Розділ 5.2: «Євреї та українці. Тисячоліття співіснування»

У відзначеній нагородою книзі «Євреї та українці. Тисячоліття співіснування» розглянуто розвиток стосунків між цими двома народами України протягом століть.

У другому виданні історію українців та євреїв викладено у 12 тематичних розділах. Серед обговорюваних тем — географія, історія, економічне життя, традиційна культура, релігія, мова й видання, література й театр, архітектура й мистецтво, музика, діаспора та сучасна Україна до моменту злочинного вторгнення Росії в Україну 2022 року.

Автори розглядають багато спотворених взаємних стереотипів, хибних уявлень й упереджень українців і євреїв та кидають нове світло на вкрай суперечливі моменти українсько-єврейських відносин. У книзі стверджується, що історичний досвід в Україні не лише розділював етнічних українців і євреїв, а й зближував їх.

Виклад споряджено 335 повноколірними ілюстраціями, 29 мапами й кількома текстовими вставками, які пояснюють конкретні явища чи розглядають спірні питання.

Співавторами видання є Павло-Роберт Маґочій, завідувач кафедри українознавчих студій Торонтського університету, та Йоханан Петровський-Штерн, професор юдаїки та історії Північно-Західного університету. Спонсором видання виступила «Українсько-Єврейська Зустріч» за підтримки уряду Канади.

Дотримуючись давньої літературної традиції, протягом наступних кількох місяців UJE серіалізує книгу «Євреї та українці. Тисячоліття співіснування». Щотижня ми представлятимемо фрагмент із цього видання, сподіваючись, що читачі дізнаються більше про захопливу Україну й про те, як етнічні українці співіснували зі своїми сусідами-євреями. Ми переконані, що це знання допоможе протистояти фальшивим наративам про Україну, які підживлюються російською пропагандою і все ще надто поширені в усьому світі сьогодні.

Розділ 5.2

Релігійне розмаїття українців

Як і в інших частинах Європи, християнство в Україні розвивалося не без внутрішніх конфліктів. Внаслідок такого тертя утворилося кілька релігійних течій, органів юрисдикції й церковних інституцій, які часто були запеклими супротивницями одна одної. Первісно була єдина християнська церква, яка дотримувалася різних обрядів і мала різних верховних ієрархів. Латиномовну Католицьку церкву латинського обряду очолював Папа з осередком у Римі, а грекомовну Православну церкву візантійського обряду очолював Вселенський патріарх з осередком у Константинополі. Починаючи від 1054 року й остаточно на початку XIII століття, ці дві гілки єдиної християнської церкви розійшлися. Їхні ієрархи утворили західну — Римо-католицьку і східну — Православну церкви. Українські землі були — та залишаються — у сфері впливу східної Православної церкви візантійського обряду.

Православні та уніати/греко-католики

Коли у першій половині XVI століття українські землі входили до Польсько-Литовської Речі Посполитої — офіційно римо-католицької держави — значну увагу церковні ієрархи приділяли об’єднанню (унії) двох головних складників християнського світу. Врешті, об’єднання церков, яке цілком охоплювало би православний та католицький світи, так і не було досягнуто. Натомість лише деякі православні прийняли ідею унії і після 1596 року увійшли у церкву, яку згодом назвали Уніатською. Уніати не вважали себе наверненими у римо-католицизм. Радше вони думали, що повертаються з православної схизми у лоно вселенської Католицької церкви. Проте в цій вселенській Церкві вони здобувають можливість дотримуватись засадничих переконань та ритуалів, яких трималися в православ’ї. Вони зберігали літургію церковнослов’янською мовою (замість латини, як у католиків латинського обряду), зберігали можливість для одружених чоловіків висвячуватися, дотримувалися «старого» юліанського календаря (в якому деякі свята, як-от Різдво, святкували двома тижнями пізніше, ніж за новим григоріанським стандартом), а також успадкували деякі догми і ритуали, які різнилися від римо-католицьких. Словом, уніати не відрізнялися від православних нічим, крім однієї важливої деталі: як і римо-католики, уніати визнавали Папу Римського главою Церкви, тоді як православні й надалі визнавали Вселенського патріарха у Константинополі главою своєї церкви, хай символічним.

Розділення на уніатів і православних серед українців-християн залишається актуальним до сьогодні як на батьківщині — в Україні, так й у діаспорі. Уніатів, які ведуть свій початок від кінця XVI століття, згодом було перейменовано на греко-католиків (1774 рік), потім у XX столітті — на українських греко-католиків, або просто українських католиків. Українські православні пережили навіть складнішу еволюцію. На відміну від Римо-католицької церкви з її необмеженою юрисдикцією, що не залежала ні від етнічного, ні від громадянського складу її вірних, православний світ застосовував практику формування національних церков за етногеографічним принципом. Таким чином розвинулися юридично окремі утворення, як-от Російська православна церква, Грецька православна церква тощо. Мати свою власну, юридично незалежну (або ж автокефальну) Православну церкву і правлячого ієрарха (патріарха або митрополита) стало важливою метою, досягнення якої було джерелом гордості для будь-якої нової національної держави.

Унаслідок експансії Московського царства і Російської імперії, після 1686 року місцеву українську Православну церкву нова влада примусила змінити підпорядкування i перейти від Вселенського патріарха у Константинополі під юрисдикцію патріарха Російської православної церкви у Москві. Пізніше, вже на початку XX століття, коли українці боролися за створення незалежної держави, деякі православні вірні захотіли заснувати свою власну церковну юрисдикцію. Наслідком було створення у 1920 році Української автокефальної православної церкви.

Автокефальний рух за окрему юрисдикцію Православної церкви в Україні було придушено радянським режимом; втім, напередодні проголошення української незалежності 1991 року автокефальний рух відродився. Українська автокефальна православна церква відновила своє існування на правових засадах, а незабаром постало ще одне утворення під назвою Українська православна церква Київського патріархату. Таким чином, сьогодні існують три православні юрисдикції в Україні, кожна з яких намагається привабити вірних за рахунок інших: Українська православна церква Московського патріархату, Українська православна церква Київського патріархату, Українська автокефальна православна церква. Кожна з них має власну повноцінну ієрархічну структуру на чолі з патріархом або архієпископом.

Ці церковні юрисдикції мають різні позиції стосовно української нації й національного спрямування державотворчого процесу. Українська греко-католицька церква традиційно наголошує на вживанні української мови та на зв’язку з патріотичними подіями та постатями минулого. Що ж до православних, Автокефальна церква займає таку ж україноцентричну позицію; і так само певною мірою — Київський патріархат. Кожна з цих трьох церков вважає себе патріотичною антитезою переважно русофільській Українській православній церкві Московського патріархату. З часів здобуття Україною незалежності 1991 року ця інституція вагалася у виборі однозначної позиції. Хоча Українська православна церква Московського патріархату й надалі включає ієрархів, священиків і мирян, які не симпатизують, а в деяких випадках відкрито заперечують українські національні цінності (використання церковнослов’янської мови замість української під час служби є символічним у цьому ставленні), є духовенство і миряни, які вважають свою церкву окремою українською інституцією, що потребує, можливо, більше автономної юрисдикції, ніж вона має тепер — аж до статусу екзархату, але нехай вона й надалі залишає зв’язок із Московським патріархатом.

Протестанти і секти

На початку XVI століття, саме в той час, коли українці Польщі-Литви вперше розділилися на православних і уніатів, християнська Європа постала перед іншим серйозним випробуванням — відходом широкої пастви і духовенства — протестантів-реформаторів — від Римо-католицької церкви. Спочатку протестантизм не мав значного впливу на українські землі, проте у ХІХ столітті певна кількість етнічних українців долучилася до Баптистської та Євангельської церков. Ці церкви помалу зростали, охоплюючи нові верстви населення, хоча найбільше навернень відбулося аж наприкінці XX століття, після розвалу Радянського Союзу. Нині найчисленнішими протестантськими громадами України є баптисти і п’ятидесятники, яких наздоганяють стрімко зростаючі громади, яких класифікують як офіційно визнані релігійні деномінації: Адвентисти Сьомого дня, Свідки Єгови та інші.

Незалежно від того, чи вірні різноманітних християнських течій вважають себе нині або були в минулому етнічними українцями, самі ці церкви були протягом століть у ворожих відносинах. Це стосується минулих та теперішніх відносин між православними та уніатами/греко-католиками, стосунків між православними різних юрисдикцій і ставлення православних та греко-католиків до протестантських угруповань, бо ж більшість зневажливо ставляться до таких угруповань як до сект.

Релігійне розмаїття євреїв

Юдейські громади в Європі традиційно застосовували різноманітні практики, але водночас вони дотримувалися єдиної сукупності релігійних цінностей. Ця ситуація змінилася на початку ХІХ століття з розповсюдженням реформістського руху i виникненням ортодоксального руху як спроби стримати реформістську «навалу». Обидва напрями — реформістський і менш радикальний за нього консервативний рух в юдаїзмі — німецького походження, обидва мали досить обмежений вплив на єврейські громади на українських землях.

Хасидизм та його опоненти

Щоправда, всередині традиційної єврейської громади України трапився розкол іншого характеру. Наприкінці XVIII століття на сцені з’явились послідовники нового руху — хасидизму, а також виникли опоненти хасидів — литваки. На противагу Центральній Європі, головна лінія розподілу між євреями в Україні проходила не між ортодоксальними і реформістськими напрямами, але між групами саме ортодоксальних юдеїв, що дотримувались різних форм традиційного юдаїзму, тобто між, переважно, хасидами та їхніми противниками — литваками, чи то міснаґідами (міснаґдім).

Хасидизм поставав у другій половині XVIII століття серед розрізнених груп набожних євреїв Західної та Центральної України (на Поділлі та Волині). Цей напрям походив від течії єврейського містицизму, відомого як Кабала, яка від кінця XVII століття мала постійно зростаючий вплив на рабиністичні еліти і широкі верстви єврейського населення України. Розповсюдження Кабали, особливо її Луріанського різновиду (пов’язаного з іменем Ісаака Лурії із Сафеда, було певною мірою наслідком впливу невеликої кількості євреїв-сефардів з Османської імперії, які прибули в Україну після захоплення більшої частини Поділля Османами у 1670-х роках.

Кабалістичні ідеї і практики, що прийшли в Україну, ґрунтувалися на принципі іманентності божественної субстанції (лейт атар пануй мінея), на таємному (прихованому) духовному значенні кожної речі оточуючого світу (ейн давар ше ейн бо нецоц), на можливості кожної людини пізнати Бога через містичне споглядання (ле-неґді тамід) і на практиці аскетичної побожності як одного із засобів змінити світ (тіккун олам). Перші кабалісти в Україні називали себе хасидами. Вони практикували регулярні ритуальні омовіння, дотримувалися посту від шабату до шабату, після заходу сонця обмежуючись скибкою хліба і водою, залишали домівки у добровільному вигнанні, щоб повернутися перед шабатом, притлумлювали свої фізіологічні потреби, брали участь у груповому вивченні чільних праць з єврейського містицизму, як-от «Сефер га-Зогар» («Книга Сяйва», близько 1290 року).

Хасидизм як повноцінний суспільний рух веде початок від Ізраеля бен Еліезера, більше відомого як Баал Шем Тов (давньогебр.: Володар доброго імені), або Бешт (акронім від гебрейського) — кабаліста з подільського містечка Меджибожа. Хоча і він сам, і багато з його перших послідовників вийшли з кабалістського клойза (свого роду елітарного клубу єврейських містиків), вони відкидали аскетичну форму побожності попередників-хасидів. Натомість їхні натхненні релігійні практики поєднували східноєвропейську побожність з новими формами Кабали. Називаючи себе хасидами нового типу (дослідники відрізняють їх від побожних аскетів, також хасидів, але попередніх поколінь — до 1750-x років), містики організовували свої власні молитовні групи, заохочували простих євреїв до вивчення езотеричних кабалістичних джерел та видавали книжки, що пояснювали таємне значення засадничих єврейських звичаїв. Хасиди також наполягали на суворіших правилах ритуального забою худоби та стверджували, що будь-хто, навіть неосвічений єврей, може говорити із Всевишнім завдяки містично натхненній молитві.

Міснаґдім — вчені рабини та прості євреї, які були противниками хасидизму — відкидали надмірну емоційність хасидської молитви, заперечували хасидські молитовні обряди сефардського кшталту та відкрито критикували хасидів за популяризацію елітарної кабалістичної мудрості, як вони вважали, недосяжної для мас.

Осердя міснаґідів знаходилося не в Україні, а в Литві (Вільні), й саме тому противників хасидів стали асоціювати із литваками — євреями литовських звичаїв. В Україні також були рабини-міснаґіди, які вороже ставилися до хасидів, але вони були неспроможні підважити надзвичайну популярність нового руху.

На практиці, відносини між хасидами та міснаґідами на українських землях у Російській імперії не були напруженими. У цьому Україна разюче контрастувала із Білоруссю і Литвою, де у північній частині Смуги осілості нерідко відбувалися сутички між хасидами і міснаґідами. Єврей в Україні міг користуватися традиційним ашкеназьким молитовником, оминати галасливі хасидські зібрання, але разом з тим, за наполяганням дружини, міг зібратися i піти до хасидського вчителя-цадика за благословінням або порадою.

Хоча спочатку єврейські можновладці вважали хасидів небезпечними для традиційного юдаїзму й прагнули поставити їх поза законом, вони не могли зупинити розповсюдження нового руху. Навпаки, з попередньо маргіналізованої i навіть периферійної групи хасиди невдовзі посіли центральне місце в релігійному житті євреїв по всій Східній Європі. Серед хасидів поставали вчителі — цадики, які перетворилися на нових суспільних та духовних авторитетів. Через їх посередництво прохання й молитви простих євреїв могли дістатися небес.

Після поділів Польщі (1772–1795) більшість цадиків перейняли династійну форму правління російського царату — своєї нової влади — і започаткували власні династії. Із своїм прихильним оточенням вони осіли на Поділлі (в Барі, Брацлаві, Саврані), Волині (в Бердичеві, Корці, Шепетівці, Славуті) та Київщині (в Чорнобилі, Макарові, Ружині, Шполі, Сквирі, Умані) i загалом надавали перевагу малим єврейським громадам, які здебільшого мешкали в штетлах, аніж єврейським громадам великих міст. У штетлах, звичайно, цадики могли швидше впроваджувати свої ідеї і звичаї, інтенсивніше впливати на єврейське населення та ефективніше контролювати його буденне релігійне буття.

Реформістський рух та реакція на ліберальні тенденції

На початку ХІХ століття хасидські лідери, попри розбіжності, дійшли до формування своєрідного єдиного фронту зі своїми співвітчизниками та опонентами — литваками-міснаґідами. Як ортодоксальні традиціоналісти, обидві течії переймалися серйозними проблемами, які виникли завдяки Гаскалі (єврейському Просвітництву) та реформістському руху. На початку ХІХ століття реформістський рух виник у німецьких землях Вестфалії і Пруссії і під кінець століття швидко розповсюдився у Габсбурзькій імперії, Британії та Сполучених Штатах. Цей рух відкидав рабиністичну традицію як неймовірно застарілу, середньовічну й непристосовану для часів єврейської емансипації і європейського просвітницького лібералізму. В певному сенсі реформістські лідери вважали юдаїзм явищем суто релігійним, свого роду єврейським варіантом протестантської етики, але аж ніяк не всеохопним способом життя. Реформісти змінили мову літургії — з біблійної давньогебрейської на світську німецьку, відкинули як непатріотичні усі молитви, що благали про Єрусалим, прихід Месії та повернення до Святої Землі, а також запровадили інші радикальні новації, прагнучи підлаштувати юдаїзм до лібералізованого, емансипованого та модернізованого західноєвропейського суспільства.

З німецьких земель походили також інші євреї ліберальних переконань, які відчували потребу адаптувати юдаїзм до нових європейських соціально-політичних умов, але які, однак, відкидали радикалізм реформістського руху. Ці євреї були послідовниками рабина Захарії Франкеля, якого невдовзі назвали одним із засновників консервативного юдаїзму. Франкель був провідним істориком, знавцем історії юдейського права, який належав до визначних німецько-єврейських дослідників угруповання «Наука юдаїзму» («Wissenschaft des Judentums»), яке створило галузь в науці, що ми сьогодні називали б юдейськими студіями, чи юдаїкою.

Єврейські науковці закликали до впровадження еволюційної (прогресивної) форми юдаїзму, яка засновувалась би на засадах інновацій і тяглості, а не на радикальних революційних зламах, як того бажали реформісти. З часом Франкель став професором Єврейської семінарії у Бреслау/Вроцлаві, яку і досі вважають колискою консервативного юдаїзму. Означення «консервативний» може, на перший погляд, збити з пантелику. Коли його почали застосовувати, воно було доречним щодо реформістського руху в юдаїзмі, хоча з точки зору єврейських ортодоксів, які за природою своєю дотримувалися консервативних переконань, така назва виглядала цілком неправильною. Століттям пізніше у Сполучених Штатах із середовища консерваторів постав реконструктивістський рух. Цим рухом керували учні рабина Мордехая Каплана, який наголошував на потребі створити всеохопну (він дотепно називав її «католицькою») юдейську теологію і практику, які б об’єднали всіх євреїв, незважаючи на релігійно-ідеологічні розбіжності поміж ними.

Тисячі нащадків єврейських іммігрантів з України, живучи у Канаді, Великобританії та Сполучених Штатах, прийняли ту чи іншу ліберальну течію юдаїзму — реформістську, консервативну або реконструктивістську, проте у їхній рідній країні ці рухи (i в минулому, і нині) мали вельми обмежений вплив. Темплі нового стилю, які інколи називають «прогресивними синагогами» з різноманітними елементами реформістської архітектури і літургії, було засновано у Тернополі (1820-ті роки), Львові (1846), Чернівцях (1863) та Одесі (1863). Деякі з них імітували тогочасні реконструкції Єрусалимського Храму, тоді які інші було побудовано у неомавританському стилі (мудехар), в якому будувались німецькі та австро-угорські реформістські темплі. Більшість прогресивних вірників були заможними євреями середнього класу, які успішно інтегрувалися у відповідні соціальні прошарки австро-угорського, польського (в межах Російської імперії) та російського суспільств. Вони вітали зміни у літургії, вважаючи їх демонстрацією лояльності до імперії. Попри це, переважна більшість євреїв на українських землях у Російській імперії та Австро-Угорщині не сприймала інновації реформістсько-прогресистського кшталту, оскільки, окрім усього іншого, помпезний стиль реформістських темплів й зростаюче недотримання обрядів серед прогресистів суперечили традиційному єврейському світогляду. Тому більшість євреїв на українських землях залишилися традиціоналістами-ортодоксами. Ортодокси не тільки уникали контактів з євреями різноманітних ліберальних напрямів, але й вважали їх «некошерними» (на їдиш: трейф).

Пізніше, на початку XX століття, багатоманітність релігійних течій серед євреїв призвела до появи великих груп практикуючих євреїв, які відвідували службу або виключно в ортодоксальній, або виключно в ліберальній (реформістській, консервативній або реконструктивістській) синагозі. Якщо, втім, особа переходила з ортодоксальної синагоги до ліберальної, або навпаки — це вважалося зрадою.

Представники Гаскали у Східній Європі, відомі як маскіли (маскілім), не заходили так далеко, як реформістські євреї, у своєму бажанні трансформувати єврейське життя. Натомість вони залишалися традиціоналістами, i лише ширші світські зацікавленості відрізняли їх від оточуючого юдейського середовища. Насамперед маскіли прагнули реформувати єврейську освіту — і за допомогою освітніх реформ позбутися культурних і соціальних бар’єрів між євреями та оточуючим християнським суспільством.

Маскіли ані запропонували нової теології, ані сформували окремого руху. Попри це, вони шукали підтримку світської влади, яку вважали найбільшим своїм союзником у галузі єврейської освітянської реформи, а також пропонували уряду свою допомогу у галузі контролю над єврейськими виданнями, початковою освітою, вбранням, призовом на військову службу та іншими традиційними громадськими справами. Таке втручання в засадничі форми діяльності єврейських громад робило маскілів доволі небезпечними в очах євреїв-ортодоксів.

Врешті ортодоксальні хасиди і міснаґiди дійшли згоди у спробі переконати російський та австрійський імперські уряди, що саме вони, а не оті всі реформатори-маскіли, є справжніми представниками єврейської громади. Стикнувшись із значним впливом маскілів-реформаторів на цісарську владу, хасиди і міснаґіди відчули себе носіями істинних ортодоксальних цінностей. Вони чинили супротив змінам у релігійній, освітній чи громадській царинах, вбачаючи у будь-яких нововведеннях потенційну лазівку, через яку реформістський рух може протягнути світський спосіб життя, з їх точки зору — нищівний для євреїв. Невдовзі ортодокси розвинулися не тільки у релігійний рух всередині юдаїзму, але також у потужну політичну силу. Так, наприклад, в австрійських Галичині і Буковині рабиністичні лідери єврейських ортодоксів долучилися до політичної партії Аґудат Ісраель, яка на початку ХХ століття захищала свій електорат і представляла його інтереси — наприклад, у польському сеймі. Коли у 1914 році почалася Перша світова війна, більшість релігійних євреїв на українських землях були традиціоналістами-ортодоксами: або литваками-міснаґідами, або хасидами, хоча самі вони уникали терміна «ортодоксальний», адже навіть він звучав надто модерно.

Врешті-решт ліберальні тенденції в юдаїзмі, як-от реформістський та консервативний рухи ХІХ століття, реконструктивістський, егалітарний, прогресивний і трансконфесійний рухи у XX столітті, відіграли незначну роль в житті євреїв України. Зовсім не так було в діаспорі. Багато нащадків євреїв з українських земель, які емігрували за кордон, успішно інтегрувалися у Сполучених Штатах, Канаді та Великобританії, де вони або вливалися у ліберальні, модерні та постмодерні течії юдаїзму, або засновували синагоги ліберального напряму. Деякі з цих ліберальних течій поруч із найортодоксальнішими різновидами юдаїзму вкорінилися у посткомуністичній Україні внаслідок релігійної роботи єврейських лідерів і організацій з діаспори. Ці різноманітні течії часто перебувають в напружених відносинах, адже кожна — і в Україні, і в діаспорі — конкурує за фінансову підтримку громади та нових членів.

Караїми

Протягом тисячі років у деяких регіонах Східної Європи поруч з євреями жила релігійна група, історично пов’язана з юдаїзмом — караїми. Караїми стверджували, що саме вони, а не євреї, є справжнім обраним народом. Як релігійна секта VIII ст. н.е., караїми називали себе Бней Мікра («Сини Біблії»). Вони відкидали рабиністичний юдаїзм, у засадах якого був Талмуд, і вважали, що єдиними засадами їхньої нової релігійності мусить бути лише писаний текст Гебрейської Біблії, а не усна традиція, з нею пов’язана. Їхні релігійні практики втілювалися у певному типі літургії та ритуальних законах, пов’язаних зі спеціальним календарем, який відрізнявся від юдейського. Хоча самі караїми відкидали «рабиністичну» єврейськість, їхні обряди і звичаї спиралися на юдаїзм і були з ним тісно споріднені. На початок XVIII століття караїми заснували громади у Криму (Чуфут-Кале, Мангуп, Ґьозлеве (Євпаторія), Каффа (Феодосія)), на Волині (Луцьк) та Поділлі (Деражня), у Галичині (Львів).

Вважаючи, що Талмуд і рабиністичні тлумачення непоправно зіпсували юдаїзм, караїми прагнули створити суто біблійну релігію. Вони наближалися до цієї мети через буквальне прочитання і часто недоладне тлумачення Біблії, яка буцімто не зазнала втручань жодної усної традиції. Наприклад, вони стверджували, що коли Тора забороняє запалювати вогонь у шабат, це передбачає необхідність вечеряти у темряві, нібито не маючи заздалегідь запаленого вогню.

Караїми відкидали рабиністичний молитовник і використовували натомість Книгу Псалмів. Власні правові норми караїмів (га-атака), по суті, виникли як альтернативна версія рабиністичним законам. Вони також спиралися на окреме коментування або тлумачення, хоча й відмінне від рабиністичного, але також з усіма ознаками усної традиції. Коли треба було передати своє вчення новому поколінню, караїми робили це відповідно до законів Усної Тори, яких за інших обставин не визнавали. Кількісно нечисленним караїмам (на початку XX століття — близько 13 тисяч в усій Російській імперії, з них близько 9 тисяч — в Україні) вдалося переконати царський уряд, що вони не були суспільно зіпсуті, як євреї-традиціоналісти, й отже, заслуговували на певні привілеї та пільги. Успіх караїмської справи великою мірою завдячував працям Авраама Фірковича, уродженця України, який багато років працював у Криму, аж до своєї смерті 1875 року у віддаленому високогірному печерному місті Чуфут-Кале.

Юдаїзм у сучасній Україні

На початку 1990-х років ортодоксальні рабини (литваки, або міснаґіди) і хасидські рабини різних династій (Брацлавської, Карлинсько-Столинської, Сквирської, а також Хабаду), зі Сполучених Штатів, Канади та Ізраїлю почали розбудову єврейського релігійного життя у десятках українських міст і містечок. Завдяки надзвичайним зусиллям цих лідерів, не кажучи вже про глибоке коріння юдейської традиції в Україні, сьогодні більшість українських євреїв, які дотримуються традиції, належать до ортодоксальних релігійних громад. З-за кордону в Україну прийшов також i реформістський рух, проте реформістам вдалося сформувати лише кілька невеличких громад (інколи під назвою «прогресивного юдаїзму») у найбільших містах України. Існує лише одна синагога юдеїв-консерваторів, й вона з’явилася тільки у першому десятилітті XXI століття.

Відродження юдейського релігійного життя за підтримки нових рабиністичних лідерів не означає, що євреї України перетворилися на винятково ортодоксів, чи то хасидів, чи литваків/ міснаґідів. Хоча деякі молоді євреї безумовно ідентифікують себе з певною течією, більшість євреїв, які беруть участь у відродженні релігійного життя України (максимум чотири відсотки із щонайменше 90-тисячного єврейського населення), вбачають бодай якийсь зв’язок із будь-якою синагогою достатньою ознакою своєї релігійності. Серед 1200 караїмів, які проживають в Україні, і серед яких менше трьох відсотків є релігійними, ситуація майже подібна. Іншими словами, попри відродження і нормалізацію релігійного життя у сучасній Україні, переважна більшість євреїв цікавляться — в найкращому разі — юдейською традицією з культурної точки зору, проте вони здебільшого залишаються світськими — як і їхнє українське оточення.

Таке спостереження, вірогідно, стосується й євреїв з України, які нещодавно переселилися за кордон, у діаспорні країни, де вони також переважно залишаються секулярними. Серед релігійних, перше покоління зазвичай долучається до однієї з кількох ортодоксальних громад, тоді як друге і третє покоління, народжене й сформоване у діаспорі, схиляється до різноманітних реформістських або консервативних, в цілому — ліберально орієнтованих громад. Тільки в Ізраїлі іммігранти з України, якщо не є секулярними, приєднуються, хай і в невеликих кількостях, до численних традиційних громад.

Клацніть тут, щоб отримати пдф-файл цілої книги.