Розділ 3: «Євреї та українці. Тисячоліття співіснування»

У відзначеній нагородою книзі «Євреї та українці. Тисячоліття співіснування» розглянуто розвиток стосунків між цими двома народами України протягом століть.

У другому виданні історію українців та євреїв викладено у 12 тематичних розділах. Серед обговорюваних тем — географія, історія, економічне життя, традиційна культура, релігія, мова й видання, література й театр, архітектура й мистецтво, музика, діаспора та сучасна Україна до моменту злочинного вторгнення Росії в Україну 2022 року.

Автори розглядають багато спотворених взаємних стереотипів, хибних уявлень й упереджень українців і євреїв та кидають нове світло на вкрай суперечливі моменти українсько-єврейських відносин. У книзі стверджується, що історичний досвід в Україні не лише розділював етнічних українців і євреїв, а й зближував їх.

Виклад споряджено 335 повноколірними ілюстраціями, 29 мапами й кількома текстовими вставками, які пояснюють конкретні явища чи розглядають спірні питання.

Співавторами видання є Павло-Роберт Маґочій, завідувач кафедри українознавчих студій Торонтського університету, та Йоханан Петровський-Штерн, професор юдаїки та історії Північно-Західного університету. Спонсором видання виступила «Українсько-Єврейська Зустріч» за підтримки уряду Канади.

Дотримуючись давньої літературної традиції, протягом наступних кількох місяців UJE серіалізує книгу «Євреї та українці. Тисячоліття співіснування». Щотижня ми представлятимемо фрагмент із цього видання, сподіваючись, що читачі дізнаються більше про захопливу Україну й про те, як етнічні українці співіснували зі своїми сусідами-євреями. Ми переконані, що це знання допоможе протистояти фальшивим наративам про Україну, які підживлюються російською пропагандою і все ще надто поширені в усьому світі сьогодні.

Розділ 3

Економічне життя

Існує розповсюджене припущення, ніби етнічні українці впродовж своєї історії були переважно гречкосіями-хліборобами. Великою мірою це припущення має реальне підґрунтя, принаймні до ХХ століття. Безсумнівно й те, що сприятливий клімат та багаті землі по усіх теренах України зробили з неї ідеальне місце для вирощування великого розмаїття зернових, чи то для людей, чи то для худоби, чи то для промислових потреб. Тож не дивно, що переважна більшість мешканців території сучасної України були хліборобами: починаючи від перших осілих народів у колі Трипільської культури часів неоліту і впродовж кількох тисячоліть (4500–2000 рр. до н.е.), потім різноманітних слов’янських племен протягом століть, що передували Київській Русі, і закінчуючи безпосередніми предками сучасних етнічних українців у часи литовського, польського, московського, російського і австро-угорського панування.

Сільське господарство

Етнічні українці

Окрім того, що селяни вирощували і збирали зернові, майже кожен без винятку господар мав щонайменше одну корову. Її молоко і продукти з молока споживали щодня. У цьому сенсі для родини корова була неодмінною умовою існування, важливою так само, як і розміри ріллі, яку родина обробляла. Лише на самому заході України, у передгір’ях та верхів’ях Карпат, сільські мешканці утримували себе скотарством, переважно розводячи вівці, або лісовими промислами, рубаючи та перевозячи ліс.

Юридичний статус етнічних українців-хліборобів змінювався протягом століть — і переважно на гірше. У часи Київської Русі більшість із них були «вільними людьми», проте під час польсько-литовського панування вони ставали щоразу більш залежними від шляхти-землевласників, яким платили данину (працею або товарами), і протягом XVI століття стали кріпаками, приписаними до землі.

Переважна більшість етнічних українців залишалися хліборобами-кріпаками або державними селянами. Вони належали чи то державі, яка перебрала владу від Польсько-Литовської Речі Посполитої в Україні, чи то Московському царству, чи то Російській імперії, чи то Австрійській імперії. Навіть після скасування кріпацтва (1848 року — в Австрійській імперії і 1861 — у Російській імперії) багато з українських селян-хліборобів стали, умовно кажучи, «залежними селянами», тобто «вільними» людьми із борговими зобов’язаннями перед своїм колишнім землевласником або лихварями — і часто без будь-якого прогресу. Були, щоправда, деякі підприємливі селяни і в Австрійській, і в Російській імперіях, які спромоглися розірвати боргове коло, розширити свої наділи і отримувати прибутки із зернових, які вони збирали, наймаючи обтяжених боргами товаришів-селян.

У першій половині ХХ століття статус українських хліборобів радикально змінився. У Західній Україні, на землях, керованих Польщею, Румунією і Чехословаччиною, селяни вижили (дехто навіть процвітав) завдяки добровільному залученню до сільськогосподарських кооперативів, в яких вони мали право голосу щодо дистрибуції і продажу плодів своєї праці. У Східній Україні за комуністичного режиму колективізація — на початках добровільна, проте примусова від 1929 року — поклала край приватній власності на землю. Внаслідок цього селяни багато в чому уподібнилися робітникам промисловості — їхніми «заводами» були сільські колгоспи або величезні державні ферми — радгоспи. Соціалістичний хлібороб уже не був фермером, якому досвід поколінь допомагав вирішувати, що вирощувати й як, натомість він ставав найманим працівником селянського колективу або держави на зарплаті, а частіше — на відшкодуванні продуктами. Розмір оплати продуктами визначався трудоднями (кількістю відпрацьованих годин або обсягом зібраного врожаю) і її заледве вистачало для виживання родини.

Попри мінливий і часто жалюгідний юридичний статус селян впродовж століть, етнічні українці плекали глибоку любов до землі і хліба, який ця земля їм давала, коли вправно підходити до справи. Наприклад, оберемки пшениці стали — і до сьогодні є — візуальним символом, або ж брендом України як країни. І, як наслідок, багато етнічних українців почало вірити у свого роду моральну вищість тих, хто працює на землі, на противагу іншим членам суспільства, які буцімто експлуатують її на свою користь, чи є вони експлуататорами — шляхтичами-землевласниками, чи чужими з міста, а чи диктаторським режимом.

Євреї

Століттями євреї — торговці сільськогосподарськими продуктами — були найактивнішими посередниками між селом і містом. До кінця XVIII століття більшість євреїв було залучено до різних форм торгівлі, зокрема зерном, худобою і лісом. Російський режим на той час, щоправда, наслідував європейським просвітникам — як і вони, вважав торгівлю непродуктивною працею і тому декілька разів пробував переселити євреїв на землю — трансформувати їх у селян.

Хоча євреям тривалий час обіцяли звільнення від податків, протягом першої половини ХІХ століття лише кілька тисяч пристали на цю пропозицію і стали селянами. Їхнє небажання було спричинено почасти неефективною і корумпованою адміністрацією державних сільськогосподарських поселень, а також тим, що селянство у закріпаченій країні не вважалося прошарком населення, до якого хтось хотів би інтегруватись. Попри усі ці перепони, у 1850–1860-х роках єврейські сільськогосподарські поселення поступово зростали, особливо на південному сході України. Так, у Херсонській губернії наприкінці періоду царату у 1917 році близько 42 тисяч євреїв жили й працювали у фермерських господарствах тридцяти восьми таких поселень. Останнє десятиліття ХІХ століття також було часом, коли групи студентів університетів Харкова й Одеси, відомі як БІЛУ (акронім біблійного вірша «Доме Яковів, ідіть, і попростуємо [в світлі Господньому!]» Іс. 2:5), залишили імперію і заснували сільськогосподарські поселення в Землі Ізраїлю. З часом такі поселення стали відомі як кібуци (кібуцим) — сільськогосподарські колонії-комуни, подібні до сільськогосподарських колоній у Росії. На початку ХХ століття вони приваблювали тисячі східноєвропейських євреїв, перетворившись на економічний локомотив сільського господарства майбутнього Ізраїлю.

На відміну від євреїв Російської імперії, від 1770-х років тим, хто жив під владою Габсбургів в Австрійській імперії, не тільки дозволили ставати фермерами, але з 1867 року також дозволили володіти землею. У той чи той спосіб більше 13% галицьких євреїв працювали у сільськогосподарському секторі: чи то як фермери на землі, чи то як постачальники сільськогосподарських продуктів, чи то як управлінці маєтків. Власне, половина усіх галицьких орендарів угідь і маєтків була єврейського походження. Також з-поміж сорока п’яти великих землевласників провінції, чиї землеволодіння сягали 60 км2 й більше, шестеро були євреями. Євреї досягали особливих успіхів у торгівлі худобою і птицею. У підавстрійській Буковині вони також брали активну участь у сільському господарстві — чи у торгівлі, чи у транспортуванні сільськогосподарської продукції, чималу частину якої виробляли у найбільших маєтках провінції, якими також володіли євреї.

Від самого початку сіоністського руху в останні десятиліття ХІХ століття ідеологи східноєвропейського сіонізму намагалися переконати євреїв і в Російській, і в Австро-Угорській імперіях, що євреям треба братися до «продуктивної праці», себто працювати на землі як селяни, і бажано, щоби ця земля була історичною землею їхніх предків — тобто в Землі Ізраїлю, а не в ґолусі (європейському вигнанні). Перед Першою світовою війною цілей сіоністів так і не було досягнуто, хоча декілька сільськогосподарських комун на той час вже виникли уздовж західного узбережжя Землі обітованої. Після падіння Російської імперії 1917 року та утворення на її уламках більшовицької держави нова радянська влада вдалася до власної політики стосовно євреїв. Як і сіоністи, СРСР намагався залучити євреїв до продуктивної праці і, окрім всього іншого, щоб відволікти євреїв від сіоністського сільськогосподарського проекту, розпочав у 1920-х роках колонізаційний експеримент. Його підтримували не лише контрольований центральним урядом Комітет із земельною устрою єврейських трудящих (КомЗЕТ), але також і сільськогосподарська корпорація Агро-Джойнт Об’єднаного розподільчого комітету Американського фонду допомоги євреям (Джойнт). У степах на півдні України, між Запоріжжям і Херсоном, а також на півночі Криму було засновано близько тридцяти дуже успішних єврейських сільськогосподарських кооперативів. Між 1924 і 1938 роками на їхніх землях працювали понад ста тисяч євреїв. Ці колгоспи, на разючу противагу невдалому колонізаційному проектові у Біробіджанському національному районі поблизу радянсько-китайського кордону на Далекому Сході, були втіленням успіху сільськогосподарських ініціатив Радянської України. Українським єврейським колгоспам, в осерді життя яких були відновлення їдиш і нова пролетарська ідеологія (адже нові євреї були «пролетарями на селі»), давали ідеологічні назви, як-от Фрайдорф, Калініндорф, Леніндорф та Юдендорф, тобто — Вільне, Калінінське, Ленінське та Єврейське. Ідеологічно забарвлену радість, яку нібито відчували євреї, залишаючи традиційні і вмираючі штетли, аби працювати, як українські селяни, найкраще зображено у п’єсах Переца Маркіша «Ніт ґедайґет!» («Не журись») і Леоніда Первомайського «Містечко Ладеню», які потрапили у репертуар багатьох українських театрів 1930-х років.

Міські купці, ремісники і робітники

Київську Русь часів Середньовіччя тодішні скандинавські джерела описують як «країну міст-фортець» (Ґардарікі), відому великою часткою міських мешканців порівняно з рештою Європи. Предки сучасних етнічних українців за часів Русі найімовірніше складали найбільшу частку містян (людей градських), які заробляли на життя як купці, ремісники, некваліфіковані робітники й прислуга. Відомо, що міських ремісників середньовічної Русі було задіяно у щонайменше шістдесятьох ремеслах у будівництві, перевезеннях, виготовленні одягу, харчуванні і торгівлі зброєю. Упродовж наступних століть частка міських мешканців України, які були етнічними українцями, зменшилася, переважно через наплив іммігрантів з-за кордону (німців, євреїв, вірмен, греків) — визнаних майстрів у тому чи іншому ремеслі, а також через юридичні обмеження і дискримінацію. Наприклад, на українських землях під владою Польсько-Литовської Речі Посполитої містяни-некатолики (православні українці, євреї, вірмени) не могли бути членами професійних гільдій і міських рад. Попри різноманітні форми юридичних і соціальних утисків, православні українські містяни спромоглися здобути для себе економічний статус і навіть організувати домодерні форми цехів-асоціацій, так звані братства, які підтримували притулки, культурне життя (особливо школи і друкарні) і будівництво й діяльність православних храмів — все це з метою захисту мови й релігійної культури свого народу. Благодійна і культурна сутність братств надійно прикривала іншу їхню мету: комерційні й бізнесові інтереси, які дозволяли православним українцям конкурувати з привілейованими гільдіями, що були доступні тільки міським ремісникам-католикам. У Східній Україні протягом XVII і XVIII століть етнічні українці залишалися основною часткою в містечках і містах і, власне, великою мірою докладалися до економічного добробуту, культурного розвитку і військових кампаній Козацької держави у межах Московського царства, а пізніше — Російської імперії.

На противагу обмеженням для православних містян-українців у Польсько-Литовській Речі Посполитій, євреї користалися з ласки можновладців як першокласні агенти урбанізації. Аби перетворити бідне село на економічно успішне місто, польському магнату потрібно було отримати спеціальний статус (привілей) від короля або уряду. Привілеї дозволяли магнатському містечку регулярну торгівлю, щорічні ярмарки і надавали магнату пропінацію — монополію на виробництво і продаж алкоголю. Польські магнати у більшості своїй не хотіли займатися тим, що, на їхню думку, було брудною справою; тому вони передали ці два ключові види діяльності — торгівлю й виробництво алкоголю — євреям. Тож така економічна діяльність Речі Посполитої, як ярмаркова торгівля та виробництво алкоголю, цілковито трималася на євреях, а це зазвичай зумовлювало їх постійне проживання в магнатських містечках. Відтак еволюція маленьких сільських поселень навколо магнатських садиб у важливі ранньомодерні торгові міста на Волині (Бердичів, Дубно, Корець, Острог), Поділлі (Меджибіж, Тульчин) та Київщині (Білa Церквa, Сквирa, Умань) великою мірою залежала від економічної діяльності євреїв.

Не дивно, що євреї переважали на ринках, де становили в середньому понад 90% усіх торговців. Згодом, у 1790-х роках, коли Російська імперія анексувала українські землі Польщі, царський режим дозволив євреям записуватись у торгові гільдії та ставати частиною суспільної еліти — стану купців. Невдовзі після цього євреї становили 85-90% усіх купців третьої і другої гільдії. Однак купці першої гільдії зазвичай були християнами, монополістами гуртової торгівлі.

Вже за польського панування євреї оселялися поблизу ринків магнатських містечок, відомих як штетли (на їдиш — штетлех), де будували житло, яке зазвичай слугувало не тільки як приватне помешкання, а й як крамниця та заїзд. Якщо не всі, то більшість торгових рядів на ринках українських міст до середини ХІХ століття були орендовані євреями. Як правило, євреї конкурували між собою, а не з християнськими монополістами з першої гільдії, адже ті покладалися на урядові замовлення і не надто переймалися конкуренцією. Фактично успіх євреїв у торгівлі залежав від поєднання невеличкого прибутку і швидкого товарообігу, а не відносин з правлячим режимом.

Євреї в торгівлі обирали водночас декілька різних напрямів, уникаючи вузької спеціалізації. Єврейські купці, чоловіки й жінки, одночасно торгували текстилем (різноманітними тканинами, а також пряжею і нитками), готовою галантереєю (хустками, рукавичками, панчохами, шкарпетками), делікатесами (ікрою, цукром, кавою, чаєм, шоколадом, фініками, інжиром тощо), шкіряними виробами (чоботами й ременями ), аксесуарами (кульчиками і шпильками), предметами розкоші (табакерками і люльками) і, найважливіше, продовольчою сировиною — сіллю і рибою. Завдяки польським привілеям і можливості подорожувати за межі Польщі — у поєднанні зі знанням ринку і мережею важливих родинних зв’язків — євреї за часів польського урядування в Україні посіли панівну позицію у міжнародній торгівлі. Їхні торгові мережі сягали Османської імперії на півдні, Московії/Росії на сході і європейських земель (Швабії, Пруссії, Провансу) на заході. Після того як у 1795 році Річ Посполита зникла з мап, товари з підконтрольної Росії Волині та інших царських губерній в Україні досягали сусідньої підавстрійської Галичини за посередництва єврейської торгівлі. Навіть коли царські можновладці вирішили з політичних та економічних міркувань накласти жорсткі мита, єврейські купці (часто з допомогою польських, московських та козацьких українських посадовців) перетворили легальну торгівлю в успішну контрабанду через російсько-австрійський кордон.

Оскільки у Московії, а пізніше у Російській імперії євреям не дозволяли володіти землею, будь-яка економічна активність, до якої вони залучалися, відбувалася через оренду у приватних землевласників-поміщиків або уряду. Зазвичай вони платили авансом, після чого їм дозволяли брати в оренду млини, корчми, ґуральні, рибні ставки, ліси і лісопильні, митниці, пошту, ваги і міри, торгові ряди на ринках, збір податків й усе розмаїття промислів і ремесел. Євреї як орендарі відповідали за всю економічну інфраструктуру українських міст упродовж XVI–XIX століть. Чи була то Польсько-Литовська Річ Посполита до поділів, чи імперська влада Росії, яка її заступила, економічне становище не надто змінювалося, адже більшість містечок залишалися у приватній власності принаймні до 1830 року, а подекуди навіть до 1860-х. Будучи привілейованими орендарями, євреї мусили платити високу ціну за свої сумнівнi привілеї. Землевласники накладали настільки непомірні податки і мита, що євреї-орендарі самі заледве могли зводити кінці з кінцями. Водночас селяни з числа етнічних українців та інші мешканці-християни вважали усіх орендарів кровопивцями. Деякі з найзаможніших євреїв, очільники купецької еліти, відповідали за збір мит і податків, і часто служили орендарями містечок і сіл. Їхнє економічне визискування провокувало численні суспільні і моральні конфлікти всередині бережливих християнських і навіть єврейських громад.

Після купців, орендарів і шинкарів четвертою найважливішою групою економічно активних євреїв були ремісники. Попри те, що особливої поваги до них торговці усіх гільдій, з бідними дрібними торговцями включно, не виказували, до кінця ХІХ століття єврейські ремісники стали шанованою і дуже помітною частиною суспільства. Фактично, у багатьох містечках євреї становили абсолютну більшість ремісників — мельників, ковалів, ювелірів по сріблу, годинникарів, кравців, шевців, галантерейників, меблярів, стельмахів, колісників, чинбарів, лимарів, теслярів, мулярів, пекарів і різників — й наприкінці ХІХ ст. становили 60% усіх працюючих євреїв. Єврейська реміснича гордість стала легендарною. У відомому анекдоті один єврей запитує іншого: «Де пан пошив собі такий лапсердак?» — «У Парижі». — «І чи це далеко від Бердичева?» — «Так, дуже далеко». — «Неймовірно! Так далеко і так чудово шиють!

Хоча євреям і не дозволяли вступати у християнські ремісничі гільдії, вони часто створювали власні професійні товариства — хавури (хавурот), замасковані під добровільні релігійні братства. Ці професійні об’єднання виконували функції, притаманні православним братствам — об’єднували вправних фахівців певного ремесла, надавали доступ до замовників тільки тим, хто міг сплатити вступні внески, встановлювали фіксовані ціни на послуги і товари, поширювали соціальну допомогу серед нужденних членів громади, надавали безвідсоткові позики тим, хто починав свою власну справу, відряджали своїх членів навідувати хворих і ховати померлих. У середині XVIII століття у деяких містах, як, наприклад, Луцьк на Волині, було кілька головних хавур кравців, тоді як у Бердичеві і Баранівці на Поділлі століттям пізніше — десятки хавур, що об’єднували ремісників різноманітних професій, включно з каменярами, теслярами і навіть носильниками трун. Деякі з ремісничих братств набули такого впливу, що насмілювалися відокремитись від елітарної олігархії громад — кагалів. Такі братства воліли самостійно збирати пожертви, замовляти сувої Тори і відкривати власні синагоги (на їдиш — шул).

Індустріалізація

Упродовж ХІХ століття на Східній Україні почався бурхливий промисловий розвиток. Тенденція зберігалася тривалий час, тож до 1900 року регіон давав п’яту частину усього фабричного виробництва Російської імперії. Більшість робітників у цій новій промисловості не були етнічними українцями. У свою чергу, етнічні українці, коли хотіли покращити своє економічне становище, схилялися до міграції у східному напрямку — до сільськогосподарських районів південного Сибіру.

Промисловці Росії і Австро-Угорщини

З іншого боку, деякі етнічні українці (яких свого часу російська бюрократія називала «малоросами») були серед провідних підприємців країни. Ще 1832 року 29% усіх власників фабрик були етнічними українцями (порівняно із 17% власників-євреїв), тоді як серед містян, які володіли промисловими підприємствами, 31% були етнічними українцями (порівняно із 12% євреїв). Серед найвизначніших українських промисловців Російської імперії були три родинні династії — Терещенки, Яхненки і Симиренки, що заробили неймовірні статки у цукропереробній промисловості. Хоча більшість цих та інших промисловців пристосувалися до імперського середовища Росії чи Австрії, приймаючи російську або польську (у випадку підавстрійської Гали чини) ідентичність, деякі з них докладалися, чи то фінансово, а чи громадською роботою i до українського національного руху. Серед таких постатей були Платон Симиренко, який виділив кошти на видання «Кобзаря» Тараса Шевченка — найвідомішого твору української літератури, а також нащадок полтавських буржуа Симон Петлюра, який згодом відігравав чільну роль у революційних подіях в Україні після Першої світової війни.

Євреї відігравали надзвичайну роль на ранніх стадіях індустріалізації України. Хоча на початках власниками більшості фабрик, що виробляли цеглу, мідь, селітру, були польські магнати, як-от Чарторийські, Потоцькі і Сангушки, саме євреї орендували, управляли й розвивали підприємства. На самому початку ХІХ століття на Волині і Поділлі вже існувала низка підприємств, в яких управлінськi посади посідали євреї.

Не менш помітними були євреї у промисловості і торгівлі підавстрійських Галичини і Буковини. У XIX столітті євреї також представляли ремісничі професії, організовані у братства, володіли броварнями і чинбарнями, орендували шинки і корчми. На Галичині вони були особливо активно залучені до виробництва цементу і до переробки нафти, а на Буковині чимало євреїв були службовцями у банках та кредитних фірмах. Втім, наприкінці ХІХ століття австрійські можновладці за підтримки галицько-польських землевласників та торговців запровадили низку норм, що призвели до втрати євреями економічних галузей, які вони контролювали століттями. Наприклад, євреям було заборонено торгувати алкоголем, а тим, хто займався дрібною торгівлею, було заборонено продажі в неділю. Оскільки більшість єврейських торговців були релігійними і не займалися справами в шабат (себто у суботу), це обмеження створило додатковий обов’язковий вихідний і серйозно позначилося на прибутках.

Ці перешкоди, втім, не мали такого критичного впливу на ситуацію, як швидке зубожіння та фінансовий крах нижчих класів єврейського населення, наприклад робітничого пролетаріату, залученого до нафтової промисловості на Галичині. На початку 1800-х років у Дрогобицькому повіті Східної Галичини, зокрема поблизу Борислава, знайшли поклади нафти. Декілька єврейських винахідників-аматорів й аптекарів спробували дистилювати нафту і використовувати дистилят для освітлення і виготовлення парафіну (субпродукт для мастила), але лише протягом останньої третини ХІХ століття в цьому регіоні постали нафтопереробні заводи промислових масштабів. Єврейські пролетарі-євреї працювали на цих заводах пліч-о-пліч з етнічними українцями та іншими селянами-християнами. На 1900-й рік у регіоні було більше п’ятдесяти нафтопереробних заводів, що виробляли 4% усіх нафтопродуктів у світі. Міжнародні картелі агресивно вступили у гру, аби скористатися з цих ресурсів, тож нові менеджери намагались позбутися євреїв і наймати натомість дешевших і не настільки класово свідомих працівників-християн із найближчих сіл. У своїй знаменитій повісті «Борислав сміється» (1881) український письменник Іван Франко змалював жахливі санітарні умови, експлуатацію робітників, загальне зубожіння місцевого населення, почасти й тих, хто був єврейського походження.

Хоча більшість євреїв по обидва боки австрійсько-російського кордону жили відносно бідно, у Російській імперії були також окремі дуже заможні особи єврейського походження. На початок другої половини ХІХ століття нове покоління єврейських підприємців (монопольні торговці алкоголем, банкіри, власники фабрик) відігравалo провідну роль у розвитку промислового сектора імперії в Україні. Лазар і Лев Бродські продовжили працю свого батька, інвестуючи у переробку цукрового буряку: їхні фабрики виробляли понад 25% усього цукру у дореволюційній Росії. Бродські до того ж спонсорували великі благодійні проекти у Києві, а також будівництво відомих споруд, включно з Бессарабським ринком та Політехнічним інститутом, а також хоральні синагоги у Києві та Одесі. Ще один мільйонер — будівельник-контрактор Лев Ґінзбург збудував знамениті київські пам’ятки: будівлю нинішньої Національної філармонії, Будинок вчителя, Національний банк України, Національний художній музей України, а також перший у Російській імперії 12-поверховий хмарочос на Хрещатику — «Будинок Ґінзбурга» (зруйнований 1941 року). Караїм Соломон Коґен інвестував в успішні тютюнові підприємства по всій Україні, тоді як брати Полякови — у Південно-Російський промисловий банк і в Товариство Південно-Російської кам’яновугільної промисловості.

Для євреїв стрімка індустріалізація імперської Росії наприкінці ХІХ століття мала також і негативні наслідки. Багато євреїв у традиційних ремеслах стали безробітними, адже не могли конкурувати з виробничими потужностями новочасних текстильних і взуттєвих індустрій, не кажучи вже про обладнання для сільського господарства, що тепер виготовляли нові машинобудівні заводи. Єврейські ремісники швидко біднішали i ставали частиною українського пролетаріату великих міст — Харкова, Катеринослава, Житомира, Одеси та Києва. З часом багато з них у пошуках соціальної справедливості долучалися до тамтешніх революційних осередків.

Підприємці Радянської та пострадянської України

Встановлення радянської влади у ХХ столітті, спершу у Східній (близько 1920 року), а згодом у Західній Україні (після 1945 року) докорінно змінило становище усіх народів країни. Що ж до етнічних українців, щоразу більше з них переїжджали у міста; тож якщо 1920 року вони складали 32% мешканців у містечках і містах, то до 1989 року ця частка зросла до 60%. У містах вони працювали робітниками на фабриках, шахтарями, а іноді — управлінцями радянських установ, підпорядкованих командній економіці. Етнічні українці, які зробили управлінську кар’єру, керували багатьма з великих державних промислових комплексів, зосереджених довкола таких міст, як Дніпропетровськ, Запоріжжя, Донецьк і Київ. Скажімо, другий президент незалежної України Леонід Кучма був неймовірно могутньою і впливовою постаттю вже тоді, коли став директором розташованого у Дніпропетровську промислового комплексу з виробництва ракет, супутників та звичайної зброї — одного з найбільших у світі.

Традиційна роль етнічних українців як великих промисловців не перервалася і в пострадянській Україні, де зміни економічних і політичних обставин дозволили деяким людям із бізнесу, як-от Дмитру Фірташу (газ і електропостачання), Олегові Бахматюку (сільськогосподарські товари), Сергієві Таруті (металургія і видобуток вугілля), Юлії Тимошенко (постачання газу і нафти) і Петрові Порошенку (кондитерське виробництво), накопичити неймовірні статки. Тим часом, на початку ХХІ століття картина на ринку праці радикально відрізнялася від тієї, що була століттям раніше. 52% робочої сили країни тепер заробляли на життя у промисловому секторі у містах (фабричному виробництві, шахтах, будівництві, транспорті, різноманітних комерційних і торгових послугах) і лише 17% було задіяно у сільському та лісовому господарстві. Україна в цілому — й етнічні українці, зокрема — більше не відповідала стереотипу країни селян-хліборобів. Цей образ залишився у далекому минулому.

Після більшовицької революції наприкінці 1917 року нова радянська влада дивилася підозріло на традиційні для євреїв професійні сфери, як-от торгівлю, й боролася, поміж іншого, з самодіяльним ремісництвом. Така робота, на її думку, підживлювала релігійний світогляд та буржуазну ідеологію, які радянська влада прагнула будь-що знищити. Попри це у часи Нової економічної політики (НЕПу), під знаком якої минула більша частина 1920-х років, режим до певної міри дозволяв приватну власність. Відтак по всіх великих містах Радянської України євреям вдалося відновити мережу ресторанів і кафе, барів і шинків, кондитерських і пекарень, а також широке розмаїття ремісничих майстерень. Багато євреїв навіть увійшли в організовані групи кустарів — виробників-власників незалежних невеликих майстерень, які продукували все підряд: від капелюхів та пальт до меблів. Після 1928 року, щоправда, запровадження командної економіки під державним керівництвом призвело до заборони приватних бізнесів, внаслідок чого більшість єврейських непменів стали лишенцями — непотрібними суспільству дрібними буржуа, оголошеними ворогами соціалістичного устрою і світлого комуністичного майбутнього.

Попри це багато підприємливих євреїв змогли пристосуватися до ідеологічних вимог сталінської командної економіки і на початок 1930-х років обійняти посади директорів та управлінців державних промислових виробництв — і великих, і малих. Після Другої світової війни і зі зростанням антисемітських тенденцій у радянському суспільстві більшість керівників єврейського походження були усунуті з провідних позицій у промисловості й торгівлі Радянської України — і ця політика зберігалася також в 1950–1960-х роках. Для декого виходом було «піти в підпілля»: такі підприємці залучалися до тіньового виробництва та торгівлі товарами, яких не було в крамницях через притаманну соціалістичній економіці неповороткість, неефективність, неуважність до запитів споживачів. Протягом 1960–1970-х років євреїв-бізнесменів з цього економічного підпілля заарештовували, судили і виносили надзвичайно суворі вироки, інколи засуджували до смертної кари, адже режим вважав приватну економічну ініціативу загрозою державній економіці та соціалістичній ідеології загалом. І якщо в інших радянських республіках — Естонії, Литві, Грузії, Вірменії — тіньова легка промисловість процвітала й її вироби були доступні на чорному ринку і навіть у державних крамницях, у Радянській Україні та РРФСР таку економічну ініціативу суворо карали. Наприклад, на початку 1960-х років кількість євреїв, засуджених до смертної кари за так звані економічні злочини, зросла вп’ятеро (з 35 до 145), склавши 90% усіх смертних вироків за економічні злочини у Радянській Україні.

Лише після 1985 року, коли на чолі Комуністичної партії Радянського Союзу став Михайло Горбачов, і особливо після розвалу СРСР у 1991 році нове покоління підприємців єврейського походження змогло заявити про себе в економіці. Серед провідних постатей цього покоління були Юхим Звягільський, який почав свою кар’єру у вугільній промисловості, Ігор Коломойський, який розпочав свою діяльність у феросплавах і банківській сфері, Вадим Рабинович, який починав з імпорту меблів, нафти й у сфері медіа, Віктор Пінчук, який проявив себе у нафтовому та металургійному бізнесі, Михайло Бродський — у легкій промисловості та конвертації валюти. Хоча більшість українських олігархів єврейського походження підтримують тіснішу інтеграцію України в Європу, дехто з них залежить від давніх економічних зв’язків й, отже, наполягає на важливості міцної економічної прив’язки до Російської Федерації та інших колишніх республік Союзу.

Ті підприємці, що від часу здобуття Україною незалежності віддавали перевагу економічним відносинам із пострадянським Сходом, нещодавно змушені були переглянути свої політичні лояльності. Після подій на Майдані і Революції Гідності 2014 року й у відповідь на агресію та територіальні посягання Росії на сході та півдні України декілька олігархів — і єврейського, і неєврейського походження — змушені були відмовитися від потенційних фінансових переваг на Сході та пристосуватися до безальтернативної проєвропейської орієнтації постмайданної України.