Розділ 4.2: «Євреї та українці. Тисячоліття співіснування»
У відзначеній нагородою книзі «Євреї та українці. Тисячоліття співіснування» розглянуто розвиток стосунків між цими двома народами України протягом століть.
У другому виданні історію українців та євреїв викладено у 12 тематичних розділах. Серед обговорюваних тем — географія, історія, економічне життя, традиційна культура, релігія, мова й видання, література й театр, архітектура й мистецтво, музика, діаспора та сучасна Україна до моменту злочинного вторгнення Росії в Україну 2022 року.
Автори розглядають багато спотворених взаємних стереотипів, хибних уявлень й упереджень українців і євреїв та кидають нове світло на вкрай суперечливі моменти українсько-єврейських відносин. У книзі стверджується, що історичний досвід в Україні не лише розділював етнічних українців і євреїв, а й зближував їх.
Виклад споряджено 335 повноколірними ілюстраціями, 29 мапами й кількома текстовими вставками, які пояснюють конкретні явища чи розглядають спірні питання.
Співавторами видання є Павло-Роберт Маґочій, завідувач кафедри українознавчих студій Торонтського університету, та Йоханан Петровський-Штерн, професор юдаїки та історії Північно-Західного університету. Спонсором видання виступила «Українсько-Єврейська Зустріч» за підтримки уряду Канади.
Дотримуючись давньої літературної традиції, протягом наступних кількох місяців UJE серіалізує книгу «Євреї та українці. Тисячоліття співіснування». Щотижня ми представлятимемо фрагмент із цього видання, сподіваючись, що читачі дізнаються більше про захопливу Україну й про те, як етнічні українці співіснували зі своїми сусідами-євреями. Ми переконані, що це знання допоможе протистояти фальшивим наративам про Україну, які підживлюються російською пропагандою і все ще надто поширені в усьому світі сьогодні.
Розділ 4.2
Народні звичаї євреїв
Євреї в Україні поділяли із своїми слов’янськи-ми сусідами певні вірування і практики, зокре-ма щодо потойбічного світу. Євреї вірили, що світ довкола містечка або села населений злими духами, як-от Ліліт (двостатевий демон, що ви-крадає маленьких дітей), руах (злий дух), мазік (шкідливий демон) та, якщо йдеться про не-належно захоронених покійників, дибук (бук-вально — «прилиплий»). Ці демони вважалися вельми агресивними: нападали на подорожніх євреїв; пробиралися у домівки євреїв через вбиральні, горища або чорний хід; спричиняли душевні й фізичні хвороби, особливо дівчатам передшлюбного віку, новонародженим хлопцям перед обрізанням та вагітним жінкам. Інколи ці злі духи опановували тіла людей, переважно жінок, і в такому випадку очільники громади приймали рішення i зверталися до практикую-чого кабаліста (тобто експерта у магічних та на-родних методах зцілення) з проханням вигнати духа — провести акт екзорцизму.
Аби захистити себе від злих духів, євреї купу-вали амулети і талісмани у кабалістів (доклад-ніше про це у розділі 5), а також у мандрівних знахарів, які фактично виконували функції ша-манів, народних цілителів й психіатрів. Дехто з кабалістів спирався не тільки на єврейські, а й на слов’янськi народнi вірування, як-от манд рівний кабаліст Гілель, що ходив Поділлям і Волинню у 1730-х роках: він читав нашіптування україн-ською або польською і призначав магічні засоби, створені з урахуванням лікувальних властивос-тей трав, відомих у практиці українців.
Кабалісти-практики, а також їхні клієнти — від українських селян до заможних євреїв і поль-ської шляхти — вірили, що шматок мотузки з шибе ниці повішеної людини, висушені кістки тварини або мозок кролика чи ворона можуть вико нувати магічні функції, якщо виникає по-треба у незвичайних ліках або захисті від нечис-тої сили. Хоча деякі євреї не довіряли кабалістам і кпинили з них, євреї, які кабалістів шанува ли, вішали кабалістичні амулети на стіни своїх домі-вок або брали їх з собою чи носили на собі, коли вирушали у путь. Євреї й неєвреї в Україні не тільки поділяли інтерес до магії — як одні, так й другі прагнули убезпечити добробут для себе та для близьких і коханих, тому зверталися по до-помогу до тих самих єврейських релігійних авто-ритетів: дo кабалістів перед 1780-ми роками і до хасидських наставників, цадиків — згодом.
Багато євреїв, хоча і не всі, вірили у життя піс-ля смерті, переселення душ і зхут авот (давньо-гебр.: заслуги предків). Якщо насувалася біда — з тих, що називалися ґзейре (давньогебр.: ґзе-ра), тобто «божий вирок» — євреї молили Бога скасувати цей припис, вкладаючи записку у руку щойно померлої людини й очікуючи, що повідомлення незабаром дійде до Всевишнього. Вони також встановлювали загальний піст, як біблійна Естер у часи перського вигнання, аби їх самопожертви i благочестя раптом відвернули б катастрофу. У таких випадках євреї також ходи-ли на цвинтарі сурмити у баранячий ріг — шо-фар і просити предків, щоб вони заступилися за них перед Всевишнім.
Від XVII століття кабалістичні вірування проклали собі шлях у народні традиції, і ранні хасидські містики, які вели аскетичний спосіб життя, відіграли провідну роль у канонізації таких вірувань. Містично налаштовані євреї вірили, що літери єврейського алфавіту було винайдено ще перед створенням світу. Тож сам алфавіт містив унікальні залишки божественної сили творіння, іскор — нецоцот, якими були на-сичені літери й які можна застосувати для зці-лення світу. Якщо хтось був у передсмертних муках, набожні євреї збиралися біля його одра i читали вголос певні рядки з Вавилонського Талмуду (трактат Мікваот), перші літери яких утворювали гебрейське слово «нeшамa» — душа. І читці, і слухачі вважали, що таке читання вго-лос здатне допомогти душам страждальців за-лишити їхні тіла і «відлетіти» у мирі.
Хасидські вчителі-цадики активно спирали-ся на цi вірування, формуючи думку, що євреї у пошуках див, навчання і містичного просвіт-лення мають приходити саме до них. Хасид-ський фольклор XVIII і XIX століть сповнений сотнями оповідей про цадиків, які зцілювали хворих, біснуватих та безплідних, відкривали нові нечувані економічні можливості для своїх нужденних послідовників, впливали на можно-владних бюрократів серед російського чинов-ництва та іноді навіть відвертали лихі вироки, як-от звинувачення євреїв у ритуальних вбив-ствах.
Представникі царату часто таврували хасид-ські вірування і практики як фанатичні, відста-лі та шкідливі. Царат широко використовував просвітницькі раціоналістичні аргументи як такі, що виправдовували переслідування хасид-ських релігійних лідерів. Зі свого боку, єврейські просвічені реформатори, маскілім, або маскі-ли, вітали антимістичний та раціоналістичний підхід царських чиновників, вважаючи такий підхід частиною своєї власної боротьби проти впливу хасидських цадиків на довірливі й не-освічені єврейські маси. Режим не розумів, що хасидські практики були віддзеркаленням гли-боко вкорінених вірувань сотень тисяч євреїв (та й неєвреїв також), які — аж ніяк не будучи елітарними містиками — просто розділяли ці пе-реконання як невід’ємну частину свого щоден-ного життя.
Через глибоко вкорінений характер магіко- містичних ідей серед євреїв у підросійській Укр аїні переслідування хасидських вчителів мало зворотний ефект. Євреї вважали цадика по середником у їхніх стосунках із Всевишнім, цілителeм, духовним лідерoм та живим вті-ленням Єрусалимського Храму. Відтак після переслідувань хасидських вчителів вони почали вважати їх мучениками, що страждали від рук ворожого російського імперського режиму, і це зрештою принесло їм надзвичайну народну по-пулярність. Коли ж уряд обмежив цадикам їх можливість пересуватись Україною і відвідува-ти паству, цi засади спонукали еволюцію іншо-го феномену. По всій території Східної Європи виникли помпезні хасидські двори — не тільки в українських містечках Російської імперії, як-от в Чорнобилі, Ружині, Сквирі, Тальному й Мака-рові на Київщині, але також у порівняно толе-рантнішій Австрійській імперії, як-от у Чортко-ві на Галичині та Садгорі на Буковині. Хасидські двори у цих та інших містах стали осередками нового духовного життя i центрами масового паломництва.
Відтоді вірування і практики, які царський режим намагався придушити, перемістилися з периферії в епіцентр традиційного єврейського життя. Хасидська побожність стала невилучною частиною посталої ортодоксальної та містичної духовності, що надихала традиційних євреїв, навіть якщо вони i не були хасидами. Напри-клад, річниця смерті когось із батьків, відома як йорцайт, традиційно була днем посту, смутку і рефлексії. Хасиди натомість вважали, що в цей день душа померлого повертається «додому» і єднається з душею Всевишнього. Очевидно, у цьому випадку нема причин для суму. Хаси-ди перетворили піст на тост: особа, в якої був йорцайт, відтепер мала приносити щось смачне для своїх ближніх парафіян, яких запрошувала випити після молитви за аліят нешама — щоб душа померлого піднялась вище до Всевиш нього.
Коли на початку ХХ століття німецький філо-соф Мартін Бубер прагнув довести, що євреї — справжній європейський народ зі своїм власним багатим фольклором, він звернувся саме до ві-рувань, звичаїв і практик східноєвропейських євреїв, які дивовижно вхоплено й збережено у хасидському фольклорі. Невдовзі багато з ві-рувань і звичаїв, які він зібрав у двокнижжі «Ор га-ґануз» (з івр.: «Світло приховане», в укр. перекладі: «Шлях людини за хасидським вчен-ням»), з’явилися у знаменитій єврейській п’єсі «Дибук», написаній в Україні на початку 1910-х років їдишо- і російськомовним письменником С. Ан-ським (Шлойме Занвелом Рапопортом).
Як і культура етнічних українців, традицій-на єврейська культура будувалася довкола свя-щенного часу, хоча у євреїв розділення мир-ського і священного часу було чіткішим. Най-очевиднішим прикладом є шабат (івр.: шабат, на їдиш: шабес), щo починається у п’ятницю із запалюванням і благословінням свічок перед заходом сонця — ритуалом, який символізує на-ближення священного суботнього часу. Шабат закінчується у суботу ввечері приблизно через годину після заходу сонця, коли на нічному небі можна побачити три зірки і коли над свічкою з кількома ґнітами, келихом вина та скринькою зі спеціями читають ритуальні благословення — гавдалу («розділення» поміж святістю суботи і буденністю тижня). Відтоді закінчується свя-щенний час і починається мирський.
Для побожних євреїв приблизно 25 годин ша-бату є утопічним островом миру, відпочинку, радості і гармонії у бурхливому та непогожому океані мирського часу — щоденною мінливістю і метушнею буднів. Власне, як алегорія буття в світі месіанського майбутнього шабат був наго-дою поглянути й оцінити свої вчинки з перспек-тиви вічності. Шабат — немов крапка наприкінці речення, без якої воно не має жодного сенсу. Але зазвичай в цьому випадку реченням є людське життя. В Україні XVII—XIX століть традиційні євреї-ашкеназі протягом шабату брали участь в трьох трапезах (обов’язково з шабатним хлі-бом — халою), ці трапези називалися сеудот. Двічі у шабат євреї промовляли благословіння над виноградним соком або вином — ритуал, ві-домий як кідуш, благословіння над вином. Саме цей ритуал став прообразом акту причастя у християн та ідеєю перетворення хліба і вина на Тіло і Кров Спасителя.
Суботнім ранком у синагозі євреї слухали чи-тання з кантиляцією одного з 54 розділів Тори (П’ятикнижжя), казання проповідника або ра-бина, брали участь у груповому вивченні ко-ментарів на юдейськi священнi тексти і праць з права та етики, а по обіді проводили час із ро-диною та дітьми. Оскільки шабат є сакральним часом, традиційний юдаїзм забороняє будь-яку світську та пов’язану з працею діяльність, ви-микання і вмикання світла, перегляд телевізора, використання комп’ютера й телефону, покуп-ки й приготування їжі (яку слід повністю при-готувати до вечора п’ятниці) і навіть розмови про гроші та плани на майбутнє. Балачки про повсякденні дрібниці та планування не допомо-же людині долучитися — а слід було би про це подумати — до наближення приходу Месії. Втім, якщо є загроза людському життю, заборони зні-малися, адже порятунок життя важливіший за дотримання шабату.
Як шабат визначав ритм тижня, так свята ви-значали ритм року. Юдейські свята відтворю-вали найважливіші моменти єврейської історії. Поєднуючи сонячні та місячні цикли, юдей-ський календар починається у перший день мі-сяця Тішрея, зазвичай у вересні, Новим роком — Рош га-шана. Протягом дводенного свята євреї визнавали Бога як свого абсолютного монарха і верховного суддю, сподіваючись, що у відповідь він оцінюватиме їхні вчинки милостиво. Ко-роткі, а потім довгі звуки шофара — баранячого рогу нагадують євреям про жертвоприношення Ісака , Боже об’явлення на горі Синай та про не-обхідність повернутися до Господa заради спа-сіння. Якщо Господь змилостивився над Ісаком, хай змилується й над євреєм, що схилився у мо-литві!
За цими днями глибокого самоаналізу наста-ють десять днів каяття, які завершує Йом Кіпур (День cпокути) — сухий піст тривалістю 26 го-дин. У цей день традиція дозволяє вірним мо-литися разом із найзухвалішими грішниками, які відвідують служби, очищуючи себе разом з усією громадoю і просячи прощення за всі гріхи, лихі вчинки й порушення божественного зако-ну, скоєні протягом останнього року. Традиція також вимагає, що у випадку, коли гріх вчинено супроти іншої людини, прощення слід шукати безпосередньо у цієї людини. Євреї вважають, що належне виконання заповіту про «каяття, молитви і благодійності» може відвернути бо-жественний вирок та убезпечити прощення, а з ним i життя.
Коли закінчується Йом Кіпур і долю люди-ни на наступний рік буцімто вирішено у вищих інстанціях, їй не варто думати, що вона може повністю розраховувати на повне прощен-ня й метафізичну страховку. Чотирма днями пізніше починається свято Суккот («кущі» — у східнохри стиянській традиції). Його святкують сім днів, протягом яких чоловіки-євреї мусять їсти, студіювати й спати у саморобних куренях з благенькими стінами та зробленою з гілля тим-часовою стріхою, які символізують, що над єв-реями — метафізичне небо, а не надійний дах, і що лише Всемогутній захищає євреїв, а не чере-пиця на даху і не кам’яні стіни.
У дні Суккоту євреї ходять до синагоги з чо-тирма видами рослин у руці, зокрема із пальмо-вою гілкою, яка називається лулав. Вони пома-хують рослинами і співають урочистих гімнів (серед них «Гошана» — «Спаси нас!»), як вони, власне, робили, за Євангелієм, у той святковий день, коли Ісус в’їхав у Єрусалим. Ці святкуван-ня наголошують не тільки успішні результати аграрного року (на це покладаються сподіван-ня), але також і непевне становище євреїв у пус-телі, де вони жили у хижах дорогою з Єгипту у Святу Землю. Суккот закінчується на восьмий день святкуванням Сімхат Тора (на їдиш — Сім-хес Тойре) — радісною урочистістю, яка завер-шує річний цикл читання сувою Тори. Святку-ючи кінець щорічного читання Тори, у синаго-зі євреї танцюють із сувоями Тори, ніби саме вони, єврейський народ, є нареченим, а Тора — нареченою , з якою вони тепер щасливо одру-жені. Коли закінчується читання, вірні одразу відкривають Тору спочатку і знову починають читання. Тому що навчання і читання, вреш ті, є безперервним процесом.
Є кілька свят, під час яких дозволено працю-вати. 25 числа місяця Кіслев (наприкінці листо-пада або грудня) євреї святкують Хануку — свя-то вогників, яке відзначає військову перемогу Маккавеїв 164 р. до н.е. над тогочасними еллі-нізованими асиміляторами. Перемога привела до очищення та переосвячення Другого Храму. У цей день на підвіконня ставлять підсвічник на вісім свічок (ханукію) із ґнотами в оливковій олії або свічками, аби продемонструвати всьо-му світові диво, яке того дня трапилося з єврея-ми. У синагозі євреї читають уривок з Тори про семисвічник з Храму. Вдома родини їдять сма-жені в олії пампушки, грають чотиристорон-ньою дзиґою, яка називається дрейдл, роздають дітям солодощі й гроші (на їдиш — хануке ґелт), а діти, в свою чергу, розігрують сценки iз битви Маккавеїв за збереження єврейських тради цій.
У той час як Ханука вшановує духовний поря-тунок, наступне свято Пурим (наприкінці люто-го або у березні) відзначає порятунок фізичний. Пурим побудовано довкола читання біблійної Книги Естер, яка розповідає про переслідуван-ня євреїв у перській діаспорі, таємну присут-ність Господа у подальших подіях та провідну роль цариці Естер у порятунку єврейського на-роду від повного знищення. Цього дня євреї вла-штовують святкову вечерю, надсилають гостин-ці та подарунки друзям, роздають їжу бідним. В єврейських школах і клубах також розігру-ють комедійні п’єси, в яких переважно грають діти, — про події, пов’язані із Книгою Естер, що просотані численними алюзіями на поточну по-літичну ситуацію i становище євреїв у діаспорі .
Через місяць, у 14-й день місяця Нісана, від-значають свято Песах (Пасха — у християн) — свято національного звільнення, коли Господь визволив євреїв з Єгипту. Святкування потре-бує очищення усього дому від залишків квас-ного хліба і продуктів, які заборонено вживати наступні сім (у діаспорі — вісім) днів. Натомість євреї споживають мацу, зроблену з незакваше-ного борошна. Маца символізує хліб страждан-ня й спокутування, а також самообмеження, без якого вихід з Єгипту неможливий. Песах зосе-реджено на читанні у синагозі розділів із Книги Виходу й рабиністичної збірки Гаґґади (дослів-но: Розповіді). Переповідання історії національ-ного звільнення у Хаггаді є частиною родинного ритуалу, який відбувається за щедро накритим столом. Посередині столу — спеціальна пасхаль-на тарілка з різними типами наїдків, які сим-волізують поневіряння євреїв у Єгипті й допо-магають переказати історію про визвольну пас-хальну жертву, завдяки якій євреї звільнилися з полону. Члени сім’ї співають пасхальних пісень та розповідають історії з Гаґґади, підкреслюючи, що визволення і спасіння може бути тільки ро-динним, общинним і національним. Поодинці не врятуватись.
По п’ятдесяти днях після Пасхи, тобто після виходу з Єгипту (1314 р. до н.е. згідно з рабиніс-тичними підрахунками), євреї святкують Ша-вуот (П’ятидесятниця, або Трійця у християн). У цей день Господь дав євреям скрижалі з Де-сятьма заповідями (івр.: лухóт; їдиш: лухос), що їх традиційно вважають засадами загальних Пи-семного i Усного Законів, або Тори в широкому сенсі. Напередодні свята Шавуот єврейськi чо-ловіки упродовж цілої ночі студіюють юдаїс-тичні класичні тексти. Вранці протягом служ-би у синагозі вони читають уривки з Тори, що розповідають про Господнє одкровення на горі Синай. Цього дня (два дні — в діаспорі) євреї їдять молочні продукти — як символ того, що єврейський народ живиться Торою. У давнину Шавуот був (разом із Суккотом і Песахом) од-ним з трьох свят прощі, коли євреї-чоловіки здійснювали паломництво («підіймались») до Єрусалиму й відвідували Храм, де, як вони ві-рили, перебував Господь.
На додаток до свят, драматичних за змістом, були також трагічні дні, які відзначали поста-ми. 17-го дня місяця Таммуза і 9-го дня міся-ця Ава євреї тримали сухий піст — згадуючи, відповідно, про руйнування стін Єрусалиму та знищення Другого Храму армією римлян у 69—70 рр. н.е. Другий, понад 25-годинний піст є найтрагічнішим днем в єврейському календарі. Його відзначають читанням біблійного Плачу Єремії (Мегілат Ейха) та декламуванням серед-ньовічних плачів (кінот).
Традиційній єврейській культурі, як і культу-рі українців, притаманні святкування віх життя. Найважливішими з них є, по-перше, обрізання, або брит мiла (Ісусове хрещення у християн), яке зазвичай відбувається у синагозі на восьмий день після народження хлопчика й завершуєть-ся святковим обідом, а по-друге, бар міцва, коли єврейський хлопчик стає дорослим (тринад-цятилітнім), бере на себе обов’язки виконання заповідей i може виконувати ці заповіді для ін-ших — так, наприклад, читати в синагозі неділь-ний розділ із сувою Тори для всієї громади. У ХХ столітті, із посиленням ліберальних течій в юдаїзмі, святкування бат міцви (конфірмації дівчат) відбувається в неортодоксальних єврей-ських громадах у такий самий спосіб.
Весілля (давньогебр.: хатуна, на їдиш: хáсе-не) — це найрадісніше святo в юдаїзмі. Нова єв-рейська пара вважається завершеним «домом», дароносицею традиції, в якому дружина є її най-важливішим стовпом. Весільний ритуал свід-чить, що євреї не мають права забувати про най-трагічніші моменти національної історії навіть під час радісного святкування. У розпал свят-кування під весільним обрусом наречений роз-биває склянку у пам’ять знищення Храму, який нова сім’я намагатиметься відбудувати своїми добрими вчинками та виконанням заповідей.
Смерть і похорони (левайят га-мет) — най-трагічніші моменти життєвого циклу. Євреї по можливості намагаються поховати мертвих до початку наступного дня. Похорони супрово-джуються сімома днями трауру, або шива, про-тягом яких найближчі родичі перебувають у бу-динку покійного. Вони не відвідують синагогу, але натомість беруть участь у спільній молитві вдома. Що найважливіше, син померлого розпо-чинає щоденне читання арамейської молитви, або кадишу, який читається протягом 11 міся-ців, славить ім’я Бога, примирює людину в скор-боті з оточуючим життям, повертає осиротілого до релігійної громади і допомагає наступному поколінню долучитися до пам’яті про померлих. Святкування традиційних свят різниться по-між різних єврейських релігійних напрямів. Ортодоксальні євреї усіх деномінацій — мізрахі, модерні ортодокси, сефарди, литваки (івр.: міт-наґдім; на їдиш: міснаґдім) та хасиди — особливо суворо дотримуються традиції шабату та свят. Досить різкою противагою їм є представники реформістського, консервативного, реконструк-тивістського, егалітарного і прогресивного юда-їзму, які практикують широкий спектр інно-ваційних підходів до традиційних святкувань. Більшість представників неортодоксального юдаїзму приїжджають до синагоги у шабат на авто, читають молитви на День спокути у су-проводі електричного органу, не дотримуються приписів щодо їжі, святкують тільки один день під час головних свят (замість двох) тощо. Інші можуть дотримуватися деяких приписів щодо кошерної їжі, проте не дотримуються усіх при-писів рабинів стосовно свят. Ця множинність на позір несумісних юдаїзмів стала приводом для класичного анекдоту. Єврей, який опиняється на безлюдному острові, просить Бога тільки про одне — побудувати дві синагоги. «Але ж для чого тобі дві синагоги на безлюдному острові?» — ди-вується Всевишній. «Не дивуйся, — відповідає єврей. — В одній я молитимусь, а в іншу — ні но-гою!»
Політика і традиційна культура
У більшості суспільств так звані модернізацій-ні процеси — індустріалізація та урбанізація — спричинили поступовий занепад й подальше зникнення сільських ремесел, домашніх виро-бів для індивідуального споживання, а також багатьох обрядів, звичаїв і вірувань, пов’язаних переважно із сільським життям. Стосовно Укра-їни ці природні еволюційні зміни часом приско-рювалися внаслідок втручання держави. Таке втручання могло бути пасивним або активним.
Наприклад, у тих країнах, де етнічні українці жили за західним календарем, традиційні релі-гійні і секулярні обряди і традиції за старим ка-лендарем зазнали тиску, що примушував людей підлаштовуватися під мажоритарні норми сус-пільства. Це стосувалося, до прикладу, західно-українського регіону Галичина, якою у міжвоєн-ний період керувала римо-католицька Польща, а також громад української діаспори у Північній Америці, Південній Америці й більшості євро-пейських країн. Тоді як сільським мешканцям у цих країнах «лишили вести справи у звичний для них спосіб», мешканцям міст постійно відмовля-ли у праві взяти вихідний, наприклад, на східне Різдво (6 і 7 січня), адже вони були нормальними робочими днями для решти суспільства, яке вже відсвяткувало Різдво двома тижнями раніше. Принаймні у діаспорних громадах тривалість традиційних свят треба було скоротити до одно-го дня. Ця нова реальність стосувалася не тіль-ки української діаспори, а й євреїв. Наприклад, з практичних міркувань деякі церкви східного обряду вирішили прийняти західний календар, а всі реформістські синагоги скоротили єврейські свята до одноденного святкування.
Активніше втручання — або безпосередню атаку — на традиційну культуру здійснювала влада Радянської України. Радянська держава керувалася матеріалістичною ідеологією ате-їзму; її основною метою була побудова нового суспільства радянських людей. У Країні Рад, як стверджували радянські владоможці та ко-муністичні ідеологи, людей буде звільнено від нібито відсталого релігійного світогляду та ду-ховного спадку минулого. Дотримуючись цих принципів і цілей, держава протистояла будь-яким релігійним віруванням, незалежно від того, чи мали вони якесь відношення до христи-янства або юдаїзму.
Християнські релігійні свята було попросту заборонено, вони стали робочими днями, як будь-які інші. Публічне святкування власної або общинної релігійності — якe давно вже стало невід’ємною частиною української традиційної культури — також було заборонено. Замість тра-диційних християнських постали нові свята, що вшановували події недавньої радянської історії або дні народження вождів, зокрема Леніна і Сталіна. Іншим святам влада надалa чисто се-кулярного вигляду, зокрема 1 січня із новоріч-ною ялинкою й Дідом Морозом як центральним персонажем замінило різдвяну ялинкy і малень-кого Ісуса. Зрештою, радянські свята не були радикально новими, адже традиційні форми святкування — поклоніння іконічним портре-там комуністичних вождів, надміру щедрі за-стілля, колективні співи — твердо трималися на місці, хай і втративши притаманний їм христи-янський символізм.
Звичаї та обряди довкола трьох основних фаз життєвого циклу також були піддані заборо-нам. Хрещення вважалося небажаним, особ-ливо для дітей членів Комуністичної партії й для будь-кого , хто сподівався стати державним функціонером й підніматися кар’єрними щаб-лями у радянських владних та державних уста-новах. Нерідко люди традиційних переконань хрестили новонароджених дітей потай, зазви-чай у сусідньому селі або містечку, де їх ніхто не знав. Радянський режим намагався зменшити привабливість церковних шлюбних церемоній, покращуючи церемонії реєстрації цивільного шлюбу у державних загсах. Ці спроби вияви-лися малорезультативними, тож з часом тра-диційні народні весільні звичаї відродилися й практикувалися або до, або після цивільної це-ремонії, хай і без помітних релігійних елементів. Нарешті, похорони відбувалися у громадських залах часто за відсутності жодного представни-ка церкви. Водночас часто тіла померлих кому-ністів та інших функціонерів системи піддава-ли кремації — практика, яку церква загалом не схвалювала, вважаючи її язичницькою та ата-вістичною.
Oсобливо наполегливо радянський режим знищував традиційні культурні цінності, гли-боко вкорінені на західних українських землях, анексованих наприкінці Другої світової війни. Режим цілковито скасував Греко-католицьку церкву в Галичині (1946 рік) та Закарпатті (1949 рік). З точки зору радянської влади то був не-ймовірно важливий крок — знищити інститу-цію, яка була не тільки носієм релігійних цін-ностей, але також пов’язувала із традиційними українськими культурними і національними ідеалами, від яких слід було розчистити шлях до створення нової радянської людини.
Багато елементів традиційної етнічної україн-ської культури — і християнської, і нехристиян-ської — відродились наприкінці 1980-х років й, особливо, після утвердження незалежної Укра-їнської держави. Нова влада відновила головні християнські свята — Різдво і Великдень, надав-ши їм статус державних свят. Різдво та Велик-день стали вихідними днями, тобто зимовими та весняними міні-відпустками.
Ще одна причина успішного відродження традиційних обрядів і звичаїв полягає у тому, що для тих, хто брав у цьому участь, святкуван-ня традиції стало невід’ємною ознакою україн-ського патріотизму. Втім, більшість українців тепер живуть у містах — обряди і звичаї втрати-ли той смисл, який вони мали раніше в сільсько-му контексті. Натомість вони перетворились на поверхове, деякою мірою театральнe дійство, підсилюване ностальгійною тугою за україн-ським минулим.
Єврейська традиційна культура також пере-жила значну трансформацію, коли українські землі перейшли під радянську владу. Вже на-прикінці 1920-х років влада позакривала сотні синагог, а потім відкрила їх наново — вже як со-ціалістичні клуби їдишиської молоді або спор-тивні центрі, а з часом закрила також і ці секу-лярні єврейські осередки. Наприклад, синагогу у Шаргороді використали під склад цистерн для вина й соків, а синагоги в Умані, Гуляйполі та Києві (синагога Бродського) стали, відповідно, механічною майстернею для тракторної стан-ції, місцевим шпиталем і ляльковим театром. Багато інших або просто зрівняли з землею, або повністю перебудували для приземленіших по-треб. Усю власність синагог було конфісковано і, як у випадку срібла і золота з християнських церков, переправлено і продано на Захід в обмін на тверду валюту, аби фінансувати радянські програми колективізації й індустріалізації. Вла-да також конфіскувала сотні сувоїв Тори, хоча замість знищення ховала їх під замком у різно-манітних архівних сховищах.
Ті єврейські релігійні громади, які залишили-ся, функціонували під суворим наглядом радян-ської безпеки. Релігійні громади, не дозволені державою, розганяли, адже в них вбачали спро-бу розповсюдження релігійної пропаганди, збе-реження буржуазно-націоналістичної ідео логії, а отже, підриву соціалістичних ідеалів радян-ського суспільства. Юдаїзм виживав у підпіллі лише у формі деяких рудиментарних сімей-них традицій, як-от посту на Йом Кіпур, маци на Песах, роздавання грошей дітям на Хануку і — насамперед — приготування традиційної єв-рейської їжі, хоча й з некошерних складників. На початок другої половини ХХ століття для всіх євреїв України діяла тільки одна офіційна мацeпекарня — тобто одна на 500 тисяч. Ба біль-ше, місцева влада у Києві дбала про те, щоби мати списки євреїв, які замовляли мацу. Коли на початку 1960-х років два київські журналіс-ти із цікавості вирішили придбати трохи маци, обидва (один був етнічним українцем, інший — євреєм) втратили роботу. Попри такі утиски, наприкінці 1970-х років, задовго до релігійного відродження горбачовського періоду, в Україні все ще було кілька різників (шохтім), які готу-вали кошерне м’ясо — у Славуті й в Харкові.
Після розпаду Радянського Союзу (1991 р.) євреї України пережили справжнє відродження традиційної культури. Хоча радше воно було пе-ревинайденням, адже поки більшість ритуалів протягом сімдесяти років радянського режи-му були під утисками, їхнє ритуальне значення втрачалося. До того ж, лише найбільш віддані євреї — доволі часто жінки — ходили до синагоги молитися на Йом Кіпур. Вони робили це попри усвідомлення, яким пильним є нагляд за їхніми відвідинами з боку спецслужб і як негативно це може позначитися на їхній кар’єрі. У наші дні кілька десятків новопосталих громад допомага-ють молодим і старим наново відкрити значення єврейських традицій, спільно брати участь у ре-лігійних ритуалах. Громадські святкування Ха-нуки, Пуриму та Песаху в культурних осередках поза синагогами перетворилися на привабливi заходи для медіа, професійних акторів й поп-виконавців. Як наслідок, єврейські традиції ста-ли набагато помітнішими в українському куль-турному просторі й нині є важливим складни-ком формування нового покоління українських євреїв, але також й українців.
Клацніть тут, щоб отримати пдф-файл цілої книги.
