Розділ 2.3: «Євреї та українці. Тисячоліття співіснування»

У відзначеній нагородою книзі «Євреї та українці. Тисячоліття співіснування» розглянуто розвиток стосунків між цими двома народами України протягом століть.

У другому виданні історію українців та євреїв викладено у 12 тематичних розділах. Серед обговорюваних тем — географія, історія, економічне життя, традиційна культура, релігія, мова й видання, література й театр, архітектура й мистецтво, музика, діаспора та сучасна Україна до моменту злочинного вторгнення Росії в Україну 2022 року.

Автори розглядають багато спотворених взаємних стереотипів, хибних уявлень й упереджень українців і євреїв та кидають нове світло на вкрай суперечливі моменти українсько-єврейських відносин. У книзі стверджується, що історичний досвід в Україні не лише розділював етнічних українців і євреїв, а й зближував їх.

Виклад споряджено 335 повноколірними ілюстраціями, 29 мапами й кількома текстовими вставками, які пояснюють конкретні явища чи розглядають спірні питання.

Співавторами видання є Павло-Роберт Маґочій, завідувач кафедри українознавчих студій Торонтського університету, та Йоханан Петровський-Штерн, професор юдаїки та історії Північно-Західного університету. Спонсором видання виступила «Українсько-Єврейська Зустріч» за підтримки уряду Канади.

Дотримуючись давньої літературної традиції, протягом наступних кількох місяців UJE серіалізує книгу «Євреї та українці. Тисячоліття співіснування». Щотижня ми представлятимемо фрагмент із цього видання, сподіваючись, що читачі дізнаються більше про захопливу Україну й про те, як етнічні українці співіснували зі своїми сусідами-євреями. Ми переконані, що це знання допоможе протистояти фальшивим наративам про Україну, які підживлюються російською пропагандою і все ще надто поширені в усьому світі сьогодні.

Розділ 2.3

Історичне минуле

Перша світова війна й революційні часи

Перше десятиліття ХХ століття почалося зі зростання міжнародного напруження в Європі, яке згодом вилилося у короткочасні війни на Балканах (1912–1913) та безперервне політичне протистояння й гонку озброєнь між Великими державами — Великобританією, Францією, Росією, з одного боку, і Німеччиною, Австро-Угорщиною й Італією, з іншого. Це напруженe протистояння сягнуло апогею у серпні 1914 року із початком війни, яка отримала назву Великої, або, пізніше, Першої світової війни.

У цей момент eтнічні українці несподівано виявилися супротивниками, які воювали один з одним у складі армій, розташованих по різні сторони фронту — Росії з Великобританією, Францією й незабаром Італією та Сполученими Штатами на боці Антанти та Австро-Угорщини разом з Німеччиною й згодом Османською імперією — на боці Центральних держав. Цей розподіл також зачепив етнічних українців-іммігрантів у Північній Америці, яких підозрювали як потенційних ворожих агентів Австро-Угорщини, аж навіть кілька тисяч їх у Канаді без жодних законних підстав на час війни силою утримували у таборах для інтернованих.

Війна і революція на українських землях

Землі, на яких жили українці, опинилися в самому центрі Східного фронту, особливо на Галичині й Буковині, які стали епіцентром найзапекліших воєнних подій. Лише одна, так звана Зимова, битва в Карпатах 1915 року коштувала ворожим арміям понад мільйон жертв, не кажучи  вже про неймовірні масштаби руйнувань, яких зазнали в результаті цієї битви карпатські села та міста. Влада Австро-Угорщини вважалa eтнічних українців та інших східних слов’ян з Галичини потенційною п’ятою колоною, тому ув’язнювала їх у перших в Європі концентраційних таборах.

Проте найпершою політичною жертвою несамовито витратної й руйнівної Великої війни стала послаблена Російська імперія. 1917 року відбулися дві революції: перша у лютому-березні скинула царя й поклала край владі імперії, друга — Жовтнева — повалила Тимчасовий уряд і привела до влади режим, який мав на меті створити на базі соціалістичної доктрини Маркса першу робітничу державу — Радянську Росію. Радикально протилежні політичні візії тогочасних російських лідерів, одні з яких намагалися побудувати парламентську демократію західноєвропейського взірця, а інші — створити систему рад робітників і селян під проводом однієї політичної партії (фракції меншовиків і більшовиків Російської соціал-демократичної робітничої партії), примирити було неможливо. Закінчилося протистояння збройним конфліктом і громадянською війною між більшовиками, «червоними», їхніми противниками — «білими», а також десятками інших політичних і етнонаціональних угрупувань. У вирі громадянської війни припинила існування сама Російська імперія, проте громадянська війна протривала від 1918 до 1920 року. Коли Перша світова війна нарешті завершилася підписанням мирного договору 11 листопада 1918 року, також припинила своє існування Австро-Угорщина. Для багатьох земель і народів  колишньої Габсбурзької імперії це відкрило період політичної непевностi, розв’язок якої тривав аж до 1920 року.

Українська державність на сході і заході

У часи гарячкових воєнних і політичних змін етнічні українці та українські землі також пережили революцію й громадянську війну. Національні лідери, які протягом «довгого» ХІХ століття відігравали значну роль в процесах національного пробудження, тепер отримали можливість реалізувати найважливішу мету націоналізму — побудову незалежної держави. У березні 1917 року українські активісти сформували політичний орган – Центральну Раду, яка проголосила постання Української Народної Республіки (УНР): спершу як автономної частини Росії, а згодом, у січні 1918 року, як незалежної держави. Втім, далеко не всі мешканці українських земель на теренах колишньої Російської імперії прагнули жити в незалежній (чи якійсь іншій!) Українській державі.

Ще у вирі війни Німеччина усвідомила переваги такого союзника, як незалежна Україна. Тож коли Німеччина та Австро-Угорщина досяг нули домовленості з більшовицькою Росією про припинення вогню на сході (Брест-Литовський мирний договір березня 1918 р.), усі підписанти визнали Україну як незалежну державу. До того ж Україна підписала економічні і торговельні угоди з Німеччиною й її союзницею Австро-Угорщиною. Проте, як тільки Німеччина відчула, що Україна не спроможна виконувати свої союзницькі зобов’язання, вона скинула Цент ральну Раду УНР і у квітні 1918 року допомогла встановити режим, який увійшов в історію як Українська Держава під проводом геть мана Павла Скоропадського. Про гетьмана Скоропадського було відомо, що виживання його держави пов ністю залежало від німецької та австроугорської підтримки. Тому коли ці дві країни зазнали поразки й Перша світова війна закінчилася, Гетьманат Скоропадського впав. Наприкінці листопада 1918 року Українську Народну Респуб ліку було відновлено під керівництвом органу, відомого як Директорія, провідною постаттю якої невдовзі став Симон Петлюра.

Тим часом лідери етнічних українців в Австро-Угорщині самотужки взялися до справи державобудівництва. Як тільки Австро-Угорщина розвалилася, 1 листопада 1918 р. українці взяли під свій контроль габсбурзькі адміністративні будівлі у Львові, столиці автономної провінції Галичина, і проголосили Західно-Українську Народну Республіку, в яку мали входити щільно населені українцями землі колишніх австрійської Буковини, угорського Закарпаття й особливо Галичини геть на захід, аж навіть за річку Сян. Західноукраїнська декларація про незалежність викликала блискавичну реакцію з боку іншої панівної групи Галичини – поляків. 1 листопада 1918 року у Львові спалахнули сутички між польськими та українськими збройними підрозділами, які протягом кількох тижнів перетворилися на повномасштабну війну.

Галицькі євреї, які за інших обставин трималися нейтралітету, тепер опинилися між перехресним вогнем поляків і українців й вимушені були ставати на чийсь бік. Розлючені підтримкою української справи деякими львівськими євреями, польські частини, які увійшли у місто 22 листопада, влаштували кривавий погром, внаслідок якого загинуло близько 70 євреїв, ще приблизно триста отримали поранення. Масове насильство проти євреїв з польської сторони стало причиною нової солідарності євреїв з українцями. Сотні єврейських юнаків приєдналися до армії Західно-Української Народної Республіки. В Українській Галицькій армії з’явилося кілька єврейських підрозділів, зокрема Єврейський Пробойовий курінь та Єврейськa кінно-кулеметна сотня, де бійці — як-от командир сотні Салько Ротенберґ і лейтенант Соломон Ляйнберг — відігравали провідну роль у захисті довгоочікуваної незалежності України.

У січні 1919 року в розпал воєнних дій Західно-Українська Народна Республіка офіційно об’єдналася з Українською Народною Республікою. Результатом було постання — принаймні на папері — Соборної України, своєрідний символічний акт, який відтоді назвали головним досягненням національного відродження. Тогочасне постання Соборної України, однак, було і залишилося не більш ніж символічним актом, адже у червні 1919 р., після майже піврічних сутичок, польська армія змогла вибити західноукраїнські війська й уряд з території Галичини. Тепер уся Галичина опинилася під контролем Польщі, яка й сама відновила свою державність тільки наприкінці Першої світової війни. Що стосується інших українських земель колишньої Австро-Угорщини, у листопаді 1918 року Румунія анексувала Буковину, у той час як Закарпаття, яким колись керувала Угорщина, внаслідок добровільної декларації від травня 1919  року увійшло до складу нової держави — Чехословаччини.

Поки у Галичині лютувала польсько-українська війна, східноукраїнські землі колишньої Російської імперії поринули у хаос й анархію, яким судилося протривати увесь 1919 й більшу частину 1920 року. Серед супротивників на Сході, які проголошували Україну своєю власною територією і змагалися за контроль над нею, були різні політичні сили: Українська Народна Республіка під проводом Петлюри, Українська Соціалістична Радянська Республіка у союзі з більшовицькою Росією, антибільшовицька Біла армія генерала Антона Денікіна, яка намагалася відновити Росію на кшталт небільшовицької держави, а на самому півдні — Кримська Народна Республіка. На додачу до цієї складної ситуації на Україну наступали й іноземні загарбники — чи то Польща із заходу, чи сили Антанти під проводом французів з півдня, чи то Червона армія більшовицької Росії із півночі. Кожне з цих військових угруповань підтримувало один з конкурентних урядів, які претендували на Україну. І, немовби для повної руїни цього було недостатньо, практично по всій українській території безчинствували озброєні банди, переважно з колишніх селян під проводом харизматичних і здебільшого аполітичних отаманів (Зеленого та Григор’єва з-поміж інших), які не представляли і не підтримували жодний з урядів. Одним з найвідоміших — чи то сумнозвісних — отаманів був Нестор Махно, який, на відміну від інших отаманів, мав свою власну політичну програму, суть якої, щоправда, полягала в тому, щоби заснувати майбутню Україну на засадах анархії.

Протягом 1919 і більшої частини 1920 року жоден уряд не мав тривалого контролю над Україною, aбo, у найкращому випадку, короткотривало контролював певний регіон або місто. Блискуче відбивав цю реальність жартівливий вислів: «У вагоні Директорія, під вагоном — територія», який натякав на те, що влада Української Народної Республіки за часів Петлюри охоплювала хіба вагон, в якому його уряд тоді часто переїжджав, уникаючи ворожих нападів.

Після того як сили усіх суперників було вичерпано, з виру, на який перетворилася Східна Україна у 1919–1920 роках, лише комуністи на чолі з більшовиками вийшли із довготривалою перемогою. За підтримки Червоної армії Радянської Росії після двох невдалих спроб (у лютому 1918 і лютому-серпні 1919 років) Українська Радянська Соціалістична Республіка під проводом комуністів нарешті спромоглася встановити владу над більшою частиною українських теренів, що раніше були у складі Російської імперії. Тим часом у Західній Україні, а саме на колишніх територіях Австро-Угорщини, Східна Галичина офіційно відійшла Польщі у березні 1923 року, тоді як Паризька мирна конференція (за Сен-Жерменським мирним договором від вересня 1919 року) ще раніше визнала Закарпаття частиною Чехословаччини, а Буковину — частиною Румунії.

Євреї в епоху українських революцій

Спалах Першої світової війни мав нищівні наслідки для євреїв на українських землях в кордонах і Російської, й Австро-Угорської імперій. У вересні 1914 року, після стрімкого наступу царської армії і встановлення в Галичині російської цивільної адміністрації, євреїв колективно звинуватили у шпіонажі на користь Австрії. Переплутавши їдиш, яким ті розмовляли, із німецькою, антисемітськи налаштовані російські урядовці розв’язали проти євреїв масове насильство, яке переросло у вигнання тисяч євреїв з галицьких східних прикордонних зон у Росію, експропріацію єврейського майна та страту десятків переважно аполітичних єврейських громадян, нібито ворогів матінки-Росії. Коли царська армія почала зазнавати важких втрат, її недолугі командири у рапортах цареві звинувачували в своїх воєнних поразках євреїв, які мешкали в прикордонних регіонах Росії й Австрії. Військова некомпетентність високих військових чинів, помножена на зростаючий антисемітизм і шовінізм, призвела до різкого посилення завзятого звірства супроти євреїв, заподіяного російськими царськими військами під час відступу.

Євреї без жалю спостерігали падіння царського режиму протягом першої, Лютневої, революції 1917 року. Вони очікували, що новий Тимчасовий уряд, який прийшов до влади, скасує усі чинні на той час законодавчі обмеження, стримає пропагування расової ненависті, встановить верховенство права й тим самим захистить їх від насильства. Тим часом націоналістичній владі в Україні на чолі з ліберальними лідерами демократичних і філосемітських переконань, як-от Симоном Петлюрою, Володимиром Винниченком і Михайлом Грушевським, які мали добрі наміри, але недостатню політичну волю, вдалося втілити у життя перші два з цих очікувань. Українські євреї направду отримали повну персональну свободу й статус національно-культурної автономії, зосередженої в їхніх кеґілот — традиційних громадських інституціях. Як i етнічнi українцi, за інших обставин загалом неготові до несподіваних політичних викликів, євреї обирали в Українську Центральну Раду своїх депутатів, які захищали б інтереси євреїв як модерної нації. З часом Українська Народна Республіка створила Міністерство єврейських справ й висунула єврейських представників на чільні посади у різні міністерства уряду. Так, наприклад, Мойсей Зільберфарб і Пінхас Красний у різний час очолювали Міністерство релігій, були міністрами єврейських справ і опікувались усіма релігійними громадами в Україні, у той час як Соломон Ґольдельман і Арнольд Марголін, відповідно — представники Міністерства праці і Верховного суду, просували українізацію політичного життя в Україні. Не дивно, що Ґольдельман і Марголін залишалися вірними урядам Української Народної Республіки за Винниченка і Петлюри протягом десятиліть після вимушеного виїзду з країни і продовжували обстоювати інтереси національно-демократичної незалежної України аж у 1930–1950-х роках.

Повоєнна революційна ситуація була, втім, доволі непевною. Уряд Української Народної Республіки мав вельми обмежений контроль над територією, яку вважав своєю підконтрольною. Цю територію буквально розривали на шматки сили, прихильні до Радянської Росії (червоних), до антибільшовицької Добровольчої армії (білих), до іноземних військ (німецького, австро-угорського, французького) або до отаманів (Махна, Григор’єва і Зеленого, поміж інших), які ситуативно виступали союзниками Української Народної Республіки, проте не вважали за доцільне виконувати накази Петлюри. Усі ці сили вздовж і впоперек сновигали українськими селами й містечками, при цьому не тільки воюючи одна з одною, але й нерідко нападаючи, грабуючи, ґвалтуючи й вбиваючи за своїми примхами беззахисних мешканців, без огляду на їхню етнічну й мовну приналежність — німців, греків, менонітів, поляків, етнічних українців й надто євреїв.

Для євреїв у цей період найгіршим був 1919 рік. Лише цього року — відповідно до підрахунків Міністерства єврейських справ УНР — сталося близько 1300 антиєврейських погромів, в яких від 50 до 60 тисяч євреїв було вбито, понад 100 тисяч дітей залишилися сиротами, близько мільйона осіб стали біженцями. Найкривавіші погроми влаштували війська УНР у Бердичеві й Житомирі, білогвардійці генерала Денікіна — у Черкасах, Фастові й Катеринославі, банда отамана Никифора Григор’єва — у Проскурові (тепер Хмельницький) і червоноармійці — у Тетієві. Більше половини погромів були на відповідальності військ, лише опосередковано пов’язаних з тим чи іншим українським урядом, 17% — білогвардійців, 2% — червоноармійців й 11% було вчинено бандами отамана Григор’єва.

Хоча Петлюра виступав із різкими й однозначними відозвами проти погромів, він був не в змозі контролювати ані своє військо, ані угруповання під проводом отаманів, вельми віддалено пов’язані з УНР. І хоча пізніше Паризький суд виправдав Шмуеля Шварцбарда, який вбив Симона Петлюру у Парижі 1926 року, i цей виправдальний вирок став широковідомим як визнання припустимої політичної помсти, він не може бути доказом особистої відповідальності Петлюри за масові вбивства євреїв, вчинені недисциплінованими і неконтрольованими військовими угрупованнями під його формальним керівництвом. Головнокомандувач збройних сил Української Народної Республіки Петлюра може бути підзвітним за погроми 1919 року, проте, як стверджує історик-дослідник того періоду Генрі Абрамсон, Петлюра навряд чи був відповідальним за погроми, хай там що твердили згодом радянська пропаганда і пострадянські шовіністичні історики.

Міжвоєнні роки

На руїнах Російської імперії більшовицький режим під керівництвом Володимира Леніна створив однопартійну комуністичну державу, яка нібито захищала інтереси робітників і селян. В ідеальному радянському світі не мало бути будь-якого приватного бізнесу; усі сільськогосподарські землі мали перетворитися на колгоспи і радгоспи. Цих цілей було досягнуто в кілька етапів протягом 1920-х і 1930-х років.

Що ж до адміністративного устрою, у грудні 1922 року постав Союз Радянських Соціалістичних Республік. Спочатку у нього входили чотири республіки, а до кінця десятиліття кількість зросла до дев’яти. Республіки, кожна з яких мала свою Комуністичну партію, формувалися за національним принципом й мали на меті відповідати культурним потребам власної титульної нації. Багато республік також включили в межі своїх кордонів автономні області, округи і краї, в яких нетитульні нації республіки мали право засновувати власні суди, школи і заклади культури, що використовували і просували відповідні мови.

Радянськa Українa складалася з національних поділів кількoх рівнів, що обслуговували одинадцять різних національностей, зокрема росіян, німців, євреїв, поляків і навіть невелику шведську громаду. Попри існування національних республік, політична влада протягом 1920–1930-х років все більше концентрувалася у центральному всесоюзному комуністичному державному апараті у Москві, який власне і визначав політичний, соціально-економічний і культурний розвиток цілої країни.

Етнічні українці й євреї у Радянській Україні

Намагаючись залучити до Комуністичної партії якомога більше нових членів, радянська верхівка запровадила політику коренізації. Щодо неросійських народів ця політика означала, що центральна влада і місцева адміністрація мали вести справи з різними етнічними угрупованнями їхньою рідною мовою. У Радянській Україні одним з проявів коренізації була саме українізація, запроваджена повною мірою після 1923 року у рамках явища, яке історики називають «націонал-комунізм». Програма українізації під керівництвом національно свідомих більшовиків (як-от Миколи Скрипника) та їхніх політичних союзників (Олександра Шумського), а також лівих інтелектуалів (Миколи Хвильового) і патріотично налаштованих мігрантів, які повернулися з Центральної та Західної Європи, закликала до просування (за допомогою значного державного фінансування) усіх виявів української культури — мови, історії, театрального мистецтва, освіти. Інші народи, які жили в Радянській Україні, також були у виграші від державного фінансування аналогічних «коренізаційних» процесів, як-от молдовізації, їдишизації, еллінізації тощо.

Експериментальна, динамічнa i продуктивна фаза розвитку радянського суспільства, яка у 1920-х роках передбачала також і відродження ринкових відносин за програмою Новoї економічнoї політики (НЕП), у 1928 році раптово  обірвалася. Того року Радянський Союз під керівництвом Йосифа Сталіна розпочав перший етап побудови централізованої планової командної економіки. Відтоді всі рішення щодо економіки й загалом кожного виміру суспільного життя стали прерогативою центральної всесоюзнoї влади у Москві, і ця московська влада за необхідності відкидала або ігнорувала потреби союзних республік. Основною метою командної економіки була прискорена індустріалізація, а також повна колективізація — якщо потрібно, силоміць — усієї землі у сільськогосподарській галузі. У результаті Україна істотно збільшила обсяги промислової продукції, а також переробки сировини, яка надходила з постійно зростаючих промислових зон і родовищ корисних копалин в районі нижньої частини долини Дніпра (трикутник Дніпропетровськ — Кривий Ріг — Запоріжжя) та Донецького басейну далі на сході (Сталіно/Донецьк, Луганськ, Шахти).

Державна програма індустріалізації, яка здійснювалася за так званими п’ятирічками — п’ятирічними планами,  змінила ландшафт Радянської України. Сотні тисяч селян потягнулися на роботу в міста, тож між 1920 і 1939 роками кількість міського населення Радянської України збільшилася понад удвічі і відтак становила 36% усіх мешканців республіки.

У сільськогосподарській галузі ситуація булa набагато складнішою. Політика примусової колективізації, що стартувала на початку 1929 року, призвела до того, що, згідно з розробленим у Москві всесоюзним планом норми виробництва збільшилися до недосяжного рівня; армія та спецслужби вдалися до конфіскації зернa і насіння; успішних селян-господарників (т.зв. куркулів /кулаков) й усіх, хто опирався стовідсотковій колективізації, депортували в Сибір; коли посуха 1932 року ще більше погіршила ситуацію й призвела до великого голоду, жодної допомоги не було надано. Внаслідок розпочатої владою «війни» проти селянства — Голодомору 1932–1933 років — від голоду померли, за різними оцінками, від чотирьох до п’яти мільйонів осіб. У цій людській трагедії радянська влада не тільки відмовилася від надання допомоги, не тільки не дозволяла скористатися допомогою з-за кордону, але і відверто спростувала сам факт голоду. Жертвами Голодомору стали люди усіх національностей у Радянській Україні та прилеглих східних регіонах, проте найбільші втрати були серед етнічних українців — мешканців густонаселених центральних, найврожайніших регіонів країни.

Центральна влада не тільки спричинила катастрофу Голодомору, але й протягом другої половини 1930-х років перетворила Радянську Україну на поліцейську державу, в якій десятки тисяч  переважно невинних людей зазнавали арештів і гонінь, включно з тими, хто підтримував або брав участь у побудові націонал-комунізму. У той же час ідеологічні приписи Комуністичної партії унеможливлювали розвиток культури, а правила й обмеження згори, страх арешту й періодичний голод внаслідок дефіциту продуктів  підпорядкували собі щоденний побут практично усіх і кожного. За цих нових обставин не дивно, що протягом 1930-х років було згорнуто усі державні програми, скеровані на підтримку різноманітних народів Радянської України — як-то українізація, їдишизація, полонізація тощо.

Спочатку нова більшовицька влада в Україні поводилася з євреями як з меншиною, що зазнала гонінь за часів царату i змушена була займатися дрібною торгівлею, комерцією та ремісництвом. Словом, євреїв влада розглядалa як переважно дрібну буржуазію, що потребувала соціальної інженерії й перетворення в продуктивний клас соціалістичного суспільства, як це заповідала більшовицька революція. Заради цієї мети радянська влада запровадила політику коренізації, саме щоб виплекати єврейські еліти, які ставилися б лояльно до комуністичної ідеології і згодом каналізували би цю ідеологію в єврейські маси їхньою рідною мовою — їдиш. З Європи, Сполучених Штатів і Палестини в Україну прибували єврейські письменники, вчені й журналісти, які поділяли соціалістичнi ілюзії, саме для того, щоб взяти участь у цьому неймовірно життєствердному процесі творення суспільства-утопії, яке, на їхню думку, буде вільним від будь-яких міжетнічних конфліктів.

Уряд Радянської України підтримував запровадження документообігу у місцевих радах і судах мовою їдиш, фінансував видавництва, що публікували на їдиш тисячі книжок, засновував їдишиські театри, і нарешті, сприяв створенню Єврейської історико-археографічної комісії Всеукраїнської академії наук та Інституту єврейської пролетарської культури у Києві. Обласкані впливовими українськими письменниками, як-от Микола Хвильовий, і політиками, як Микола Скрипник, єврейські еліти надавали активну підтримку і жваво пропагували радянську державу і націонал-комунізм в його українському варіанті.

Починаючи вже з 1900–1910-х років, багато євреїв перебралися з маленьких містечок (штетлів) у великі міста, де вони стали частиною промислового пролетаріату. Багато інших, щоправда, й надалі займалися утриманням крамничок, ремісництвом, дрібною торгівлею, що їм було дозволено протягом періоду НЕПу у 1920-х роках. Більшовицькі ідеологи бачили цих євреїв в особливо негативному світлі, сприймаючи їх в класовому сенсі — як частину дрібної буржуазії, якій не місце у новому радянському суспільстві. Таким чином, цих євреїв класифікували як лишенців, себто людей, які не належали до революційних класів і тому не мали повного статусу громадян СРСР, і яких за потреби треба було силою змушувати до роботи у виробничому секторі. В ідеалі цим виробничим сектором мали бути новостворені єврейські колгоспи, двадцять сім з яких було засновано на півдні України і в Криму. Успіх єврейського колонізаційного проекту переконав радянську владу — яка за інших обставин ігнорувала різницю між злиденними євреями й економічно незговірливими українськими селянами, які не хотіли залишати свою землю, — що масова швидка колективізація не тільки бажана, але й досяжна.

Радянська влада також заохочувала нечувану у царській Росії соціальну мобільність євреїв, просуваючи їх до рівня державних та урядових посад. Наприкінці 1920-х років урбанізованіші євреї, відтак краще освічені, ніж етнічні українці, змогли обійняти провідні посади у промисловому, державному і місцевому управлінні, а також у панівній партії більшовиків, армії, органах державної безпеки (спецслужбах). Оскільки у той самий час сусідня Польща не пропонувала своїм євреям (зокрема, галицьким) соціальну мобільність радянського типу й унеможливила будь-які інституційні та культурні ініціативи, фінансовані або підтримані владою, галицькі українці і поляки асоціювали євреїв Радянської України з комуністичною владою, давши їм принизливу назву «жидокомуна», що мала означати єврейсько-комуністичну змову державного рівня.

Голодомор, який нищив Україну у 1932–1933 роках, був страшним ударом для сотень євреїв, які обіймали адміністративні посади в сільськогосподарському секторі країни. Нещодавно розсекречені документи спецслужб демонструють, що десятки місцевих керівників єврейського походження надсилали у центральні органи влади, втім безрезультатно, повідомлення з попередженнями про жахливу ситуацію. Багатьох з цих місцевих директорів і секретарів місцевих комітетів  компартії, які наважувалися вголос говорити про голод, пізніше, у 1930-х, було знищено як ворогів народу.

У рамках сталінської централізації і диктатури 1930-х років радянська влада пішла у наступ проти лівих марксистів і прихильників націонал-комунізму серед євреїв, етнічних українців та інших національних меншин. Відтак було звільнено і вислано до Біробіджана (а згодом страчено) директора Інституту єврейської пролетарської культури Йосифа Ліберберга, тоді як сам інститут закрили і замінили значно скромнішим Кабінетом єврейської культури при Всеукраїнській академії наук. Жертвами сталінських чисток стали також сотні євреїв, що обіймали керівні посади у Комуністичній партії, на соціалістичних промислових підприємствах, в державній адміністрації. Зокрема, чистки торкнулися тих, кому закидали ліві переконання, або тих, що були членами небільшовицьких партій до 1917 року. Внаслідок партійних чисток кількість євреїв на партійних, державних та адміністративних посадах до кінця 1930-х років стрімко зменшилася.

Українці та євреї у Галичині під владою Польщі

Протягом міжвоєнних десятиліть західноукраїнські землі проходили цілком інакший еволюційний розвиток. Українцям у Польщі, надто в Галичині, велося гірше, ніж за довоєнної Австро-Угорської Габсбурзької імперії. Внаслідок поразки Західно-Української Народної Республіки 1919 року, галицькі українці виробили три різні підходи до реальної дійсності, перед якою вони постали вже як жителі незалежної Польщі.

Перший підхід поділяла більшість галицьких українців. Це були сільські мешканці, чиї представники наголошували на побудові українських громад нa міцній економічній основi через поширення сільськогосподарських кооперативів та кредитних спілок, які вели початок ще з довоєнних габсбурзьких часів. Завдяки таким кооперативам та спілкам, певні сільськогосподарські галузі досягли процвітання навіть у 1930-х роках під час світової економічної депресії.

Другий підхід застосовували громадські лідери, які були частиною польської політичної системи і які намагалися поліпшити становище українців саме в законодавчий парламентський спосіб. Греко-католицька церква, найвпливовіший інститут галицького українського суспільства  тих часів, все ще під проводом митрополита Андрея Шептицького, широко підтримувала спільний рух громадського та культурного розвитку українців через легальну участь у політичних інститутах Польщі.

Третій підхід, до якого на той час вдавалася меншість галицьких українців (демобілізовані після Першої світової війни солдати, а пізніше — безробітні студенти університетів та інша невдоволена молодь), набирав форму підпільних парамілітарних груп. Двома найважливішими з-поміж них були Українська військова організація у 1920-х роках і Організація українських націоналістів (ОУН) — у 1930-х. Обидві групи здійснювали спорадичні диверсії проти об’єктів польської державної власності, а також організовували замахи на політичних лідерів-поляків і на українців, які працювали у польській державній системі. У 1920-х роках польська влада відповіла акціями застрашення українських селян, яких підозрювали у допомозі підпільним організаціям, а у 1930-х — навіть ув’язненнями в таборaх для інтернованих осіб заарештованих членів українського збройного опору, яких вважали терористами. Незважаючи на те, що діяльність українського підпілля (котру активно засуджувала більшість українських лідерів Галичини, зокрема митрополит Шептицький) провокувала репресивні заходи з боку польської влади і спричиняла втрати серед українського населення, становище українців у Польщі було значно кращим, ніж у Радянському Союзі.

Кількість євреїв, які мешкали на українських землях міжвоєнної Польщі (у Східній Галичині, на заході Волині та західному Поліссі), дещо скоротилася порівняно із показниками довоєнних часів. Попри це, до 1930 року близько 705 тисяч євреїв все ще жили в українських регіонах східної Польщі. Більше двох третин мешкали у Східній Галичині, переважна більшість — у містах і містечках, із найбільшою кількістю у Львові — близько 102 тисяч осіб.

Доля євреїв міжвоєнної Польщі також відрізнялася від долі їхніх братів по інший бік кордону Радянської України. На противагу радянській практиці, польська влада єврейські традиційні інституції не чіпала і в єврейське релігійне життя не втручалася. З іншого боку, польська адміністрація малa глибоку недовіру до євреїв (як і до українців), вважаючи їх перешкодoю на шляху до відновлення Польщi як національної держави лише з однією титульною нацією — поляками. Таким чином, саму наявність чисельно великих і політично активних груп етнічних меншин, зокрема євреїв та українців, польська міжвоєнна влада сприймалa як загрозу високим цілям національного державотворення. Ба більше, польські можновладці знали, що євреїв як меншину, що зазнала переслідувань за часів царату, у сусідньому Радянському Союзі, принаймні протягом 1920-х років, заохочували до активної державної і соціалістичної кар’єри. Ця обставина лише загострила недовіру поляків до євреїв. Недовіра, втім, не виливалася у відкриті вияви ворожнечі, адже деякий час у місцевих адміністраціях служило чимало соціалістично орієнтованих чиновників, порівняно толерантних до інших етнічних груп, а не тільки до етнічних поляків.

У 1930-х роках деяких українців, особливо молодь, приваблювала підпільна Організація українських націоналістів (ОУН), й вони потрапляли під вплив її найвпливовішого ідеолога — Дмитра Донцова. У риторичне плетиво численних ксенофобських пропагандистських памфлетів Донцова, спрямованих переважно проти поляків і росіян, також потрапляли й євреї. ОУН, можливо, не вбачала в євреях ворога номер один. Проте антиєврейські випади знаходили собі вдячних слухачів серед української молоді Галичини — особливо у період, коли та була маргіналізованою й потерпала від асиміляційної політики польської держави.

Українці й євреї у підрумунській Буковині

Становище українців у Румунії було дещо схожим на ситуацію у Польщі. Ті українці, які мешкали у колишній російській Бессарабській губернії, яку Румунія анексувала 1918 року, й надалі займалися сільським господарством, отримали дозвіл засновувати україномовні школи і культурні організації. Зовсім інший стан справ був на Буковині, яку румунські війська захопили наприкінці 1918 року та яку було формально визнано частиною Румунії за Сен-Жерменським мирним договором, укладеним у вересні 1919 р. тановище українців Буковини значно погіршилося, особливо якщо його порівняти зі становищем, до якого вони звикли у складі Австро-Угорської імперії Габсбургів. Протягом більшої частини 1920-х років повоєннa Румунія керувалa регіоном за законами воєнного часу, українські університетські програми і культурні інституції було закрито, а середня шкільна освіта українською зазнала жахливих скорочень. Усi цi сегрегаційні заходи відбувалися з благословіння румунської влади, яка після 1924 року класифікувала українців як «румунів, що забули рідну мову своїх предків».

Становище євреїв у міжвоєнній Буковині за румунського врядування дещо відрізнялося, адже стосунки між двома великими етнічними групами регіону — румунами й українцями — були складними, але, безперечно, не такими натягнутими, як стосунки між поляками й українцями у польській Галичині. Коли Буковина стала частиною Румунії, на її території мешкало понад 92 тисяч євреїв, більше 80% з яких жили в північній  частині регіону, що тепер є частиною України. Румунська влада почала з того, що надала євреям повноцінне громадянство і визнала їх національною меншиною. Як меншині, їм дозволяли заснoвувати національнi освітні інституції, як-от івритомовнi світськi шкoли Тарбут, та займатися політичною діяльністю. Буковинських євреїв представляли кілька партій: Єврейська національна партія, що закликала до створення національно-культурної автономії, приваблюючи виборців із середнього класу; марксистська партія Бунд з її соціалістичними гаслами і виборцями з-поміж робітничого класу; Аґудат Ісраель, якa представлялa інтереси релігійних євреїв (ортодоксів та ультраортодоксів).

У другій половині 1930-х років становище євреїв несподівано погіршилося. 1937 року румунська влада залучила й вповноважила крайніх правих ідеологів, які почали процес сегрегації євреїв на законодавчому рівні, що передбачало засади анулювання громадянства тих, хто отримав його лише після 1924 року. Потім, у 1939 році, тисячі євреїв постали перед загрозою втрати своїх бізнесів, якщо не найматимуть співкерівниками етнічних румунів, представників титульної нації країни. Практичним наслідком таких засад було витиснення сотень євреїв з керівних посад у промислових і банківських установах. Румунська влада впроваджувала цю політику одночасно із прийняттям расових законів у нацистській Німеччині. Посилення расистських налаштувань серед румунських можновладців призвело до негативного ставлення до євреїв як агентів уявної міжнародної комуністичної змови й пізніше їм навіть закидали, що вони несуть відповідальність за радянську анексію Північної Буковини (включно із Чернівцями) під час першої стадії Другої світової війни.

Карпаторусини та євреї у Чехословаччині

На відміну від українців Румунії і Польщі, доля русинського населення, приєднаного до Чехословаччини 1919 року, безперечно, була набагато привабливішою. Демократичнe й загалом ліберальнe ставлення чехословацької влади до національних меншин дозволяло місцевому карпаторусинському населенню просувати свої культурні і релігійні інтереси — особливо завдяки тому, що русини позбавились накинутої державою асиміляційної політики, притаманної передвоєнному угорському режиму. Наприклад, історично панівна Греко-католицька церква постала перед викликом, коли почався широкий рух повернення у православ’я, внаслідок якого до кінця 1920-х років Православна церква залучила до своїх лав близько чверті (100 тисяч) карпаторусинів. Інший виклик, перед яким постали громадські та кільтурні лідери — визначення національної ідентичності східнослов’янського населення регіону: чи були вони росіянами, українцями, окремою карпаторусинською національнiстю? Протягом двох міжвоєнних десятиліть під владою Чехословаччини це питання так і залишилося нерозв’язаним.

Міжнародна угода зобов’язала Чехословаччину створити автономний край — Підкарпатську Русь (сучасна Закарпатська область України), в якому карпаторусини були би поруч із чехами та словаками однією з основних державотворчих національностей. Завдяки демократичним виборам, освітi рідною мовою, а також широкoму вибoру громадських, культурних і релігійних організацій, в діяльність яких чехословацька влада загалом не втручалася, а в багатьох випадках фінансово підтримувала, карпаторусини отримали доступ до парламентського представництва. Маючи кількісну перевагу, карпаторусини й надалі жили у гармонії з місцевими угорцями, євреями та іншими народами, які складали 35% мешканців краю.

Чехословацька влада також була прихильна до євреїв Підкарпатської Русі / Закарпаття. Секулярно-ліберальні ідеали нової держави, втім, створювали певні труднощі, особливо для традиційно налаштованих ортодоксальних хасидів у сільській місцевості, де мешкало більше двох третин зі 102-тисячної громади євреїв краю. Решта євреїв проживала у кількох маленьких містечках і містах, де часто становила більшість населення: Солотвино (44%), Буштино (36%), Іршава (36%). Втім, найбільша з усіх громада була у Мукачеві/Мункачі (43% євреїв) із передмістям Росвигово (38%), що служили євреям краю чільним культурним і духовним центром.

Закарпатськi урбанізованi євреї, що розмовляли угорською й прийняли перед війною угорську ідентичність, спочатку скептично ставилися до чехословацької влади. Так чи інакше, протягом кількох років вони, як і їхні сільські співвітчизники, поступово пристосувалися до нового політичного укладу й, вибираючи форму навчання для своїх дітей, віддавали перевагу школам з чеською і, меншою мірою, русинською мовою навчання. Хоча держава формально визнавала євреїв національністю із широкими правами етнічної меншини, не більше 10% відда вали дітей у середні школи і гімназії із навчанням на івриті. Однією з причин їхнього знеохочення було консервативне ставлення всемогутніх хасидських рабинів — цадиків, духовних лідерів єврейських громад — до модерних івритських шкіл. Найвпливовішим з міжвоєнних закарпатських рабинів був Хайм Елазар Шапіро з Мукачевого/Мункача. Він і кілька його колег-рабинів були проти шкіл із навчанням на івриті, тому що заснуванням і керівництвом цих шкіл зазвичай займалися секулярні сіоністи. Власне, міжвоєнне єврейське життя Закарпаття у складі Чехословаччини вирізнялося, з одного боку, приязними відносинами із карпаторусинськими сусідами і, з іншого боку, завзятою внутрішньою боротьбою між різними хасидськими династійними лідерами, а також між хасидами й сіоністами, яких хасиди вважали безбожниками.

Клацніть тут, щоб отримати пдф-файл цілої книги.