Криму, тоді як серед іммігрантів з-за кордону найбільшу частину складали чехи, які обрали Волинь, а також німці, болгари, меноніти та греки, які осіли в степах на південь від центру України та в низинах північних Причорномор’я та Приазов’я. Хоча етнічні українці (17 мільйонів у 1897 р.) і надалі складали більшість населення підросійської України, близько 30% мешканців складали інші народи, з-поміж яких найчисленнішими були росіяни (близько трьох мільйонів), євреї (два мільйони), німці (500 тисяч) та поляки (400 тисяч).
Євреї Смуги осілості
Кількість євреїв на українських землях, які перейшли під владу Росії внаслідок Другого (1793) і Третього (1795) поділів Польщі, становила приблизно 400-500 тисяч. Вони мешкали на частині території колишньої Польсько-Литовської Речі Посполитої, яка у Російській імперії отримала назву Смуги єврейської осілості. Спочатку російський імперський режим шукав способів інтегрувати євреїв, легалізувавши їхнє поселення (раніше євреям селитися в Росії було заборонено), хоча й лише у п’ятнадцяти нових західних губерніях Російської імперії, які складали Смугу осілості. Освічена, втім авторитарна імператриця Катерина ІІ дозволила євреям стати частиною суспільних верств імперської Росії, зокрема міщан та купців. Таким чином, у дусі утилітаризму XVIII століття євреїв класифіковано передусім як міське населення. Імперська влада заохочувала єврейські сільськогосподарські поселення, щоправда, не вельми успішно. Також протягом XIX століття влада намагалася законодавчо послабити роль євреїв-управлінців у сільських місцевостях. Намагаючись використати євреїв як підприємливих ремісників та купців, царський уряд сприяв розселенню євреїв у малолюдних регіонах на півдні України (Херсонщина, Катеринославщина) і в нещодавно заснованій Одесі, а також дозволив поселятися у західному містіфортеці Кам’янці-Подільському, що раніше було заборонено польською владою.
Імперський режим планував перелаштувати єврейську громаду на особливу корпорацію, яка відповідала би вимогам так званого російського «казарменого просвітництва» — себто виконувала рівні (у порівнянні з іншими етнічно-соціальними угрупованнями) обов’язкі, не отримуючи рівних прав (яких ніхто й не мав), — засада, що мала б знищити бар’єри, які відмежовували євреїв від інших груп населення. З цією метою цар Микола I (1825–1855) розповсюдив рекрутчину на євреїв, прагнучи за допомогою армії перетворити їх на лояльних та корисних підданих. Незграбно наслідуючи подібні реформи у Західній Європі, зокрема у Пруссії, Микола I також зобов’язав секулярні середні єврейські школи, фінансовані державою, навчати учнів читати й писати російською. Водночас цар наказав заснувати рабиністичну семінарію у Житомирі (а також у Вільно) задля того, щоб виховати з нового типу семінаристів казенних рабинів, які стали би слухняними чиновниками, відповідальними за акти цивільного стану і метричні книги громади. Ці нові структури великою мірою живилися вельми обмеженою, проте повільно зростаючою кількістю освічених євреїв, так званих маскілім (похідне від давньогебр. Ґаскала — Просвітництво), які підтримували зближення з решт ою мешканців Російської імперії через процес асиміляції. На той час асиміляційні заходи розуміли як частину позитивних і позитивістських тенденцій в галузі освіти та управління, які мали би прискорити інтеграцію євреїв у російське суспільство.
Протягом XIX століття євреї-просвітники неодноразово закликали царський уряд до рефор мування єврейської громади — радикального, якщо потрібно. Вони сподівалися, що традиційнi євреї відкинуть свої ретроградні ритуали й натомість приймуть культурні цінності оточуючого неєврейського населення, зокрема у царині освіти. Дехто з просвітників долучився до штату Житомирської рабиністичної семінарії, водночас інші стали так званими учеными евреями, які служили радниками місцевих царських губернаторів або цензорами єврейських книжок.
З лав євреїв-просвітників поставали перші східноєвропейські єврейські журналісти й письменники, чиї праці почали з’являтися у 1860-х роках у часи «великих реформ» за царя Олександра ІІ (1855–1881). Саме в цей час у Російській імперії почали виходити перші єврейські газети на івриті, їдиш та російською. Перше покоління єврейських журналістів, цензорів, казенних рабинів, лікарів та юристів, що отримало дипломи у рабиністичних семінаріях та російських університетах, сформувало осердя верстви, яку згодом назвуть східноєвропейською єврейською інтелігенцією. Більшість її представників, хоча і не всі, прагнули культурної потуги й відтак обрали інтеграцію в державну імперську культуру. Внаслідок цього їх зазвичай називали російськими євреями, навіть попри їхнє українське походження та щире захоплення Україною, українською мовою та українським фольклором.
Коли протягом 1870-х і 1880-х років російська влада розпочала програму інтенсивної індустріалізації, нові суспільні тенденції — особливо міграція, урбанізація і пауперизація — спричинили різке загострення соціально-економічного напруження у нових містах, зокрема у південно-східній Україні. Вбивство Олександра ІІ у березні 1881 року створило у більшій частині Російської імперії атмосферу політичної нестабільності та суспільної напруги. Саме у цьому контексті селяни і маси городян першого покоління вихлюпнули свою злість у низці погромів єврейських помешкань та крамниць у понад трьох десятках містечок та міст і в понад двох сотнях сіл. Найжорстокіші погроми сталися в центрі та на півдні України — в Єлисаветграді, Катеринославі, Бердянську, Києві, Миколаєві та Херсоні. Кількість смертей в результаті погромів 1881–1882 років була в порівняльному сенсі невеликою, загинуло приблизно п’ятдесят чоловік, з яких половина загиблих були самі погромники, вбиті підрозділами, відрядженими в міста і містечка придушити бунтівників. Матеріальна шкода від пограбувань єврейських крамниць і торговельних яток була, втім, надзвичайною. Втрати єврейських власників сягали сотень тисяч рублів, тоді як негативний вплив вуличного насильства на російську економіку в цілому оцінювали приблизно у 15 мільйонів рублів
.
Попри тогочасні припущення, нібито уряд підбивав до погромів у 1881–1882 роках, імперська влада докладала усіх зусиль, аби стримати подальші спалахи масового насильства проти євреїв. Чутки про нібито таємне товариство землевласників, поліції або якийсь урядовий орган, які буцімто зорганізували та здійснили погроми, виявилися неправдивими. Попри це, новопризначений міністр внутрішніх справ Микола Ігнатьєв замість того, щоб придивитися до зростання неспокою у сільській місцевості, вирішив затаврувати євреїв як експлуататорів, які самі нібито винні в антиєврейському насильстві. Російська консервативна преса не тільки підтримала та розповсюдила цей химерний погляд, але й ширила чутки про нібито споконвічну єврейську ненависть до християн. Разом усе це сприяло створенню нового лексикону расової ненависті й доклалося до формування нового антисемітського дискурсу у царській Росії.
Історики традиційно розглядали погроми 1880-х років як так званий вододіл у житті схід-ноєвропейських євреїв. Їх вважають найголовнішим чинником, що сприяв масовій еміграції євреїв з Російської імперії за кордон, особливо на північний схід Сполучених Штатів Америки. Погроми також вбачали рушійною силою нових політичних рухів серед євреїв — від тих, що об’єднували охочих змінити російське суспільство шляхом соціальної боротьби (соціалістичний Бунд), і до тих, хто прагнув залишити російське суспільство взагалі і розпочати самостійну єврейську державну розбудову (сіоністи). Однак такі припущення про вплив погромів на політичний стан східноєвропейського єврейства не підтверджені результатами досліджень, які натомість радше підкреслюють тяглість східно-європейського єврейського життя аж до Першої світової війни і навіть після її початку.
Тоді як більшість евреїв на уражених погромами українських теренах залишалися на місцях проживання, чимало євреїв з підімперської Білорусі й Литви, яким не довелося безпосередньо зазнати антиєврейського насильства, опинилися у значно гіршому економічному становищі, ніж євреї на українських територіях — на півдні Смуги осілості. Відтак вони вирішили вирушити геть звідти. 1881 року близько трьох тисяч євреїв з Білорусі і Литви намагалися перетнути кордон Австро-Угорщини у галицькому місті Броди, тоді як наступного року аж двадцять тисяч намагалися залишити царську Росію. Так почався рух, який з часом стане масовим Виходом близько двох мільйонів євреїв, які від 1880-х і до 1914 року залишили Російську імперію, сподіваючись знайти краще життя в Сполучених Штатах, Канаді, Аргентині, Південній Африці або в Палестині. Попри погроми на українських теренах у 1880-х роках і подальше погіршення економічної ситуації в Російській імперії загалом, українські євреї почали виїжджати масово лише наприкінці 1890-х років, а скоріше навіть на початку 1900-х і були, таким чином, серед останніх, хто приєднався до масової міграції.
Еміграція за кордон посилилась на початку Російської революції 1905 року, коли режим царя Миколи ІІ (1894–1917) — на відчутну противагу попередньому, порівняно мирному періоду правління Олександра ІІІ (1881–1894) — зумисно організовував і маніпулював антиєврейським насильством, аби таким чином перешкодити революційній діяльності в країні. За підтримки поліції та армії (інколи включно з призовниками) лише тільки 1905 року єврейські погроми вибухнули у понад п’ятистах містах по всій підросійській Україні. Наслідком масового анти єврейського насильства було близько тисячі жертв, зокрема в Одесі, Катеринославі, Києві та Кишиневі. Економіка регіону зазнала понад 50 мільйонів рублів матеріальних збитків. Підступна роль уряду Миколи ІІ у підбурюванні до масового насильства не залишилася непоміченою в Європі й Сполучених Штатах, де громадська думка ставилась вкрай критично до російського режиму й співчувала долі переслідуваних євреїв.
Напередодні Першої світової війни Київ став випробувальним майданчиком для російських правих радикалів, які намагалися налаштувати місцеве населення і царський уряд проти євреїв і, таким чином, припинити раз і назавжди будьякі подальші дискусії щодо ліберальних реформ і проекту єврейської емансипації. Вбивство 12-річ ного киянина Андрія Ющинського у 1911 році, вчинене бандою злочинців під орудою Віри Чеберяк, матері одного з друзів Андрія, послужило групам ксенофобів закликом до дії. Найвідоміші з цих груп — «Союз російського народу» («Союз русского народа») та «Союз Михаила Архангела» — розпочали галасливу кампанію, яка ґрунтувалася на фальшивих звинуваченнях у ритуальному вбивстві, яке нібито здійснив Менахем Мендель Бейліс, дрібний службовець на цегельному заводі, поблизу якого у невеликій печері знайшли поневічене тіло Ющинського.
Попри те, що Бейліс був ветераном російської армії, мав чудові відносини із київським православним середовищем і навіть з деякими непохитними ксенофобами-киянами, кілька крайніх правих активістів (зокрема, мілітаристичні чорносотенці) змогли переконати уряд перекласифікувати справу на ритуальне вбивство. Вони запропонували засудити Бейліса як релігійного фанатика та злочинця, який нібито вбив християнського хлопчика, щоб отримати кров, яку потім планував використати у приготуванні пасхальної маци — нібито так, як євреї, ненависники Христа, роблять споконвіку. Коли 1913 року розпочався суд, Бейліса захищали провідні російські адвокати, а Володимир Короленко, російський письменник з України, який співчував Бейлісу, висвітлював процес для демократичної преси. А втім, попри відчутно упереджений суд і безсоромну антисемітську істерію на сторінках російської преси, присяжні , обрані переважно з-поміж місцевих українських селян, визнали Бейліса невинним, хоча і залишилися при думці, що вбивство було ритуальним актом.
Зростання економічного напруження, згортання реформ, нове антиєврейське законодавство періоду 1880-х років підштовхували євреїв до пошуку нових відповідей викликам того часу. Багато євреїв долучилися до різноманітних соціалістичних гуртків і партій, які охоплювали політичні прояви від соціалістів-революціонерів (есерів) і соціал-демократів до сіоністів, Поалей Ціон (сіоністів-марксистів), Фолкспартей (національних автономістів) та бундівців (єврейських соціал-демократів). На українських землях політична радикалізація мала набагато менший вплив, ніж у більш індустріалізованих регіонах підросійських Литви і Польщі. Попри усе це євреї в Україні брали участь у громадському житті, часто підтримуючи і бундівців, і їхніх затятих ворогів — сіоністів. У реальних умовах конкретні політичні альянси мали менше значення, ніж етно національний активізм сам по собі, що безперечно служило особливою ознакою формування євреїв як нової політичної нації. Однак врешті переважна більшість єврейського населення підросійської України і будь-де на теренах царської Росії залишалася аполітичною й на-багато більше переймалася своїми щоденними економічними потребами. Євреї Російської імперії були заскочені зненацька, коли Перша світова вій на і революції 1917 року спровокували численнi звинувачення євреїв у браку лояльності — звинувачення лунали з діаметрально протилежних таборів, від різних політичних лідерів і військових командувачів країни, кожен з яких переслідував свої власні інтереси.
Українські землі в Австро-Угорській імперії
У сусідній Австрійській імперії XIX століття, яка володіла лише близько 15 відсотками теперішньої української території, адміністративна структура була зовсім іншою. Імперію, яка після 1868 року називалася Австро-Угорською двоєдиною монархією, було розділено на дві територіально нерівні «половини»: землі австрійської корони (котрих з часом нараховували 17) і землі угорської корони. На чолі держави стояв голова Дому Габсбургів, який водночас був імператором Австрії і королем Угорщини. Землі Габсбургів на території сучасної України складалися зі східної частини Галичини і північної частини Буковини, що на австрійській частині імперії, а також з кількох округів у північно-східній частині Угорського королівства, які сьогодні входять до складу Закарпатської області України.
Демографічний склад Галичини, Буковини і Закарпаття був змішаним. Навіть у тих регіонах, де етнічні українці, яких офіційно називали «русинами», складали більшість населення, мешкали також інші народи, які жили поруч із українцями, чи то в містах, чи то в сільській місцевості. Йдеться, зокрема, про поляків та німецькомовних австрійців у Східній Галичині, мадярів/угорців у Закарпатті та євреїв, які складали істотну частку населення — особливо містечках і містах — в усіх трьох регіонах (див. мапу 13). Усі ці народи переживали значне демографічне зростання у перебігу «довгого» XIX століття; що стосується русинів/українців, їх чисельність зросла більш ніж втричі — від близько 1 300 000 у 1780-х до 4 300 000 у 1910 році.
Спочатку Австро-Угорщина, як і Росія, була імперією, в якій необмежену владу було зосереджено в руках спадкового монарха. Влада Габсбургів, втім, поступово змогла змінити таку форму правління, особливо протягом тривалого правління імператора Франца Йосифа (1848–1916). У 1848 році, напередодні сходження Франца Йосифа на трон, Австро-Угорщину струсила революція, відтак найбільшу частку населення імперії — кріпаків — було законодавчо звільнено. Внаслідок цього багато з них отримали змогу стати економічно незалежними від своїх колишніх землевласників і навіть могли — і робили це — брати участь в урядуванні. Саме тому від 1860-х років австрійська «половина» імперії функціонувала як конституційна монархія з національним парламентом і крайовими сеймами, членів яких обирали виборці (включно з колишніми кріпаками), які пройшли майновий ценз. Таким чином етнічні українці та євреї потрапляли в крайовi сейми та повітовi адміністрацiї в Галичині і на Буковині, а також у парламент імперії, який скликали у Відні після 1867 року.
Попри загальне покращання політичного й правового становища мешканців Австро-Угорщини, Галичина, Буковина і Закарпаття залишалися регіонами, що складалися переважно із сільських господарств і лісів, в яких переважна більшість мешканців жила з дрібного фермерства, молочарства, тваринництва і лісництва, особливо у Карпатах. За винятком малопотужного, але життєздатного нафтового видобутку в Галичині, промисловий розвиток був вкрай обмеженим. Така недорозвинена аграрна економіка була неспроможна забезпечити адекватний рівень життя народам Австро-Угорщини, зокрема етнічним русинам/українцям за умов різкого зростання кількості населення. Наслідком цієї недорозвиненості протягом кількох десятиліть між 1880 і 1914 роками була масова еміграція за кордон, спрямована переважно в промислово розвинені регіони на північному сході Сполучених Штатів Америки та у прерії на заході Канади. Незаможних селян на українських землях Російської імперії бідність також спонукала до міграції, хоча мало хто з етнічних українців Росії виїжджав до Північної Америки. Вони натомість оселялися у далекосхідних регіо нах Російської імперії.
Євреї Галичини, Буковини і Закарпаття
Як і в Російській імперії, євреї у Габсбурзькій монархії, особливо в австрійських провінціях — Галичині й Буковині та в угорському Закарпатті, упродовж «довгого» XIX століття пережили неймовірне демографічне зростання. Якщо, наприклад , 1790 року їх на габсбурзьких землях, які нині є українськими територіями, налічувалося близько 180 тисяч, то в 1910 році їхня чисельність зросла майже вп’ятеро, до 849 тисяч осіб. У австрійській Галичині на схід від річки Сян, тобто у густозаселеній українській частині провінції 1910 року мешкало близько 660 тисяч євреїв, які складали 13 відсотків усіх мешканців і більше 30 відсотків міського населення . Тоді як у півдесятку галицьких містечок більшість населення складали євреї, близько 40 відсотків галицьких євреїв проживали у селах, де були активними торговельними посередниками.
На противагу російським імперським урядовцям, які залюбки співпрацювали з єврейськими реформаторами-просвітниками (маскілім) та призначали їх на різноманітні оплачувані державні посади, дотичні до громади, габсбурзькі чиновники не дуже довіряли маскілім та співпрацювали натомість із консервативнішими хасидськими лідерами. Єврейське населення регіону було доволі розмаїтим, особливо у таких містах Східної Галичини, як Львів і Тернопіль, де євреї складали більше двох третин усіх представників вільних професій (лікарів, юристів, учителів). У сільській місцевості, де євреям від кінця 1860-х років було дозволено володіти землею, вони складали близько 20% усіх землевласників. Більшість, щоправда, жили порівняно бідно й — відповідно до традиційних хасидських звичаїв — замкнуто. Хасиди групувалися довкола своїх лідерів, тож наставники хасидських громад цадикім (тобто цадики) у Садгорі (Садагорі) на Буковині, Мукачеві (Мункачі) на Закарпатті, у Белзі, Римануві (Рименові) та Новому Сончі (Сандзі/Цанзі) на Галичині стали помітними громадськими лідерами, які відігравали значущу роль у житті єврейської громади регіону.
Галицькі євреї почувалися затиснутими у протистоянні українців і польських селян та міських робітників, з одного боку, і поляків, які посідали чільні позиції у провінції як землевласники та голови адміністрацій, з другого. Поляки повсякчас були занепокоєні зростанням місцевого українського націоналізму та намагалися стримувати вимоги політичної та культурної автономії з боку його лідерів. Ці проблеми набули особливого значення, як тільки етнічні українці здобули звільнення від кріпацтва 1848 року й як тільки 1906 року було запроваджено загальне виборче право для чоловіків. Згодом єврейський електорат часто ставав вирішальним чинником у змаганні українців і поляків за місця в Сеймі. Вдаючись до залякування, а подекуди й насильства, місцеві польські адміністрації намагалися, інколи успішно, переконати євреїв голосувати за польських кандидатів або підтримувати тих єврейських кандидатів, які схилялися до польського асиміляційного порядку денного.
Однак часом євреї та українці об’єднувалися на підтримку кандидатів, які обстоювали особливi вимоги і програми щодо національних меншин. Наприклад, у 1906–1907 роках галицька Українська національно-демократична партія (УНДП) і Єврейська національна партія Галичини домовилися голосувати за кандидатів одна одної у тих виборчих куріях, де більшість складали українське або єврейське населення. Хоча євреям та українцям часто було непросто одностайно підтримувати рішення своїх політичних лідерів, а тим більше послідовно втілю-вати будь-яке прийняте рішення, наслідком була поява — вперше в історії — єврейських та українських політичних товариств у Сеймі Австро-Угорської імперії. Присутність Бено Штраухера, проукраїнського єврейського буковинського посла у Сеймі, посилила успіх єврейсько-української політичної коаліції, яка продуктивно пропрацювала протягом цілого парламентського скликання 1907–1911 років.
Посли до Сейму від Єврейської національної партії були, фактично, оновленими сіоністами. Іншими словами, вони чинили спротив на місцях єврейським асиміляціоністам, які закликали до єврейської інтеграції у польську культуру і піднімали на сміх політичні спроби єврейських австрогерманофілів. Натомість вони розвивали відмінний тип сіонізму. Це був єврейський діаспорний націоналізм, який обстоював національно-демократичні права єврейської меншини та домагався радше покращання соціальних умов для євреїв в Австро-Угорщині, ніж еміграції у Землю Ізраїлю. Поглядаючи на українських націоналістів, галицькі сіоністи намагалися перетворити євреїв діаспори з релігійно-етнічної групи на модерну націю, згуртовуючи їх під національнодемократичними закликами.
Становище євреїв у сусідній Буковині було подібним до Галичини (частиною якої вона була до 1861 року). Буковинські євреї зросли кількісно протягом XIX століття навіть більше, ніж у Галичині: від приблизно 3000 осіб у 1776 році до 102 000 у 1910. Ці цифри демонструють не тільки природне демографічне зростання, але також і наплив єврейських мігрантів з Російської імперії та із сусідньої Галичини, якому габсбурзька влада намагалася, але таки не змогла дати раду. Складаючи близько 13 відсотків населення Буковини у 1910 році, євреї опинилися серед двох інших конкурентних меншин — румунів (34%) й українців (38%).
Євреї жили у кількох буковинських містах, де вони були особливо активними в ремісничому виробництві, торгівлі, утриманні шинків, будівництві та дрібній банківській справі. Їх професійний розподіл відображав їхню провідну роль у розвитку капіталізму у цьому загалом сільськогосподарському та недорозвиненому регіоні Габсбурзької Австрії. Євреї з менших містечок, які належали до нижчих суспільних верств, мали стриманіші капіталістичні устремління й натомість становили частину традиційної аграрної економіки, виконуючи функцію торговельних посередників між містами і сільськими місцевостями. Буковинські євреї з нижчих верств, менш численні, ніж євреї з нижчих верств на Галичині, жили порівняно бідно і корилися своїм хасидським наставникам у Боянах, Садгорі (Садагорі) та Вижниці.
Від 1770-х років габсбурзька влада започаткувала кампанію інтеграції різноманітних етнічних груп імперії. Це передбачало систематичний процес германізації та адаптації до правил і приписів зростаючої австрійської імперської бюрократії. Габсбурзька інтеграція, здавалося, спрацювала добре для євреїв Буковини, тож вже у 1830-х німецька стала для них мовою міжнаціонального спілкування із владою та з іншими народами імперії. Зокрема, міські євреї охоче записували своїх дітей у загальноосвітні школи з німецькою мовою викладання, сприяючи таким чином інтеграції євреїв в Австро-Угорщину. Незважаючи на ці інтеграційні процеси, наприкінці XIX століття їдиш все ще був мовою повсякденного спілкування для 85% буковинських євреїв.
Габсбурги посилювали позиції германізованих євреїв із дипломами про вищу освіту, надаючи їм посади державних службовців, юристів і лікарів, а також заохочуючи їхнє обрання у муніципальні ради, крайові сейми і навіть до Сейму. Із появою різних форм єврейського політичного залучення дві партії на протилежних краях політичного спектру змагалися за підтримку єврейських виборців Буковини: сіоністи і соціалісти-бундівці. Визнаючи важливу роль єврейської громади на Буковині, габсбурзькі урядовці підтримали заснування Єврейського народного дому, що постав 1908 року, разом із Румунським і Німецьким народними домами, у самому серці Чернівців, столиці герцогства Буковина.
В угорському Закарпатті під владою Габсбургів демографічне зростання єврейського населення було ще прикметнішим, ніж в австрійських Галичині та Буковині. Тоді як 1785 року у Закарпатті було хіба 2000 євреїв, до 1910 року їхня чисельність зросла до понад 87 000. Більшість із них було зосереджено в Марамороському (51%) та Березькому (26%) комітатах Угорщини. Єврейські поселенці, вихідці з Галичини на півночі, а також зі Словаччини на заході, швидко адаптувалися до сільського середовища, що переважало у Карпатських горах та узгір’ях.
На противагу багатьом іншим частинам Центральної і Східної Європи, більшість закарпатських євреїв жили у сільській місцевості, де вони — після реформ 1867 року — володіли землею і працювали на землі пліч-о-пліч зі своїми русинськими, чи то пак українськими сусідами. Вони також поділяли соціально-культурні характеристики своїх сусідів-християн з того огляду, що більшість євреїв ледве заробляли собі на життя, обробляючи землю або рубаючи ліс. Приблизно 30% з них були неписьменними (себто могли читати, але не писати) й були вкрай релігійними, переважно хасидськими традиціоналістами, відданими своїм «чудотворним» рабинам — цадикам, з яких найвпливовіші мали свої династійні посади у Мукачеві (Мункачі) і Сіґеті (Сиготі). Практично усі закарпатські євреї спілкувалися на їдиш, хоча сільські євреї також говорили русинською (місцевим діалектом української), а урбанізовані — угорською.
Саме соціально-економічне становище євреїв, таке подібне до становища їхніх українських сусідів, сприяло толерантності і навіть взаємній повазі між двома народами. Угорська влада, втім, ставала щодалі критичніша до євреїв, особливо у 1890-х роках, коли нова хвиля єврейської міграції — втікачів від погромів у Російській імперії — приєдналася до економічно незадоволених євреїв з Галичини (на їдиш: ґалицьянер) й осіла у маленьких закарпатських містечках та селах. Мігранти почали відкривати корчми, заїзди й маленькі крамниці, а також вдалися до лихварства — позичання грошей місцевим селянам (і євреям, і християнам) під великі відсотки. Угорські політичні журналісти відразу провели межу між старими й суспільно благонадійними єврейськими громадами, з одного боку, і прибульцями з Галичини, з іншого; і цих останніх вони кляли у пресі за загалом злиденне економічне становище регіону. Намагаючись щось протиставити цим закидам, багато закарпатських урбанізованих євреїв приймали тодішню політику національної асиміляції (мадяризації) країни — опановували угорську мову і навіть набували угорську ідентичність як власну.
Євреї Австро-Угорщини були цілком вільними і великою мірою інтегрованими членами суспільства Габсбурзької монархії, що різко відрізняло їхнє становище від Російської імперії, де напередодні Першої світової війни євреїв вважали чужорідними та все більш маргінальними елементами суспільства — словом, інородцями. Як гідні піддані Габсбурзької корони, євреї Галичини, Буковини й Закарпаття, певно, мали тепліші почуття до «свого» імператора Франца Йосифа, ніж євреї підросійської України до царя Миколи ІІ.
Національне пробудження українців
«Довге» XIX століття також відоме як епоха виникнення націоналізму в Європі, протягом якої декілька народів, які не мали власної держави, стали на шлях, який згодом назвали національним пробудженням. Це багатогранне пробудження мало на меті пробудити у народi усвідомлення своєї національної ідентичності, що проявлялася в окремішній мові, писемній культурі, усвідомленні свого особливого історичного минулого, пов’язаного з певною територією, а також у тому, що народ заслуговує на автономію або, ще краще, незалежну державу.
У різні часи цієї епохи ідеологія націоналізму досягала українських земель, де, що цікаво, національне пробудження відбувалося одночасно у кількох різних народів, як-от серед поляків на Галичині, серед румунів на Буковині, серед євреїв в цих регіонах та на підросійському Правобережжі, а також серед татар у Криму. Україна, отже, була свідком декількох одночасних національних відроджень, включно з відродженням національної ідеї серед етнічних українців — кіль кісно найбільшої частини населення.
За національне відродження бездержавних народів відповідали самопризначені лідери кожної етнічної групи — національна інтелігенція. Ці особи були переважно вчителями, чинов никами, юристами, лікарями, письменниками і вченими, зокрема істориками, лінгвістами й етнографами. З-поміж етнічних українців найвидатнішими провідниками національної ідеї були поет Тарас Шевченко, історик Микола Костомаров, письменник Пантелеймон Куліш — у Російській імперії, і письменник та вчений Іван Франко, історик Михайло Грушевський — в Австро-Угорській імперії.
Успіх будь-якого національного руху залежав не тільки від ефективної діяльності національної інтелігенції, але і від державної політики також. З цього огляду, годі уявити значну різницю між становищем, в якому опинилися етнічні українці двох імперій. Хоча урядовці Російської імперії до 1840-х років схвалювали дослідницькі й культурні устремління тих, кого вони називали «малоросами», з часом влада зробила все можливе, щоб обмежити і заборонити саму ідею окремої української нації. У результаті на підімперській російській території України не залишилося шкіл з українською мовою навчання, існувало хіба кілька культурних організацій. Водночас публікації українською було заборонено царськими декретами 1863 і 1871 років. Ця ситуація, за винятком короткого періоду після 1905 року, загалом не змінювалася аж до самого кінця царського правління у 1917 році.
У той же час в Австрійській імперії 1770-х і 1780-х років габсбурзькі урядовці, навпаки, за-охочували українську (себто, мовою австрійської бюрократії, русинську освіту), культурне та релігійне життя українців. Проте саме революція 1848 року принесла кардинальні зміни. Русинів/українців не лише визнали окремою нацією: їм після 1848 року дозволили створювати власні громадські, культурні й політичні організації, а їхніх дітей допустили до навчання в державних школах, де від початкових і до випускних класів мовою навчання була русинська/українська. В Австро-Угорщині було засновано чимало україномовних газет, журналів, театрів, господарських кооперативів, кредитних спілок, а також політичних партій, які допомагали обирати депутатів, що представляли українські національні інтереси у законодавчих органах повітів, провінцій і на загальнодержавному рівні. На противагу Російській імперії, де Православна церква повністю залежала від держави та противилася будь-якому аспектові української ідеї, габсбурзька Австро-Угорщина надавала цілковиту підтримку Уніатській церкві (перейменованій на Греко-католицьку у 1770-х), яка з часом перетворилася на форпост української духовності, мови і культури, особливо після 1900 року, коли Церквy очолив митрополит Анд рей Шептицький. Тоді як ситуація в підугорському Закарпатті не сприяла національному пробудженню, габсбурзька підавстрійська Галичина (і меншою мірою Буковина) створили позитивне середовище для соціополітичних змін, які до другої половини «довгого» XIX століття уможливили саме існування української нації.
Клацніть тут, щоб отримати пдф-файл цілої книги.
