Розділ 2.4: «Євреї та українці. Тисячоліття співіснування»

У відзначеній нагородою книзі «Євреї та українці. Тисячоліття співіснування» розглянуто розвиток стосунків між цими двома народами України протягом століть.

У другому виданні історію українців та євреїв викладено у 12 тематичних розділах. Серед обговорюваних тем — географія, історія, економічне життя, традиційна культура, релігія, мова й видання, література й театр, архітектура й мистецтво, музика, діаспора та сучасна Україна до моменту злочинного вторгнення Росії в Україну 2022 року.

Автори розглядають багато спотворених взаємних стереотипів, хибних уявлень й упереджень українців і євреїв та кидають нове світло на вкрай суперечливі моменти українсько-єврейських відносин. У книзі стверджується, що історичний досвід в Україні не лише розділював етнічних українців і євреїв, а й зближував їх.

Виклад споряджено 335 повноколірними ілюстраціями, 29 мапами й кількома текстовими вставками, які пояснюють конкретні явища чи розглядають спірні питання.

Співавторами видання є Павло-Роберт Маґочій, завідувач кафедри українознавчих студій Торонтського університету, та Йоханан Петровський-Штерн, професор юдаїки та історії Північно-Західного університету. Спонсором видання виступила «Українсько-Єврейська Зустріч» за підтримки уряду Канади.

Дотримуючись давньої літературної традиції, протягом наступних кількох місяців UJE серіалізує книгу «Євреї та українці. Тисячоліття співіснування». Щотижня ми представлятимемо фрагмент із цього видання, сподіваючись, що читачі дізнаються більше про захопливу Україну й про те, як етнічні українці співіснували зі своїми сусідами-євреями. Ми переконані, що це знання допоможе протистояти фальшивим наративам про Україну, які підживлюються російською пропагандою і все ще надто поширені в усьому світі сьогодні.

Розділ 2.4

Історичне минуле

Друга світова війна і Голокост

Колишні Чехословаччина, Польща і Румунія

Перший етап поділу Чехословаччини, який нацистська Німеччина під диктатурою Адольфа Гітлера розпочала 1938 року, став передвісником подій, які певні історики називають другою громадянською війною в Європі ХХ століття. Внаслідок Мюнхенської угоди (29–30 вересня 1938 року) Німеччина анексувала істотну частину західної Чехословаччини (так звані Судети), тоді як східні регіони країни — Словаччина і Підкарпатська Русь — здобули довгоочікувану автономію. Через місяць після Мюнхенської угоди уряд автономного Закарпаття очолив місцевий проукраїнський громадський і культурний активіст, греко-католицький священик Августин Волошин, під чиїм керівництвом як прем’єра Підкарпатську Русь було перейменовано на Карпатську Україну.

Як і нацистська Німеччина, Угорщина мала свої територіальні претензії до Чехословаччини. В листопаді 1938 року їй вдалося анексувати південну Словаччину і південно-західну Карпатську Україну, включно з найбільшими її містами — Ужгородом і Мукачевом. Рештки Карпатської України проіснували хіба кілька місяців, коли у березні 1939 року Гітлер знищив решту Чехословаччини і водночас схвалив анексію Карпатської України Угорщиною. Військо Карпатської України — Карпатська Січ (переважно українські волонтери з підпольської Галичини) — чинило опір угорським загарбникам, тож певною мірою можна сказати, що перші військові втрати у Другій світовій війні в Європі понесла Підкарпатська Русь, або Карпатська Україна. Протягом тривалішого періоду війни угорській адміністрації довелося керувати всім, як вонa його назвалa, Підкарпатським краєм. Хоча новий режим вважав карпаторусинів окремою східнослов’янською національністю, традиційно прихильною до Угорщини, він переслідував україноорієнтованих місцевих активістів і забороняв їхні організації.

Після Чехословаччини Гітлер перекинувся на Польщу, але цей крок мав зовсім інші наслідки. Наприкінці серпня 1939 року Адольф Гітлер і Йосиф Сталін (до того глибокі політичні антагоністи) дійшли згоди щодо угоди про ненапад, відомої як пакт Молотова–Ріббентропа. Секретні протоколи — додатки до пакту — визначили німецько-радянський демаркаційний кордон; це на той випадок, якщо раптом розпочнеться війна з Польщею. 1 вересня 1939 року вторгненням у Польщу нацистська Німеччина справді розпочала Другу світову війну. Двома тижнями пізніше Радянський Союз підхопив естафету, зайнявши більшу частину східної Польщі аж до демаркаційної лінії, яка більш-менш збігається із сучасним кордоном між Польщею та Україною.

У розпалi неймовірних суспільних потрясінь тi, хто у Західній Україні у міжвоєнний час підтримував підпілля ОУН, зазнали глибокої внутрішньої кризи. Після того, як 1938 року радянський агент вбив в екзилі провідника ОУН Євгена Коновальця, молодший лідер, Степан Бандера, кинув виклик наступникові Коновальця Андрію Мельнику. Прибічників обох лідерів розділяла політична ідеологія: Мельник обстоював італійський фашизм як модель в боротьбі за звільнення українських земель від іноземного панування, а Бандера вважав, що цією моделлю має бути німецький нацизм. Німецькі очільники толерували, а часом навіть заохочували деякі аспекти діяльності ОУН — організації, яка відтоді розділилася на два непримиренні у суперництві табори, відомі як «мельниківці» — ОУН(м), і «бандерівці» — ОУН(б). Хоча обидва крила існували далі, після 1941 року крило Бандери, яке від початку було більше німецькоорієнтованим, у діяльності ОУН почало поступово переважати.

По той бік демаркаційної лінії радянські ідеологи проголошували, що саме місцеві мешканці просили їх про возз’єднання західноукраїнських територій (Східної Галичини і Західної Волині), протягом міжвоєнного періоду нібито окупованих Польщею, із «Радянською українською батьківщиною». Всесоюзний уряд у Москві 1 листопада 1939 року офіційно задовольнив «прохання народу». Наступного літа, у червні 1940 року, Радянський Союз анексував у Румунії Північну Буковину, переважно населену українцями, і колишню губернію царської Росії — Бессарабію, на півдні і півночі якої компактно проживали етнічні українці. Саме політичний альянс із Гітлером дозволив Радянському Союзу розширити свої кордони на захід і, стосовно України, анексувати буквально усі західні терени сучасної країни за винятком Закарпаття/Карпатської України, що під час війни залишалося в складі Угорщини.

Вплив радянської влади на західноукраїнське населення був суперечливим. Дрібні торговці (великою мірою євреї, але не винятково) втратили свої крамнички, що їх націоналізувала держава, тоді як понад півмільйона людей — поляків, які були службовцями за попереднього режиму, українських політичних та громадських активістів (які не втекли у німецьку зону за демаркаційною лінією) і будь-кого підозрюваного у реальній або гаданій антирадянщині — було депортовано до Сибіру і на радянський Далекий Схід; при цьому багато примусових мігрантів загинуло дорогою або по прибутті. Євреї, які залишилися, вважали, що їм пощастило не потрапити під владу нацистської Німеччини, як то сталося в інших частинах колишньої Польщі, тоді як більшість етнічних українців (включно із впливовими міжвоєнними політиками та іншими лідерами, як-от греко-католицький митрополит Андрей Шептицький), обізнані із Голодомором та політичними репресіями у Радянській Україні у 1930-х роках, побоювалися, що їхнє становище може погіршитися.

Євреї у Західній Україні за радянського панування

На практиці радянська політика стосовно євреїв на новонабутих територіях істотно різнилася. З одного боку, режим заарештував та відправив на заслання політичних активістів некомуністичної орієнтації і поставив поза законом усі традиційні (релігійні) інституції; з іншого — залучив на службу багато урбанізованих євреїв.

Радянський режим швидко збагнув, що на новонабутих територіях, як-от колишня підпольська Галичина, євреї далі жили в напівурбанізованих штетлах і займалися традиційними професіями. Галицьке єврейство, істотну частину якого складали традиціоналісти-хасиди, жило у бідності і було однією з найбільш економічно упосліджених національних меншин. Як і в Радянській Україні у 1920-х роках, нова більшовицька влада заборонила галицькі сіоністськi та бундівські політичні організації, які у міжвоєнній Польщі вели активну діяльність. Радянська влада зруйнувала традиційні релігійні та освітні інститути, заборонила іврит як буржуазну, націоналістичну та релігійну мову класового ворога, відкрила світські школи, a також висунула на адміністративні посади місцевих секуляризованих євреїв, які володіли польською та українською. Пoява нових місцевих радянських начальників, слухняних і старанних, особливо поглибила міжетнічне напруження між поляками, євреями та українцями.

До 1940 року євреї у Східній Галичині знову перетворилися на маргіналізовану етнічну групу, яку піддавали примусовій асиміляції: усі парасолькові громадські організації — на кшталт кеґілот — було розформовано, школи з викладанням на їдиш перетворено на російськомовні, а останні рештки приватної торгівлі знищено. Ба більше, етнічне походження знову стало ключовим чинником, що визначав соціальну мобільність людини.

До 1939 року залишилися тільки два євреї у Верховній Раді УРСР у Києві, також кількість євреїв у державних і місцевих адміністраціях стрімко зменшилася; до моменту, коли Німеччина вторглася у Радянський Союз, не більше 4% євреїв залишилися служити у радянських спецслужбах (НКВД). Попри ці процеси усунення євреїв з радянського адміністративного і державного апарату, міф про комуністичну єврейську змову, «жидокомуну», виявився живучим. Його використовували не тільки проти євреїв Галичини, але також проти євреїв у підконтрольній Румунії південній Буковині, де євреї зазнавали переслідувань, арештів, сегрегації за нібито підтримку Радянського Союзу. Їх також звинувачували у бідах Румунії — втраті північної частини регіону з головним центром у Чернівцях влітку 1940 року. Водночас радянська влада піддала євреїв Північної Буковини сегрегації та маргіналізації на класових засадах; з євреями поводились як із представниками буржуазії, їхні бізнеси і власність було націоналізовано, тисячі євреїв було відправлено у Сибір на заслання.

Вторгнення нацистської Німеччини до Радянського Союзу

Як виявилося, радянська влада на Західній Україні була тимчасовою, адже менш ніж за два роки після пакту про ненапад, підписаного нацистською Німеччиною у серпні 1939 року, Гітлер схвалив операцію під кодовою назвою «Барбаросса» — повномасштабне вторгнення до Радянського Союзу. Вторгнення, яке почалося 22 червня 1941 року, було настільки успішним з воєнної точки зору, що до листопада практично вся Радянська Україна опинилася під контролем нацистів. Відразу ж після німецького вторгнення pадянська влада відчайдушно намагалася вивести з ладу або знищити свою масштабну інфраструктуру важкої промисловості. Влада також спромоглася евакуювати 3,8 мільйона громадян (етнічних українців, росіян і приблизно 900 тисяч євреїв, поміж інших) на Схід, де вони мали бути в безпеці. З іншого боку, цілі радянські армії капітулювали перед німцями, солдати опинились військовополоненими у німецьких таборах, відомих своїми нелюдськими умовами де в’язні гинули мільйонами. У своїй кампанії на Сході Гітлер спирався на союзників (Угорщину, Словаччину, Румунію), чиї війська — хай невеликі кількісно, порівняно з арміями інших країн, — також вторглися до Радянського Союзу. Військовий і політичний союз із нацистською Німеччиною був особливо плідним для Румунії. Він не тільки уможливив повернення в її межі Північної Буковини та Бессарабії, а й посунув її кордони далі за річку Дністер, у південно-західну Україну. Відтак терени, які німецько-фашистська адміністрація називала Трансністрією (включно із великим портовим містом Одесою), опинилися під румунським правлінням. Таким чином, поки війна просувалася на схід, Україну, в її сучасних кордонах, було розділено між нацистською Німеччиною, Румунією й Угорщиною.

Левова частка української території перебувала у сфері панування нацистської Німеччини. Східну Галичину (частину міжвоєнної Польщі й пізніше Радянської України) було об’єднано і перейменовано в район Галичина (Distrikt Galizien), який став частиною Генерал-губернаторства Польща (Generalgouvernement Polen), територіальної одиниці під протекторатом Третього Рейху, яка юридично і суспільно-економічно була підпорядкована нацистській Німеччині. З іншого боку, основна частина Радянської України, зокрема Західна Волинь, яка колись була під Польщею, та Крим (до того — частина Радянської Росії) отримали адміністративний статус нацистсько-німецькoї колонії під назвою Рейхскомісаріат Україна (Reichskommissariat Ukraine). Різниця між Генерал-губернаторством під протекторатом Третього Рейху та його колонією — Рейхскомісаріатом Україна, проявилася у ставленні до місцевих мешканців.

Від свого заснування у 1933 році нацистська Німеччина керувалася принципом расової диференціації. Етнічних українців — парій, як й усі слов’янські народи, було класифіковано як недолюдів (Untermenschen), корисних тільки тією мірою, якою вони могли б служити панівним расам (Herrenvölker), найпершими серед яких були арійські німці. На дні суспільства за расистською шкалою були євреї, цигани/роми, неповносправні та інші «суспільно неповноцінні», які всі з часом підлягали винищенню.

Коли в останній тиждень червня 1941 року німецькі війська перетнули демаркаційну лінію і витиснули Радянську армію із Східної Галичини, їх супроводжували невеличкі підрозділи, пов’язані із міжвоєнною підпільною Організацією українських націоналістів (і бандерівці, і мельниківці), яким було дозволено діяти на теренах Центральної та Східної Європи, що їх контролювала нацистська Німеччина. 30 червня 1941 року разом із визнаними галицько-українськими лідерами, багато з котрих до того моменту відкидали радикалізм ОУН як насильницький, активісти бандерівського крила під проводом Ярослава Стецька проголосили у Львові «відновлення Української держави». Цей Акт, що не мав ніяких юридичних наслідків, спровокував непередбаченi репресії: національних лідерів було заарештовано (включно із Стецьком і Степаном Бандерою, який відтак провів решту війни у німецькій в’язниці), розпочалося переслідування активістів ОУН обох спрямувань; поміркованих галицьких українських політичних лідерів, які з часом усвідомили усю брутальність нацистського режиму, було відлучено від активного політичного життя.

Із нищівним поступом війни жорстокість окупаційної влади набувала різних форм: 2,3 мільйона молодих етнічних українців було примусово депортовано на роботу в Третьому Рейху (Ostarbeiter); радянськi військовополоненi були приречені нa повільну смерть від голоду; цивільнe населення, підозрюване у підтримці антинацистського підпілля, зазнало репресій з боку військової адміністрації. Євреї, чи жили вони на території, керованій нацистами (у Генерал-губернаторстві та Рейхскомісаріаті Україна), у Румунії (на Буковині, у Бессарабії та Трансністрії), а чи в Угорщині (Підкарпатській Русі / Підкарпатті), зазнали масових переслідувань і винищення.

Голокост на окупованих українських землях

Від самого початку нацисти наголошували, що євреї є запеклими ворогами Третього Рейху. Маніпулюючи міфом про «жидокомуну», який пов’язував євреїв і комуністів, і водночас апелюючи до расових, релігійних та етнічних упереджень місцевого населення, нацисти таврували євреїв як більшовицьких агентів, комуністичних шпигунів, а отже, як зрадників. У кожному населеному пункті нацистські очільники забороняли місцевому населенню під страхом смертної кари переховувати, годувати або надавати будь-яку допомогу євреям, створюючи таким чином юридичні, психологічні і суспільні кордони між євреями і рештою населення країни: чи то етнічними українцями, чи то іншими. Оточивши євреїв, загнавши їх у ґетто i фізично виснаживши їх, нацисти, узявши на озброєння сталінську тезу, що голодні ані повстають, ані опираються, проводили так звані Aktion — операції масового їх знищення.

У своїй вбивчий практиці винищення єврейського населення в Україні нацисти застосовували чотири елементи. Першим були підрозділи місцевої поліції (SIPO) і таємної поліції (ORPO), які виконували провідну роль у процесі винищення. Спеціальні винищувальні загони (Einsatzgruppe — айнзацгрупи) були другим найефективнішим інструментом винищення, тоді як регулярні частини німецького війська (Wehrmacht — вермахт) посідали третє місце у цій кривавій ієрархії. І нарешті, також була задіяна Українська допоміжна поліція (Ukrainische Hilfspolizei), що була допоміжною німецькій поліції та військовим підрозділам. З перших днів окупації у липні й серпні 1941 року в десятках населених пунктів Західної та Центральної України вермахт селективно відбирав і розстрілював єврейських чоловіків. Нацисти виправдовували свої дії посиланням на підтримку євреями більшовиків або на інші прагматичні причини воєнного часу. Решту євреїв, переважно старших людей, жінок і дітей, перевозили у новостворені ґетто — зазвичай кілька кварталів міста, оточених озброєною поліцією і відокремлених колючим дротом. Від самого початку німецького вторгнення до Радянського Союзу у червні 1941 року нацистська пропаганда на фронті ефективно обробляла німецьких солдат та місцевих колабораціоністів, переконуючи їх, що усі єврейські цивільні особи, незалежно від віку і статі, з огляду на їx зв’язки з більшовизмом, були потенційними заколотниками, а відтак підлягали знищенню.

Ніхто з євреїв не знав, що на них чекає, адже спочатку нацисти запровадили у ґетто певні, щоправда, репресивні, норми життя. Нацистська адміністрація наказалa створити юденрати (Judenrats — єврейські ради), наклала податки і збори, аби витягнути з місцевого населення усе цінне, що тільки можна було, й створила єврейську поліцію в ґетто, офіційно відому як Єврейська служба порядку. Хоча у єврейської поліції повноважень було дуже небагато, ці єврейські підрозділи займалися вилученням цінностей, допомагали організовувати батальйони примусової праці, наглядали за ліквідацією ґетто й охороняли рештки робітників та ремісників. Врешті ці наглядачі розділили долю тих, за ким наглядали. Їх було знищено.

Нацистам знадобилося понад півроку, аби перейти від масових розстрілів міських євреїв до ідеї повного винищення всього європейського єврейства, включаючи також тих євреїв, яких досі вважали ключовими постатями у забезпеченні технічної підтримки німецької армії. Поліцейські батальйони переміщували євреїв у спеціально призначені райони міст, звідки їх незабаром вивозили у найближчі ліси та яри й вбивали пострілами у голову, одного за одним, або з кулемета — всіх заразом. Одна з перших масових акцій розстрілу під час Голокосту відбулася у Кам’янці-Подільському, де у серпні 1941 року підрозділи німецької армії і поліція вбили 23 600 євреїв, серед яких були і місцеві подільські, і біженці, які кілька тижнів перед тим втекли на Закарпаття, але були примусово повернуті угорською владою.

Упродовж решти 1941 року й аж до січня 1942 року німці, часто з допомогою місцевих поліцейських підрозділів, ретельно займалися знищенням євреїв Західної та Центральної України. Єврейських мешканців найбільших міст, а також навколишніх сіл Волині й Поділля зганяли в одне місце й розстрілювали: у Вінниці 15 000, в Острозі — 5500, у Рівному — 17 000, у Проскурові/Хмельницькому — 7000, у Хмільнику — 8000. У Бердичеві нацисти випробували новий варіант масового вбивства. Близько 15 тисяч євреїв спочатку зігнали у ґетто в міський район Ятки. Там їх морили голодом, аби відбити навіть думку про опір. Потім (під час влаштованого нацистами міського музичного фестивалю) їх відвезли на аеродром поблизу міста, розстріляли з кулеметів і покидали у завчасно викопану величезну яму.

Далі на схід, попри здійснену радянською владою широкомасштабну евакуацію з великих міст, євреї, які залишилися, були приречені на долю, яку приготував їм німецький окупаційний режим. Найжахливіший акт їх винищення відбувся в українській столиці, Києві. Нацистська влада видала суворий наказ євреям будь-якого віку або статі зібратися біля старого єврейського цвинтаря на околиці міста. Відрізані від джерел інформації й абсолютно необізнані із ситуацією, євреї послухалися. Два останні дні вересня 1941 року вони (разом із речами і документами) сходилися до пункту збору на Лук’янівці, очікуючи, що їх депортують до Німеччини. Натомість у них забрали їхні речі, стягнули одяг, поставили над урвищем Бабиного Яру і впритул розстріляли з автоматів. Джерела свідчать, що близько 34 тисяч євреїв було вбито за два дні під час так званого першого етапу розстрілів у Бабиному Яру. Можливо, вдвічі більше було замордовано протягом подальшого періоду німецької окупації. Євреїв, які залишалися в інших містах, також винищили: 20 тисяч у Сталіно/Донецьку і 12 тисяч — у Харкові, у ще одному сумновідомому урочищі — Дробицькому Яру.

Те, що відбувалося між липнем 1941 і січнем 1942 року на радянській території, було абсолютно визначальним для подальших дискусій нацистських очільників на Ванзейській конференції, де провадили механізм «остаточного вирішення єврейського питання» в Європі. Протягом першого півріччя після вторгнення до Радянського Союзу нацисти усвідомили, що вони не спроможні створити Judenfrei — територію, вільну від євреїв, про яку вони доти мріяли. На захоплених ними нових теренах попросту мешкало забагато євреїв, депортувати їх нацисти не мали можливості. Врешті, командування вермахту і нацистські очільники у Берліні вирішили, що доцільніше буде винищувати євреїв на місці. Інших місцевих мешканців всіляко залякували, аби вони трималися нейтральної позиції. Нацисти розраховували, що усі вони як свідки, співучасники або як нові володарі пограбованого опісля масових розстрілів єврейського майна мовчатимуть про скоєні звірства.

Справді, існувало певне напруження між німецькою армією і різноманітними німецькими поліцейськими батальйонами, хоча в цілому нацистам майже не чинили опору під час здійснення масових вбивств. На будь-кого з місцевих українців, хто намагався годувати євреїв або надавати їм притулок, також чекала розправа. Нацистам вдалося забезпечити співучасть місцевого населення, розпалюючи ненависть до євреїв як до безпосереднього ворога. Окрім того, нацисти дозволяли місцевим українцям грабувати ліквідовані ґетто, що робило останніх особисто зацікавленими у знищенні євреїв. Упродовж 1942 року зачистки тривали у Златополі, де у лютому чадним газом отруїли 2200 євреїв, в Олиці, де в липні замордували майже 6000, у Луцьку, де в серпні розстріляли 14 700 осіб. В останню чергу винищували примусових євреїв-робітників, які працювали на стратегічно важливій дорозі, яка сполучала Німеччину й Україну: чотири тисячі розстріляли у листопаді поблизу Кам’янця-Подільського й стільки ж поблизу Вінниці у грудні. У підсумку, 1942 року лише в Центральній та Східній Україні вбили близько 350 тисяч євреїв.

Коли нацисти зрозуміли, що для успішного винищення східноєвропейських євреїв вони потребують лише мінімальної кількості війська та найпростіші тилові перелаштовування, їхня вбивча машина запрацювала на повну потужність. Близьке до Західної України розташування польських концентраційних таборів і таборів смерті уможливило депортацію із різних місцевостей у Галичині 530 тисяч євреїв, яких замордували в Аушвіці, Белжці та Треблінці.

Доля євреїв під румунською окупацією була набагато складнішою; на кожній окремо взятій території, де вони мешкали — на Буковині, у Бессарабії чи Трансністрії — вона вирішувалась по-іншому. Румунія під час війни за правління диктатора Йона Антонеску дотримувалася ідеології «етнічної чистоти». Зокрема, євреї Буковини і Бессарабії підлягали знищенню. Румунський уряд спочатку прийняв, але згодом відкинув план нацистської Німеччини, згідно з яким румунський режим зобов’язувався відправити румунських євреїв до таборів смерті у Польщі. Натомість Румунія вирішила депортувати буковинських і бессарабських євреїв на схід — в Україну. Там на румунських новонабутих територіях у Трансністрії (між річками Дністер і Південний Буг) їх залишили помирати від хвороб і голоду. Ця тактика у поєднанні із масовими вбивствами виявилася доволі успішною.

Переслідування євреїв розгорнулися на повну силу після того, як нацистська Німеччина спільно з румунськими військами вторглася на територію Радянського Союзу. На теренах, захоплених Румунією у червні 1941 року, євреїв було замордовано впродовж перших кількох тижнів після вторгнення (15 тисяч — у Північній Буковині і, можливо, стільки ж — у Бессарабії). Рештки змусили оселитися у ґетто, найвідоміше з яких влаштували у Чернівцях у жовтні 1941 року — як транзитний пункт для буковинських євреїв. Протягом наступного півріччя їх було депортовано на схід — чи то пішки, чи у вагонах для перевезення худоби. На початок літа 1942 року більше 90 тисяч євреїв із Буковини (та ще 75 тисяч із Бессарабії) добралися до новонабутої території Румунії — Трансністрії. У цій страшній історії доля усміхнулась лише близько 20 тисячам євреїв, переважно із Чернівців, які не підлягали депортації, тому що румунський мер міста Траян Попович оголосив їх «незамінними» для міської території під його юрисдикцією. Євреї буковинських сіл цей статус, втім, не отримали, і щонайменше чотири тисячі з них було вбито німецькими та румунськими військами або підрозділами мельниківців ОУН, які на початку липня 1941 року спровокували погроми, намагаючись переконати нацистів підтримати їхню національну справу.

Що ж до місцевих євреїв самої Трансністрії, нова румунська влада, за підрахунками, від 130 до 170 тисяч осіб знищила або ж залишила помирати після переміщення в тимчасові табори. Надзвичайно жорстоко було вбито 19 тисяч євреїв, яких протягом кількох тижнів спалили живцем на площі в Одесі, відколи місто у жовтні 1941 року захопили румунські та німецькі війська. Кінцевою метою генерала Антонеску була зачистка Трансністрії — адже тепер це була частина «Великої Румунії» — через вигнання усіх євреїв, включно з нещодавно прибулими депортованими з Буковини та Бессарабії, на північ через Дністер, у підконтрольний німцям Рейхскомісаріат Україна. Проте німці вислали їх назад, змусивши румунів облаштувати кілька транзитних таборів по всій Трансністрії.

По суті, уся Трансністрія стала для євреїв зоною смерті. Їх або вбивали (в одному тільки селі Богданівка — від 43 до 48 тисяч), або вони вмирали від виснаження під час регулярних депортацій у табори, або від хвороб (зазвичай, від тифу) і голоду у самих таборах. Таким чином, упродовж 1941–1944 років у Трансністрії загинуло від 220 до 260 тисяч євреїв. Однак близько 51 тисячі депортованих з Буковини і Бессарабії євреїв вдалося дожити до березня 1944 року, коли прийшла Радянська армія і скинула румунську владу.

Під час Голокосту євреї теперішнього українського Закарпаття опинилися під владою нових правителів — угорців, яких багато хто спочатку був зустрів з радістю, коли наприкінці 1938 — на початку 1939 року Угорщина анексувала Підкарпатську Русь / Карпатську Україну. Тому місцеві євреї були шоковані, коли угорський уряд під проводом регента Міклоша Горті узяв за приклад своїх нацистських союзників та впровадив антиєврейські закони. Після 1942 року це означало конфіскацію земель, лісів та крамниць, власниками яких були євреї. Більше того, в серпні 1941 року приблизно 20 тисяч «чужих» євреїв, які нещодавно втекли із роздертої війною Польщі, депортували назад — туди, де тепер була контрольована німцями територія. Більшість із них було замордовано у Кам’янці-Подільському. Місцевих закарпатських євреїв не чіпали, поки німецька армія не окупувала Угорщину навесні 1944 року. І лише тоді впродовж якихось трьох тижнів — від 15 травня до 17 червня — угорська влада виконала вимоги Німеччини і організувала депортацію фактично усього єврейського населення Закарпаття, тобто станом на 1944 рік — 116 тисяч осіб. Переважну більшість було знищено у газових камерах у таборі Аушвіц-Біркенау.

Попри належні нацистам расистські погляди на етнічних українців та заходи з придушення українського підпільного руху, який наважувався діяти незалежно, німецька влада залучила до колаборації певні елементи з-поміж місцевого населення. Від кінця 1941 року етнічні українці несли службу на найнижчих рівнях місцевої адміністрації. Вони також становили істотну частку службовців Української допоміжної поліції (Ukrainische Hilfspolizei) — утворення, яке попри свою назву також залучало до своїх лав осіб іншого етнічного походження (поміж інших — поляків, росіян, румунів й угорців).

Допоміжна поліція справді допомагала владі нацистської Німеччини здійснювати плани «остаточного вирішення єврейського питання», зганяючи євреїв, перевозячи їх до ґетто та місць масових страт, забезпечуючи тилову підтримку спеціальних винищувальних загонів (Einsatzgruppe), які німецька влада призначала здійснювати масові вбивства. З точки зору єврейських жертв та жменьки тих, хто вижив, така діяльність була неминуче пов’язана саме з Українською допоміжною поліцією та етнічними українцями, незважаючи на те, яким насправді був етнічний склад груп злочинців.

Коли війна сягнула кульмінації і німецькі війська почали відступ зі Східної України, нацистська влада дозволила формування добровольчого військового підрозділу — дивізії СС «Галичина». Створена у квітні 1943 року, вона підпорядковувалася німецькому командуванню і складалася переважно з етнічних українців, чия головна мотивація полягала у тому, щоби разом із німецькими військовими боротися проти Радянського Союзу на Східному фронті. Перемога на сході, як вони сподівалися, матиме наслідком постання незалежної України. Хоча деякі колишні члени Української допоміжної поліції таки вступили до лав дивізії, для більшості військових у підрозділі антиєврейські почуття не мали великого значення, насамперед тому, що вони слідували радше своїм антирадянським й антипольським переконанням — ключовим параграфам українського націоналістичного порядку денного.

Що ж стосується населення в цілому, нема сумнівів, що чимало мешканців окупованих територій, самі спустошені війною, допомагали Українській допоміжній поліції і отримували з цієї допомоги зиск, заволодіваючи єврейським майном. З іншого боку, є численні зафіксовані і незафіксовані випадки, коли українці різного етнічного походження намагалися у той чи інший спосіб врятувати своїх єврейських сусідів та друзів, надаючи їм хліб і притулок, попереджаючи їх про час ліквідації ґетто або допомагаючи потрапити до загонів радянських партизан. Допомога євреям у будь-якому разі була надзвичайно ризикованим вчинком, і кожного впійманого на цьому негайно заарештовували і депортували у табір смерті.

З-поміж багатьох прикладів, які можна було би навести — українсько-американський історик Тарас Гунчак, із галицького села, який малим хлопцем був зв’язковим між євреями з ґетто містечка Підгайці й євреями, які переховувалися за його межами. Можна згадати польську родину Брочеків з Волині, яка переховувала близько 25 євреїв, або румунського мера Чернівців Траяна Поповича, який врятував від депортації більше 20 тисяч євреїв, або українського власника крамниці Олександра Кривояжи, який прихистив і врешті врятував 58 євреїв у Самборі. Найвизначнішою постаттю, яка докладала неймовірних зусиль для порятунку, був глава Української греко-католицької церкви митрополит Андрей Шептицький, який врятував 150 єврейських дітей, зокрема майбутнього головного рабина Військово-повітряних сил Ізраїлю Давида Кахане. Декілька греко-католицьких священиків у юрисдикції Шептицького також намагалися рятувати євреїв, потай охрестивши їх — і заплатили за ці спроби життям. Навіть деякі українські поліцейські рятували окремих євреїв, яких їм давали наказ знайти і стратити.

Що стосується питання колаборації з німецькими окупантами-нацистами — масової чи якоїсь іншої — з боку населення України, варто звернути увагу на деякі порівняльні дані. Фахівці, які досліджують історію Голокосту, стверджують, що від одного до двох відсотків етнічного українського населення (від 29 мільйонів у Радянській Україні та Польщі на початку Другої світової війни), у той чи інший спосіб колаборували із нацистською владою протягом війни. Цей відсоток не надто відрізняється від ситуації з колабораціонізмом у Нідерландах, Франції та інших європейських країнах, деякі з яких не зазнали таких масштабів нищення і жорстокості впродовж війни, яких зазнала Україна. Водночас треба взяти до уваги, що близько 4,5 мільйона українців воювали у лавах Радянської армії проти нацистської Німеччини, себто їх кількість у вісім-дев’ять разів перевищувала кількість колаборантів. Таким чином, термін «колаборація» слід вкрай обережно застосовувати, коли йдеться про Другу світову війну й етнічних українців.

Просування Радянської армії в Україну

Більшість мешканців України вважали німців, румунів і угорців іноземними окупантами, яких треба вигнати зі своєї землі. До 1942 року у лісах північно-західної України (на Поліссі й Волині) було сформовано партизанські загони, які воювали спочатку проти радянських військ, а потім проти німців. Найвідомішою з цих груп була Українська повстанська армія (УПА). До кінця війни у ній домінувало бандерівське крило Організації українських націоналістів (ОУН), й вона підтримувала її політичні цілі — нерадянську суверенну Україну — затверджені Українською головною визвольною радою, яка утворилася у липні 1944 року. Також на українських землях активно діяли радянські партизанські загони, які залучали до своїх лав людей усіх національностей, які підтримували відновлення Радянської України у складі Радянського Союзу.

Врешті сили Червоної армії (перейменованої на Радянську армію 1944 року) змінили хід війни після тримісячної битви під Сталінградом, яка закінчилася у лютому 1943 року. Після того Червона армія впевнено просувалася Україною, що уможливило відновлення радянської влади. До кінця грудня 1943 року Україна на схід від Дніпра, а до жовтня 1944 — й решта країни, включно із Закарпаттям, була вже під контролем радянських військ. Протягом двох років окупації усе, що залишалося від української промислової та сільськогосподарської інфраструктури після відступу радянського війська у 1941 році, переважно було зруйновано. Водночас загинули мільйони цивільних осіб, чи то як опосередковані жертви боїв між радянськими і німецькими військами, чи то внаслідок безпосередніх нападів партизанів, прихильних до того чи іншого супротивника — Радянського Союзу, Української повстанської армії або націоналістичного польського підпілля. Боротьба між УПА і підпільними польськими силами — Армією Крайовою — відрізнялася особливою жорстокістю у Західній Україні, де 1943 і 1944 року обидві сторони здійснювали етнічні чистки, сподіваючись, що в кінці війни історичні землі Волині і Галичини опиняться у складі або нерадянської української, або польської держави. Роль, яку відігравала ОУН у переслідуваннях поляків, росіян та євреїв, і спосіб, в який її провідники під час війни прагнули досягнути політичних цілей, досі є джерелом незлагоди, а часом i запеклих суперечок між дослідниками та громадськими лідерами у Польщі, Україні, Німеччині і Північній Америці.

Повоєнний радянський період, 1945–1991 роки 

На момент, коли 9 травня 1945 року офіційною капітуляцією нацистської Німеччини закінчилась Друга світова війна у Європі, уся Україна опинилася на підконтрольній Радянському Союзу території. Такі регіони, як Західна Волинь, Східна Галичина і Північна Буковина, що їх Радянський Союз анексував у 1939–1940 роках, «повернули» Радянській Україні. Історичну Підкарпатську Русь, яку союзники-переможці — зокрема Сталін — обіцяли повернути відновленій у кордонах 1938 року Чехословаччині, було натомість анексовано Радянським Союзом у червні 1945 року, і цим землям було дозволено «возз’єднатися» із українською радянською батьківщиною (частиною якої вона ніколи не була). І нарешті, хай і за зовсім інших обставин Крим, який перед і після Другої світової війни був частиною Радянської Росії, було 1954 року передано Москвою ніби як подарунок Радянській Україні.

Радянська Україна й етнічні українці

Із поверненням радянської влади та розширенням Радянської України до територіальних кордонів, в яких вона перебуває і сьогодні, по всій країні було запроваджено централізовану командну економіку під керівництвом комуністичних функціонерів. Відновлення економіки було досить приголомшливим, адже 1955 року промисловий сектор Радянської України виробляв у 2,2 рази більше, ніж у 1940 році, тобто перед руйнацією часів Другої світової війни. У сільськогосподарському секторі країни не все було аж так добре. Притаманна колгоспам і радгоспам неефективність, низька мотивація до роботи їхніх працівників поєднувалися із нестабільними погодними умовами, внаслідок чого врожаї були гірші, ніж передвоєнного 1940 року. Часом обставини були такими прикрими, що дефіцит продуктів і навіть голод (як-от 1946 року) стали розповсюдженими явищами.

Повоєнна Радянська Україна переживала також істотні демографічні зміни. Окрім загального зростання населення, від 31,7 мільйона 1939 року до 41,8 мільйона у 1959, значно змінилися закономірності розселення та відносна кількість різних національностей країни. Близько двох мільйонів етнічних українців було репатрійовано (часто примусово) з різних територій, що під час війни були підконтрольні німцям, тоді як 200 тисяч осіб у Центральній Європі, які уникали повернення додому в підсталінський Радянський Союз, стали «переміщеними особами» (DP). Більшість врешті емігрувала до Північної Америки, тоді як інші залишалися у Західній Європі. Також близько 3,8 мільйона евакуйованих (включно із 900 тисячами євреїв), яких напередодні стрімкого просування німецької армії переселили на Схід, повернулися додому, де багато з них посіли провідні посади в урядовому й господарському секторі. З іншого боку, певні народи — поляки, чехи, які традиційно жили на українських землях століттями, були переміщені в результаті обміну населенням до сусідніх країн; інші — як-от кримські татари, що мешкали у тоді ще керованому росіянами Криму, — силою переселили до радянської Центральної Азії; деяка частина населення довоєнної України упродовж Другої світової війни була знищена (наприклад, євреї Західної і Центральної України) або ж депортована (німці степової України).

Відновлений радянський режим особливо непокоїли регіони на кшталт Галичини, відомі глибокими українськими національними почуттями своїх жителів ще від часів до Першої світової війни за панування Австро-Угорщини. Намагаючись інтегрувати нещодавно захоплені західні регіони — Галичину, Буковину й Закарпаття — у решту радянського світу, радянська влада зосередила свої зусилля у трьох напрямах. По-перше, усі бізнеси було націоналізовано, а приватні господарства перетворено на колгоспи. По-друге, докладено сконцентрованих зусиль для знищення, чи то через політичну амністію, чи то військовою силою, підпільної Української повстанської армії, яка до початку 1950-х років й надалі була активною в глибинці Західної України. По-третє, режим забезпечив ліквідацію традиційної опори українського національного духу, особливо у Галичині — Греко-католицької церкви: усіх її ієрархів і кілька сотень священиків було заарештовано, тоді як вірних, що залишилися, змушували пристати до Російської православної церкви. Усі ці події супроводжувалися переселенням десятків тисяч галицьких українців — підозрюваних у надміру націоналістичних переконаннях — у різні частини Східної України. Врешті, загальною тенденцією, яку заохочували урядовці Генплану, було збільшення кількості робітників промисловості. Наслідком було неймовірне зростання міст Радянської України: до 1970-х років постало їх п’ять із населенням більше мільйона у кожному. Приблизно у той самий час Україна перейшла ще один рубіж: вона вже не була насамперед сільськогосподарською країною, адже більше половини усього населення республіки тепер мешкало у містах.

Найважливішим наслідком величезних і порівняно стрімких демографічних змін була втрата великою часткою міського населення країни безпосереднього відчуття родинного дому. Переміщені міські мешканці дали життя новому поколінню нащадків без коріння, народжених і сформованих у нерідко безликих й одноманітних нових радянських багатоповерхівках. Традиційні культурні цінності, якщо вони взагалі існували і надалі у радянській системі, яка з усіх сил намагалася винищити релігійні практики й інші, буцімто віджилі звичаї, збереглися у найкращому разі у найменш розвиненій — або як хтось сказав би, у відсталій — сільській місцевості. Рішуча урбанізація й асиміляція в безлику радянську культуру заохочувалaся владою, яка будь-що намагалася позбутися усіх залишків культури феодального і буржуазного минулого як сповненої застарілих і зайвих релігійних вірувань. Безсумнівно, саме в цей час відбувалося створення феномену, який згодом став відомим під назвою «нова радянська людина». Державні ідеологи навіть передбачали — до певної міри подібно до західних мислителів, захоплених у той час теоріями модернізації, — що націоналізм застарів і що з часом різні національності та національні культури країни зіллються в нову, єдину, прогресивну і революційну радянську національну ідентичність і культуру.

На практиці означення «радянська» стало кодовим словом для «російська», у тому числі стосовно мови, що своєю чергою стала панівним засобом спілкування, особливо у слов’янських республіках Радянського Союзу, зокрема в Україні. Як продовжувач царських русоцентричних традицій, Радянський Союз доволі успішно долав національні відмінності. У зовнішньому світі, чи то в Європі (комуністичній чи некомуністичній), чи то у Північній Америці, чи деінде, було певне загальноприйняте припущення — і це припущення підживлювали медіа, — що усі в Радянському Союзі є «росіянами». Багато етнічних українців, особливо на сході і півдні країни, а також більшість євреїв країни прийняли радянську/російську ідентичність й прийняли російську мову як свою власну — і в деяких випадках єдину.

Радянська політика щодо євреїв

Становище євреїв, які пережили Голокост, і тих, хто повернувся в Україну з евакуації на Схід, протягом перших повоєнних років було скрутним. Переважно причиною було посилення російського шовінізму та нестримний антисемітизм, який розростався вже впродовж останнього року війни. У Москві Єврейський антифашистський комітет, який здійснив величезну роботу, мобілізувавши фінансовану США програму ленд-лізу під час Другої світової війни та здобувши для Радянського Союзу підтримку світу, запропонував радянському урядові визнати виняткові страждання і втрати, яких зазнав єврейський народ під час війни, прийняти до уваги, що євреї втратили свої домівки, і створити для них автономну республіку у Криму.

Кремлівська верхівка й органи безпеки вважали ці запити ні більше, ні менше як нахабством. Тому сталінське оточення відповіло, що увесь радянський народ страждав як єдине ціле, тож визнання унікального єврейського становища було би рівноцінно претензії на національну винятковість. Відтак евакуйовані євреї, які поверталися зі Сходу або з німецьких нацистських таборів, залишалися сам на сам із проблемами радянської бюрократії та у взаємовідносинах із іншими особами, які поселилися в їхніх домівках. В атмосфері зростаючого напруження Холодної війни органи державної безпеки запідозрили членів Єврейського антифашистського комітету у шпіонажі на користь нового ворога — капіталістичного Заходу. Саме у цьому контексті радянський режим заборонив публікацію «Чорної книги» — першої збірки документів про злочини нацистів, яку підготували для публікації уродженець Бердичева Василь Гроссман та киянин Ілля Еренбург. Будь-яку згадку про виняткове становище євреїв як першочергову ціль нацистів треба було видалити.

У післявоєнний період радянські цензори почали викреслювати усі згадування про євреїв у повідомленнях про нацистські злочини. Натомість про загиблих євреїв згадували не інакше як використовуючи евфемізм «мирні радянські громадяни». У відповідь на відновлення гідності євреїв, які кількісно посідали третє місце серед нагороджених званням Героя Радянського Союзу під час війни з нацистами, Кремль на державному рівні розв’язав брудну антисемітську кампанію проти членів Єврейського антифашистського комітету (багато з яких були їдишиськими письменниками і поетами з України), проти єврейської мистецької еліти і врешті — проти єврейських лікарів. У 1948–1953 роках десятки єврейських письменників, вчених і публічних діячів опинилися за ґратами. Було ув’язнено їдишиських літераторів Натана Забару, Мойше Пінчевського і Ґершеля Полякнера — членів Спілки письменників України. Кабінет єврейської мови, літератури та фольклору при АН УРСР закрили, а його директора, визначного літературного критика і мовознавця Елі Співака, спецслужби закатували до смерті.

Новина про створення незалежної Держави Ізраїль з ентузіазмом була сприйнята серед рядових євреїв Радянського Союзу, відтак режим припинив розглядати євреїв лояльною етнічною меншиною. Тепер вони в очах режиму стали діаспорою буржуазних націоналістичних зрадників, чимось на кшталт п’ятої колони у Холодній війні. 12 серпня 1952 року, після чотирьох років безуспішного судового процесу, протягом якого члени Єврейського антифашистського комітету відмовлялися обмовляти себе, кількох їдишиських громадських лідерів з єврейських радянських еліт, у т.ч. з України — Іцика Фефера, Довіда Берґельсона, Переца Маркіша та Лейба Квітка, було таємно страчено. Це була трагедія настільки значима, що осередки Робітничого братства по всіх Сполучених Штатах поминають її щороку до сьогодні. По суті, між 1948 і 1953 роками радянський режим використав усі можливі засоби пропаганди, аби очорнити євреїв як буржуазних націоналістів. Смерть Сталіна у березні 1953 року поклала край п’ятирічній кампанії державного антисемітизму, хоча її наслідки були й надалі відчутні навіть десятиліття потому.

Упродовж перших повоєнних і 1950-х років набожні євреї зробили кілька спроб відродити релігійне життя і перезаснувати традиційні громади. Відповідно до радянських приписів, вони організовували так звані «двадцятки» — групи з щонайменше двадцяти осіб кожна, яким формально мали би дозволяти засновувати молитовні групи. Насправді радянські органи безпеки дозволяли такі групи тільки в тих випадках, якщо в них був один чи кілька інформаторів («кротів»), які слідкували б за членством, активністю членів, настроями та змістом розмов у групах. Влада дозволяла максимум одну синагогу або молитовну групу у місті, тоді як нещадно переслідувала будь-які спроби організовувати несанкціоновані молитовні групи (міньяни). Попри пильне стеження і постійні доноси таємних кадебістських інформаторів, починаючи з 1950-х і аж до початку 1980-х років офіційно дозволені синагоги пройшли шлях від напівлегальних осередків традиційного єврейського життя до інформаційних центрів з питань єврейської генеалогії та еміграції. Незважаючи на існування таких осередків релігійного життя у великих містах, режим забороняв представникам старшого покоління залучати молодь, карав тих, хто не корився, і заарештовував усіх, хто намагався виносити молитовники із синагоги — для індивідуального користування або з метою організації навчальних груп. Учителів івриту, які намагалися викладати мову підпільно, звинувачували у релігійній пропаганді буржуазною націоналістичною мовою та ув’язнювали на чималі терміни.

Українські дисиденти та єврейські інтелектуали

Так звана «відлига» пізніх 1950-х та ранніх 1960-х років — ера, коли радянська влада до певної міри послабила суворий урядовий контроль сталінського кшталту — була часом безпрецедентного зближення провідних українських та єврейських інтелектуалів країни. Їх об’єднувало неприйняття державної політики примусової асиміляції, деукраїнізації й антисемітизму. Саме в цей час Василь Гроссман (тоді — провідний російський радянський письменник) завершив свій роман-епос «Життя і доля» й історикo-філософську повість «Все тече…», в яких не тільки прирівнював сталінізм до нацизму, але й проводив паралелі між українським Голодомором і Голокостом та сегрегацією і переслідуванням українців і євреїв. 1966 року українські письменники і громадські активісти Іван Дзюба, Віктор Некрасов і Борис Антоненко-Давидович приєдналися до київських євреїв у вшануванні 25-ї річниці розстрілів у Бабиному Яру. Саме промова Івана Дзюби під час цієї події була поворотним пунктом в українсько-єврейських відносинах.

Близькі стосунки між єврейськими й українськими інтелектуалами підтримувалися і після того, як радянська влада за Леоніда Брежнєва поклала край ліберальній атмосфері відлиги і, починаючи з середини 1960-х років, запровадила жорсткі репресивні заходи стосовно критиків режиму, яких на Заході називали дисидентами. Саме один з провідних українських дисидентів того часу, український єврейський психіатр Семен Глузман, засвідчив у своїй експертизі психічне здоров’я етнічного українця і славетного ветерана Другої світової війни, генерала армії Петра Григоренка, щодо якого режим намагався застосувати засоби каральної психіатрії. Активне спілкування між ліберально-демократичними і національно свідомими українськими й єврейськими активістами дисидентського підпілля відбувалося, власне, у радянських виправних колоніях у брежнєвські часи — середовищі, яке за іронією долі сприяло новому й позитивному розвитку українсько-єврейських відносин. Саме ці ув’язнені інтелектуали наприкінці 1980-х років об’єдналися у Народний рух України за перебудову. Більше відома як «Рух», ця політична організація відіграла визначальну роль у створенні нової атмосфери толерантності і взаємної поваги між етнічними українцями й євреями напередодні і одразу ж після розвалу Радянського Союзу.

Епоха Горбачова і шлях до незалежності України

Економічна стагнація і репресивна політика радянської системи спонукали до змін, і такі зміни врешті почалися 1985 року. Тоді, в середині 1980-х, порівняно молодий партійний функціонер Михайло Горбачов очолив Комуністичну партію Радянського Союзу і незабаром став найвпливовішим політиком, який впровадив програму реформ під назвами «перебудова» і «гласність». Реформи відбувалися набагато повільніше на периферії Радянського Союзу, зокрема в Радянській Україні. Втім, коли вони врешті розпочалися 1989 року, націонал-патріоти, які до того не виступали публічно (або були частиною комуністичної системи), заснували низку організацій, покликаних підвищити престиж української культури й мови і перетворити Союз на справжню федерацію рівноправних республік.

Рушійною силою національно-демократичних змін був «Рух». Завдяки змінам у законі про вибори, які дозволили партіям, окрім Комуністичної, виставляти кандидатів на виборах, на початку 1990-х років «Рухові» вдалося потрапити у Верховну Раду УРСР повноправною частиною Демократичного блоку. До активістів «Руху» долучилася низка депутатів-комуністів, які сподівалися залишитися при владі, прибираючи й собі тодішні націоналістичні гасла. Разом вони змогли у липні 1990 року прийняти у парламенті Декларацію про державний суверенітет України.

Після майже року дискусій щодо майбутніх стосунків тепер вже суверенної України з рештою Радянського Союзу ситуація наприкінці літа 1991 року наблизилася до розв’язки. У серпні у Москві політично консервативні еліти Комуністичної партії Радянського Союзу спробували здійснити заколот. По трьох днях заколоту їхня поразка 24 серпня 1991 року підштовхнула Верховну Раду у Києві проголосити Україну незалежною демократичною державою. 1 грудня 1991 року було проведено загальнодержавний референдум, аби підтвердити декларацію та, бажано, заручитися загальною народною підтримкою. Результати референдуму були вражаючі: 92% мешканців України — людей усіх етнонаціональних коренів — проголосували за незалежність. Майже навздогін цьому, наприкінці місяця, 31 грудня 1991 року, Радянський Союз припинив існування. Україна тепер увійшла у сім’ю європейських незалежних держав.

Клацніть тут, щоб отримати пдф-файл цілої книги.