Розділ 6.1: «Євреї та українці. Тисячоліття співіснування»
У відзначеній нагородою книзі «Євреї та українці. Тисячоліття співіснування» розглянуто розвиток стосунків між цими двома народами України протягом століть.
У другому виданні історію українців та євреїв викладено у 12 тематичних розділах. Серед обговорюваних тем — географія, історія, економічне життя, традиційна культура, релігія, мова й видання, література й театр, архітектура й мистецтво, музика, діаспора та сучасна Україна до моменту злочинного вторгнення Росії в Україну 2022 року.
Автори розглядають багато спотворених взаємних стереотипів, хибних уявлень й упереджень українців і євреїв та кидають нове світло на вкрай суперечливі моменти українсько-єврейських відносин. У книзі стверджується, що історичний досвід в Україні не лише розділював етнічних українців і євреїв, а й зближував їх.
Виклад споряджено 335 повноколірними ілюстраціями, 29 мапами й кількома текстовими вставками, які пояснюють конкретні явища чи розглядають спірні питання.
Співавторами видання є Павло-Роберт Маґочій, завідувач кафедри українознавчих студій Торонтського університету, та Йоханан Петровський-Штерн, професор юдаїки та історії Північно-Західного університету. Спонсором видання виступила «Українсько-Єврейська Зустріч» за підтримки уряду Канади.
Дотримуючись давньої літературної традиції, протягом наступних кількох місяців UJE серіалізує книгу «Євреї та українці. Тисячоліття співіснування». Щотижня ми представлятимемо фрагмент із цього видання, сподіваючись, що читачі дізнаються більше про захопливу Україну й про те, як етнічні українці співіснували зі своїми сусідами-євреями. Ми переконані, що це знання допоможе протистояти фальшивим наративам про Україну, які підживлюються російською пропагандою і все ще надто поширені в усьому світі сьогодні.
Розділ 6.1
Мова і писемність
Етнічні українці сьогодні розмовляють українською, російською, інколи обома мовами, або українсько-російською мішаниною, яку ще називають суржиком. Що стосується української, державна мова незалежної України пройшла довгий історичний шлях.
Розмовна мова
Українська мова
Розмовна українська мова сформувалася внаслідок тривалої і складної взаємодії між трьома феноменами: по-перше, різноманітними діалектами, якими розмовляли племена та етнічні групи, які населяли Україну в минулому; по-друге, писемною мовою релігійної, світської і правничої літератури — зокрема, церковнослов’янською; і, по-третє, офіційними мовами держав, у яких жили українці: у центрі та на сході країни — польською і російською, у західній частині країни — польською і німецькою на Галичині, румунською на Буковині й угорською — на Закарпатті. Українська є індоєвропейською мовою слов’яно-балтійської групи, й у цьому контексті найбільше пов’язана з іншими східнослов’янськими мовами — білоруською і російською. Українською користаються не тільки повсюдно в сучасній Україні, але також поза сучасними її політичними кордонами, зокрема у безпосередньо прилеглих прикордонних регіонах на сході Польщі, півдні Білорусі, у Воронезькій області, на Кубані — на південному заході Росії.
Завдяки географічній одноманітності центральних та східних теренів України, різні варіанти української, якими тут говорять, мають лише мінімальні відмінності у лексиці та вимові. Далі на захід польські впливи помітні в українській мові Волині, Поділля та Галичини, а румунські впливи відчутні у розмовній мові Буковини.
Справжня межа діалектів відрізняє південну Галичину і Закарпаття від решти України. Тут гірська гряда, ліси та ріки утворили розмаїття ізольованих мовних анклавів. Поєднання цього географічного положення із відчутним впливом польської, словацької та угорської мов спонукало впродовж XIX та XX століть палкі дискусії мовознавців й етнографів про те, чи галицька говірка є мовою окремішньою від української і чи русинська, яку вживають на Закарпатті, є окремою східнослов’янською мовою. Урбанізація Галичини, а також еміграція з інших частин України у другій половині XX століття наблизили галицьку українську до розмовної мови решти країни. Водночас місцева розмовна мова, зокрема у сільських місцевостях, зберегла свої особливості й загалом вважається західноукраїнським діалектом.
Суміжні території з різноманітним етнічним та мовним походженням їх мешканців також істотно вплинули на формування української мови та її діалектів. Наприклад, розмовна українська постала через взаємодію із неслов’янськими мовами — з тюркськими на півдні та румунською й угорською — на південному заході, із західнослов’янськими польською та словацькою мовами — на заході, східнослов’янськими білоруською та російською — на півночі і сході. Хоча українська мова розвивалася паралельно із білоруською та російською, її формування мало певні особливості.
Дослідники розрізняють п’ять основних етапів у розвитку української розмовної мови, а саме: найдавніший етап (до XI століття), коли її вживали різноманітні племінні групи, які населяли басейн Дніпра у Центральній Україні; староукраїнський період, коли мову вживали різні суспільні групи у південних князівствах Київської Русі (до XIV століття); ранньосередньоукраїнський період української мови, коли нею розмовляли переважно селяни під польсько-литовським пануванням (до XVI століття); середньоукраїнський період — мови козаків, селян та частини православного духовенства й землевласників (до кінця XVIII століття); і період сучасної української — від початку ХІХ століття, коли поступово формувалася стандартна літературна українська мова, переважно на основі південно-східного діалекту Полтавщини.
Упродовж Х — XVIII століть розвинулися кілька ознак української розмовної мови, що вирізняють її поміж двох інших східнослов’янських мов. Наприклад, українська мова з часом позбулася редукції голосних, притаманної російській мові, й відтак перетворилася, як вважають деякі мовознавці, на дуже «співочу» мову. Розмовна українська також розвинула різноманітні форми пом’якшення глухих подовжених приголосних. На противагу російській, вона має фонему «г» (фрикативне «г»), яка, за кількома винятками, заступила тверду «ґ». Також українська позбулася скупчення двох-трьох приголосних за допомогою вставних голосних, спростивши вимову й зробивши мовлення милозвучнішим. Усі ці ознаки спонукали декого до тверджень, що українська, поруч з італійською, є найкращою європейською мовою для співу. І найважливіше — усна українська зберегла багату морфологію й фразеологію сільського населення, які лягли в основу розмаїття українських літературних стилів.
Процес урбанізації українських земель наприкінці ХІХ і у XX столітті спонукав утворенню нового мовного феномену, так званого суржика — російсько-української мовної мішанини містян у першому поколінні, які приїхали до міста й почали спілкуватися російською. З одного боку, суржик демонструє прив’язаність колишніх селян, що урбанізувалися, до мовної традиції, проте, з іншого боку, суржик виявляє ступінь, до якого російську нав’язували в Україні як обов’язкову мову повсякденного спілкування. Оскільки більшість населення проживає у містах, дехто вважає, що суржик є найрозповсюдженішою «мовою» сучасної України. Однак його не схвалюють носії стандартної української, і він є об’єктом жартів і висміювання мовної асиміляції і русифікації.
У наші дні українська розмовна мова вживається в країні нерівномірно — феномен, який відбиває колоніальне минуле країни. Хоча більшість промислових міст у Центральній, Південній і Східній Україні (Дніпропетровськ/Дніпро, Одеса, Донецьк, Кривий Ріг, Запоріжжя і Київ) і надалі є переважно російськомовними регіонами, українська зберегла чільну присутність на Західній Україні (на Волині й Галичині) та у сільській місцевості по всій країні. Згідно з даними 2001 року, хоча лише 10% населення Криму і 23-30% населення південного сходу (Донбасу) розмовляють українською, у Центральній Україні ця цифра сягає 80%, а на Волині, Галичині й Буковині становить 89-97%.
Їдиш, іврит і кримські єврейські мови
Традиційно для внутрішнього вжитку євреї в Україні послуговувалися двома мовами — їдиш як мамелошн («материнська мова») та давньогебрейською, модернізований варіант якої сьогодні називають івритом, тобто лошн койдеш («священна мова»). Давньогебрейська, або іврит переважала як писемна мова, хоча її також вживали, промовляючи молитви вголос. Ба більше, рабиністична еліта інколи вживала цю мову для спорадичного усного спілкування. Євреї також були поліглотами: єврейська еліта, яка мала справи із неєврейською владою, та єврейські жінки, які торгували на ринках, могли достатньо добре, хоча й не завжди правильно, розмовляти польською, російською й українською, спілкуючись із польською шляхтою, царськими російськими чиновниками та українськими селянами — своїми сусідами і покупцями. На Галичині та Буковині єврейські купці та комерсанти розмовляли також німецькою й інколи румунською або угорською. Проте рідною мовою для більшості євреїв залишався їдиш. Навіть у зеніті модернізації у царській Росії наприкінці 1890-х років 97% усіх тамтешніх євреїв вказували на їдиш як на свою першу мову, а 60% з них знали лише їдиш.
Чим власне є їдиш? Спочатку він виник з північного рейнського діалекту середньоверхньонімецької мови. Писаний гебрейськими літерами, їдиш з часом став сплавленою (fusion) мовою, чимось на кшталт лінгвістичного мандрівника Європою, який абсорбує, перетравлює, адаптує й перелицьовує елементи різних інших мов. Серед складників мови їдиш були елементи традиційних мов євреїв, як-от семітських — гебрейської та арамейської, а також германських, романських та слов’янських мов, з якими євреї-ашкеназі контактували в Європі. Їдиш збагачував ці запозичення лексикою та фразеологією з давньогебрейської, яку вживали в освіті, діловому листуванні й літургії, а також з арамейської, якою послуговувалися у талмудичних студіях. Провідний вчений Беньямін Харшав визначав їдиш германською мовою, що заснована на слов’янському словнику і мешкає в гебрейській бібліотеці. Суть у тому, що жоден з цих різнорідних елементів не можна вилучити з мови їдиш так, щоб не зруйнувати самої фактури мови.
Є багато суперечок, де й коли виник їдиш. Більшість дослідників погоджуються, що їдиш постав як контактна мова, коли єврейські мігранти з Палестини перейшли через Апеннінський півострів й осіли у Рейнській області, де й абсорбували середньоверхньонімецькі діалекти. Наприклад, відомий коментатор Біблії і Талмуду Раші (акронім Раббі Шломо Іцхакі), який жив у XI столітті, уживав слова з середньовічної французької, а також німецької (у гебрейській транслітерації) у формі, дуже близькій до того, що ми розуміємо під їдиш. Коли у XIII та XIV століттях єврейські мігранти, які розмовляли північним рейнським середньоверхньонімецьким діалектом, рушили Центральною і Східною Європою, вони запозичували елементи слов’янських мов, особливо польської, української та російської, адаптували їх семантично і синтаксично, й таким чином їдиш став взірцем сплавленої мови. З часом їдиш перетворився на спільну мову — і чільну культурну ознаку — для усіх ашкеназьких євреїв Європи.
Через складно скомпонований характер мови їдиш потрібно мати спеціальні мовні навички, аби виокремити різномовні частки його слів. Наприклад, у назві відомого оповідання Шолом Алейхема «Дер фаркішефтер шнайдер» («Зачарований кравець») слово «фаркішефтер» має німецькі префікс і суфікс (ver- і -ter у сучасній німецькій), гебрейський корінь (к.ш.ф., який означає «магію» або «чари») й стійку присутність нередукованих голосних, що є ознакою відчутного впливу східнослов’янського мовного оточення.
Вживання запозичених слів відбиває особливо гнучку природу мови їдиш. Тож слова з близьким значенням, але різного походження співіснують, але передають різні нюанси i мають різне семантичне навантаження. Гебрейські слова, запозичені безпосередньо з давньогебрейських книжок або арамейських текстів, вважаються ознакою високого стилю, слова німецького походження позначають нейтральний стиль, а слов’янського — народну або більш побутову манеру мовлення. Наприклад, у мові їдиш є три відповідники на позначення слова «питання». Спираючись на Талмуд, рабин, який говорить на їдиш, глузував би зі свого учня: «Із дос таке а шайле?» («Чи це таки питання?»). Емансипований єврей, як-от у книжці Шимона Бікермана 1887 року, міг би, дискутуючи про новонароджений фемінізм, згадати «дер женскер вопрос» («жіноче питання»). Їдишомовний марксист сказав би «ді націонале фраґе» («національне питання»). Хоча кожен з цих трьох відповідників несе на собі відбиток чи то гебрейського (шайле), чи російського (вопрос), чи німецького (frage) походження, усі вони означають те саме, але вибір слова залежить від контексту.
Розмовний їдиш загалом поділяють на дві великі категорії: західний, що його вживали євреї на німецькомовних землях (включно з Богемією та Моравією), і східний — їдиш євреїв слов’янських теренів, а також історичних Угорщини і Румунії. Східна мовна сфера ділиться на три діалекти: північно-східний (литовський) їдиш, південно-східний (український) і середньосхідний (польський), кожен з яких можна подекуди почути у сучасній Україні.
Північно-східний (литовський) їдиш був розповсюджений у північних і східних регіонах України: на Поліссі і в колишніх царських Слобожанщині і Катеринославщині. Переважно це було наслідком міграції євреїв з Литви та Білорусі на південь та схід України у 1860–1880-х роках. Південно-східний (український) їдиш розповсюдився частиною Центральної та Південної України, охоплюючи Волинь, Київщину, Поділля, Буковину, Бессарабію й Крим. На варіанти їдиш, яким говорять на Волині та Поділлі, особливо сильно вплинули місцеві українські діалекти цих регіонів. І нарешті, середньосхідний (польський) їдиш розповсюдився у Західній Україні, а саме на Галичині та Закарпатті, а також у сучасній Словаччині, Угорщині, західній Румунії й більшій частині Польщі. Не дивно, що діалекти середньосхідного їдиш зазнали сильного впливу польської, угорської або румунської мов.
Після Другої світової війни і Голокосту їдиш рідко можна було почути як розмовну мову у містах Радянської України. Його, щоправда, далі вживали у містечках, зокрема в колишніх штетлах, де за відсутності суворого контролю з боку уряду їдиш лишався розмовною мовою набожних євреїв та небагатьох єврейських ремісників-кустарів, що там залишалися. У Галичині та на Буковині єдина синагога містечка стала місцем, де радянські євреї могли розмовляти на їдиш поза домом. Попри спроби радянської влади русифікувати євреїв, під час перепису населення 1989 року щонайменше 7% населення України задекларували їдиш як першу мову. У розквіт ери Горбачова вчетверо більше людей почали вивчати їдиш, порівняно з тими, хто почав вивчати іврит.
Після розпаду Радянського Союзу 1991 року цей неабиякий інтерес до вивчення мови їдиш зменшився внаслідок початку масової еміграції до Ізраїлю. Репатріація викликала значний попит на іврит, що привело до заснування десятків ульпанів — курсів інтенсивного вивчення цієї мови, спонсорованих Єврейським агентством (Сохнут). Твердження деяких єврейських лідерів антисіоністських переконань, також підтримуваних тогочасним урядом, що саме діаспорний східноєвропейський їдиш, а не ізраїльський — пов’язаний з від’їздом — іврит повинен бути мовою, яка визначає ідентичність євреїв України, виявилося просто невиправданим оптимізмом.
Яким чином рабиністичні еліти і члени протосіоністських кіл (що називали себе «палестинофілами») уживали іврит — модернізовану давньогебрейську — як розмовну мову, відомо дуже мало. Найвірогідніше, в основу розмовної давньогебрейської ХVIII–XIX століть на українських землях лягли сталі вислови з рабиністичної літератури, талмудична фразеологія і пишні фрази зі світських, переважно маскільських творів (тобто творів єврейських просвітників). Вимова була зазвичай ашкеназькою, що відчутно за манерою, в якій читали давньогебрейські тексти Тори під час служб у синагозі. Ця вимова, помітно відмінна від сефардської, так і залишилась вимовою для читання сувоїв Тори в ашкеназьких громадах, тоді як у сучасному Ізраїлі затвердили саме сефардську вимову як офіційну.
На відміну від більшості українських теренів, євреї-кримчаки та караїми Криму не вживали їдиш. Євреї Криму спочатку розмовляли місцевим візантійським діалектом грецької, але у зв’язку із Османським завоюванням узбережжя у 1475 році почали вживати тюрксько-кипчацьку мову, зокрема варіант кримськотатарської під назвою «кримчацька». Караїми також розмовляли варіантом тюрксько-кримчацької мови — близьким до кримськотатарської. Мова називалася караїмською, і вона розвинулася у три форми діалектів, що їх визначало географічне розташування мовців: Крим, Галичина (Галич і Луцьк) і Литва (Тракай). У XVIII та XIX століттях караїмська виконувала функцію тюрксько-кипчацької літературної мови, писаної спочатку гебрейською абеткою, потім кирилицею для караїмів у Російській імперії (у Криму і Литві) та латинкою у її польському варіанті — для караїмів, які жили в Галичині. Мова євреїв-кримчаків та караїмів Криму також запозичила багато італійських слів (від генуезців у Каффі та інших чорноморських портах), а також слів з їдиш, привнесених євреями-ашкеназі, які малими групами почали оселятися на півострові у XVI–XVII століттях.
Писемна мова
Писемний стандарт (або стандарти) будь-якого народу, як правило, відрізняється від усної мови. Наприклад, французи, німці, італійці та інші народи Західної Європи століттями користувалися латиною як своєю писемною мовою. Аналогічно, багато народів Південної та Східної Європи, особливо ті з них, що належали до релігійної та культурної сфери східного православ’я (поміж інших, серби, болгари, українці, росіяни), користувалися літургійною церковнослов’янською мовою для писаних текстів.
Церковнослов’янська мова
Походження церковнослов’янської мови зазвичай пов’язують із посланцями Візантійської імперії — Костянтином/Кирилом і Мефодієм, яких з часом визнали святими. У другій половині IX століття вони принесли слов’янам східне християнство і створили для них абетку. Їхня місія, власне кажучи, пролягала у напрямку західних слов’ян (сучасних словаків і моравських чехів), однак ані християнство східного обряду, яке вони представляли, ані абетка, яку розробили (глаголиця), у тих регіонах не прижилися. Натомість саме серед деяких південних і особливо східних слов’ян справа Кирила та Мефодія не тільки довела свою життєспроможність, але й вкоренилася. Їхні християнські послідовники у Болгарському царстві розробили нову абетку, що спиралася на грецьку мову. Цю абетку назвали кириличною на честь святого Кирила. Кириличну систему писемності, що її використовували для церковнослов’янських текстів, згодом було модернізовано; і в цій модернізованій формі її донині використовують українці, a також інші східнослов’янські і деякі південнослов’янські народи.
Церковнослов’янська не була «природною» мовою: ніхто цією мовою не розмовляв, вона не вживалась у живому спілкуванні. Попри це церковнослов’янські тексти зазнали впливу середовища, в якому вони виникли і функціонували. Ці впливи набували різних форм: вони переймали елементи офіційної мови держави або лексику розмовного діалекту, яким користувався певний автор (упорядник). Упродовж XIV–XVII століть, коли українські землі перебували під владою Речі Посполитої, церковнослов’янські тексти містили польські слова, запозичені з міського вжитку, а також латинські, які автор надбав з освітою. Коли після XVII століття українські землі поступово переходили під Московію, а згодом — під Російську імперію, у церковнослов’янські тексти авторів з України частіше потрапляли російськомовні запозичення.
Хоча вже в середньовічну епоху були спроби створювати тексти на основі місцевого розмовного просторіччя, церковнослов’янська і, меншою мірою, польська та латина залишалися головними писемними мовами в Україні аж до кінця XVIII століття. Відтоді й надалі відбувалося повільне, але стале зростання кількості текстів розмовною українською народною мовою, й першою віхою цього розвитку був літературний твір «Енеїда» (1798) Івана Котляревського з Центральної України.
Українська мова й урядова політика
Зацікавленість рідною мовою поступово зростала серед української освіченої еліти, особливо протягом перших десятиліть ХІХ століття. У той час два феномени Західної і Центральної Європи сягнули українських земель: романтизм (з його наголосом на унікальній цінності будь-якої мови і культури у світі) та ідеологія націоналізму, згідно з яким народна мова є самою суттю цього народу, його природною національною ідентичністю. Прихильники націоналізму — національна інтелігенція — узяли на озброєння ідею мови як найпершої визначальної ознаки етнічної ідентичності особи. Серед національно налаштованих інтелігентів виникли палкі дискусії щодо того, яка саме говірка могла б стати найкращою писемною мовою їх народу. Так зародилося мовне питання.
Упродовж «довгого» ХІХ століття (від 1780-х й до 1914 року) на українських землях у межах Російської та Австро-Угорської імперій мовне питання вилилося у дискусію між прихильниками різних проектів народної мови — церковнослов’янської, російської, української. Прихильники церковнослов’янської та російської стверджували, що обидві мови мають належну гідність (dignitas): церковнослов’янська — бо це мова сакральних релігійних текстів, які вживаються у церкві, російська — бо це мова могутньої імперії і lingua franca (спільний засіб спілкування) її міського середовища, якщо коротко — джерело «найвищого» втілення культури і знань. З іншого боку, романтично налаштовані прихильники української переконували, що саме розмовна народна мова повинна бути основою писемної мови спільноти, адже — як мова народу — вона була самим серцем і душею української нації.
Символом цих двох протилежних поглядів у Російській імперії на те, якою мовою послуговуватися, став вибір двох найбільших письменників України першої половини ХІХ століття: Тараса Шевченка, який обрав народну українську мову, і Миколи Гоголя, який обрав російську. Врешті, інтелектуальним дискусіям щодо того, яку писемну мову вживати, поклало край втручання можновладців. У середині століття російські інтелектуальні кола, а згодом — імперський уряд почали розглядати мовне питання крізь призму політики, прирівнюючи ідею окремої української мови (яка офіційно називалася малоросійською) до територіального й національного сепаратизму. Внаслідок цього царська влада вжила драконівських заходів для убезпечення будь-якої можливої загрози для держави: у 1863 та 1876 роках державними указами було заборонено усі публікації, викладання у школі й театральні вистави малоросійським «діалектом» (українською мовою). Навіть у православних церквах літургію мали служити російською, а не природнішою українською мовою. Попри те, що місцеві чиновники не поспішали втілювати заборону усього українського, утиски української мови тривали до розпаду Російської імперії 1917 року.
В Австро-Угорській імперії Габсбургів інтелігенція також розділилася, у цьому випадку — на прихильників використання церковнослов’янської, російської або народної русинської (австрійський бюрократичний термін на позначення української мови, від русини/рутени — українці) мови. У Габсбурзькій імперії мова також виявилась тісно взаємопов’язаною з національною ідентичністю. Русини в австрійській Галичині й Буковині і карпаторусини в підугорському Закарпатті надавали перевагу використанню російської мови (русофіли), бо вірили, що є росіянами. Аналогічно, ті галичани та буковинські русини (українофіли), які воліли вживати українську, вважали що є представниками окремої української нації. Кожна група, а також прогабсбурзькі старорусини, відкидала національний і мовний вибір, на якому наполягала інша.
Оскільки в австрійській «половині» Габсбурзької імперії ніяких обмежень на вживання тієї чи іншої мови не існувало, русинська преса процвітала у Галичині і, меншою мірою, на Буковині. Перша газета громади — «Зоря Галицька», яка постала в контексті революції 1848 року, виходила протягом понад десяти років. Наприкінці століття ціла низка газет, часописів і видань різноманітних національних і мовних спрямувань в Австро-Угорщині свідчила про жваве галицько-русинське громадське і культурне життя. Це були, зокрема, газети «Слово», «Галичанин» (орган старорусинів), українофільські «Діло», «Буковина» і «Літературно-науковий вістник», русофільські «Голос народа» і «Прикарпатская Русь». Попри толерантність до місцевих мов, габсбурзька влада таки зайняла позицію щодо мовного питання: 1892 року було видано указ про те, який саме різновид русинської мови дозволялось вживати у державних школах. Це рішення було на користь української народної мови, яку вибрали українофіли.
Становище української преси у Російській імперії разюче відрізнялося, особливо якщо згадати придушення, за указами царату 1863 і 1876 років, усіх публікацій «малоросійською» (українською). Після революції 1905 року імперські можновладці на деякий час послабили цензурний тиск, дозволивши друк україномовних газет («Громадська думка» і «Рада» — одні з перших серед кількох), що друкувались протягом кількох років напередодні Першої світової війни.
У XX столітті мовне питання було радше боротьбою за стандарт того чи іншого варіанта української літературної мови, ніж дискусією про те, яка з кількох мов, якими розмовляють на українських землях, найкраща. Що, наприклад, робити із передвоєнною літературною мовою русинів/українців підавстрійської Галичини? З її місцевими діалектизмами та лексикою, але також із полонізмами і, меншою мірою, германізмами, особливо в бюрократичній й юридичній термінології?
Коли у 1920-х роках постала Радянська Україна й новий режим підтримав намагання систематизувати публічне вживання української літературної мови, галицький варіант відкинули на користь східного, який загалом прийнято було вважати мовою Шевченка. Згодом, у 1930-х роках, коли у Радянському Союзі настали часи постійно зростаючого ідеологічного контролю за науковою та культурною діяльністю, спроби стандартизації мови попереднього десятиліття було знищено. Частиною ідеологічно виправданої державної політики — зблизити три слов’янські мови — була поступова русифікація стандартної української літературної мови (запозичення русизмів).
У підсумку, на початок другої половини XX століття існувало два варіанти української літературної мови: «східний» (з його постійним посиленням русифікації), який став стандартом у більшості міст Радянської України, і «західний» (із деякими вкрапленнями довоєнного галицького стандарту й певними ознаками радянських реформ 1920-х років), яким послуговувалися у міжвоєнній Галичині за польського врядування, а також серед українців діаспори. Різниця між «східним» і «західним» варіантами часом буває істотною, як-от вибір етноніма для позначення євреїв (див. вставку на стор. 7).
Після того, як Україна стала незалежною у 1991 році, негайно постало питання: яка з двох найбільш уживаних у державі мов — українська чи російська — повинна стати «офіційною» мовою спілкування. У 1996 році нова Конституція України проголосила українську державною мовою, a в 1999 році Конституційний суд уточнив, що Україна гарантує іншим мовам (російській, польській, румунській, угорській тощо) вільний розвиток, використання і захист.
Попри гарантії 1996 i 1999 років, мовне питання нікуди не зникло. Наразі дискусія точиться довкола внутрішніх лінгвістичних аспектів і зовнішніх суспільно-політичних. З одного боку, спроби створити новий літературний стандарт неуникно провокують дискусії на мовознавчі теми (абетка, правопис тощо), включно із обговоренням того, що робити з русизмами радянського періоду, особливо у словниках. З іншого боку, мова стала яблуком розбрату між прихильниками виключної підтримки статусу та розширення вжитку української й тими, хто вважає, що Україні слід мати дві рівноправні офіційні мови — російську та українську. Цікаво, що багато етнічних українців — як і українські громадяни інших національностей — розділилися щодо цього питання: хтось воліє спілкуватися українською і віддавати дітей в україномовні школи, інші — вживати російську.
Клацніть тут, щоб отримати пдф-файл цілої книги.
