Розділ 6.2: «Євреї та українці. Тисячоліття співіснування»

У відзначеній нагородою книзі «Євреї та українці. Тисячоліття співіснування» розглянуто розвиток стосунків між цими двома народами України протягом століть.

У другому виданні історію українців та євреїв викладено у 12 тематичних розділах. Серед обговорюваних тем — географія, історія, економічне життя, традиційна культура, релігія, мова й видання, література й театр, архітектура й мистецтво, музика, діаспора та сучасна Україна до моменту злочинного вторгнення Росії в Україну 2022 року.

Автори розглядають багато спотворених взаємних стереотипів, хибних уявлень й упереджень українців і євреїв та кидають нове світло на вкрай суперечливі моменти українсько-єврейських відносин. У книзі стверджується, що історичний досвід в Україні не лише розділював етнічних українців і євреїв, а й зближував їх.

Виклад споряджено 335 повноколірними ілюстраціями, 29 мапами й кількома текстовими вставками, які пояснюють конкретні явища чи розглядають спірні питання.

Співавторами видання є Павло-Роберт Маґочій, завідувач кафедри українознавчих студій Торонтського університету, та Йоханан Петровський-Штерн, професор юдаїки та історії Північно-Західного університету. Спонсором видання виступила «Українсько-Єврейська Зустріч» за підтримки уряду Канади.

Дотримуючись давньої літературної традиції, протягом наступних кількох місяців UJE серіалізує книгу «Євреї та українці. Тисячоліття співіснування». Щотижня ми представлятимемо фрагмент із цього видання, сподіваючись, що читачі дізнаються більше про захопливу Україну й про те, як етнічні українці співіснували зі своїми сусідами-євреями. Ми переконані, що це знання допоможе протистояти фальшивим наративам про Україну, які підживлюються російською пропагандою і все ще надто поширені в усьому світі сьогодні.

Розділ 6.2

Мовне питання: між івритом та їдиш

Давньогебрейська була переважно писемною мовою й вживалася для рабиністичного листування, судових рішень й громадських нормативів, а також для написання праць з богословських, юридичних та філософських питань. Друковані тексти давньогебрейською називалися сіфрей кодеш — священні книги. Із зростанням єврейського Просвітництва (Гаскали) на початку ХІХ століття почали з’являтися світські книжки модернізованою давньогебрейською — івритом, зокрема оригінальні наукові та філософські твори, переклади світської літератури, газети, сучасна поезія та проза. Навіть попри те що давньогебрейська була писемною мовою, її досконале знання було привілеєм лише певного відсотка євреїв. Багато євреїв читали й розуміли літургійні і рабиністичні тексти, проте писати давньогебрейською вони не вміли. Саме вміння писати відрізняло рабиністичні еліти від пересічних освічених євреїв. Хоча біблійна давньогебрейська була основою традиційної єврейської освіти, її не вивчали відповідно до граматичних правил. Натомість меламед — вчитель початкової школи — тлумачив біблійні словосполучення і речення на їдиш, аби учні могли запам’ятати кожен рядок Біблії разом із канонічним тлумаченням (пшат — прямим значенням). Таким чином, діти засвоювали слова давньогебрейської разом із усією сукупністю конотацій та семантичним полем, похідним від рабиністичної традиції, але разом із супровідним тлумаченням на їдиш.

Один із лідерів єврейського просвітництва у Східній Європі, Іцхак Бер Левінзон з Кременця, гостро критикував цю практику. Він стверджував, що давньогебрейська була мовою, яка пасувала будь-якому типу дискурсу. Ба більше, як мова престижу давньогебрейська мала бути рушієм створення єврейської просвітницької культури, що спиралася би на загальну освіту. Саме використання давньогебрейської для просвітницьких цілей — в підручниках і газетних публікаціях — і було тим кроком, завдяки якому давньогебрейська поступово перетворилася на сучасний іврит. Найбільший твір Левінзона на цю тему «Те’уда бе-Ісраель» («Свідчення євреям», 1827) було опубліковано за підтримки уряду царської Росії. Це сталося тому, що традиційні єврейські друкарі у ті часи відмовлялися публікувати твори вчених-просвітників, які вони називали зневажливо біхелех (з їдиш: дешеві книжки, у прямому та переносному значеннях).

Попри скептицизм і навіть спротив традиційних кіл, модернізована давньогебрейська повільно просувалася на перші позиції світського єврейського життя, починаючи від кількох обережних спроб у 1860-х роках, коли Олександр Цедербаум започаткував в Одесі «Га-Меліц» («Захисник», 1860-1904) — першу у Російській імперії газету давньогебрейською. Щоправда, знадобилося чекати ще до 1880-х років, коли почалося відродження цієї мови та її перетворення на розмовний іврит. У той час, за два десятиліття до народження сіонізму, різноманітні групи інтелектуалів Одеси почали розмовляти на івриті на постійних засадах, а також писати есе на актуальні сучасні теми та засновувати студії івриту — на світських граматично-семантичних засадах — як невід’ємну частину єврейського духовного відродження у діаспорі. Найвпливовішими постатями цих груп — «Бней Моше» («Сини Мойсея»), «Хіббат Ціон» та «Агават Ціон» (обидві назви означають «Любов до Сіона») — були мислитель Ахад га-Ам (псевдонім Ашера Ґінзберга) та поет Хаїм Нахман Бялик. Разом із одеським видавництвом «Моріа» вони обстоювали відродження давньогебрейської/івриту як бажаної світської мови не лише серед євреїв Європи, але також і на землях давньої i майбутньої єврейської батьківщини — країни Ізраїлю. Саме у цьому контексті уродженець України Ахад га-Ам з часом перетворився на свого роду культову постать у пантеоні батьків-засновників сучасної ізраїльської культури.

Світські проповідники івриту, просвітники-маскіли, а також царська влада зверхньо ставилися до мови їдиш як до ґеттоїзованої мовної мішанини, свого роду єврейського суржика, який був значною перешкодою на шляху до єврейської асиміляції у велику і престижну російську культуру. Таким чином, і єврейські просвітники, і імперський уряд царської Росії, хоча й з різних причин, відмовляли їдиш у статусі мови, офіційно називаючи його жаргоном. Втім навіть противники мови їдиш усвідомлювали, що мусять вдаватися до цієї мови заради того, щоб спонукати євреїв до культурних реформ. Саме так міркував Олександр Цедербаум, коли видавав в Одесі першу газету на їдиш — «Коль Мевасер» («Голос вісника», 1862–1872). Уживаючи переважно український їдиш, газета Цедербаума опиралася русифікації, яку на той час активно просував царський режим. Саме тому можновладці не схвалювали вживання мови їдиш, як і української мови, й забороняли, серед іншого, неймовірно популярні театральні вистави на їдиш.

Із виникненням у Російській імперії різноманітних єврейських політичних партій, довколишня реальність змусила партійних лідерів — бундівців, фолькістів, сіоністів — звертатися до своїх послідовників саме мовою їдиш — рідною мовою 97% євреїв імперії. Їдишиські газети, які накладами у сотні тисяч видавали у підросійських Польщі і Литві, знаходили серед українських євреїв відданих читачів. Для соціалістично орієнтованих бундівців їдиш як мова неосвічених і бідних єврейських пролетарських мас була не тільки засобом пропаганди, але й наріжним каменем класової марксистської ідеології. Бундівці вважали іврит мовою гнобителів: єврейської буржуазії, релігійних фанатиків, єврейських націоналістів — усіх, у кому вони вбачали класових ворогів єврейського пролетаріату. Тож коли сіоністи модернізовували давньогебрейську, перетворили її на мову іврит — мову відновлення єврейського народу — й пристосували його до нових обставин єврейських поселень Землі Ізраїлю, бундівці проголосили їдиш у діаспорі поважною і повноцінною «мовою народу».

Політизація цього нового — світського — варіанта їдиш була головним пунктом порядку денного на Чернівецькій мовній конференції 1908 року, першій конференції такого типу, під час якої зустрілися письменники й освітяни, бундівці і сіоністи, визначні постаті культури; усі вони зазначали зростання популярності івриту серед єврейської молоді й водночас непокоїлися нехіттю до мови їдиш серед правлячих кіл Російської та Австро-Угорської імперій. Чернівецька конференція закликала підтримати літературну, освітню і мистецьку діяльність мовою їдиш, проте наприкінці ухвалила визнати їдиш однією з національних мов євреїв, а не їхньою єдиною національною мовою.

Різноманітні форми акультурації, притаманні єврейському життю на українських землях впродовж ХІХ століття, сприяли подальшій політизації мови. По суті, мову стали вживати задля того, щоб проголошувати, формувати й змінювати різні форми лояльності — чи до держави, у першу чергу, чи до власного народу. Для євреїв Австро-Угорщини вибір, залежно від регіону, був між польською, німецькою, угорською, івритом, їдиш або певними комбінаціями цих доволі відмінних мов.

Євреї підавстрійської Буковини надавали перевагу габсбурзькій імперській мові — німецькій, й таким чином перебували на маргінесі відродження івриту та їдиш у другій половині ХІХ століття. Хоча гебрейську друкарню заснували у Чернівцях ще 1835 року, вона друкувала переважно традиційні юдейські класичні тексти для релігійних студій і лише від 1870-х років — світські праці на їдиш та івриті. Німецькомовні єврейські школи у Сучаві (теперішня Румунія) та Чернівцях мали уроки івриту як обов’язкову частину програми. Проте більшість видань у політичній царині — сіоністські, марксистські та соціалістичні, національно-асиміляціоністські публікувалися німецькою, як і ціла низка місцевих єврейських газет, зокрема «Allgemeine Zeitung des Judentums» («Загальна єврейська газета»), «Jüdische Volksrat» («Єврейська народна рада») та «Czernowitzer Tagblatt» («Чернівецький щоденник»).

Ситуація в підавстрійській Галичині була більш складною. Там багато євреїв почувалися частиною польської нації й воліли читати польськомовні газети «Ojczyzna» («Батьківщина») та «Przyszłość» («Майбуття»). Ті галицькі євреї, які бажали виявити лояльність до габсбурзької влади, послуговувалися німецькою, як-от газета «Der Israelit» («Ізраїльтянин»), яка спочатку виходила у гебрейській транслітерації, а згодом — німецьким готичним шрифтом. З іншого боку, публікації, звернені до ширших прошарків єврейського населення, й ті, що просували національно-демократичні ідеї, уживали їдиш, наприклад щоденні газети початку XX століття — «Тоґблат» («Щоденна газета») і «Дер тоґ» («День»), промарксистська «Дер соціал-демократ» («Соціал-демократ»). Були також газети на івриті, проте вони переважно орієнтувалися на чоловічу аудиторію високоосвіченої еліти, зокрема три тижневики — «Га-Іврі» («Єврей») у Бродах, «Га-Мевасер» («Вісник») у Львові і хасидський «Махазикей га-дат» («Охоронці віри») у Белзі. Окрім того, десятки галицьких і буковинських єврейських авторів регулярно дописували в їдишиську пресу, що видавалася у підросійській Варшаві.

Ентузіасти, які переймалися ідеєю світської національної мови, ще за царату відкривали їдишиські школи. Перше задокументоване відкриття такої школи відбулося 1911 року в Деміївці — передмісті Києва. Сам Київ невдовзі перетворився на центр, де перед Першою світовою війною виходили видання провідних їдишиських авторів — Дер Ністера, Довіда Берґельсона, Єхезкеля Добрушина і Нахмана Майзеля.

Пізніше, за радянської влади, під час коренізації 1920-х років, влада оголосила їдиш мовою, прийнятною для єврейських мас. Наслідком кампанії було утворення сільських рад за національним принципом. На підпорядкованих цим радам територіях робочою мовою місцевих адміністрацій, судів та освіти була мова соціалістичного єврейського народу — їдиш. Водночас провідники коренізації намагалися позбутися івриту, адже режим вважав його символом буржуазного, релігійного і націоналістичного класового ворога. Радянський режим також заохочував подальші реформи та стандартизацію мови їдиш, яка відтоді вважалася єдиною істинною мовою пролетарських єврейських мас.

Радянський режим зробив мову політичною справою. Майже всі основні слова гебрейського походження оголосили мовним «класовим ворогом» й викинули з їдиш, замінивши словами із німецьким або російським коренем. Було запроваджено нову фонетичну транскрипцію за принципом «пишеться, як чується». Внаслідок цього у тих випадках, коли слово неможливо було викинути, його залишали у транскрипції, яка не дозволяла розпізнати його біблійне або талмудичне походження. І нарешті, в їдиш впровадили сотні неологізмів, аби передати нові радянські реалії, як-от опоросн зіх (опороситися) або колвірт (колгосп). Радянський їдиш став мовою газет, школи та підручників, перекладів і театральних вистав. Радянські мовознавці, які жили в Україні (Нохем Штіф і Елі Співак), продовжили працю фольклориста Ноаха Прилуцького, який ще перед Першою світовою війною заклав мовознавчу основу для вивчення волинського різновиду українського варіанта їдиш. Звичайно, радянський ентузіазм щодо мови їдиш похитнувся під час полювання на буржуазних націоналістів на початку 1930-х років, насамперед в Україні.

Після Другої світової війни й спустошення Голокосту євреї постали перед закриттям практично усіх осередків їдиш в Радянському Союзі. Ці зміни, поруч із брутальними антисемітськими кампаніями 1950-х років та посиленням русифікації у різних сферах життя, залишили євреїв України без жодного їдишиського видання, яке відповідало би їхнім культурним запитам. Усе, що лишилося — то був єдиний їдишиський літературний журнал «Совєтіш Геймланд» (1961–1991) з редакцією у Москві, в якому почали публікуватися деякі українські їдишиські письменники, які пережили Голокост і кампанію проти космополітів кінця 1940-х — початку 1950-х років.

Нині мовна ситуація серед євреїв в Україні дуже схожа на ситуацію в Ізраїлі, Сполучених Штатах і Канаді. Рабиністичні лідери ортодоксальної орієнтації (литваки) та ультраортодокси (хасиди), які живуть в Україні постійно, вживають їдиш для усного спілкування вдома й хіба спорадично — для навчання. З іншого боку, їдиш став мовою численних вищих навчальних закладів, зокрема Національного університету «Києво-Могилянська академія» у Києві та Центру міської історії у Львові, де він є частиною програми єврейських студій.

Більшість українських євреїв не розмовляють на їдиш, хоча дехто знає кілька слів, а дехто може пригадати вислів або навіть пісню. Нещодавні етнографічні експедиції на Поділлі виявили, що досі є люди, що пасивно володіють їдиш — мовою своїх батьків, які були частиною довоєнної єврейської громади України. Такі випадки є рідкісними, а це значить, що їдиш цілком зник з громадського життя в Україні, навіть якщо вкраплення залишилися у народній культурі і пам’яті. Спроби відродити їдиш протягом останніх радянських років протривали хіба до початку 1990-х. Відтоді на зміну цим спробам прийшли набагато послідовніші програми відродження івриту — мови, особливо важливої для тих, хто прийняв рішення емігрувати в Ізраїль.

Тож не дивно, що сучасний іврит став в Україні найпопулярнішою мовою в галузі єврейської освіти для дорослих. Словники, підручники й навчальні матеріали, переважно видані в Ізраїлі, доступні й нерідко розповсюджуються безкоштовно. Також новоприбулі рабиністичні лідери та місіонерські організації тисячами завозять у пострадянську незалежну Україну видані за кордоном священні книги давньогебрейською із традиційними текстами (сіфрей кодеш). З освітньою метою кілька нових єврейських газет російською та українською також час від часу публікують тексти на івриті. Єдине періодичне видання із істотною часткою матеріалів на їдиш — одеський щоквартальний журнал «Мамелошн» («Мова матері»), який від заснування у 1995 році орієнтувався на невелику, але віддану аудиторію. У другій половині 1990-х років видавці з Чернівців опублікували на їдиш дві збірки прозових творів буковинського письменника Йосифа Бурґа, якого вважають «одним із останніх їдишомовних письменників у Східній Європі». А у царині поп-культури України єврейські мотиви знайшли особливо вдячну аудиторію. Це відбулося завдяки виконавцям клезмерської музики, які включають у свій репертуар пісні на їдиш, і це дає бодай якесь уявлення про зниклий світ єврейської культури України.

Рукописи і книгодрукування

Слов’янські мови та кирилиця

Як і в інших частинах Європи, найдавнішими центрами писемності в Україні були християнські (православні) монастирі, поміж головних цілей яких було забезпечення церкви рукописними релігійними текстами. Перший важливий осередок створення рукописів в Україні започаткувала держава і особисто великий князь Київської Русі Ярослав Мудрий. Пізніше названий «книголюбом», він віддав частину збудованого у 1040-х роках кафедрального комплексу собору Святої Софії у Києві під скрипторіум — центр переписування книг. Упродовж усього середньовічного періоду осередками книгописання були й інші монастирі по цілій Україні, серед них найвизначніший — Києво-Печерська лавра. Саме у таких монастирях ченці створили церковнослов’янською мовою найдавнішу книгу з тих, що збереглися — вишукано оформлене Остромирове Євангеліє (1056–1057) і найдавніший східнослов’янський історичний документ — «Повість минулих літ» (розпочато у 1040-х роках).

Приблизно через півстоліття після того, як у 1450-х роках завдяки Йогану Ґутенберґу в Європі поширилася друкарська справа, за допомогою нової технології для православного населення українських і білоруських земель було створено перші книжки релігійного змісту. Спочатку засновники слов’янського друкарства видавали книжки поза межами України. Серед цих перших друкарів були Швайпольт Фіоль у 1480-х роках у Кракові і Франциск Скорина у другому десятилітті XVI століття у Празі. Аж у 1570-х роках Іваном Федоровим у Львові було засновано першу на українських землях друкарню книжок кириличною абеткою. Десятиліттям пізніше Федоров переїхав до маєтку князя Костянтина Острозького, де він і його послідовники друкували численні книжки в першому осередку друкарства в Україні — містечку Острог на Волині. Пізніше, у XVIII столітті, маленьку будівлю в Острозі, в якій була слов’янська друкарня, використовував під типографію єврейський друкар Клорфайн.

Перші друкарі постали перед проблемою, яка виникла також і перед багатьма їхніми наступниками: як забезпечити друкарні кириличною гарнітурою на українських землях під пануванням Речі Посполитої, в якій нормою була латиниця. Становище ускладнилося на початку XVIII століття, коли московський цар Петро І, який на той час правив щонайменше половиною України, запровадив реформовану кирилицю під назвою «гражданка» — із простішим, легшим для читання накресленням літер, аніж вишукана, стилізована традиційна кирилиця. Це означало, що відтоді й аж до XX століття для виготовлення книжок для українських читачів друкарям треба було мати «старий» кириличний шрифт (для більшості релігійних текстів церковнослов’янською) і «новий» кириличний цивільний шрифт, який з часом став стандартом для усіх видань, окрім церковних книжок.

Тож не дивно, що монастирі, які вже заробляли істотну частку свого доходу переписуванням рукописів, швидко опанували нову технологію друку. Серед найвизначніших видавничих центрів постала давніша Києво-Печерська лавра — від XVII століття, і новіша Почаївська лавра на Волині. Ченці друкували книжки безперервно — від початків у XVI столітті на батьківщині і до сьогодення у Сполучених Штатах, де вони перезаснували друкарню у своїй новій домівці у Джорданвіллі, штат Нью-Йорк, після того, як радянська влада 1944 року викинула ченців з їх приміщень.

Впливові книжки українською

Друковані книжки завжди мали насамперед функціональне призначення — передавати інформацію читачам. Проте вони також мали естетичну цінність як взірці мистецтва друку й дизайну, або завдяки змістові служили символом гордості й патріотизму, особливо серед бездержавних народів, як-от українців, які століттями боролися за саме своє існування як незалежної нації.

Серед перших важливих зразків книжкової продукції, призначених для українського читача, були книжки релігійні, як-от перше повне видання Біблії церковнослов’янською мовою — Острозька Біблія (1581) та Пересопницьке Євангеліє (1555–1561), відоме широким вживанням української народної мови, що для ранньомодерної доби є доволі рідкісним явищем. Після 1991 року перше видання Пересопницького Євангелія використовують у незалежній Україні під час церемоній президентської присяги. Ще одна доволі важлива книжка цього раннього періоду є за природою своєю світською. Йдеться про «Синопсис» (1674), автором якого вважають православного священнослужителя Інокентія Ґізеля. Вперше надрукована у Києві, й пізніше, до початку ХІХ століття, тридцять разів перевидана, вона стала свого роду основним шкільним підручником з історії в усій Російській імперії. Причиною її популярності й прийнятності для правлячої світської та релігійної верхівки було те, що в ній Ґізель вперше обґрунтував думку, ніби Московія, а згодом Російська імперія були державами-наступницями Київської Русі, а отже, мали право претендувати на усі землі — Білорусь, Україну, а також європейську частину Росії, що колись були частинами цього середньовічного союзу.

У ХІХ столітті книжки набули особливого значення для національного пробудження. Серед тих книжок, що миттєво після своєї появи стали наріжним каменем української літератури і символом української ідентичності, були «Енеїда» (1798) Івана Котляревського — перша книжка, написана народною українською мовою; «Кобзар» (1840) та «Гайдамаки» (1841) Тараса Шевченка, які, власне, й принесли йому славу національного поета України; альманах «Русалка Дністровая» (1837), який вважають першою українською книжкою Галичини, написаною народною мовою й надрукованою «сучасною» кирилицею — «гражданкою».

Видавництво та українська культура

Кількість примірників перших видань і перевидань україномовних книжок мала важливе суспільне і національне значення. Принаймні до ери інтернету, книжки (і газети) були головними засобами, за допомогою яких українська мова та національна ідентичність збереглися й розвивалися. Наприклад, у більш-менш толерантній політичній атмосфері габсбурзької підавстрійської Галичини кінця ХІХ століття русинські культурні і громадські організації, засновані громадами і фінансовані з приватних коштів, докладали усіх зусиль для друку своїх книжок якнайбільшими накладами, для деяких назв — до 100 000 примірників.

У Радянській Україні, де поліграфія перебувала винятково під орудою держави, наклад певної назви залежав від політичних критеріїв не менше, ніж від економічних. Іншими словами, коли радянський уряд прихильно ставився до українських культурних устремлінь, як-от протягом 1920-х років, наклади україномовних друкованих видань були доволі великими (інколи сягали мільйонів), аби задовольнити потреби читацької публіки країни. Деякі назви, як-от українські переклади зібрань класиків марксизму та творів радянської думки — Карла Маркса, Володимира Леніна, Йосифа Сталіна — друкувалися накладами у сотні тисяч, навіть попри те, що зазвичай вони стояли непрочитаними і збирали пил на полицях великих і маленьких бібліотек, у кожному місті, містечку, селі, школі, фабриці та колгоспному клубі. Дотепер дослідники, які пишуть про національну політику в колишній Радянській Україні, використовують статистичні дані щодо накладів книжок, намагаючись в такий спосіб оцінити політику держави відносно різних національних меншин.

У сучасній незалежній Україні наклади книжок більше не є питанням ані політики, ані націєтворення. У переважній своїй частині рушіями книговидавництва сьогодні є економічні чинники. Тому, навіть попри те, що українська мова є державною, переважна більшість книжкового асортименту у практично кожній книгарні є російською. Це пояснюється тим, що російські видавці мають кращі фінансові можливості, тому друкують великі наклади популярної літератури (детективи і любовні романи, технічну прикладну літературу, переклади з інших мов, спеціалізовані словники) та частину своєї продукції реалізовують в Україні. Це провокує ситуацію на книжковому ринку, коли місцеві видавці попросту неспроможні конкурувати з російськими, бо нездатні виробити співвідносну кількість україномовних видань. Книговидання, таким чином, залишається важливим чинником тривалої боротьби за розвиток і просування української культури й ідентичності.

Юдейські рукописи і перші друковані книжки

Першими гебрейськими рукописами в Україні були сувої Тори та громадські молитовники на пергаменті або веленовому папері, які у IX– XIV століттях привозили у Крим візантійські євреї, а в Центральну Україну — євреї-ашкеназі з Центральної Європи. Хоча жоден з рукописів не вцілів, дослідники припускають, що єврейські писарі у Криму, переписуючи П’ятикнижжя, використовували халебський (алепський, себто з Алеппо) стиль, а писарі Польсько-Литовської Речі Посполитої — ашкеназький.

Пізніше, у XVIII столітті, тут постав новий стиль письма, запропонований насамперед хабадською хасидською громадою. Засновник хабадського руху рабин Шнеур Залман пов’язував накреслення літер сувою Тори із кабалістичною традицією священних літер гебрейської абетки і через призму цієї традиції переосмислював графічне зображення літери. Так званий хабадський писарський стиль (отіот га-рав — літери рабина [Шнеура Залмана]) широко використовували у хасидських громадах для переписування сувоїв Тори по всіх українських теренах.

Рабиністичні книжки переважно писалися давньогебрейською, і серед найвідоміших були коментарі XV століття, як-от коментар до середньовічного містичного твору «Сефер єцира» («Книга творення»), що його уклав Моше бен Яков з Києва. Хоча більшість єврейських рукописів, укладених в Україні у пізньосередньовічні та ранньомодерні часи, не збереглася, винятком є актові книги (пінкаси) єврейських громад і братств XVII і XVIII століть, писані давньогебрейською.

Перші європейські рукописи, написані на їдиш, сягають XIII і XIV століть. На українських землях особливою популярністю користувалися їдишиські збірки особистих жіночих молитов (тхінес) і моральних оповідей (майсес) XVIII століття, що виходили друком саме для жіночої читацької аудиторії. Час від часу їдиш також з’являвся в актових книгах єврейських братств, хоча його рідко використовували для записів в кагальних книгах. Найпопулярніша збірка на їдиш «Цене рене», яку Яков бен Ашкеназі, казнодій, уклав десь під Любліном, вийшла друком близько 1613 року. Ця книжка стала найважливішим бестселером серед євреїв Східної Європи. Через те, що книжку було написано на їдиш й вона звертала увагу на гендерний — від біблійних часів — розподіл в єврейській родині, книжка виявилась особливо близькою єврейським жінкам і стала відомою як «жіноча Біблія». Відтак книжка пережила більше ста видань, адаптацій і передруків, здійснених різними єврейськими друкарнями в Україні і Польщі від початку XVII і до кінця XIX століть.

Друковані книжки давньогебрейською та на їдиш почали з’являтися в Україні з 1691 року — після відкриття друкарні у Жовкві на Галичині. Ця друкарня, заснована голландсько-єврейським друкарем Урі Файвушем га-Леві, була однією з лише трьох друкарень з гебрейською гарнітурою на цілу Річ Посполиту. Файвуш зміг швидко перевершити своїх конкурентів — його друкарня на початку XVIII століття посіла домінуюче місце на східноєвропейському єврейському ринку книгодруку. Жовква випускала окремі трактати Талмуду, гомілетичні книжки, молитовники й книжки з єврейського містицизму. Нащадки Файвуша — родини Мадфісів і Леттерісів у XVIII столітті заснували кілька друкарень в Україні (Львові та Судилкові) та Польщі.

Справжній розквіт єврейського друкарства відбувся після поділів Польщі, коли російська імператриця Катерина II дозволила вільне друкарство на всіх нових землях, що відійшли під її владу. Це був час, коли хасиди України потрапили під численні заборони через відлучення, накладені розташованим у Литві неймовірно авторитетним і впливовим єврейським кагалом. Доводячи, що вони не є маргінальною групою сектантів, натомість радше осердям юдейської громади, хасиди відповіли відкриттям кількох друкарень по всіх українських теренах: на Київщині (у Білій Церкві, Богуславі), Поділлі (у Брацлаві, Меджибожі, Миньківцях), Волині (у Бердичеві, Дубні, Корці, Межиричі, Острозі, Полонному, Славуті, Судилкові, Заславі). Ці друкарні видавали традиційні єврейські книжки, затверджені хасидськими вчителями-цадиками у спеціально написаних апробаційних передмовах. Тим самим хасиди доводили, що їхнє навчання не відвертає простих євреїв від традиційного вивчення класичних юдейських творів, а, навпаки, заохочує вивчати класичні гебрейські джерела. Окрім етичних творів (мусар), праць із правничих аспектів юдаїзму (галаха), щоденної побожної поведінки (гангаґот), коментарів до Тори, кабалістичних молитовних книг, вони видали агіографію засновника хасидизму Баал Шем Това, яка з’явилася майже водночас як давньогебрейською, так і на їдиш.

Видавництво братів Шапіро з подільського містечка Славута було серед найвпливовіших єврейських видавництв. У ньому побачили світ кілька повних видань Талмуду, які уможливили інноваційні підходи до викладання в єшивах — талмудичних академіях ХІХ століття, а також молитовники та провідні кабалістичні та хасидські коментарі до різноманітних класичних праць юдаїзму.

Видавнича справа та єврейське суспільство

Друкарів вельми цінували у традиційному єврейському суспільстві. Власне, придбання книжок само по собі загалом вважалося виконанням заповіді про необхідність розповсюджувати Тору на увесь світ. Саме тому складно уявити собі єврейську домівку, навіть бідну, без юдейських книжок. В Україні XVIII–XIX століть бідний ремісник нерідко мав три-чотири юдейські священні книги (сфорім), дрібний купець або орендар — 20-30, заможний торговець або гільдійський купець — близько сотні, а рабин — кілька сотень. Книжки продавали незшитими, їх купували без обкладинки й віддавали майстерному палітурнику. Розповсюдженість цього фаху відбилася у типовому єврейському прізвищі — Бухбіндер.

Робота єврейських друкарень у Російській імперії перервалася 1836 року. Внаслідок наклепу славуцьку сім’ю Шапіро вислали зі Смуги осілості, а всі інші єврейські друкарні в Україні позакривали. Втім, на початку 1840-х років цар Микола І дозволив єврейське друкарство у Києві, а братам Шапіро дозволили повернутися із заслання. Замість Києва, вони відкрили друкарню у Житомирі, де працювало більше сотні робітників — євреїв і неєвреїв, — за чиєї допомоги брати Шапіро щороку видавали від 20 до 50 різних книжок приблизним накладом у 2000 примірників кожної. Друкарня Шапіро у Житомирі мала власну паперову фабрику й домінувала на єврейському ринку книговидання в Україні аж до початку 1860-х років, коли цар Олександр II видав нові законодавчі акти, що лібералізували друкарство.

На початок останньої третини ХІХ століття у Російській імперії єврейські інтелектуали ліберальних переконань усвідомили, що єврейські маси, до яких вони намагалися достукатися, рідко читають періодику на івриті. Вони, однак, були відданими читачами їдишиської газети «Коль Мевасер» та інших видань, які інтелектуали зневажливо описували як шунд (сміття). Шунд був раннім прикладом сучасної масової культури: дешевими, на кшталт теперішніх «мильних опер», творами, які наслідували російські театральні п’єси, а також західноєвропейські, зокрема французькі, бульварні романи. Намагаючись похитнути панування шунду (із сотнями таких романів) й донести до східноєвропейських єврейських читачів нове бачення, чим, власне, є сучасна єврейська культура, письменники, як-от Менделе Мойхер Сфорім та Шолом-Алейхем залишили свої ранні спроби писати давньогебрейською або російською та натомість звернулися до їдиш. Власне, більшість письменників, пов’язаних із початком сучасної літератури і театру на їдиш, народилися або працювали у містах i містечках України — Старокостянтинові, Бердичеві, Житомирі та Вінниці.

Саме завдяки їхнім зусиллям світські романи, п’єси, оповідання та періодика — усі на високому літературному рівні, повільно, але впевнено заповнили ринок і змінили культурні стандарти серед єврейських читачів Російської імперії. Найпромовистішими були зміни у пресі. Якщо, наприклад, у 1860-х роках кількість передплатників єдиного — популярного! — східноєвропейського видання на їдиш, одеської «Коль Мевасер», не перевищувала 300, то у першому десятилітті XX століття наклад щоденних газет на їдиш на самих тільки українських землях Російської імперії перевищив 300 000 примірників.

Після більшовицької революції та утворення Радянського Союзу Радянська Україна стала одним з провідних центрів совєтизації єврейської культури. Саме в Україні почалась реформа мови їдиш, чий статус було посилено завдяки довгому списку видань. Їдишиські друкарні тисячними накладами видавали світову класику — переклади від Шекспіра і Сервантеса до Діккенса і Золя; впродовж міжвоєнних років за радянської влади вийшли десятки книжок, журналів та газет на їдиш, кожна великим накладом, що часто перевищував сотні тисяч. Ці видання було призначено широкій аудиторії — від любителів літератури та професійних вчителів до ремісників, селян і робітничого пролетаріату, для яких їдиш став рушієм інтеграції у нове безкласове соціалістичне суспільство. Провідні видання на їдиш у Радянській Україні виходили у Києві, Харкові та Одесі.

У 1910–1930-х роках їдишомовна преса існувала й по інший бік кордону із колишніми габсбурзькими землями — у міжвоєнних Польщі, Румунії та Чехословаччині, хоча у Галичині найпопулярніші єврейські видання виходили польською. У підрумунській Буковині, як і в габсбурзькі часи, єврейське населення надалі послуговувалося німецькою — панівною мовою єврейських книговидавців, а також впливової газети «Ostjüdische Zeitung» («Східноєврейська газета», 1919–1938). Існували, щоправда, буковинські єврейські видавництва, які друкували їдишо- та івритомовні книжки і газети, як-от «Фрайхайт» («Свобода») і «Черновіцер блетер» («Чернівецькі сторінки») на їдиш та «Га-Херут» («Свобода») на івриті. У міжвоєнній Підкарпатській Русі/Закарпатті, що перебувала під владою Чехословаччини, їдиш залишався найпопулярнішим засобом спілкування для всіх суспільно-політичних груп, і ним послуговувалися, серед інших видань, ортодоксальний тижневик «Ді їдіше цайтунґ» («Єврейська газета») та популістський «Дос їдіше фольксблат» («Єврейська народна газета»). Навіть нечисленні сіоністи на Закарпатті видавали свою власну газету «Ді їдіше штіме» («Єврейський голос») саме мовою їдиш, хоча підтримували ідею івриту як найдоцільнішої мови для євреїв.

Клацніть тут, щоб отримати пдф-файл цілої книги.