Розділ 5.1: «Євреї та українці. Тисячоліття співіснування»

У відзначеній нагородою книзі «Євреї та українці. Тисячоліття співіснування» розглянуто розвиток стосунків між цими двома народами України протягом століть.

У другому виданні історію українців та євреїв викладено у 12 тематичних розділах. Серед обговорюваних тем — географія, історія, економічне життя, традиційна культура, релігія, мова й видання, література й театр, архітектура й мистецтво, музика, діаспора та сучасна Україна до моменту злочинного вторгнення Росії в Україну 2022 року.

Автори розглядають багато спотворених взаємних стереотипів, хибних уявлень й упереджень українців і євреїв та кидають нове світло на вкрай суперечливі моменти українсько-єврейських відносин. У книзі стверджується, що історичний досвід в Україні не лише розділював етнічних українців і євреїв, а й зближував їх.

Виклад споряджено 335 повноколірними ілюстраціями, 29 мапами й кількома текстовими вставками, які пояснюють конкретні явища чи розглядають спірні питання.

Співавторами видання є Павло-Роберт Маґочій, завідувач кафедри українознавчих студій Торонтського університету, та Йоханан Петровський-Штерн, професор юдаїки та історії Північно-Західного університету. Спонсором видання виступила «Українсько-Єврейська Зустріч» за підтримки уряду Канади.

Дотримуючись давньої літературної традиції, протягом наступних кількох місяців UJE серіалізує книгу «Євреї та українці. Тисячоліття співіснування». Щотижня ми представлятимемо фрагмент із цього видання, сподіваючись, що читачі дізнаються більше про захопливу Україну й про те, як етнічні українці співіснували зі своїми сусідами-євреями. Ми переконані, що це знання допоможе протистояти фальшивим наративам про Україну, які підживлюються російською пропагандою і все ще надто поширені в усьому світі сьогодні.

Розділ 5.1

Релігія

Основні системи вірувань

Етнічні українці, як і більшість народів Європи, в давнину були язичниками. Їх ранні вірування, подібно до вірувань інших слов’ян, відображали страхи, надії і турботу людей, чиє виживання залежало від врожаю і домашньої худоби (особливо великої рогатої худоби). Шукаючи відповіді на свій страх перед загадками природи, слов’яни вірили, що божества населяють небо і землю, чи то живуть у лісах та річках, чи то ближче до дому — в їхніх власних полях і стайнях. Слов’яни вважали, що найважливіші боги представляли і контролювали сили природи, зокрема бурю й грім (Перун), сонце (Дажбог), вогонь (Сварог) і худобу (Велес). Молодші боги або демонічні постаті охороняли господарку та населяли ліси, поля або водойми, і їхній можливий гнів слід було умилостивити.

Хоча подекуди (особливо в Києві) давні слов’яни ставили скульптури і жертовники головним богам язичницького пантеону, рання слов’янська релігія мала переважно персоналізований характер. Це дозволяло людині напряму спілкуватися із явними священними божествами і не залежати від віщунів, протосвящеників або якихось інших посередників.

Християнство

Усі ці вірування зазнали важливих змін наприкінці Х століття, коли правитель Київської Русі, видатний князь Володимир Великий (980– 1015), вирішив запровадити у своїх володіннях єдину державну релігію. Як пізніше писали у середньовічних хроніках, Володимир нібито вивчав базові релігії, що на той час переважали у сусідніх країнах: іслам, юдаїзм і християнство в його західній, римо-католицькій, і східній, православній, версіях. За легендою, Володимир вибрав собі православне християнство східного обряду, яке практикували у Візантійській імперії. Насправді християнство досягло українських земель навіть раніше. Адепти цієї церкви жили у Криму ще з VI століття, а на самому заході — у Закарпатті та Галичині — з IX та на початку Х століття. Навернення Володимира, втім, стало вирішальним моментом, що його відтоді проголосили як остаточну християнізацію Русі, навіть попри те, що знадобилося ще кілька століть для того, аби ця релігія вкоренилася серед усього населення князівства.

Беручи до уваги, що християнство насаджувала згори світська влада, предки сучасних українців та інших східних слов’ян мали б забути своїх розмаїтих язичницьких богів і прийняти ідею одного всемогутнього Бога, який створив землю і все на ній. Адже християнство вийшло з монотеїстичного світу юдаїзму, з його вірою в єдиного Бога й очікуванням Месії, якого Бог надішле визволити людство з його гріхів. Християни не тільки вшановували юдейських пророків, які передбачили прихід Месії, вони вірили, що Месія таки прийшов в особі Ісуса Христа, єврейського пророка з Палестини, народженого близько першого року нашої ери (близько 3758– 3760 за єврейським календарем).

Дороги християн і євреїв розійшлися. Або, інакше кажучи, деякі євреї, які вірили, що Ісус був Месією, стали послідовниками Христа (християнами) після його смерті на хресті близько 30 р. н.е. Ці ранні юдео-християни, які спочатку трималися своєї єврейської ідентичності й зберігали юдейські ритуали, сформулювали засадничі принципи християнської віри: що Христос встав із мертвих й вознісся на небеса, де він сидітиме поруч з Отцем аж до Судного дня, коли Він повернеться воскресити померлих, які вірили у Нього за земного життя. Якщо язичницькі боги могли захистити людину від небезпек щоденного існування на землі, християнське послання обіцяло їй визволення та життя вічне після смерті. До V століття вже усталена Християнська церква забороняла вірним виконувати юдейські обряди, як-от обрізання та дотримання шабату (зсунувши святий день на неділю), й стверджувала, що лише віра в Ісуса як Христа (Спасителя) забезпечує спасіння душі.

Протягом подальших століть усі народи, які претендували на культурний спадок Київської Русі — сучасні росіяни і білоруси, як і українці — вшановували чин персонального навернення Володимира та проголошення східного християнства офіційною релігією у його князівстві близько 988 р. Вже в часи середньовічної Київської Русі відбулося поступове злиття ідентичностей, завдяки якому бути мешканцем Русі й належати до православного християнства стало означати те саме.

Пізніше, вже у новітні часи, постало і зазнало широкого розповсюдження припущення, що не можна бути українцем, білорусом, росіянином, не будучи християнином східного обряду. Київський великий князь кінця X століття, який відіграв засадничу роль у християнізації східних слов’ян і поклав початок злиттю релігійної та національної ідентичності, заслужив цим церковної православної канонізації (проголошення святим) й шани з боку українців, білорусів і росіян, які нарекли його «своїм власним» Святим Володимиром / Уладзіміром / Владіміром.

Юдаїзм

Євреї постали як монотеїстичний народ, чию релігію, юдаїзм, було засновано на вірі в одного, абсолютно всемогутнього Бога — невидиму й безтілесну божественну сутність. Євреї вірили, що цей єдиний Бог створив світ, об’явив себе євреям через Авраама, вивів їх з єгипетського полону і вибрав їх серед інших як обраний народ, щоб дарувати їм свої заповіді. Взаємну угоду євреїв з Богом відображено у перших п’яти книгах (П’ятикнижжі) Біблії, відомих як Тора. Ці п’ять книг, разом з двома іншими книгами — Пророками (Невіім) і Писанням (Ктувім), складають Гебрейську Біблію (Старий Заповіт для християн). Тора є центром гебрейської традиції, комплексної системи закорінених вірувань та усталених практик, що походять рівною мірою як з текстів — Писемної Тори, так і звичаїв та обрядів — Усної Тори. Усну Тору можна розглядати як розширений коментар Писемної Тори, в якій коментатором є або одна особа, або єврейська громада, чий спосіб життя сам по собі є формою коментування. З часом Усну Тору, тобто правила, як поводити себе в юдейський спосіб, також було записано — у формі Мішни (III ст. н.е.) та коментаря до неї, відомого як Гемара (III–VII ст. н.е.). Мішна і Гемара разом складають Талмуд, який до VIII століття став канонічною книгою — герметичною, канонізованою і класичною.

Закорінена в авраамових ритуалах і віруваннях, Усна Тора трансформувалася разом із еволюцією єврейського народу. Її трансформація проявлялася у рабиністичних писаннях, коментарях до сакральних текстів, мідрашах (рабиністичних оповідях), літургійних текстах, правових джерелах, респонсах та у багатьох інших писемних формах. І якщо Писемна Тора є відображенням тільки однієї частини розвиненої традиції Усної Тори, то остання є способом життя і мислення в тих рамках, які окреслені Писемною Торою. Євреїв можна вважати Народом Книги тільки в тому сенсі, що вони вивчають і тлумачать своє священне писання через призму звичаїв та вірувань Усної Тори — плинного, оновлюваного і неоднорідного коментаря до ключових писаних текстів юдейської традиції.

Юдейські вірування беруть початок із різноманітних і різнорідних звичаїв, проте вони мають один спільний аспект: євреї переконані, що спасіння можна досягнути громадою, групою, общиною, народом, який дотримуватиметься 613 божественних заповідей Усної Тори. Іншими словами, спасіння досягається практикою — тим, що і як євреї роблять. Віра, таким чином, є радше вторинною. Оскільки заповіді охоплюють буденне єврейське життя, цілий спектр юдейських вірувань зосереджується переважно на тому, що людина робить і як живе в цьому світі, а не на житті після смерті. Хоча євреї таки посилаються на світ грядущий, утопічні месіанські часи, на страждання грішників та радість праведників в іншому світі, ці переконання не були ані канонізованими, ані обов’язковими. Важливіше було, чи людина дотримується суботніх регламентів, вивчає класичні тексти і чи допомагає громаді.

Талмуд посилається на відомі рядки з Псалмів «Не мертві хвалитимуть Господа» саме для того, аби підкреслити, що це живі мусять виявляти любов і доброту, возносити хвалу Імені Його. Юдеї не мають розлогої візії життя після смерті, ані софістикованої троїстої концептуалізації раю, чистилища і пекла, як католики, ані дуалістичного потойбічного світу раю та пекла східного православ’я. Юдеї знають, що геєна (місце, де грішники відбувають покарання після смерті) насправді існує, й що треба чекати близько двадцяти років, аби потрапити туди після смерті, проте чим є геєна та як розподіляються винагороди і покарання — залишається нез’ясованим. Століттями рабиністичні вчені повторювали думку, що знання про те, що саме, як і з ким відбувається у геєні, не є обов’язковими. Іншими словами, євреям слід дбати про те, що вони роблять у цьому житті. Решта — коментарі.

Європейська версія традиційного юдаїзму — ашкеназький юдаїзм — відображав вищезгадані принципи, виходячи радше з практики, а не із всеохопної теологічної системи. Вірування євреїв Центральної та Східної Європи були закорінені у буденному житті, а релігійні практики — у 613 заповідях традиції Усної Тори. Деякі з цих заповідей втратили сенс після зруйнування Єрусалимського Храму у 70 р. н.е., тоді як інші мали сенс лише у Землі Ізраїлю або протягом месіанського періоду. Що ж до решти — а це приблизно двісті заповідей — вони й надалі були обов’язковими для кожного юдея.

Ці обов’язкові двісті з чимось заповідей регулювали теологічні відносини особистості з Богом, а також суспільні відносини між людьми. Серед них були Декалог (Десять заповідей), закони шабату і свят, ритуальні звичаї і служби вдома і в синагозі, сімейний закон (включно з приписами для шлюбу й розлучення), харчові приписи стосовно приготування і споживання їжі (включно з вимогою використовувати лише зарізаних згідно з ритуалом кошерних тварин), традиційна чистота статевих стосунків (включно із забороною інтимних контактів з жінкою під час менструації), цивільне право (власність і угоди, включно з єврейсько-християнськими економічно-торговельними відносинами), кримінальне право, а також загальна вимога не тільки жити згідно із законами юдаїзму, але й вивчати їх, аби приготуватися до приходу Месії (який для юдеїв ще не прийшов).

Організаційні структури

Наслідуючи візантійську модель, Православна церква була тісно пов’язана із державою, а багато в чому їй підпорядкована. Володимир і його наступники, особливо великий князь Ярослав Мудрий (1036–1054), очолили створення вельми структурованої церковної організації. Таким чином, з часом усю Київську Русь було розділено на єпархії — адміністративні одиниці, кожну з яких очолював єпископ (або архієрей).

На чолі єпархіальної структури стояв митрополит, який вважався найвищим релігійним авторитетом Київської Русі. Резиденція митрополита мала величезне символічне значення. Спочатку така резиденція існувала в місті Київ — політичному, економічному і культурному центрі Київської Русі. Кожна єпархія складалася з релігійних громад (парафій), в яких служили священики (лише чоловіки), що були відповідальними перед єпископом своєї єпархії. Східна церква також розбудовувала релігійні громади, які складали або чоловіки — ченці, або жінки — черниці, які мешкали у монастирях. На противагу священикам, які служили окремим громадам, члени чернецьких орденів жили закритими комунами, головною метою яких було життя у молитві та спогляданні i служінні церкві (виробництво церковного вбрання та інших предметів ритуального вжитку, копіювання, а з часом друк релігійних текстів тощо).

Священики як духовні і світські особи

Духовенство зі своїми священиками i ченцями загалом було у великій пошані як серед практикуючих, так і серед непрактикуючих християн східного обряду. Для будь-якого християнина священнослужитель не тільки виконував «Божу роботу», але і був єдиним посередником між людиною i Богом, разом з Його Сином і Спасителем роду людського, Ісусом Христом. Шлях до божественного пролягав через релігійний обряд — святу літургію, кульмінацією якої було причастя, в якому віруючі вбачали символ дивовижного перетворення хліба і вина у Тіло і Кров розіп’ятого Спасителя. Тільки освячений православний духівник був уповноважений здійснювати причастя i проводити інші таїнства, пов’язані з перебігом життя людини: хрещення новонародженого, шлюб, відспівування померлого.

Окрім виключного права на священні таїнства, православне духовенство України часто впливало на стосунки пастви із її мирським оточенням. Часом цей вплив мав негативні наслідки, особливо щодо нехристиянських сусідів, як-от євреїв. Розповсюджена у християнській Європі думка, нібито євреї відповідальні за вбивство Христа, звучала у проповідях та повчаннях українського кліру. Таке звинувачення могло іноді спонукати до спонтанного насильства проти євреїв, надто під час пасхальних святкувань.

Дещо толерантнішою була позиція східнохристиянського духовенства щодо національної мови й приналежності пастви. Тут, щоправда, роль Церкви була неоднозначною, навіть суперечливою. Деякі отці, особливо серед православних священнослужителів Російської імперії, були дуже наполегливі у просуванні ідеї, мовляв, українці (в їхній термінології — «малороси») були частиною російського народу й мають навчатися російською мовою. Власне, деякі з провідних захисників ідеї, що буцімто українська мова й український народ взагалі не існують, походили саме з лав православного духовенства, зокрема декілька єпископів, які, хай і самі українці, опинилися серед найбільших українофобів Російської імперії.

З іншого боку, в габсбурзькій Галичині й, меншою мірою, на Закарпатті греко-католицьке духовенство прославилось завдяки своїй діяльності в обороні русинської/української ідентичності. Численні провідні національні поети, письменники і вчені походили зі священницьких лав. На селі священики й їхні дружини часто вчителювали у початкових школах і прищеплювали своїм учням стійке почуття українського патріотизму. Одним з найяскравіших символів взаємопроникнення національного і релігійного був митрополит Андрей Шептицький, який протягом практично всієї першої половини XX століття стояв на чолі Греко-католицької церкви Галичини. Шептицького на Західній Україні вважають Мойсеєм українських вірних. Протистояння між проукраїнським греко-католицьким та проросійським православним духовенством (особливо Московського патріархату) тривало аж до початку XXI століття.

Рабини як духовні особи та суспільні діячі

Юдейська традиція проявлялася в єврейській громаді й була неможлива поза її межами. Залежно від часу, місця та інших чинників (економічних, політичних і демографічних), громада набувала різноманітних форм. Від XIV до початку XX століття на українських землях, а також в усій Центральній і Східній Європі традиційна єврейська громада називала себе «кегіла кедоша», тобто «свята громада».

Рабини були серед найважливіших осіб у громаді. Їх поважали як авторитетних знавців з юдейського права (галахи), які допомагали євреям вирішувати щоденні питання стосовно обрядів і ритуалів. У традиційній домодерній громаді рабин читав у синагозі тривалу проповідь двічі на рік: напередодні Песаху і перед Днем спокути (Йом Кіпуром). Рабин також відправляв шлюбні церемонії й панахиди, видавав документи про розлучення й, разом із двома помічниками з цивільного та кримінального права, виступав головою рабинського суду (давньогебр.: бет дін, на їдиш: бездн). У багатьох випадках рабин також викладав кільком учням своєї єшиви, тобто талмудичної академії. Багато знаменитих рабинів вчилося в невеличких українських талмудичних академіях — кожна з них до 1800-х років мала щонайбільше півдесятка учнів — в Острозі, Бродах і Володимирі-Волинському.

Поруч з рабином діяли інші добре освічені євреї, які не мали рабинської посвяти і належали до так званої другорядної інтелігенції. Громада могла зарадити собі без рабина, проте без цієї групи людей обійтися не могла. В цю групу незамінних общинних функціонерів входили шойхет (різник, відповідальний за ритуальний забій птиці і рогатої худоби), могель (робив обрізання), маґід (проповідник, який читав щотижневі проповіді у синагозі), мохіях (так званий обвинувач — тип проповідника, особливо популярний у Східній Європі, який докоряв громаді її гріхами), сойфер (писар, відповідальний за Тору та інші священні тексти, а також за ктубот — шлюбні угоди та ґет — угоду про розлучення) і, нарешті, найменш освічений серед них — меламед (вчитель початкової школи). Завдяки своїй тривалій щоденній взаємодії з простими євреями ці представники громадської інфраструктури мали набагато більший вплив на серця й уми місцевого єврейського населення, ніж рабин.

Хоча рабин за юдейським правом мав певну владу, він не був головою громади. Цю роль відігравав кагал — парасолькова організація, що складалася з місцевої купецької еліти, щось на кшталт сучасної опікунської ради синагоги. Кагал наймав рабина або на певний термін, або на постійно. Рабин був членом ради кагалу й погоджував його рішення. Оскільки кагал був світською інституцією, створеною за взірцем міської ради в містах, яким було надано Магдебурзьке право, офіційний підпис рабина на документі кагалу робив кагальне рішення обов’язковим нормативним документом. Місцеві кагали звітували перед Радою чотирьох земель — центральним органом єврейської громадської автономії у Речі Посполитій. Чимало рабинів були членами Ради. Завдяки їхньому членству Рада домоглася законодавчого права виносити рішення, що ставали обов’язковими для східноєвропейських євреїв загалом. Розпуск Ради чотирьох земель 1764 року створив у житті євреїв вакуум влади, який в Україні заповнив релігійний рух відродження — хасидизм.

Організаційна структура єврейської громади трималася на колективному розумінні юдейського права. У своїй щоденній поведінці євреї не керувалися безпосередньо Торою або Талмудом. Радше вчені рабини тлумачили, пояснювали, канонізовували й збирали докупи у галахічних кодексах (від слова «галаха» — як «ходити» згідно з приписами) певні закони з цих текстів, а потім у проповідях, суспільних практиках та опублікованих законодавчих збірках доносили їх до свідомості громади. Одними з найвідоміших галахічних кодексів, що з’явилися під впливом мусульманського раціоналізму серед євреїв-сефардів, були Мішне Тора Маймоніда (рабина Моше бен Маймона, або ж Рамбама) та Шулхан Арух («Накритий стіл»), укладений Йосифом Каро.

Тлумачення закону й застосування його до конкретних випадків було одним з основних завдань рабина. Наприклад, що має робити сільський шинкар, дбаючи про своїх відвідувачів, коли, згідно з приписами юдаїзму, йому та його родині не можна працювати у шабат? Що робити євреям, що живуть у селах, в яких нема мікви для ритуального омовіння? Як поводитись з переступником, чия мерзенна поведінка загрожує репутації усієї єврейської громади? Чи може нерозлучена єврейка (агуна), чий чоловік пішов на далекі торги і безслідно зник, одружитися знову?

Рабини в Україні розв’язували ці та інші питання у так званих респонсах, які називались ШУ’’Т (акроним з давньогебр.: ше’елот у-тшувот — запитання і відповіді). Відповідаючи на запитання осіб та цілих громад, рабини давали відповіді, які вважались такими ж обов’язковими для виконання, як i закони Писемної Тори. Серед рабинів, які користувалися впливом під час своїх службових термінів в єврейських громадах України і після закінчення цих термінів, були Йоель Сиркес з Меджибожа, Єзекіїль Ландау з Ямполя і Йосиф Шауль Натансон зі Львова.

Єврейські громади також мали численні хавури — добровільні братства, які відповідали за виконання і зміцнення певних заповідей. Найзаможнішим і найвпливовішим з них було Похоронне товариство (Хевра кадіша), яке відповідало не тільки за належний, відповідно до юдейського обряду, похорон, але також за створення інших добровільних братств у громаді. Чимало братств, як наприклад Луцькі кравці (Хевра хаятім), збирали представників певної професійної групи, які відтоді опікувалися своїми нужденними цеховими братами, наглядали за збалансованим розподілом доходів і витісняли небажаних конкурентів. Поруч з професійними братствами існували також благодійні, зосереджені на спеціальних потребах («Хліб для подорожніх», «Посаг для бідних дівчат», «Одяг для нужденних»), економічному добробуті («Товариство безвідсоткових позик»), освіті («Товариство вивчення Мішни і Талмуду») й літургійних функціях («Читці псалмів»). Були також групи євреїв, які допомагали громадським організаціям належно працювати: наприклад, реставратори книжок (Тікун сфарім) і носіїв трун (Носей га-міта). Кожне товариство мало свій статут й актову книгу (пінкас), яка містила протоколи, списки членів та інші подробиці. Пінкас був не тільки важливим свідченням про внутрішню структуру товариства. Саме існування книги, вважалося, мало захисну магічну силу: хто був у неї вписаний, був немовби вписаний у книгу життя громади — і народу.

Клацніть тут, щоб отримати пдф-файл цілої книги.