Розділ 4.1: «Євреї та українці. Тисячоліття співіснування»

У відзначеній нагородою книзі «Євреї та українці. Тисячоліття співіснування» розглянуто розвиток стосунків між цими двома народами України протягом століть.

У другому виданні історію українців та євреїв викладено у 12 тематичних розділах. Серед обговорюваних тем — географія, історія, економічне життя, традиційна культура, релігія, мова й видання, література й театр, архітектура й мистецтво, музика, діаспора та сучасна Україна до моменту злочинного вторгнення Росії в Україну 2022 року.

Автори розглядають багато спотворених взаємних стереотипів, хибних уявлень й упереджень українців і євреїв та кидають нове світло на вкрай суперечливі моменти українсько-єврейських відносин. У книзі стверджується, що історичний досвід в Україні не лише розділював етнічних українців і євреїв, а й зближував їх.

Виклад споряджено 335 повноколірними ілюстраціями, 29 мапами й кількома текстовими вставками, які пояснюють конкретні явища чи розглядають спірні питання.

Співавторами видання є Павло-Роберт Маґочій, завідувач кафедри українознавчих студій Торонтського університету, та Йоханан Петровський-Штерн, професор юдаїки та історії Північно-Західного університету. Спонсором видання виступила «Українсько-Єврейська Зустріч» за підтримки уряду Канади.

Дотримуючись давньої літературної традиції, протягом наступних кількох місяців UJE серіалізує книгу «Євреї та українці. Тисячоліття співіснування». Щотижня ми представлятимемо фрагмент із цього видання, сподіваючись, що читачі дізнаються більше про захопливу Україну й про те, як етнічні українці співіснували зі своїми сусідами-євреями. Ми переконані, що це знання допоможе протистояти фальшивим наративам про Україну, які підживлюються російською пропагандою і все ще надто поширені в усьому світі сьогодні.

Розділ 4.1

Традиційна культура

Під традиційною культурою розуміють спосіб життя людей, який визначається тим, чим вони професійно займаються і як вони хазяйнують. Цей уклад життя має дві складові: матеріальну культуру — працю, кухню, житло, одяг та духовну культуру — народні звичаї, релігійні вірування, обряди та свята. Звичайно, обидва складники перебувають у складному діалектичному, а не механістичному зв’язку. Зважаючи на обшир української території, не дивно, що матеріальна та духовна культура етнічних українців, хоча й має багато спільних ознак, має також багато регіональних відмінностей. Це особливо впадає в очі у географічно важкодоступних «лісових» регіонах на північному заході країни, на Поліссі й почасти на Волині, та у Карпатах далеко на заході — на Буковині, півдні Галичини й Закарпатті.

Подальші описи переважно стосуються більшої частини території України та відбивають спосіб життя перед початком широкомасштабної індустріалізації та урбанізації у XX столітті. Хоча багато форм традиційного життя пішли у небуття, патріотично налаштовані інтелектуали та інші містяни у сучасній Україні досі практикують деякі з цих форм або зберігають пам’ять про них, особливо під час свят та інших родинних та публічних святкових заходів.

Матеріальна культура

Житло

Найрозповсюдженішим типом житла етнічних українців була хата — їх можна було побачити не тільки по селах, але й у містечках і навіть на околицях міст. Основний різновид хати, призначеної для однієї сім’ї, був доволі однотипним по всій Україні. Такі хати й тепер типові, особливо для сіл і містечок, навіть якщо інтер’єр такої хати осучаснено і там є водогін, туалет всередині, електрика, опалення та пічка на кухні, зазвичай на природному газі.

Типова хата була трикімнатною будівлею з цегли або, у лісових зонах, з дерев’яним зрубом, стіни якого ззовні вкривалися тиньком. Будівля загалом була вкрита стріхою, край якої трохи звисав на стіни. Трикімнатний інтер’єр з глиняною або дерев’яною (у заможніших сім’ях) підлогою зазвичай мав таке планування: передпокій посередині, ліворуч житлова частина — кухня і спальня разом, а праворуч — комора, яку можна було перетворити на другу кімнату. У житловій частині головними елементами були велика пічка і комин, лави вздовж стіни і один кут з образами. Надворі були господарські приміщення — комора, сарай для молотьби, стайня, курник, які разом із хатою утворювали цілу господарку, оточену тином.

Традиційне єврейське житло в Україні різнилося і від навколишніх селянських хат на околицях містечка, і від міського типу будівель, в яких жили переважно поляки (т. зв. «однодворці»). Єврейські житла, як і житла їхніх українських сусідів, було побудовано на кам’яному підмурівку, житло мало дерев’яні стіни, вкриті тиньком або обмазані глиною та побілені. Дах у більшості випадків було вкрито дерев’яною покрівлею — ґонтою — із потинькованою стелею та дерев’яним піддашшям зсередини.

Дуже часто євреї, як і українці, обрамляли вікна і брами дерев’яним різьбленням. Втім, на відміну від української хати, яку будували як житло, єврейська хата мала подвійне і потрійне призначення: як помешкання, як молільна хата і як робоче приміщення — чи то як продуктова крамниця, чи то як комора для галантереї та сільськогосподарських продуктів, чи то як корчма або більярдна. Серед мешканців були власники будинку або орендарі та їхні помічники. Іноді у будинку було також невеличке молитовне приміщення або для спільної молитви застосовувалась велика кімната. У будинках ремісників їхні крамнички та майстерні виходили на вулицю, а житлові приміщення виходили на двір. Бідні євреї та українські селяни мешкали в однакових хатах — з однією чи двома з’єднаними кімнатами й підлогою без покриття.

Будинки єврейських купців були великими, від семи до десяти кімнат різного розміру. Кімнати використовувалися для сімей родичів, задіяних у справах — пивоварінні та виноробстві, торгівлі зерном, утриманні корчми. Купецькі будинки мали численні прибудови і комори обабіч, зовнішню галерею вздовж другого поверху, декілька кам’яних пивниць і стайню для худоби на задньому дворі.

Оскільки єврейським купцям не забороняли оселятися у торгових містах України, вони воліли будувати свої будинки-крамниці вздовж доріг до ринку й по периметру ринку. Кожен будинок мав масивні підвіконня, які використовували як прилавок. Великі ворота відчинялися прямо у будинок, який служив заїжджою корчмою чи подвір’ям — і через ворота до будинку міг заїхати віз, а товари можна було розпаковувати без шкоди від дощу чи снігу. Дуже часто міські євреї також тримали корів, кіз, курей та гусей, й усе це додавало більшості українських містечок вигляду напівсільського трибу життя. Таким чином, Тев’є-молочник, персонаж українського їдишомовного класика Шолом-Алейхема, який у світі добре знаний завдяки голлівудському фільму «Скрипаль на даху», навряд чи був унікальним. В єврейських штетлах України були сотні Тев’є.

Одяг і ремесла

Як і в багатьох частинах Європи, стиль одягу етнічних українців визначав суспільний стан, до якого вони належали: шляхта, містяни чи селяни. В Україні, втім, був ще один суспільний стан, чий особливий одяг вирізнявся поміж інших — козаки. На початок XVII століття козаки виробили впізнаваний стиль одягу: військова старшина і служителі наслідували шляхту і носили жупани. Щоправда, з огляду на військові потреби жупан був коротший, підперезаний довгим шовковим поясом. Рядові козаки натомість вбиралися значно скромніше. Козаки впізнавані за своїми шароварами, які українські селяни, що з часом їх перейняли, носили аж до ХІХ століття.

Головні убори були особливо важливими деталями жіночого одягу, адже цей елемент визначав статус особи. Починаючи від символічного акту під час шлюбної церемонії, одружені жінки одразу, як вранці вставали з ліжка, мусили покривати голову й ходити з покритою головою вдома і на вулиці. У більшості випадків голову покривали хусткою, що зав’язувалася під підборіддям. Хустку прикрашали різноманітні квітчасті візерунки — свідома чи несвідома демонстрація її естетичної вартості.

Українські та єврейські дівчата і неодружені жінки не покривали голову, й таким чином мали змогу показувати красу через красу свого волосся — що довше, вважалося, тим гарніше. Зачіску прикрашали опаска (що охоплювала чоло і зав’язувалася на потилиці), тасьми або віночок із квітів. Цей тип вишуканої головної пов’язки був спільним культурним елементом єврейських та українських жінок. Багато хто до сьогодні уявляє класичний вигляд української жінки, базуючись на традиційних моделях. Цей класичний образ — у формі золотистого вінка-коси — ще недавно використовувала як свого роду патріотичний політичний бренд колишня прем’єрка та кандидатка у президенти Юлія Тимошенко.

З-поміж найхарактерніших елементів традиційного одягу етнічних українців були домоткані лляні сорочки; їх носили і чоловіки, і жінки. Аби трохи прикрасити декоративні шви пошитих вручну сорочок, жінки додавали яскраві різнокольорові орнаменти, що поступово перетворилися на геометричні орнаменти. Рукави частково або повністю вкривали візерунки, так само комір та декольте. З часом чоловічі сорочки також почали прикрашати вишиваними візерунками (особливо ті з них, що призначалися на подарунок від наречених), щоправда, лише комір, манжети і виріз горловини.

Хоча селяни, за винятком кількох віддалених регіонів, вже не носять такий прикрашений одяг на щодень, вишивана сорочка у ХХ столітті перетворилася на візуальний символ українськості, й у цьому статусі її вбирають чоловіки і жінки з усіх прошарків як знак гордості за культуру своїх предків. Поміж них — політики і громадські діячі, які бажають продемонструвати свою відданість національним культурним цінностям українців, зокрема українській мові та все ще актуальному захисту України як незалежної держави.

Вишивка, яка стала відомою насамперед завдяки сорочкам і свиткам, — одне з багатьох ремесел, що розвинулися в українському селі. З-поміж інших розповсюджених саморобних виробів були дерев’яне різьблення, килими, порцеляна та кераміка — глечики, тарелі й розписані кахлі, найчастіше призначені як декор для пічок.

Окрім домашнього вжитку таких практичних речей, деякі підприємливі особи розвинули кустарні промисли, а продаж приносив селянам додаткові доходи. З часом різьбярі почали виробляти свічники, іконостаси та інше церковне начиння; ткачі продавали свої килими на місцевих ринках, так само як гончарі та кахлярі — свої вироби. Серед інших сільських ремесел, якими від початку займалися для виробництва на продаж, були теслярство — виготовлення різноманітних інструментів та домашнього начиння, бондарство — виготовлення бочок, кушнірство і дублення — для одягу і взуття.

Хоча прості євреї, і чоловіки, і жінки, вбиралися скромно, це не означало відсутності стилю або моди. Жінки носили довгі спідниці з бавовни або сатину, міткалеві або демікотонові блузи з довгими рукавами, закриті по шию, і оксамитові запаски. Взимку вони вдягали коротке хутряне пальто — жупан, зовсім як їхні українські сусідки. Згідно з єврейською традицією, жінки покривали волосся пов’язкою, часто прикрашеною вишуканими орнаментами з парчі. Зазвичай зроблені з напівдорогоцінного каміння і перлів, ці орнаменти були визначальною рисою єврейського жіночого вбрання, яке захоплювало європейських і російських мандрівників. Улюбленими кольорами були червоний і синій. У більших містах, як-от Львів, місцеві єврейські громадські лідери (кагал) часто приймали закони, які забороняли єврейським жінкам хизуватись ювелірними прикрасами і аксесуарами у шабат та у свята, аби не ображати скромний триб життя громади, принаймні за нормами тих часів.

Чоловіки носили шкіряні чоботи з візерунками, довгі білі панчохи, штани до коліна, шовкові або бавовняні сорочки, з подолу яких звисали чотири цицит (давньогебр., традиційні китиці по краях, що символізують 613 заповідей), темно-зелені або темно-сині камізельки з парчі й оксамитові ярмулки. Їхніми улюбленими кольорами були синій і зелений. Заможніші євреї часто імітували стиль польських землевласників й замовляли своє позументне вбрання у тих самих майстрів, що обшивали шляхту. Взимку єврейські чоловіки носили довгі пальта і шапки з хутра, останні також були ритуальними головними уборами в шабат серед хасидів. Більш набожні хасиди також зберегли традицію єврейського чорного шовкового кафтану, який носили щодня, аби підкреслити святість, чистоту скромність своїх буднів.

Економічний добробут і їжа

З усіх сфер економічної діяльності сільське господарство для етнічних українців історично було найважливішим. Тваринництво було важливим джерелом добробуту у Карпатах (вівці і кози), а до 1860-х років — на півдні України (велика рогата худоба). Водночас повсюди селянські родини залежали як від власної корови, яка давала молоко й похідні від молока продукти, так і від волів для перевезень; також від худоби залежала достатність добрив у ґаздівстві. Корів і волів високо цінували, й отож вони стали невід’ємною частиною багатьох народних звичаїв й обрядів: вірили, що корови «говорять» у священний час, як-от у Святий вечір, а волам довіряли тягнути катафалк на похоронах. Іншими особливими живими істотами були бджоли — джерело меду для столу і воску для церковних свічок. Бджолярство, розповсюджене на українських землях від доісторичних часів, до сьогодні є шанованим і популярним «мистецтвом» серед етнічних українців. Третій президент України Віктор Ющенко є одним з найвідоміших практикуючих бджолярів.

Традиційне меню етнічних українців базувалося на продукції рільництва; споживання м’яса було обмеженим, а серед найпоширеніших м’ясних продуктів переважала свинина й продукти з неї. У країні, яку називали «житницею» незалежно від того, яка держава її контролювала, найбільш засадничим складником українського раціону передбачувано був хліб, найчастіше — житній. Розмаїття злаків (пшениця, жито, ячмінь, гречка) та овочів стало основою найрозповсюдженіших страв: каші, борщу, голубців та вареників.

У найкращих випадках при домівках українців були сади. Фруктові дерева були джерелом великої гордості й ознакою успішної селянської родини. Різноманітні фрукти їли свіжими або зберігали на зиму, а деякі з них, наприклад сливи, використовували для виготовлення загалом дуже міцних наливок (від 50 до 70%). Такий алкоголь домашнього виготовлення — самогон, горілка, наливка — став не лише чільним складником святкових застіль та урочистостей, але також пропонувався як знак гостинності, коли би хто зайшов у хату. Як і багато традиційних страв, споживання алкоголю (у наші дні це зазвичай придбана в крамниці горілка) залишається важливою частиною сучасного життя українців.

Повсякденна єврейська кухня вимагала дотримання суворих і дуже складних харчових приписів — кашруту, тобто кошерної їжі, «відповідної» рабиністичним законам. Ці приписи забороняли змішувати молочні й м’ясні продукти, споживати неєврейського виготовлення вино і хліб, вимагали спеціального способу забивання худоби і птиці — аби витікала вся кров. Тоді як повсякденний раціон був скромним, шабат був справжнім святом — щотижня, з вечора п’ятниці і до пізнього вечора суботи. За традицією, євреї пекли свіжий хліб, халу (плетінку) й готували ґефілте фіш — фаршированого коропа або щуку, чолнт — гарячу м’ясну печеню з ячменем і картоплею, кишке — фаршировану кишку і цимес — припущену медом і корицею моркву. Можливо, найвідомішою стравою, що слугувала й їжею, й ліками, був курячий бульйон, ще і сьогодні відомий як «єврейський пеніцилін». До кожного свята готували спеціальні страви: варену риб’ячу голову на Новий рік, латкес (деруни) на Хануку, хоменташен, себто пиріжки з маком або варенням (трикутні «вушка Гамана») в Пурим. Приписи щодо пасхального столу були особливо суворими, адже будь-який квасний хліб або похідні продукти було заборонено вживати протягом восьми днів. Євреї мусили у цей час обходитися прісним хлібом — мацою (опрісноки в християнській традиції), їсти овочі, яйця і м’ясо й зігрівати себе горілкою, але не пшеничною, а з картоплі — пейсахівкою.

Єврейські жінки, які працювали шинкарками і продавцями, для допомоги на кухні часто наймали українських селянок. Це великою мірою пояснює таку обширну присутність українських страв у єврейській кухні й їдиш-відповідників українських слів у єврейському кулінарному словнику: боршт (борщ), каше (каша), огіркес (огірки), блінцес (млинці), вареникес (вареники), пирог (пиріг) і рогалех (рогалики). Євреї кажуть на їдиш вéчере, українці — «вечеря». Й навпаки: єврейське слово хала увійшло в українську мову настільки, що будь-який білий хліб-плетенку називали «хала», навіть у радянські часи. Й нарешті, тепло маминої кухні й євреї, й українці згадують однаковим висловом: «мамин фартух» — українською та мамен фартек — на їдиш.

Духовна культура

Народні звичаї етнічних українців

Народні обряди і звичаї етнічних українців розвивалися упродовж кількох століть, і протягом цього тривалого процесу вони зазнавали впливу різних народів (слов’янських і неслов’янських), а також релігійних традицій, що існували на українських землях: язичництва, обрядів давніх греків і римлян, християнства. З багатьох оглядів успіх нової середньовічної релігії — християнства — залежав від спроможності пристосувати — або реінтерпретувати звичаї й обряди попередніх вірувань у такий спосіб, аби їх толерувала церква. Часом певні дохристиянські практики зазнавали переслідувань, як-от сільськогосподарське свято літнього сонцевороту — Івана Купала, з його ритуальним еротичним змістом. Частіше, втім, язичницькі практики збереглися у модифікованому, себто християнізованому, вигляді.

Серед дохристиянських традицій, які залишилися частиною культури етнічних українців попри заборону церкви, була віра у демонічних персонажів, особливо розповсюджена у сільській місцевості. Такими персонажами були насамперед домовики, втілені у кота, собаку, лебедя, іноді вужа. Вони охороняли домівку, допомагали у праці, приносили щастя або, якщо їх образити, злидні. Поруч з домовиками жила набагато небезпечніша нечисть — ціле товариство злих духів у лісах (лісовики), полях (польовики) і водоймах (водяники). Духи, що мешкали у воді, панували над водяними німфами — русалками. Русалками вважались «нечисті» померлі, себто нехрещені діти, а також дівчата і жінки, які загинули від передчасної чи насильницької смерті або від самогубства. Русалки часто мали подобу гарних дівчат, які заманювали необачну жертву (здебільшого — молодих чоловіків) у воду і затягували на дно. Поміж інших померлих, нечистих у ритуальному сенсі, були особи, які померли у неприродний спосіб та стали упирями або відьмами-чаклунками. Вони могли накликати негоду і насилати злі чари, аби нашкодити людям та їхній худобі. Люди мали можливість захиститися або зменшити вже заподіяну шкоду, звернувшись за допомогою до посередників — чи то чарівників, знахарів, чи ворожбитів. Віра в силу таких посередників збереглася серед українців донині — в місті й на селі — особливо серед молодих жінок, яким важко завагітніти, і вони шукають магічної допомоги, аби мати дітей.

Віра в демонів не означала, що домодерні сільські хлібороби були безпорадними перед силами природи. Протягом століть українські селяни накопичили практичний досвід і неабиякі знання про зорі, сонце, метеорологічні явища — все, що давало їм змогу прогнозувати погоду та відповідно підлаштовувати розклад своєї хліборобської праці. Глибокі знання про рослинний світ допомагали людям у винайденні різноманітних лікувальних засобів, деякі з яких застосовують і дотепер, завдяки їх беззаперечній ефективності.

Окрім народних вірувань, які дехто називає забобонами, українському суспільству було притаманно широке розмаїття традиційних обрядів і звичаїв. Родинні звичаї супроводжували три основні етапи життєвого циклу: народження, весілля і смерть. З цих трьох весільні обряди були, напевно, найнасиченіші. Деякі елементи 3-4-денних, інколи навіть тижневих весіль використовуються донині, хай у стислішій формі.

Інший вид народних обрядів і звичаїв — ті, що святкують і в громадській, і в приватній сфері, часто як офіційно визнані державні свята, позначені на календарі вихідними днями. Хоча ці свята від початку були пов’язані із чотирма порами року — зимою, весною, літом й осінню — й притаманним їм аграрним циклом праці, у багатьох випадках такі свята було християнізовано й включено у церковний календар як його невід’ємну частину.

Найпоширенішими з них є свята зимового циклу, особливо — пов’язані з Різдвом. Різдвяний цикл починається зі свята, яке органічно охоплює і дохристиянські, і християнські системи вірувань. Свято 21 листопада / 4 грудня формально завершує осінній сільськогосподарський сезон, після якого не можна обробляти землю або у будь-який інший спосіб працювати на ній. Традицію зупиняти роботу на полі чи у городі церква перетворила на початок різдвяного циклу. Він починався святом Введення у храм Пресвятої Діви Марії, обраної народити Спасителя, народження якого святкують чотирма тижнями пізніше.

Найвищим часом зимового циклу є, власне, Різдво, що починається Святвечором 6 січня й завершується святом Водохреща (Йорданом) 19 січня. Святвечір починається із ретельно приготовленої трапези (зазвичай з дванадцяти страв), на яку запрошують найближчу родину. Цей звичай поєднує вшанування плодючості землі зі згадкою про предків. Домашній худобі віддавали окрему шану (давали їжу зі столу й інколи годували першою), оберемки пшениці ставили на стіл, сіно й солому клали під стіл. Ці символічні акти вшановували засоби до існування людей і тварин, а також відсилали до новозавітного Христа, народженого у стайні серед тварин, в яслах (ночвах, з яких годували худобу) з соломою. Після родинної трапези йшли до церкви на всеношну — останню літургійну молитву дня, яку читали після настання ночі або перед її завершенням. Наступного дня Різдва, 7 січня, відвідували родичів, друзів і сусідів, ідучи від хати до хати. Серед гостей з’являлись й колядники, яких пригощали їжею й випивкою за колядки, які вони співали, та за різдвяні (вифлеємські) сценки, які вони розігрували.

З усіх успадкованих з минулого традиційних обрядів і звичаїв етнічні українці — чи вірні Церкви, а чи тільки номінальні християни — дотримуються тепер саме тих звичаїв, що насамперед пов’язані зі Святвечором і Різдвом. Зокрема, діаспорні громади сумлінно дотримуються різдвяних обрядів і звичаїв як самопрояву своєї українськості. Більші громади, в яких живуть українці, саме під час різдвяних свят підкреслюють свою етнічну ідентичність. Оскільки українські церкви східного обряду дотримуються старого, або ж юліанського, календаря (який на два тижні відстає від григоріанського, себто звичного календаря), Різдво припадає на 6–7 січня, а не 24–25 грудня. У таких країнах, як Канада, провідні медіа часто згадують свята 6–7 січня як «українське» Різдво, навіть попри те, що це свято християн східного обряду, що його святкують також інші народи.

Ще одне велике свято українців, Великдень, належить до весняного циклу. Воно також поєднує давні обряди відродження природи та пробудження рослин із найважливішим християнським посланням — смертю Спасителя, Сина Божого, на хресті у Страсну П’ятницю й подальшим Його воскресінням з мертвих на третій день — вранці Великодньої неділі.

Весняний обрядовий цикл фактично розпочинається 25 березня (7 квітня), коли худобу вперше випускають пастися надвір. Цей «вихід» став християнським святом Благовіщення: у цей день архангел Гавриїл приніс звістку Марії, матері Спасителя, що вона носить дитину. Існують інші великодні звичаї, що пов’язані із вшановуванням дарів природи. По-перше, обряди довкола першої весняної рослинності, яка дала назву дню, коли Ісус тріумфально в’їхав до Єрусалиму, першому дню Великоднього тижня, тобто Вербній (у деяких місцевостях — Квітній) неділі, що на Заході називається Пальмовою. По-друге, обмін ретельно розписаними яйцями — писанками як символами відродження природи, що збігається із воскресінням Христа. І, по-третє, святкування у Великодній («обливаний») понеділок та у Великодній вівторок: звертання із весняними співами-веснянками до птахів, які повертаються з вирію, та взаємне обливання (інколи тільки бризками, а інколи — повне, з голови до ніг) чоловіків і жінок — данина життєдайній силі води, необхідної для рослин і, якщо її благословить церква, також і для людської душі.

Попри язичницьке і мирське походження багатьох звичаїв і обрядів, Великдень, як і Різдво, залишається християнським святом. Відвідування церкви вважається обов’язковим. В етнічних українських громадах — чи то вдома, чи то в діаспорі — Служба Божа на Великдень, що традиційно починається опівночі, — це не тільки глибокий релігійний досвід для вірних, але також і величне публічне дійство, в якому українці східного обряду, набожні і світські, охоче беруть участь. Сьогодні зазвичай можна побачити тисячі вірників під час Великодньої служби, які переповнюють церкви або, частіше, стоять на вулицях та площах, слухаючи трансляцію служби з гучномовців й з нетерпінням очікуючи моменту, коли священик зі святою водою з’явиться благословити їхні кошики з домашньою їжею, з паскою в центрі, що її родина розділить за святковим великоднім столом.

Клацніть тут, щоб отримати пдф-файл цілої книги.