Розділ 7.2: «Євреї та українці. Тисячоліття співіснування»

У відзначеній нагородою книзі «Євреї та українці. Тисячоліття співіснування» розглянуто розвиток стосунків між цими двома народами України протягом століть.

У другому виданні історію українців та євреїв викладено у 12 тематичних розділах. Серед обговорюваних тем — географія, історія, економічне життя, традиційна культура, релігія, мова й видання, література й театр, архітектура й мистецтво, музика, діаспора та сучасна Україна до моменту злочинного вторгнення Росії в Україну 2022 року.

Автори розглядають багато спотворених взаємних стереотипів, хибних уявлень й упереджень українців і євреїв та кидають нове світло на вкрай суперечливі моменти українсько-єврейських відносин. У книзі стверджується, що історичний досвід в Україні не лише розділював етнічних українців і євреїв, а й зближував їх.

Виклад споряджено 335 повноколірними ілюстраціями, 29 мапами й кількома текстовими вставками, які пояснюють конкретні явища чи розглядають спірні питання.

Співавторами видання є Павло-Роберт Маґочій, завідувач кафедри українознавчих студій Торонтського університету, та Йоханан Петровський-Штерн, професор юдаїки та історії Північно-Західного університету. Спонсором видання виступила «Українсько-Єврейська Зустріч» за підтримки уряду Канади.

Дотримуючись давньої літературної традиції, протягом наступних кількох місяців UJE серіалізує книгу «Євреї та українці. Тисячоліття співіснування». Щотижня ми представлятимемо фрагмент із цього видання, сподіваючись, що читачі дізнаються більше про захопливу Україну й про те, як етнічні українці співіснували зі своїми сусідами-євреями. Ми переконані, що це знання допоможе протистояти фальшивим наративам про Україну, які підживлюються російською пропагандою і все ще надто поширені в усьому світі сьогодні.

Розділ 7.2

Єврейські літературні твори

До ери лібералізму та секуляризації, притаманних другій половині «довгого» ХІХ століття, найрозповсюдженішими жанрами літературної творчості у традиційних єврейських громадах України були книжки для індивідуального і групового навчання, богослужінь і релігійної освіти. Серед таких книжок — рабиністичні респонси, коментарі до класичних юдейських текстів, правничі кодекси, праці з етики, богословські твори, трактати з Кабали та єврейського містицизму і, звичайно, молитовники. Переважно писалися ці книжки давньогебрейською — найголовнішим засобом письмової комунікації серед євреїв. Найдавніші з таких творів, написаних мешканцями українських теренів, датовано кінцем XV — початком XVI століть.

Деякі з традиційних книжок давньогебрейською стали такими впливовими, що євреї використовували їхні назви замість прізвищ їх авторів, тоді як самих авторів називали за назвами їхніх книжок. Наприклад, Йоель Сиркес, який служив рабином у Меджибожі на початку XVII століття, опублікував збірку респонсів, згодом вельми популярну, під назвою «Байт хадаш» («Новий дім»). У цій праці Сиркес запропонував багато поправок до релігійних законів, він дозволив традиційним євреям читати мирську літературу у шабат, жінкам носити чоловічий одяг за суворих погодних умов, єврейським лікарям, якщо вони мають потребу, відвідувати своїх пацієнтів-християн, не боячись порушити святість шабату. Наступні покоління називатимуть Сиркеса «Б”ах», за скороченою назвою його книжки, наприклад: «Бах написав», «Бах сказав», «Бах обстоював» тощо. Ця манера «плутати» автора з назвою його праці, тобто нехтувати його особою, була доволі розповсюдженою у традиційній єврейській культурі.

Серед найвідоміших рабиністичних респонсів був «Нода бі-Єгуда» («Відомо серед юдеїв») Єзекіїля Ландау, впливового вченого рабина XVIII століття, який навчався у Бродах, а згодом переїхав до Праги. Ландау заохочував вивчення світських предметів, переконував у доцільності розтину в певних випадках (загалом юдаїзмом забороненого), пропонував, як юридично захистити жінок у випадку розлучення, яро боровся проти сектантських тенденцій в юдаїзмі, зокрема сабатіанців і франкістів (див. розділ 2). У ХІХ столітті найзначущою респонсою була шеститомна «Шоель у-мешив» («Запитання і відповіді») Йосифа Натансона — головного рабина Львова. Рабі Натансон схвалив нову технологію виготовлення пасхальної маци й дозволив використання продуктів і одягу, вироблених у промисловий спосіб на новостворених фабриках, власниками яких були неєвреї, що їх рабин особисто їздив перевіряти.

Україна була колискою численних фундаментально важливих містичних текстів. Серед них — «Шошан содот» («Роза таємниць») початку XVI ст., коментар Моше з Києва до середньовічної «Сефер єцира» («Книга творення»); праця видатного кабаліста з Волині Шимшона Острополера «Сефер карнаїм» («Книга проміння») середини XVII ст., а також надзвичайно популярний кабалістичний молитовник «Шаарей Ціон» («Врата Сіону», 1650-х рр.), укладений знаменитим літописцем Натаном Ганновером. Саме на початку XVIII століття найважливіші кабалістичні книжки було вперше надруковано у жовківський друкарні біля Львова.

Зростання хасидизму привнесло широке розмаїття нових книжок і жанрів, особливо відколи хасидські вчителі прагнули спростувати критику з боку своїх опонентів (міснаґдім). Хасидські автори прагнули продемонструвати, що хасидське вчення істотно збагатило юдаїзм, що воно обстоювало юдейські цінності й що хасиди не були сектантами. Серед найвідоміших праць, що внаслідок цієї полеміки з’явились друком у хасидських типографіях — коментарі до Усної та Писемної Тори, як-от «Толдот Яков Йосеф» («Історія Якова Йосефа», 1780), «Маггід деварав ле-Яков» («Слова Якову», 1781) та «Кедушат Леві» («Святість Леві», 1798). Ці книжки відкривали езотеричне і таємне значення юдейських вірувань і ритуалів, вони пояснювали, як особиста побожність може творити дива й як кабалістичні смисли допомагають зробити складні аспекти юдейської традиції прозорими й зрозумілими. Такі твори також допомагали залучити нових послідовників хасидських вчителів (цадиків), яких відтоді вважали стовпами єврейського релігійного життя. Приблизно в той самий час з’явилися нові жанри хасидської писемності, зокрема сіпурей майсес (оповідання про дивовижні діяння), народні казки, а деколи радше складні алегорії, зазвичай на їдиш, або написані про хасидських цадиків-чудодіїв, або написані самими цадиками-чудотворцями. Ці твори, багато з яких було видано новоствореними друкарнями у штетлах України, мали значущий вплив не тільки на хасидські маси, але й, згодом, на єврейських мислителів ХХ століття, серед яких найвизначнішими були Мартін Бубер, Соломон Шехтер й Абрам Єгошуа Гешель.

Просвітники-маскіли Східної Європи ненавиділи хасидських вчителів, намагалися нейтралізувати їхній вплив, поширюючи ідеї єврейського Просвітництва, або ж Гаскали. Маскіли намагались ввести секуляризовану єврейську освіту й дуже критично ставились до хасидських вчителів. Наприклад, Мендель Лефін, маскільський автор з маленького прикордонного містечка Сатанів на підросійському Поділлі, у своєму трактаті «Хешбон га-нефеш» («Етика», 1808) доводив, що покладатися на хасидських вчителів — хибна практика, яка відображає легковірність єврейських мас — ваду, яку він пропонував долати особистим самовдосконаленням. Інший освітянин-просвітник — Йозеф Перль з Тернополя на підавстрійській Галичині пішов навіть далі у своїй книжці «Мегале тмірін» («Той, що відкриває таємниці», 1819), яку вважають першим романом, написаним давньогебрейською мовою. У цьому сатиричному творі Перль зібрав, а радше вигадав, листування між послідовниками хасидів, пройнятими ідеєю знайти і знищити загрожуючий їм і викриваючий їх антихасидський твір. Виклик хасидизму кинув також Іцхак Бер Левінзон — один з найвідоміших діячів-просвітників на українських землях Російської імперії. Після «Те’уда бе-Ісраель» («Свідчення для євреїв», 1827), в якому він наполягав на необхідності секулярного підходу до викладання давньогебрейської мови, Левінзон написав уїдливу антихасидську сатиру «Діврей цадикім» («Слова праведників», 1830).

Два безпрецедентні твори єврейських просвітників (написані у 1820–1830-х роках, проте опубліковані набагато пізніше) проклали шлях новим формам єврейської філософської думки. Перший — це трактат «Море невухей га-зман» («Путівник для сучасних розгублених», 1851) Нахмана Крохмала з підавстрійського галицького прикордонного містечка Броди. Крохмал використовував ключові концепти німецької філософії (Гердера і Гегеля), аби довести, що євреї були народом (давньогебрейською: ам), а не релігійною спільнотою, що їх життя позначалося власним Volksgeist (національним духом). Іншими словами, вони належали до групи історичних народів, які мають своє національне майбутнє. Така переоцінка суті єврейської ідентичності послугувала стимулом єврейському національному відродженню, а воно, своєю чергою, вплинуло на Гайнриха Ґреца — засновника нової єврейської історіографії, і Теодора Герцля — засновника сіоністського руху.

Другим з впливових єврейських просвітників України і провісником великих змін у літературі був Ісроель Аксенфельд з Немирова. У таких творах, як роман «Дос Штернтіхл» («Головна хустка», 1861) і п’єсі «Дер ерштер їдишер рекрут» («Перший єврейський рекрут», 1862), Аксенфельд змалював проникливий портрет традиційного єврейського штетла ХІХ століття, сповнений іскристого гумору та впізнаваний за тонкими етнографічними деталями, виписаними соковитим їдиш. Стилістичне і мовне новаторство Аксенфельда передувало відомішим письменникам — Менделе Мойхеру Сфоріму та Шолом-Алейхему, твори яких вперше з’явилися на чверть століття пізніше.

Епоха великих реформ, яку у 1860-х роках розпочав у Російській імперії цар Олександр ІІ, й одночасна емансипація євреїв у Габсбурзькій імперії за імператора Франца Йосифа створили соціокультурні умови, що сприяли виникненню нових літературних жанрів. І ці жанри знайшли для себе найкраще місце у новоствореній єврейській пресі. Поява російсько-, їдишо-, іврито-, польсько- і німецькомовних газет забезпечила десятки нових шляхів для авторів просвітницьких переконань, які прагнули реформувати тогочасне суспільство, чи то йшлося про суспільства Російської та Австро-Угорської імперій загалом, чи про їхній єврейський складник. Оскільки єврейська читацька аудиторія в обох імперіях була переважно їдишиською, автори, які віддавали перевагу івриту (Менделе Мойхер Сфорім) або російській (Шолом-Алейхем), невдовзі опинились перед несподіваною реальністю: якщо вони бажали впливати на своїх читачів, мусили послуговуватися мовою їдиш. Саме в середині XIX століття народилась єврейська світська літературна культура — журналістика і белетристика, яка висловлювала себе усіма східноєвропейськими мовами, і так само давньогебрейською (на івриті) та на їдиш.

Вибір мови свідчив про щойно задекларовані культурні уподобання та про літературу, в яку письменник інвестував свій талант. Завдяки розмаїттю мовних виборів, на українських землях Російської та Австро-Угорської імперій протягом другої половини ХІХ століття постало кілька єврейських літератур. Практично у кожному літературному жанрі з’явилися сотні публікацій різними мовами.

Деякі письменники звертались до єврейських мотивів, користуючись давньогебрейською (івритом) та мовою їдиш, тоді як інші осмислювали єврейські теми, занурюючись у російську, польську, німецьку або українську літературну традицію. Водночас інші створювали тексти, які згодом стали творами єврейської літератури, написаної неєврейськими мовами Центральної та Східної Європи. Наприклад, ті, хто прагнув інтеграції у російське імперське середовище, як-от одеський письменник і видавець газети «Разсвет» Осип Рабинович, обирали як робочу мову російську. Його приклад наслідували десятки письменників, серед яких найпомітнішими були Ісаак Бабель і Зеєв Жаботинський з Одеси, Ілля Еренбург з Києва, Василь Гроссман з Бердичева, Борис Ямпольський з Білої Церкви й ціла одеська школа російсько-єврейських сатириків, починаючи від Іллі Ільфа й закінчуючи Михайлом Жванецьким.

Багатомовність українських земель ХІХ століття провокувала декілька питань. Як класифікувати письменників, які обрали мовою самовираження польську, російську чи німецьку? В який спосіб можна виміряти значущу присутність єврейських тем у їхніх творах? І якщо критики мають суперечливі погляди на це питання, існує консенсус, що літературу на їдиш та івриті, які найчастіше, якщо не винятково, вживали письменники-євреї, слід вважати єврейською літературою, навіть якщо ця література створює неєврейські типи і порушує теми за межами етнонаціональних єврейських.

Епоха fin de siècle (три-чотири десятиліття перед початком Першої світової війни) збіглася з розквітом літератури на їдиш й початком івритської літератури. Шолом-Алейхем (справжнє ім’я — Шолем Рабинович) — постать, яка височіла на літературному небосхилі впродовж цих десятиліть, — звернувся до народного розмовного їдиш, сповненого багатющою фразеологією, щоб за його допомогою створити трагікомічні образи уявного типового штетла, який він назвав Касрилівкою. У багатьох своїх прозових творах Шолом-Алейхем також створив прототип вдумливого, підприємливого, самоіронічного, постійно саморефлексуючого, кумедного й відчайдушно нещасливого єврея, який намагається звести кінці з кінцями й прогодувати сім’ю. Шолом-Алейхем не тільки змалював конфлікт вразливого «маленького єврея» із зовнішнім світом, охоплюючим всю Європу — від Лондона до Одеси та позначеним антисемітизмом, асиміляцією, революційною політикою, радикалізмом і щоденним насильством з боку влади. Він також вшановував теплий гумор і єврейську мудрість, з якою його герої реагували на цей зовнішній світ.

Синтез гумору і мудрості також був притаманний творам двох їдишиських письменників, пов’язаних із Буковиною: поетичним байкам Еліезера Штейнбарґа «Дурх ді брілн» («Крізь окуляри», 1928) та гротескній фантазії Іцика Мангера «Ді вундерлехе лебнс-башрайбунґ фун Шмуель-Абе Аберво» («Дивовижна автобіографія Шмуеля-Абе», 1929).

Якщо їдишиські письменники зосереджувалися на відносинах між традиційним штетлом і містом, івритські письменники впевнено ставили своїх персонажів на порозі сучасного урбанізованого життя. Хаїм Нахман Бялик з Житомира і Шауль Черниховський зі степового села на півдні України прагнули відтворити у своїй івритській поезії слов’янську та європейську літературну спадщину — від неоромантичної образності до силабо-тонічної системи віршування. Під впливом зростаючого сіонізму вони осмислювали непрості відносини між старими європейськими єврейськими осередками і новим життям єврейських іммігрантів у Землі Ізраїлю. До того ж, Черниховський неперевершено переклав на іврит фінську «Калевалу», старослов’янське «Слово о полку Ігоревім» та з американської літератури «Пісню про Гайавату»), у такий спосіб активно насичуючи новими образами і ритмом світську івритську літературу.

Інші івритські письменники, які мешкали на українських землях, як-от Міха Йосеф Бердичевський з Меджибожа та Йосеф Хаїм Бреннер з Нових Млинів біля Чернігова, були особливо чутливими до європейських впливів. Зачаровані fin-de-siècle-івською фіксацією на людській хворобливості, міському кримінальному підпіллі, нестабільній психіці і незмінному лібідо, Бердичевський вивчав маргінальних персонажів єврейського середовища, тоді як Бреннер заглиблювався у відображений виразною мовою конфлікт між людськими очікуваннями і брутальною реальністю в османській Палестині за часів Першої світової війни. Нобелівський лауреат Шмуель Йосеф Аґнон (справжнє прізвище Чачкес) з містечка Бучач на сході Галичини, який згодом жив у Німеччині та Землі Ізраїлю, поєднував ностальгію за галицьким штетлом із стурбованістю стосовно очікувань і фантазій єврейських поселенців у Палестині. У таких романах, як «Ореах ната лалун» («Гість на одну ніч», 1939) та «Едо і Енам» (1950), Аґнон осмислював швидке зникнення східноєвропейського єврейства і тверезо оцінював нереалізовані месіанські зазіхання сіонізму на єврейській батьківщині — Землі Ізраїлю.

Доля івритської літератури значно погіршилася у Радянському Союзі. Причина полягала в тому, що ідеологи нової революційної держави робітників i селян вважали іврит засобом комунікації брехливої ідеології (націоналізму), неправильного світогляду (релігійного) та ворожого класу (буржуазії). З іншого боку, вони вбачали в мові їдиш справжню народну мову, ба більше — пролетарську й атеїстичну. Таким чином, у 1920-х роках радянська влада створила неймовірно сприятливі умови для розвитку їдишиської культури, літератури і преси. Їдишиські письменники і поети, які залишили країну під час політичних і соціальних заворушень більшовицької революції i громадянської війни, тепер повернулися й осіли спочатку в Харкові, а згодом у Києві.

В обох столицях України єврейські поети і письменники — уродженці маленьких містечок по цілій Радянській Україні — Лейб Квітко з Голоскова біля Одеси, Перец Маркіш з Полонного, Іцик Фефер зі Шполи, Довід Гофштейн з Коростишева, Довід Берґельсон з Сарн — були надзвичайно популярними. Більшість, втім, залишили новаторські експерименти із стилем та образами, і натомість звернулись до мистецьких приписів соціалістичного реалізму, зосередились на класовій боротьбі і комуністичній ідеології. Врешті, хоча їдишиські письменники i досягли неабиякого літературного успіху, часто вони платили за це творчою цілісністю. Наприклад, ще до революції 1917 року Довід Берґельсон створив кілька визначних прозових текстів (як-от «Нох алемен» / «Після усього, що сказано і зроблено», 1913), темою яких було відчуження та екзистенційна криза, перед якою постає особистість. Протягом радянського періоду він перейшов до соціалістичного реалізму, як-от в епічному романі «Бам Днєпр» («На Дніпрі», 1932), де головний герой, єврейський юнак і, вірогідно, майбутній міський пролетарій, зображений у конфлікті із корумпованим традиційним і лицемірним середовищем штетла.

Після Другої світової війни світ єврейської літератури кардинально змінився. Єдиний значимий івритський поет у Радянському Союзі — Хаїм Ленський з Радянської Білорусі — загинув у таборах ГУЛАГу. Майже усіх їдишиських письменників і поетів, особливо тих, хто брав активну участь в радянському Єврейському антифашистському комітеті, було заарештовано у 1952 році, звинувачено у шпіонажі й «безродному космополітизмі», піддано тортурам і страчено. Як казав київський літературний критик Мирон Петровський, Гітлер вбив єврейських читачів, Сталін — єврейських письменників. Однак на початку другої половини XX століття вкрай мало з тих, хто пережив кампанію проти космополітів за часів пізнього Сталіна, мали можливість публікувати якісь твори на їдиш. Серед тих, хто вижив, були вихідці з Радянської України — Натан Забара з Рогачева на Волині і Ґершель Полякнер з Умані, які у романах «Ґальґаль га-хойзер» («Колесо крутиться», 1979) та «Ґевен а мол а штетл» («Було колись містечко», 1990) поєднували світ євреїв-сефардів з Іспанії та євреїв-ашкеназі зі Східної Європи.

На початок останнього десятиліття XX століття найпродуктивнішим їдишиським письменником в Україні був буковинський єврей Йосиф Бурґ. Він почав свою літературну кар’єру перед Другою світовою війною й продовжував публікуватися після війни, створивши численні новели, оповідання і скетчі, як-от «Дос лебн ґейт вайтер» («Життя триває», 1980).

Взаємне збагачення єврейської та української літератур

Незалежно від мови самовираження, єврейські письменники в Україні залишалися прихильними до українських та єврейських тем. Наприклад, німецькомовний письменник Еміль Францоз був, вірогідно, першим, хто послідовно змальовував євреїв та українців Галичини. Менделе Мойхер Сфорім та Шолом-Алейхем висміювали взаємні культурні стереотипи «іншого» серед євреїв та православних. Зокрема, Менделе використовував розлогі цитати українською (у транскрипції гебрейськими літерами), аби створити кумедне образне їдишо-українське мовне середовище, в якому живуть і діють персонажі. Одним з найпотужніших прикладів літературної багатомовності був єврейський письменник Петро Равич, уродженець Львова, який провів два роки в Освенцимі як «український» в’язень. У своєму романі «Кров з неба» (1961), написаному французькою мовою, він створив образ галицького єврея, який намагається уникнути депортації до табору смерті, використовуючи підроблені документи й видаючи себе за українського інтелектуала. Йому вдається втекти і сховатись саме завдяки глибоким знанням української мови та літератури, які він використовує, аби обдурити нацистів.

Декілька творів єврейських письменників України не тільки виявилися літературою найвищого європейського ґатунку, вони також збагатили польську, німецьку, російську, українську, іврит та їдишиську літератури. Попри свої мовні уподобання та вибір на користь імперської, а чи бездержавної колоніальної культури, чимало єврейських авторів відчували прив’язаність до України. Так, сіоніст Зеєв Жаботинський у своїх численних фейлетонах неодноразово заперечував російським шовіністам, наголошуючи на величі й красі саме української літератури і мови та і на суверенітеті українців як нації. Єврейський письменник і нобелівський лауреат Шмуель Йосеф Аґнон, подорожуючи в своїй уяві, постійно повертався у рідний Бучач, який під різними іменами щоразу з’являвся в його романах та оповіданнях. Шолом-Алейхем увічнив у своїх творах мешканців Анатевки, сповнивши свою прозу діалогами українською в їдишиській транскрипції. Зрештою, російський письменник бердичівського походження Василь Гроссман був першим серед радянських письменників, хто поставив поруч Голодомор і Голокост та змалював українську трагедію як організований державою голод. Цікаво, що Гроссман зробив це задовго до того, як радянські дисиденти насмілилися бодай подумати про якусь тотожність єврейської і української трагедій. Прихильність єврейських письменників до української тематики істотно перевищувала потребу у місцевому колориті або ностальгійних образах дитинства, натомість була прикладом високого рівня міжетнічної солідарності й симпатії до української справи.

Кілька багатомовних євреїв, які обрали українську мову і воліли інтеграції у культурні та інтелігентські кола країни, робили це саме у ті часи, коли етнічні українці переживали національне відродження — у 1920-х роках. Оскільки вони відкидали попередні романтичні й позитивістські аспекти націоналізму, то змушені були переоцінити стереотипи і поступово переосмислити, чим було їх власне єврейство.

Звичайно, етнічні українські письменники мусили боротися з цілою низкою суттєвих антиєврейських стереотипів, висловлених у наявних літературних творах, натхненних історичною працею початку ХІХ століття, насамперед — «Історією Русів» та її потужними ксенофобськими випадами, а також думами початку 1800-х років, ретельно обробленими поетами-романтиками й презентованими як справжній фольклор XVII століття. У найконтроверсійнішому зі своїх творів — «Гайдамаках» Тарас Шевченко далеко вийшов за межі романтичних стереотипів, співчуваючи персонажу-єврею й оплакуючи трагедію українського повстання, яке перетворилося на кривавий вир насильства. Пізніше письменники-реалісти, як-от Панас Мирний, навряд чи відчували симпатію до соціального зла, яке вони називали єврейською експлуатацією, але попри це й вони змальовували персонажів-євреїв, особливо жінок, які наслідували цінності і культуру сільського українського населення. Два найплодовитіші й найпопулярніші письменники країни, Леся Українка й Іван Франко, прагнули мобілізувати український народ під антиімперськими гаслами, постійно проводячи паралелі між історичною долею тогочасних українців і біблійних євреїв, що виходять з єгипетського полону. На початок XX століття десятки українських письменників усіх політичних поглядів — від помірного націоналіста i симпатика соціалізму Володимира Винниченка до радянського антинаціоналіста Юрія Смолича — змальовували євреїв у нюансований, часто суперечливий, а проте гуманний спосіб. Для них євреї, як й етнічні українці, були жертвами історії, в якій катами були імперські амбіції країн, де мешкали ці народи.

Переосмислення євреїв у контексті українських національних змагань і історико-культурної спорідненості двох народів було далеко не лише літературним. Українці та євреї також відкривали себе одні одним через інтенсивні загальнокультурні й особисті стосунки. Наприкінці ХІХ століття декілька євреїв, переважно з їдишо- і російськомовних родин, долучилися до вузьких кіл української інтелігенції у Львові, Харкові й Києві, де опинилися серед завзятих послідовників українських соціал-демократичних і національно-демократичних рухів. Етнічні українці відповідали взаємністю. Пантелеймон Куліш, наприклад, підтримував Кесаря Білиловського, поета єврейського походження, високо цінував його лірику (деякі його поезії стали популярними українськими піснями). Так само Іван Франко підтримував Григорія Борисовича Кернера, який писав під псевдонімом Грицько Кернеренко. Кернер-Кернеренко намагався поєднати орієнтальні й єврейські мотиви в українській прозі й поезії. Він написав кілька віршів про Тараса Шевченка й есеїв про поетичну спадщину українського Кобзаря, в яких, щоправда, царські цензори знайшли забагато небажаних натяків й заборонили публікувати. Попри це Кернеренко правив своє: його по праву можна вважати першим, хто осмислив долю єврейської українофілії і увічнив образи українсько-єврейського зближення у поетичній формі.

У пореволюційні радянські часи чимало єврейських письменників, вчених і культурних активістів зробили вибір на користь української як мови літературної творчості. Особливо помітними серед них були поети Іван Кулик, Леонід Первомайський і Наум Тихий, драматург Леонід Юхвід, прозаїки Натан Рибак і Юхим Мартич, історик і філолог Йосип Гермайзе, історики літератури Ієремія Айзеншток і Олександр Лейтес, музикознавці Абрам Ґозенпуд і Мойсей Береговський.

Саме 1920-ті були роками особливо плідної співпраці між українськими літераторами різних національностей. Директор Інституту єврейської пролетарської культури Йосиф Ліберберг викладав у Київському державному університеті — один з його студентів згадав у своїх спогадах «чудову українську мову» викладача. Критик і фахівець з порівняльного літературознавства Олександр Лейтес та їдишиський письменник Довід Фельдман відіграли визначальну роль як засновники новаторського літературного угруповання, що об’єднало письменників українського та єврейського походження, відданих новому баченню соціально заангажованого пролетарського мистецтва — тенденції, яку вони означували як «вітаїзм», тобто активний життєствердний романтизм. Багато з цих літераторів і вчених не тільки поділяли ентузіазм українізації, вони також разом виступали у Будинку літераторів ім. Василя Блакитного у Харкові, де проводились поетичні вечори та театральні читання. Єврейські та українські літератори навіть були сусідами, найвідомішим «місцем сумісного проживання» був харківський Будинок письменників «Слово», де під одним дахом мешкали понад шістдесят поетів і прозаїків (наприклад, Первомайський, Сосюра, Квітко, Хвильовий, Фінінберг і Тичина).

Одним із найвпливовіших українських поетів єврейського походження тієї епохи був Іван Кулик (справжнє ім’я Ізраїль Юдович Кулік). У молоді роки, перед Першою світовою війною, він був закоханим в усе українське. Згодом він написав українською чотири поетичні книжки, два томи художньої прози й незліченну кількість журналістських нарисів для соціалістичних американських, канадських і радянських українських газет, а також уклав першу українську антологію американської поезії (1927). Для більшовицького утопіста Кулика сам факт існування постреволюційної Радянської України, в уряді якої він працював, був символом визволення його країни від колоніального гноблення. У цьому контексті українська для Кулика виступала мовою національного відродження і пролетарської емансипації. Україноцентричний (і ексцентричний) утопічний комунізм Кулика, втім, не міг вижити після того, як сталінський Радянський Союз рішуче звернув праворуч. У 1930-х роках Кулика заарештували, звинуватили в українському націоналізмі і розстріляли. Проте ще до цього він надихнув і підтримав кількох молодих поетів і письменників, серед них і двох єврейського походження — Саву Голованівського і Леоніда Первомайського.

Леонід Первомайський (справжнє прізвище: Ілля Шльомович Гуревич) розпочав кар’єру українського письменника, прагнучи слави Ісаака Бабеля. У збірці оповідань «День новий» (1927), романі «Земля обітована» (1927) і п’єсі «Містечко Ладеню» (1931–1934) Первомайський змалював зіткнення традиційних євреїв із глушини — із богом забутих штетлів — з етнічними українцями та їхньою культурою. Його звичайні українці та євреї стали жертвами історичної катастрофи, що підкреслювало їхню спільну трагічну долю і спільні страждання. Пізніше Голокост став важливою темою творів Первомайського, хоча він мусив надати йому універсального виміру, аби радянська цензура дозволила публікацію голокостних текстів. Мабуть, найкраще Первомайського знають за неперевершеними образами творчості і творчої людини — поета, поетичних книжок і поетичної мови, що постають в його творах як живі істоти, жертовні й занехаяні. Первомайський вбачав свою місію в тому, щоби надати голос кожному зі співучасників художньої творчості — письменнику на засланні, спаленій книзі заарештованого поета, закресленому цензурою слову — і таким чином повернути їх із забуття. Останні три збірки поезій Первомайського, а саме: «Древо пізнання» (1971), «Уроки поезії» (1968) і посмертна «Вчора і завтра» (1974) заворожували читачів і в Україні й поза її межами, виявляючи, що (на противагу своїм набагато уславленішим сучасникам) він якісно сягнув таких вершин, що критики у діаспорі (наприклад, Іван Кошелівець) називали його одним з найкращих українських ліриків в історії.

Єврейські літературні діячі, чия кар’єра почалася після відлиги 1960-х років, поділяли прихильність своїх українських колег щодо ідеї національного відродження. Серед них були молоді поети єврейського походження, які спочатку писали російською, проте згодом перейшли на українську, як-от Леонід Кисельов, Мойсей Фішбейн і Григорій Фалькович. Ще один, Мар Пінчевський, також обрав українську, з часом він став блискучим перекладачем європейської та американської літератур на українську. Найцікавіша з цих постатей — Мойсей Фішбейн з буковинських Чернівців. 1974 року він опублікував книжку поезій «Ямбове коло», яка нетривіально поєднувала оновлену українську ліричну традицію шістдесятників із австрійською філософською поезією. Фішбейн був настільки відданий своїй українській поетичній місії, що вирішив стати на сторожі української мови. Окрім кількох інших збірок української поезії і перекладів німецької літератури (зокрема, Рільке) на українську, Фішбейн заявив про себе, попри свою екстравагантність, як про громадського діяча і поета, який постійно бореться, публічно і приватно, проти русифікації української культури — і то у спосіб, що межує із месіанським самозреченням

У пізньорадянський період єврейсько-українське взаємне збагачення вийшло за межі літературної сфери. Якщо єврейські інтелектуали обирали українську як засіб свого літературного самовираження, українські інтелектуали захищали євреїв і водночас вчилися на єврейському досвіді. Український філолог Святослав Караванський написав відкритого листа до Верховної Ради УРСР, обстоюючи право українських євреїв мати школи з рідною мовою навчання, а єврейські дисиденти, ув’язнені у ГУЛАГах (як-от Семен Глузман), вчилися «як бути євреями» із взаємодії із товаришами по ув’язненню українського походження, особливо з тими, хто мав стійкі національні переконання, зокрема Зиновієм Антонюком, Мирославом Мариновичем, Євгеном Сверстюком. Були й інші єврейські дисиденти, чий внесок в українсько-єврейське порозуміння ще доведеться реконструювати і оцінити. Взяти, наприклад, Михайла Хейфеця, який допоміг зберегти поезію Василя Стуса і потай переправити її з виправної колонії для подальшої публікації за кордоном.

Клацніть тут, щоб отримати пдф-файл цілої книги.