Розділ 7.1: «Євреї та українці. Тисячоліття співіснування»
У відзначеній нагородою книзі «Євреї та українці. Тисячоліття співіснування» розглянуто розвиток стосунків між цими двома народами України протягом століть.
У другому виданні історію українців та євреїв викладено у 12 тематичних розділах. Серед обговорюваних тем — географія, історія, економічне життя, традиційна культура, релігія, мова й видання, література й театр, архітектура й мистецтво, музика, діаспора та сучасна Україна до моменту злочинного вторгнення Росії в Україну 2022 року.
Автори розглядають багато спотворених взаємних стереотипів, хибних уявлень й упереджень українців і євреїв та кидають нове світло на вкрай суперечливі моменти українсько-єврейських відносин. У книзі стверджується, що історичний досвід в Україні не лише розділював етнічних українців і євреїв, а й зближував їх.
Виклад споряджено 335 повноколірними ілюстраціями, 29 мапами й кількома текстовими вставками, які пояснюють конкретні явища чи розглядають спірні питання.
Співавторами видання є Павло-Роберт Маґочій, завідувач кафедри українознавчих студій Торонтського університету, та Йоханан Петровський-Штерн, професор юдаїки та історії Північно-Західного університету. Спонсором видання виступила «Українсько-Єврейська Зустріч» за підтримки уряду Канади.
Дотримуючись давньої літературної традиції, протягом наступних кількох місяців UJE серіалізує книгу «Євреї та українці. Тисячоліття співіснування». Щотижня ми представлятимемо фрагмент із цього видання, сподіваючись, що читачі дізнаються більше про захопливу Україну й про те, як етнічні українці співіснували зі своїми сусідами-євреями. Ми переконані, що це знання допоможе протистояти фальшивим наративам про Україну, які підживлюються російською пропагандою і все ще надто поширені в усьому світі сьогодні.
Розділ 7.1
Художня література та театр
Розвиток української та єврейсько-української художніх літератур
Мова як проблема
Прийнято вважати, що літературу визначає мова, якою цю літературу створено. Тож англійська література — це література англійською мовою, французька — французькою тощо. Втім, раціональніше розглядати літературу як щось визначене не так мовою, а радше цінностями, досвідом і традиціями народу, про який вона оповідає, або народу, для якого вона пишеться. Власне, твори, які формують національний літературний корпус, або канон, багатьох народів Європи, часто було написано мовою, відмінною від сучасної національної мови. Наприклад, «Беовульф», написаний англо-саксонською мовою, вважається найдавнішою пам’яткою англійської літератури, твори перською є частиною турецької літератури, а твори латиною переважали у давні періоди творення літератури серед романських народів Європи — французів, іспанців, італійців і каталонців та, як на те пішло, німців, угорців і поляків також.
Саме у такому широкому європейському контексті літературні традиції етнічних українців і євреїв в Україні також виявляються багатомовними. Українська література середньовічного періоду Київської Русі писалася церковнослов’янською мовою. Ця мова в її різноманітних локальних варіантах вживалася й після того, як Київська Русь припинила існування. Втім, протягом XVI і XVII століть, коли більшість українських земель перебувала під владою Речі Посполитої, чимало авторів писали латиною, польською та, принагідно, грецькою. Наприкінці XVIII століття, після анексії західних земель Польщі Російською імперією, домінуючою стала російська мова. Але на початку ХІХ століття їй кинули виклик українські романтики. Романтизм надихнув невелику групу письменників послуговуватися у творчості писемним стандартом на основі усної народної мови, тобто української, яку бюрократи царської Росії назвали малоросійською.
Саме від часів романтизму, з його підкресленою увагою до мови як визначальної ознаки народу або нації, українська література почала асоціюватися переважно з творами, написаними українською мовою. Попри це у ХІХ і XX століттях деякі українські автори — у тому розумінні, що їхні твори втілюють досвіди, цінності і традиції етнічних українців — продовжували писати російською, як і українською.
Єврейська література в Україні була не менш багатомовною. Як і українці, євреї писали священною мовою — давньогебрейською, а також офіційною мовою держави, де вони жили, а згодом також звернулися і до літературного варіанта місцевої народної мови. Точніше, священною мовою була давньогебрейська, тоді як найпопулярнішими державними мовами серед єврейських письменників були польська і російська, а в окремих історичних регіонах України також німецька, польська, угорська або румунська — наприклад, на Західній Україні, а також тюркська (писана гебрейськими літерами) — серед кримчаків та караїмів Криму. Із поширенням світської літератури та становленням єврейської національної культури у другій половині ХІХ століття модернізована давньогебрейська (іврит) стала мовою, яку обирали багато письменників. Невдовзі, щоправда, численні єврейські автори зробили вибір на користь народної мови, себто почали писати на їдиш — рідною мовою практично всіх євреїв-ашкеназі в Україні. Тоді як їдиш постійно набирав силу як основна мова літературних творів протягом першої половини XX століття, єврейські письменники України й надалі вживали іврит, російську, польську, німецьку й іноді українську як засіб самовираження. Вибір мови залежав від низки обставин, серед яких визначальну роль відігравали родинне середовище, освіта, особисті прихильності та певні місцеві та історичні контексти. Більшість євреїв України — як і більшість недержавних народів — обирали домінуючу мову держави або імперії. Тож Зеев Жаботинський та Ісаак Бабель з Одеси, Ілля Еренбург з Києва та Василь Гроссман з Бердичева — усі вони були мешканцями глибоко зрусифікованих міст i містечок — обрали російську мовою своєї художньої творчості. З іншого боку, уродженці габсбурзьких містечок і міст — Карл Еміль Францоз з галицького Чорткова й Роза Ауслендер та Пауль Целан з буковинських Чернівців — віддали перевагу німецькій. Бруно Шульц з Дрогобича та Станіслав Єжи Лєц зі Львова, які жили й працювали в польській Галичині, писали польською. Серед найвідоміших з цих письменників — Йозеф Рот, німецькомовний письменник із найсхіднішого галицького прикордонного міста Броди, де офіційною мовою за часів Австро-Угорщини була німецька. У кількох своїх новелах та оповіданнях Рот не тільки показує галицьких євреїв-традиціоналістів в умовах воєнного конфлікту та насильства, спричиненого Першою світовою війною та загострює увагу на проблемах адаптації до політичних змін міжвоєнних років, але також описує їх глибоку тугу за втраченим світом Австро-Угорської держави та її суспільного устрою.
Українські літературні твори
Поява наприкінці XVIII та на початку XIX століть літератури українською мовою була здебільшого наслідком взаємодії між загальноєвропейськими естетичними тенденціями та українськими етнокультурними та національно-демократичними прагненнями. Оскільки Україна у модерні часи пройшла різні етапи колонізації, реколонізації і деколонізації, українська література часто переступала суто літературну межу красного письменства і натомість перебирала на себе роль маніфесту національного відродження і соціального визволення. Водночас українська література розвивалася в тісних зв’язках із європейською літературою, використовуючи її численні наративні схеми та жанри для осмислення специфічних українських тем. Хоча маргіналізованим українським письменникам час від часу закидали, що вони продукують третьосортні, переважно буколічно-селянські, відсталі та неймовірно провінційні літературні твори, українські автори постійно намагалися довести, що вони не бідні родичі, а співучасники європейського літературного дискурсу, себто — повноважні члени великої європейської літературної традиції. Тож не дивно, що українські літератори творчо використовували патерни, які відкривали європейську спадщину Україні, і водночас українських читачів — європейській літературній традиції.
У IX столітті візантійські місіонери Костянтин/Кирил та Мефодій написали найдавніші літературні тексти, які згодом було використано на українських землях для навернення різноманітних східнослов’янських племен у християнство. Саме з цією метою вони переклали із візантійської грецької мови на староболгарську певні уривки Євангелія, що використовувалися у християнській літургії між Великоднем (квітень або травень) та середньовічним релігійним Новим роком (вересень), а також для щотижневої недільної служби. Ці давні тексти (з часом вони були втрачені) вважають початками старослов’янської літератури на українських землях і, таким чином, провісниками української літератури. Оскільки ці тексти призначалися переважно для церковної служби, мову з часом назвали церковнослов’янською.
Згодом перекладачі посилили первинне ядро перекладених текстів, долучивши до них повне Євангеліє та інші книги Нового Заповіту. Деякі з цих ранніх перекладів збереглися, як-от Остромирове Євангеліє XI століття, Мстиславове та Галицьке Євангелія XII століття і Реймське Євангеліє XIV століття. Ці переклади церковнослов’янською спонукали розвиток інших літературних форм, насамперед повчань, наприклад «Слово про закон і благодать» (бл. 1050 року) митрополита Київського Іларіона. Їхнім призначенням було прищеплення християнської побожності, оспівування пошуків духовної істини (як противагу зіпсутості світської влади Київської Русі) та просування — у формі агіографій (житійних оповідей про святих) — ідеї самовідданого чернечого життя. Багато з цих творів згодом було зібрано в антологію, упорядковану у XIII столітті й відому як «Києво-Печерський патерик».
Середньовічна українська література активно вбирала культурні патерни візантійської грецької. Це означало, що у X–XIV століттях у перекладі церковнослов’янською мовою з’явилися десятки давніших арамейських, гебрейських, сирійських і візантійських грецьких версій біблійних і постбіблійних текстів (як-от Апокаліпсис Авраама, Друга книга Єноха, Третя книга Баруха, Драбина Іакова та інші). У цих текстах розвинуто потужні містичні та апокаліптичні мотиви, й оскільки давніші версії іншими мовами здебільшого не збереглися, церковнослов’янські переклади виявилися не тільки внеском у розвиток ранньої української літератури, але також відбитком втрачених юдео-християнських містичних традицій.
Ченці Києво-Печерської лаври також зверталися до історичних наративів, намагаючись легітимізувати нове православне політичне утворення — Русь — та вписати його у священну історію християнства. Чернець Нестор Літописець зібрав кілька раніших літописів і створив єдиний наратив, відомий під назвою «Повість минулих літ» (бл. 1100 року). Оповідь починається описом біблійного потопу разом з іншими ключовими епізодами давньої єврейської історії, звертаючись до яких, Нестор пояснює, як із пришестям Христа роль обраного народу перейшла від ізраїльтян/євреїв до християн. Більша частина літопису присвячена «запрошенню» варягів до землі, згодом відомої як Русь, життєпису «слов’янських апостолів» — святих Костянтина/Кирила і Мефодія, християнізації Русі наприкінці X століття і правлінню її войовничих князів.
Оригінали літопису «Повісті минулих літ» не збереглися, тож насправді ми маємо пізніший — розширений і опрацьований — текст. Так званий «Іпатіївський літопис» (XV століття) розгортає своєрідну мегаоповідь — великий історичний наратив, що врешті підводить до ідеї політичної тяглості від Київської Русі до Галицько-Волинського князівства XIII століття, в якому пізніше дехто з істориків вбачав українську протодержаву. В іншій версії «Повісті минулих літ», відомій як «Лаврентіївський літопис» (XIV століття), помітно прагнення редактора/компілятора довести, що насамперед велике місто-держава Новгород на російській півночі, а не Галицько-Волинське князівство на південному заході України продовжує традиції Київської Русі. Так, літературна хроніка періоду пізнього Середньовіччя, якій щонайменше п’ятсот років, надихнула досі актуальну і запеклу дискусію про те, кому власне «належить» минуле Київської Русі — сучасній Україні чи сучасній Росії.
Найвпливовішим літературним текстом, створеним у часи Київської Русі, було «Слово о полку Ігоревім» кінця XII — початку XIII століть. Ця анонімна епічна поема оповідає історію походу 1185 року проти степових кочовиків — половців. Похід очолив князь Ігор, володар одного з князівств на півдні Русі. Анонімний автор перетворив поразку Ігоря на заклик до об’єднання розрізнених князівств Русі в єдине державне утворення, що протистояло би майбутнім загрозам зі сходу. «Слово о полку Ігоревім» відтворює складну гаму суспільних, релігійних і родинних контекстів середньовічної Русі: відносини між князем та його військом, християнською Руссю та кочовиками-язичниками, людьми та силами природи, між князем Ігорем та його коханою дружиною, що залишилась вдома чекати. Історія князя Ігоря надихнула десятки пізніших літературних переспівів, зокрема «Плач Ярославни» (1860) Тараса Шевченка, декілька перекладів англійською, включно з перекладом знаного російського письменника-емігранта Володимира Набокова, романтичну оперу «Князь Ігор» (1890) російського композитора Олександра Бородіна. Навіть єврейського політичного діяча з України Зеева Жаботинського «Слово о полку Ігоревім» надихнуло назвати свої спогади про героїчний Єврейський легіон, який воював у складі британської армії під час Першої світової війни, «Слово о полку» (1928).
Ранньомодерні автори на українських землях Польщі-Литви писали свої твори не тільки офіційними мовами республіки — польською і латиною, але й руською (також відомою як ранньосередньоукраїнська). Наприклад, митрополит Іпатій (Адам) Потій написав руською та польською полемічну працю під назвою «Антиризис» (1599–1600) — свого роду апологію новоствореної Уніатської (згодом — Греко-католицької) церкви, яку він перший очолив. Приблизно у той самий час анонімний галицький церковний автор створив комплексну історичну хроніку «Пересторога» (близько 1600 р.), в якій переповідав історії з багатьох раніших хронік і з жалем змальовував політичні та релігійні події XVI століття, як-от утворення Уніатської церкви.
Упродовж XVII і XVIII століть православні шляхтичі Речі Посполитої небезпідставно боялися, що римо-католики (та їхні уніатські союзники) утискатимуть те, що в уявленні православних вважалося істинними традиціями східного обряду. Аби запобігти цій загрозі, православні шляхтичі заснували близько тисячі шкіл і семінарій, серед яких найвідомішою була Києво-Могилянська академія. Із цієї нової для України православно-освітянської традиції, що увібрала елемент єзуїтської схоластичної освіти, вийшли нові літературні жанри й тенденції, втілені у творах поліглота Феофана Прокоповича. Коли 1716 року московський цар Петро I запросив Прокоповича до Санкт-Петербурга супроводжувати реформу Російської православної церкви та її новоствореної ради єпископів (синоду), київський прелат вирішив утвердитися в очах московських церковних ієрархів, в чиїх очах він був парвеню, тобто людиною з соціальних низів, що досягла успіху. Для цього Прокопович висунув концепцію триєдиного братського союзу слов’янських народів (українців, білорусів, росіян), створивши концепцію Російської імперії (замість Московії) та розвинувши ідею Росії як єдиної легітимної спадкоємиці Київської Русі. Тож фактично ключові російські імперські концепти виробив український освітянин і мислитель!
У Києво-Могилянській академії, а також у кількох центральноєвропейських університетах вчився і Григорій Сковорода — філософ і поет українського походження. На різку противагу Прокоповичу, Сковорода уникав вигідних університетах вчився і Григорій Сковорода — філософ і поет українського походження. На різку противагу Прокоповичу, Сковорода уникав вигідних посад, чи то в церкві, чи то у миру. Він натомість переїжджав з місця на місце зі своєю флейтою та рукописами, навчаючи приватних учнів у Східній і Центральній Україні та пишучи філософські трактати, притчі й прозу сумішшю староукраїнської та церковнослов’янської мови із вкрапленнями латини й російської. Він також писав музику й пісні, зібрані у збірці «Сад божественних пісень» (бл. 1757 року). У своїх творах Сковорода розвинув новаторську «філософію життя», в якій були елементи ренесансного неоплатонізму, традиції стоїків та німецького містицизму XVII століття. Засадничою для переконань Сковороди була ідея главенства людського самопізнання, яке він вбачав ключовим виявом духовної свободи. Цю ідею Сковорода розтлумачив у таких своїх творах, як «Наркіс. Розмова про те: пізнай себе», «Розмова п’яти подорожніх про істинне щастя в житті» та «Бесіда, названа Двоє, про те, що легко бути блаженним». Відносини між Сковородою і офіційною Православною церквою у тодішній Російській імперії були вкрай напруженими. Отже, не дивно, що майже жоден зі сковородинських творів не публікувався за його життя. Проте сотні його текстів поширювалися у рукописах, а після його смерті й до 1861 року тільки декілька з них вийшли друком. Як мислитель, який спирався на доробок десятків ранньомодерних філософів, письменників та релігійних діячів, Сковорода суттєво вплинув на подальший розвиток української (і не тільки української) літератури, зокрема на чільних її представників ХІХ століття — Івана Котляревського і Тараса Шевченка.
Певною мірою модерна українська література почалася з Івана Котляревського — автора ірої-комічної епічної поеми «Енеїда» (1798). У цьому творі Котляревський зобразив події по Троянській війні, описані римським поетом Вергілієм, замінивши давніх троянців і римлян українськими козаками. Великою мірою спираючись на традицію італійсько-французьких ірої-комічних поем, Котляревський написав свою пародію розмовною українською, приправленою фразеологією селянської мови, козацькою говіркою та жаргоном тодішніх бурсаків-семінаристів. Він не тільки висміяв різні прошарки російського імперського суспільства, до якого належав, але й підвищив українську мову до рівня класичного латинського епосу й у насмішкуватій, грайливій манері представив українців як прадавній народ, сучасний Давньому Риму. Ця манера доносити політично провокаційні ідеї у насмішкуватій формі відтоді асоціюється в українській літературі саме з іменем автора «Енеїди» і називається «котляревщиною».
Романтизм відкрив нові можливості для українських письменників. Романтичні поети Німеччини звеличували Volk — простий сільський народ, який втілював абсолютну правду, фольклор якого (казки, епос, пісні) представляв найвищу літературну цінність. Поети-романтики також вважали, що місія поета — відкривати Volksseele — душу народу, використовуючи фольклор як засіб цього відкриття. Під впливом романтичних ідей три галицькі письменники — Маркіян Шашкевич, Яків Головацький та Іван Вагилевич — почали збирати український фольклор австрійської Галичини. У свою збірку «Русалка Дністровая» (1837) вони включили фольклорні тексти, переклади з європейської літератури й філологічні студії. Те, що вперше в підавстрійській Галичині ці три галичанина звернулися до української народної мови й спрощеної форми кириличної абетки, перелякало габсбурзьких можновладців, які в часи консервативної реакції на революційні ідеї вбачали у будь-яких змінах і новаціях загрозу усталеному суспільному устрою. Для подальшого розвитку української літератури найважливішим було саме відкриття краси українського фольклору, що, власне, i зробило альманах трьох галицьких фольклористів-філологів епохальною подією.
З іншого боку кордону, у Російській імперії, Тарас Шевченко впевнено убезпечив українській літературі місце на європейській літературній мапі — так, як не зміг зробити ніхто до або після нього. Селянин-кріпак, який з часом став визначним живописцем, Шевченко приїхав до столиці імперії — Санкт-Петербурга, відкрив для себе європейський і російський романтизм та наповнив його новим змістом. У «Кобзарі» (1840), «Гайдамаках» (1841) і збірці «Три літа» (1845) Шевченко, використовуючи романтичні прийоми, розкривав бунтівну та волелюбну душу українського народу, віддавав належне його кривавому, втім виправданому опорові соціальним утискам, викривав панівні еліти (чи то російські, чи українські, чи польські) та оплакував долю українців — овдовілого й осиротілого народу, що століттями потерпав від соціального і культурного пригнічення. Шевченко постав як поет-месія: як Байрон, що воював за греків, або Міцкевич, що стояв на захисті поляків, він відчував себе тим, хто несе високу місію — визволити свій народ поетичним словом. Шевченко звернувся не тільки до ритмів і мет рів слов’янської романтичної поезії, але також до метафор і ритмів українського пісенно-танцювального фольклору, аби передати підривну, антиімперську ідею українського відродження і визволення. Життєвий досвід Шевченка — переслідування, заслання й життя в армійських бараках — утвердив його образ національного поета, подоби Христа, мученика за долю власного народу.
Приятель Шевченка Пантелеймон Куліш, який також писав українською і російською, усвідомив, що його голос на захист української самостійності був би набагато потужнішим, якби довести етнічну і культурну окремішність «малоросів» (так називали тоді українців), які не мали іншого вибору — тільки жити під владою Московії і Росії. Амбітний, втім суперечливий громадський діяч, поет і письменник Куліш видавав газети, журнали й альманахи, аби донести цю ідею. Він звертався до історичних розвідок й романів, що прославляли — й формували в літературному дискурсі — концепцію буремного українського минулого. Неабияке значення мали кулішівські студії з української етнографії і фольклору та його праця (у співавторстві) над першим українським перекладом Біблії.
У другій половині ХІХ століття дві тенденції живили українську літературну діяльність — народництво у політиці й реалізм у літературі. Письменники Іван Нечуй-Левицький, Марко Вовчок (псевдонім Марії Вілінської) та Панас Мирний створювали образи українських сучасників у дусі критичного реалізму: колишніх кріпаків, які отримали волю, але обмаль землі і згодом збідніли, перебралися у великі міста та стали низькооплачуваними найманими робітниками, швачками й повіями. Українські критичні реалісти наближались до французького натуралізму: вони дотримувалися естетичних принципів Еміля Золя з його наголосом на суспільному середовищі як головній рушійній силі формування особистого характеру. Хоча й зосереджені на поневоленні під впливом суспільного середовища в часи урбанізації й індустріалізації, українські письменники кінця XIX століття збагачували єврейський літературний натуралізм тим, що з неймовірною чутливістю вловлювали унікальний процес визрівання національної самосвідомості, який втілювали їхні протагоністи — жителі колонізованої України.
На підавстрійських українських землях провідною літературною постаттю був Іван Франко. Він рушив від народницького реалізму у бік соціал-демократичного бачення майбутнього України на виразних національних засадах. Феноменально продуктивний поет, вчений і письменник, Франко працював практично в кожному жанрі — журналістиці, літературній критиці, перекладах, філологічних, історичних і фольклорних студіях, хоча загальнонаціональну славу здобув саме як прозаїк і поет. Зображуючи зростання нафтової промисловості Східної Галичини, зубожіння українських мас й розгортання класової боротьби серед нового українського пролетаріату, у своїх повістях, як-от «Борислав сміється» (1881), Франко стилістично поєднував французький натуралізм з елементами марксистського класового аналізу. У своїй поезії, втім, Франко відкрився радше як революційний романтик. Його поетичні рядки відверто закликають український народ скинути величезний тягар соціальних утисків все одно якої влади — Австрійської чи Російської імперій.
Тим часом у Російській імперії Леся Українка підхопила революційний романтичний запал. Поетка неперевершеного ліризму і майстерної мистецької чутливості, вона чимало почерпнула з європейських літератур, особливо давньогрецької міфології та європейської модерністської драми, які вона знала бездоганно. У п’єсах Лесі Українки поставали персонажі: нонконформісти, чоловіки й жінки високих ідеалів, утопісти; вони нехтували суспільними реаліями, кидали виклик соціальному конформізму, зневажали прагматичні прагнення і, за потреби (як-от Мавка у «Лісовій пісні», 1912), віддавали життя за свій саможертовний самотній вибір.
Але якою була ціна цього вибору і як можна було перетворити його на дію за реальних суспільних обставин? Відповідь на це питання з’явилась у творах найважливішого українського драматурга початку XX століття — Володимира Винниченка. Він ставив своїх персонажів перед непростими етичними дилемами, і не у казковому або історично віддаленому минулому, а у найбільш нетипових обставинах: кримінальному світі, ув’язненні, українському селі, охопленому революційними заворушеннями, або під час сутичок між революціонерами різної політичної орієнтації. Тож як зберегти свою моральну чесність, коли становище вимагає негайних дій? Узгодження ціннісних векторів для Винниченка було аж ніяк не лише літературним питанням. Як політичний діяч, Винниченко став одним з трьох чільних лідерів недовговічної Української Народної Республіки; він намагався реалізувати свої ідеали у світі політики, але не зміг. Згодом він осів як письменник-емігрант у Франції, а позаяк висловлювався проти радянського режиму, більш ніж на півстоліття зник з українського літературного горизонту.
Період українізації і націонал-комунізму, який означив Радянську Україну протягом 1920-х років, створив виняткові можливості, тож був і періодом літературного відродження. Серед провідних письменників часів українського національного відродження був Микола Хвильовий (псевдонім Миколи Фітільова). Хвильовий — найхарактерніший приклад самого єства утопічного націонал-комунізму, який він вважав нагодою відкинути старі українські, в основі своїй фольклорні, патерни й якнайширше відкрити українську літературу європейським модерністським впливам. Михайло Семенко та Микола Бажан творили поезію у формі продуктивного діалогу із російським та європейським футуризмом, а Іван Кулик, тонкий симпатик пролетарських мас і сам свого часу пенсильванський шахтар, відкрив українській поезії ритми афроамериканського музичного і північноамериканського урбаністичного фольклору. Не менш марксистськоорієнтованим був Юрій Смолич, який, наслідуючи британські взірці, використовував у своїх творах наративні прийоми наукової фантастики, створивши цей жанр в українській літературі. У той-таки час Максим Рильський, Микола Зеров та Юрій Клен (псевдонім Освальда Бургардта) відкривали спадщину французького символізму й перетворювали її на свій власний стиль — український неокласицизм, а Валер’ян Поліщук експериментував із австрійськими модерністськими оповідальними техніками. Літературне відродження, пов’язане із періодом українізації, було особливо захопливим часом, коли письменники різного етнічного походження — росіяни, німці, євреї — знаходили для себе чільне місце у царині української культури.
Коли у 1930-х роках радянський режим періоду розвиненого сталінізму вирішив, що соціалізм можна побудувати в одній країні і що ліві інтернаціональні ідеї зайві, неймовірно плідний розвиток літератури 1920-х обірвався. Десятки українських літераторів було заарештовано, за надуманими приводами звинувачено як ворогів народу й націоналістів, засуджено до тривалого ув’язнення, а у деяких випадках — страчено. Більшість із тих, хто уникнув арешту, як-от поети Максим Рильський і Павло Тичина, були так налякані, що їм вже більше і не вдалося досягти власних попередніх звершень. Наступне покоління письменників 1940-х і 1950-х, як-от Михайло Стельмах, Натан Рибак, Олександр Корнійчук та Олесь Гончар, працювало у параметрах єдиної офіційно схваленої ідейної тенденції — соціалістичного реалізму. Як і решта письменників, вони мусили прославляти класову боротьбу дореволюційного пролетаріату та змальовувати позитивні приклади сучасників — соціалістичних робітників ув оптимістичному передчутті світлого комуністичного майбутнього. Їхні твори, доволі вишукані стилістично, втім невеликої мистецької цінності, уникали будь-якого діалогу із тогочасними європейськими літературними тенденціями і залишилися взірцем вбогої радянської провінційності.
Тож не дивно, що найважливіші й найбільш новаторські українські літературні тексти 1940–1950-х років з’явилися не в Радянській Україні, а в діаспорі. Такі письменники, як Ігор Костецький (літературний псевдонім Ігоря Мерзлякова), Улас Самчук, Юрій Косач та Іван Багряний (псевдонім Івана Лозов’ягіна) обрали своєю темою відтворення недавнього минулого, безпосередніми свідками і жертвами якого вони були. Подекуди спираючись на європейський (німецький і французький) екзистенціалізм, Самчук створив епічний роман «Марія» (1934) про Голодомор в Україні. Багряний у романах занурювався у Великий терор 1930-х, а Юрій Косач у низці новаторських історичних романів про козацькі повстання XVII століття звертався до далекого минулого України, щоб осмислити досвід української незалежності у столітті двадцятому. Костецький — мабуть, найобдарованіший з-посеред цих літературних постатей української діаспори — утвердився як батько-засновник українського абсурдистського стилю, і цим він випередив і передбачив знахідки Семюела Беккета.
Протягом короткого періоду так званої політичної відлиги у Радянському Союзі покоління шістдесятників кинуло сміливий виклик усталеним ідеологічним обмеженням, воліючи відродити мистецькі експерименти 1920-х років. Шістдесятники із особливою увагою ставилися до українського символізму, історичного минулого і фольклору. Григір Тютюнник у своїх коротких оповіданнях із сільського життя звертався до традиції українського бароко, а Юрій Щербак у дивних на українському літературному небосхилі урбаністичних романах занурювався в етичні аспекти екзистенціалістської літератури. Втім, найбільші прориви відбувалися у поезії, зокрема в творах Василя Симоненка, Ліни Костенко, Івана Драча, Миколи Вінграновського, Леоніда Кисельова й Мойсея Фішбейна. Пориваючи із каноном соціалістичного реалізму, ці поети поставили в центр свого художнього світу стражденного мислителя, що переймається долею свого краю й культури, таким чином відкрито заперечуючи колоніальне становище тогочасної української батьківщини. Іван Дзюба, плідний літературний критик і філолог філосемітських переконань, був серед ключових мислителів цієї неформальної групи шістдесятників.
Як тільки період відлиги закінчився — а закінчився він арештами та іншими урядовими репресіями — деякі представники шістдесятників, як-от поет Дмитро Павличко, пристосувалися до нової політичної ситуації літературного підлабузництва радянського ура-патріотизму. Інші відмовилися капітулювати. Найбільш послідовним серед них був Василь Стус (1985 року номінований на Нобелівську премію). Окрім літературної діяльності, Стус був активістом дисидентського руху і відверто протестував проти радянських переслідувань національно свідомої української інтелігенції. Не дивно, що саме ці поети (за винятком Симоненка, забитого кадебістами до смерті у 1963 році, і Стуса, який помер в ув’язненні у 1985 році) були в авангарді нових політичних починань напередодні й безпосередньо після проголошення Декларації незалежності України 1991 року.
У незалежній Україні цензуру було скасовано й відтепер застарілий соціалістичний реалізм втратив свою читацьку аудиторію. Ба більше, держава не була зацікавлена в тому, щоб просувати такі твори. Натомість твори десятків письменників 1920–1930-х років, засуджених до заслання або страти, повернулися до читачів завдяки величезній кількості посмертних публікацій. Численні діаспорні письменники і поети також вперше відкрилися читачам України і навіть потрапили у програми середньої і вищої школи. Хоча останніми роками книжковий ринок стрімко впав (українці посідають одне з найнижчих місць в Європі за читанням), проте все нові українські письменники спроможні йти в фарватері західноєвропейських літературних тенденцій. У 1990–2000-х роках постало нове покоління письменників, яких можна віднести до постмодерністів (Юрій Андрухович, Сергій Жадан, Олександр Ірванець), національних літописців (Марія Матіос, Валерій Шевчук, Юрій Винничук), сатириків і гумористів, які використовують мовну мішанину — суржик (Богдан Жолдак, Михайло Бриних), фантастів, які часто пишуть російською (Андрій Курков). Також на початку XXI століття зникли колишні бар’єри між діаспорою і літературним світом України. Наприклад, поет Василь Махно вільно подорожує між Чортковом на Галичині і Нью-Йорком у США, і ці подорожі та географічна відкритість допомагають йому творити урбаністичну поезію, занурену у розмаїття культур, країн, міських обрисів і людських типажів.
Клацніть тут, щоб отримати пдф-файл цілої книги.
