Розділ 8.1: «Євреї та українці. Тисячоліття співіснування»

У відзначеній нагородою книзі «Євреї та українці. Тисячоліття співіснування» розглянуто розвиток стосунків між цими двома народами України протягом століть.

У другому виданні історію українців та євреїв викладено у 12 тематичних розділах. Серед обговорюваних тем — географія, історія, економічне життя, традиційна культура, релігія, мова й видання, література й театр, архітектура й мистецтво, музика, діаспора та сучасна Україна до моменту злочинного вторгнення Росії в Україну 2022 року.

Автори розглядають багато спотворених взаємних стереотипів, хибних уявлень й упереджень українців і євреїв та кидають нове світло на вкрай суперечливі моменти українсько-єврейських відносин. У книзі стверджується, що історичний досвід в Україні не лише розділював етнічних українців і євреїв, а й зближував їх.

Виклад споряджено 335 повноколірними ілюстраціями, 29 мапами й кількома текстовими вставками, які пояснюють конкретні явища чи розглядають спірні питання.

Співавторами видання є Павло-Роберт Маґочій, завідувач кафедри українознавчих студій Торонтського університету, та Йоханан Петровський-Штерн, професор юдаїки та історії Північно-Західного університету. Спонсором видання виступила «Українсько-Єврейська Зустріч» за підтримки уряду Канади.

Дотримуючись давньої літературної традиції, протягом наступних кількох місяців UJE серіалізує книгу «Євреї та українці. Тисячоліття співіснування». Щотижня ми представлятимемо фрагмент із цього видання, сподіваючись, що читачі дізнаються більше про захопливу Україну й про те, як етнічні українці співіснували зі своїми сусідами-євреями. Ми переконані, що це знання допоможе протистояти фальшивим наративам про Україну, які підживлюються російською пропагандою і все ще надто поширені в усьому світі сьогодні.

Розділ 8.1

Архітектура та мистецтво

Український культурний ландшафт скрізь усіяний широким розмаїттям будівель, які відбивають цілу гаму європейських архітектурних стилів. Архітектори, які приїж-джали з-за кордону, використовували у будівни-цтві знані їм техніки і стилі своєї батьківщини, а місцеві архітектори створювали оновлені версії цих стилів і часом розробляли місцевий стиль, суто український. Тож не дивно, що стилістич-не різноманіття, використовуване в інших час-тинах Європи, має місце й в Україні, де існують залишки будівель або цілком збережені (інколи відреставровані) будівлі; й їх можна записати до періоду класичної греко-римської давнини, середньовічного візантійського, романського періодів, готики, раннього ренесансу і бароко, неокласики і ар-нуво «довгого» ХІХ століття, модернізму i інтернаціонального функціоналіз-му ХХ століття тощо.

Залишки доісторичної архітектури

Найдавніші залишки архітектури в Україні пов’язані із аграрною і скотарською цивіліза-цією, відомою як Трипільська культура, ареал якої поширювався на центр і південний захiд України. Розквіт Трипільської культури припав на період між 4500 і 2200 роками до н.е. На піз-ніх її етапах деякі з поселень сягали трьох тисяч будівель, більшість з яких були заглибленими або напівзаглибленими у ґрунт житлами (зем-лянками) і будинками, зведеними на дерев’яних палях. Останнім часом віднайдено багато три-пільських поселень, й вони перетворені на міс-ця культурного туризму, аби продемонструвати високий рівень осілої цивілізації на українських землях, яка бере свій початок чотири-шість ти-сяч років тому.

Набагато краще знані залишки архітектури, пов’язані із класичними грецькими поселен-нями. Грецькі поселення почали з’являтися від XVII століття до н.е., і їм судилося пережити елліністичну та візантійську епохи й достояти принаймні до XVII століття н.е. Ці поселення виникли на самому півдні України, вздовж бе-регів Чорного моря, поблизу гирла головних річок (Тирас — поблизу Дністра і Ольвія — по-близу Південного Бугу) та на Кримському пів-острові (Херсонес/Севастополь і Пантикапей/ Керч). Залишки мармуру і каменю, що зберег-лися дотепер, — це колони палаців і базилік цер-ков, а також фундаменти житлових будівель, переважно укладені вздовж вулиць правильної геометричної форми. Унікальним є радше ін-ший архітектурний феномен тих давніх часів: печерні міста Криму, збудовані у VI столітті н.е. візантійськими будівельниками для алан-ських і готських поселенців регіону. Оскільки ці будівлі було висічено з міцного каменю на пласких вершинах гір, вони досі є промовис-тим прикладом того, як жили й у що вірили мешканці гірських регіонів Криму майже пів-тори тисячі років тому.

Східна і західна церковна архітектура

Серед будівель, які досі прикрашають міста, містечка і села України, були й такі, що слугува-ли релігійним потребам, — християнські церкви, єврейські синагоги, а в регіоні Криму — також i мусульманські мечеті. Однак більшість церков-них споруд України збудовано для вірних двох головних гілок християнства — західного като-лицизму і східного православ’я. Кожна гілка розвивала окрему церковну архітектуру, базо-вану на взірцях, які за допомогою стилістичних варіацій, завдяки талановитим будівничим, мо-дифікувалися й вдосконалювалися.

Панівною архітектурною формою релігійних споруд на українських землях є форма, прита-манна православним церквам, що походять зі Східної Римської, або Візантійської імперії. Ха-рактерна композиція візантійських церков мала в основі грецький хрест із двома рівносторон-німи перекладинами. Іноді хрестоподібну осно-ву вписано у квадрат — тоді виникала так звана хрестово-купольна церква. Ззовні така церква примітна завдяки куполам нагорі ротонд у чо-тирьох кінцях грецького хреста із п’ятим, най-більшим куполом над центром хреста. Як пра-вило, куполи обшивали позолотою, а в останні століття — увінчували трираменними хрестами. Усередині східні церкви мали обмаль зовніш-нього світла, адже у стінах зазвичай прорізано лише невеличкі віконця. Великі поверхні вну-трішніх стін вкрито фресками та/або мозаїка-ми з позолоченого скла із зображеннями отців східного християнства та православних святих і образом Христа на почесному місці — над ві-втарем або у центральній частині під куполом. Панівним елементом інтер’єру, розташованим під центральним куполом, був іконостас — висо-ка стіна із чотирма ярусами ікон із зображенням головних постатей християнства. На першому (нижньому) ярусі іконостасу, із царськими вра-тами у центрі, розташовано ікони Марії Бого-родиці, Христа, Івана Хрестителя та ще одного святого, нерідко пов’язаного із місцевим релі-гійним культом, якому, власне, i присвячено церкву. Наступні три яруси містять менші іко-ни з апостолами, святими-великомучениками, пророками, а на верхньому — з біблійними па-тріархами Старого Заповіту.

Зовнішній і внутрішній вигляд західних (тобто католицького обряду) церков істотно відрізняється від східних. Основа будівлі захід-ної церкви походить з класичної римської ба-зиліки подовженої конструкції, в одному кінці якої розташовано трансепт, завершений напів-круглою апсидою. План храму нагадує стилізо-ваний західний тип хреста. Інтер’єр складають чотири основні компоненти: у західному кін-ці — передсіння, або ж нартекс, далі — головне святилище (санктуарій) для церковної громади, із поздовжньої нави із одним або більше про-ходами обабіч, потім — трансепт, посередині якого — вівтар. У східному кінці — апсида, зазви-чай відведена для високих церковних ієрархів і хору. У наві розташовано переносні або стаціо-нарні сидіння (на противагу східним церквам, де службу слухають стоячи), а оточують її біч-ні проходи, в яких розташовано індивідуальні каплички, місця для молитви та сповідальні вздовж зовнішніх стін. Самі стіни можуть бути прикрашені картинами або скульптурами, а та-кож прорізаними великими вікнами, як прави-ло — з вітражами.

Іззовні храм зазвичай було вкрито похилис-тим дахом, переважно із вузьким шпилем над центром трансепта, саме у точці, де всередині розташовано вівтар. Головний вхід із західного боку увінчували вежею із одним дзвоном або будували фасад на дві вежі. Зовнішні стіни і портал довкола головного західного входу при-крашали скульптурами.

Цю стандартну архітектурну модель західної церкви було втілено у романського і готичного стилю кафедральних соборах середньовічної Франції, з їхніми різьбленими з каменю округ-лими або стрілчастими склепіннями, високими стелями інтер’єрів та, у разі готичних соборів, різьбленими аркбутанами, функціональним призначенням яких було підтримувати сті-ни нави і водночас забезпечувати природне освітлення всередині завдяки розширеним віт-ражним вікнам. Готичні елементи також зустрі-чаються у церквах Центральної та деяких час-тин Східної Європи, хоча в Україні декілька на-явних взірців готичних церков було побудовано значно пізніше, у неоготичному стилі, зокрема великі, завбільшки із кафедральні, собори по-ляків-римо-католиків у Києві (1899–1909) та Львові (1903–1911).

Східна церковна архітектура візантійського походження пов’язана із періодом середньо-вічної Київської Русі. Найважливішими при-кладами в Україні є Софіївський собор у Києві (1017–1050-ті) і собор Святих Бориса і Гліба у Чернігові (кінець XII століття). Софія Київська була з архітектурного погляду унікальною че-рез кількість куполів (тринадцять), хоча її, як багато інших церков Київського періоду, піс-ля XVII століття кардинально реставрували, в результаті чого овальні бані, притаманні ві-зантійському стилю, переробили на грушепо-дібні барокові куполи. З іншого боку, iнтер’єр Київської Софії зберіг оригінальні позолочені мозаїки і фрески. Архітектурна цінність собо-ру Святих Бориса і Гліба у Чернігові полягає у тому, що, попри пізніші реставрації, ззовні він загалом залишився таким самим, яким був на-прикінці ХІІ століття.

Пам’ятки архітектури України

Архітектура XV–XVII століть — періоду, коли українські землі переважно перебували у полі-тичних сферах Речі Посполитої та Криму, — несе відбиток двох тенденцій: по-перше, впливів Західної Європи через Польщу на Галичину і Волинь та через італійські Геную і Венецію на Крим і Причорномор’я, і по-друге, спроб місце-вих архітекторів адаптувати або накласти на за-хідні прототипи деталі, притаманні українській архітектурі.

Перша тенденція особливо помітна у числен-них замках Західної України і Причорномор’я (у Хотині, Луцьку, Меджибожі, Кременці, Кам’янці-Подільському, Мукачеві, Старому Селі — під Львовом, Білгороді — поблизу гирла Дністра, Судаку — в Криму), церквах-фортецях (у Сутківцях, Острозі, Рогатині) та монасти-рях-фортецях (Межирічі, Зимному). Пере-важно ці замки і фортеці наслідували взірцям Західної та Центральної Європи. У їхньому дизайні помітні елементи готики, ренесансу і бароко. Такі впливи були найочевиднішими у міській архітектурі, особливо у підконтроль-ному на той час Польщі Львові, із його рене-сансною Чорною Кам’яницею (1577), палацом Корнякта (1580) на Ратушній площі, неподалік від нього — православною Успенською церквою (1598–1631) із дзвіницею — вежею Корнякта (1573–1578), римо-католицькою церквою мо-настиря бернардинців (1600–1630) і каплицею Боїмів часів пізнього ренесансу/маньєризму (1607–1617).

Архітектурний стиль бароко, первісно пов’я-заний із римо-католицькою Контрреформаці-єю, почав з’являтися на українських землях у другій половині XVII століття. Великою мірою він ґрунтувався на бароковій польській архі-тектурі, яку прихильно сприймали православні світські братства у містах і, особливо, керівники центральноукраїнської козацької Гетьманщини. Козацьких очільників, зокрема гетьмана Івана Мазепу, приваблювала велич і розкіш бароко-вих фасадів та інтер’єрів. Тамтешні архітектори також використовували місцеві елементи ди-зайну, особливо у будинках урядовців Козаць-кої держави. Серед кількох збережених зразків цієї архітектури — будинок полкової канцелярії (будинок полковника Лизогуба) у Чернігові. Архітектори також додавали барокові елемен-ти до екстер’єрів православних церков, зокрема штучні фронтони на фасадах, декоративні ко-лони і скульптурне оздоблення довкола вікон і під’їздів (Успенський собор Києво-Печерської лаври, перебудований 1720 року, церква Мгар-ського монастиря у Лубнах, 1684).

Козацьке бароко, як його назвали, сягнуло свого апогею під час правління гетьмана Ма-зепи (1687–1709). Лише завдяки йому особисто було профінансовано відновлення або будівни-цтво двадцяти церков, переважно у Києві, зо-крема Богоявленського собору Братського мо-настиря (1690) та собору Миколи Чудотворця (1696). Найбільше враження справляє проект реконструкції церкви Святої Софії ХІ століття (1691–1705), яку ззовні було повністю пере-будовано у барокову будівлю із банями. Вона досі є візитівкою давнього Києва. До пошуків унікального українського стилю будівництва у постмазепинську епоху найбільше долучив-ся архітектор Іван Барський. Його творіння, переважно у Києві, поєднували традиції ко-зацького бароко із стилістичними впливами пізнього рококо, чи то у православних церквах (Кирилівська церква, яку він перебудував 1760 року, Покровська церква на Подолі, 1766), чи у муніципальних громадських об’єктах (павіль-йон-фонтан «Феліціал», або фонтан «Самсон», 1748–1749).

Особливо вражають західноукраїнські римо-католицькі церкви у бароковому стилі, з їхніми рельєфними фасадами, напівфронтонами, ве-личезними відкритими інтер’єрами, багатством скульптури ззовні й всередині, розписами стелі, підсвітленими з допомогою винахідливого ви-користання непрямого зовнішнього природно-го світла. Ці риси виразно притаманні не тільки львівському собору римо-католицького доміні-канського монастиря (1745–1749) та греко-като-лицькому собору Святого Юра (1745–1760), де помітні також рококові впливи (див. ілюстрації 119 і 120), але також й іншим осередкам римо-католицької польської культури, як-от костелу Кременецького єзуїтського колегіуму (1730–1740-ві) та православній церкві Почаївської лаври (1771–1783), перебудованої в часи, коли лавра стала греко-католицькою.

Деякі будівлі кінця XVIII століття містять елементи стилю рококо, з його химерними ви-гнутими формами і орнаментами з мушель, які, на різку противагу важкому бароко, надавали відчуття легкості. Усі найкращі взірці рококо в Україні було створено іноземними архітекто-рами: ратуша у Бучачі (1751) — Бернардом Мер-дерером-Меретені, Андріївська церква у Києві (1747–1753) і палац імператорської резиденції (1747–1755) — Бартоломео-Франческо Растреллі. Останній, відомий також як Маріїнський палац, є офіційною резиденцією українських прези-дентів.

Інший тип будівлі, що є особливо яскравим прикладом місцевої української архітектури, — це є дерев’яна церква із окремо збудованою по-руч дзвіницею. Хоча дерев’яні церкви зазвичай асоціюються із лісами Карпат на заході України (на півдні Галичини, півночі Буковини і Закар-патті), їх також будували по цілій Центральній Україні та на північному сході. І якщо у Кар-патах стандартною формою є приземкувата будівля — одне тридільне приміщення, кожну з трьох частин якого накрито куполом округлої або видовженої форми, то далі на схід це були набагато вищі багатозрубні будівлі, з п’ятьох і більше зрубів у формі бочарного склепіння, увінчаних куполами у стилі козацького баро-ко. Найбільші з цих дерев’яних будівель мали сім (Вознесенська церква у Березні на Чернігів-щині, 1761) і навіть дев’ять зрубів (Троїцький храм у Новоселиці/Новомосковську на Дніп-ропетровщині, 1755–1778), близько 37-38 ме-трів заввишки.

Архітектурі ХІХ століття (1780-ті — 1914 р.) в усій Європі притаманний історизм, тобто вибір певного стилю минулого для копіювання або, за необхідності, адаптації під сучасні потреби. Першим із історичних стилів в Україні з’явився неокласицизм із його наголосом на чистих вер-тикальних лініях, впізнаваний за використан-ням колон, що нагадували грецькі та римські античні храми. Раннім провісником неокласи-цизму була головна дзвіниця Києво-Печерської лаври (1731–1745), творець якої, архітектор Йо-ган Ґоттфрід Шедель, все ж увів у будівлю баро-кові елементи. Повноцінними взірцями неокла-сицистичних будівель були університет Св. Во-лодимира у Києві (1837–1843) за проектом місцевого архітектора Вікентія Беретті та Націо-нальна бібліотека Оссолінських (Національна бібліотека Польщі, збудована у 1827–1851 рр.), тепер Львівська наукова бібліотека ім. В. Сте-фаника НАН України, віденського архітектора швейцарського походження Петера Нобіле.

В Україні представлено практично кожний іс-торичний стиль Європи ХІХ століття. Це і нео-візантійські церкви східного обряду, і неоготич-ні римо-католицькі костели для поляків-містян або простіші варіанти для етнічних німців по селах, оперні театри у стилі віденського нео-ренесансу у Львові, Чернівцях, Харкові, Одесі та Херсоні тощо. У стилі історизму збудували численні урядові будівлі, школи, музеї, житлові будинки, банки, офісні будівлі приватних ком-паній і вокзали у великих містах і навіть у де-яких регіональних залізничних вузлах, як-от у Жмеринці. Хоча у їх дизайні застосовувалися найновіші будівельні матеріали і технологічні досягнення, ці деталі було структурно вписано й сховано за стінами й фасадами, які поєднува-ли усю гаму історичних стилів — від неоготики і неоренесансу до необароко і неокласицизму.

«Довге» ХІХ століття добігало кінця, коли напередодні Другої світової війни архітектори почали розробляти стиль, який взагалі не по-кладався на відтворення минулого, а радше вті-лював правдивi українськi риси з долученням елементів народної архітектури до модерних бу-динків. Чільна постать цього руху, Василь Кри-чевський, створив низку унікальних будівель, зокрема будинок Полтавського губернського земства, тепер — Полтавський краєзнавчий му-зей (1903–1908), а також житлові і громадські бу-дівлі у багатьох українських містах. У першому десятилітті ХХ століття в Україні з’явився стиль ар-нуво, а відтак — ціла низка приголомшливих житлових і громадських будівель, особливо у Києві, з-поміж яких справді непересічними є творіння Лєшека Дезидерія Городецького, відо-мого під іменем Владислав Городецький, — на-родженого в Україні поляка з Поділля. З його споруд особливо можна відмітити Караїмську кенасу (1898–1902) і «Будинок з химерами» на вулиці Банковій (1901–1903).

У першому десятилітті радянської влади роз-виток української архітектури і надалі йшов у фарватері європейських трендів. Архітекто-ри Радянської України охоче використовува-ли визначальний для інтернаціонального сти-лю функціональний метод конструктивізму, започаткований у Німеччині. «Форма йде за функцією», — гучно закликали творці інтер-національного стилю. Тож архітектори вико-ристовували найновіші будівельні матеріали, особливо сталь і високоміцне скло, проте без декоративних елементів, що вважалися зайви-ми, ідеологічно застарілими символами фео-дально-буржуазно-капіталістичного світу, який радянський режим заповзявся поховати наві-ки. Будівлі в інтернаціональному стилі зазви-чай були частиною масштабних урбаністичних проектів оновлення й модернізації радянських міст. Найвідоміші приклади нової революційної архітектури — Будівля Держпрому (1925–1929) і Головпоштамт (1927–1929) у Харкові (на той час столиці Радянської України), Центральний вокзал (1927–1933) і будинок житлового коо-перативу «Радянський лікар», або ж Будинок лікаря (1928–1930) у Києві і Дніпровська ГЕС (1927–1932) під Запоріжжям.

На початку 1930-х років, коли радянська вла-да оголосила соціалістичний реалізм керівним принципом мистецької творчості, контрольова-ної державою і цензурованої, був заборонений й функціоналізм інтернаціонального стилю. Від архітекторів очікували, що замість нього вони працюватимуть у стилі, прийнятному для мож-новладців. Цим стилем була еклектична міша-нина класицизму, ренесансу, бароко і деяких елементів конструктивізму, поєднуваних у різ-них пропорціях для досягнення ідеологічних ці-лей: донести через велич і монументальний ви-гляд будинків могутність і престиж радянської держави.

Приклади офіційно схваленої архітектури кінця 1930-х років можна знайти по всій Україні у будівлях найрізноманітнішого спектра призна-чень, як-от Державний академічний театр опери та балету (1933–1940) і кінотеатр ім. Шевченка (1933–1938) у Донецьку, Академічний театр іме-ні Горького у Дніпропетровську (1941), стадіони «Динамо» і Центральний (нині Олімпійський) у Києві. Претензійність цих та інших будівель іноді називали сталінським «стилем весільного торта», особливо через форму головного кор-пусу Московського державного університету (1949–1953), який згодом копіювали у головних радянських містах (київською версією є готель «Україна», що раніше мав назву «Москва») та багатьох столицях колишніх комуністичних са-телітів у Центральній Європі.

Від 1936 року, коли Київ знову став столицею України, історичні церкви, зокрема Михайлів-ський Золотоверхий собор, та інші будівлі було знищено, аби розчистити місце для грандіозних проектів, як-от частково завершеного нового приміщення уряду Радянської України (1938), приміщення Верховної Ради УРСР (1936– 1939) — будівля сучасної Верховної Ради України і будівлі Ради Міністрів (1935–1937). Цей від-верто стерильний стиль, пов’язаний із тогочас-ним диктатором Йосифом Сталіним, починаю-чи з 1930-х років став загальноприйнятим архі-тектурним стандартом по всьому Радянському Союзу. Через спроби імітувати хмарочоси Нью-Йорка і Чикаго початку століття він заслу-жив іронічну назву «соціалістичної готики».

Від кінця Другої світової війни і до розпаду Радянського Союзу, протягом майже півстоліт-тя, масштабні громадські будівлі по цілій Радян-ській Україні будували або в різновидах функ-ціонального конструктивізму, або у помпезному офіційному стилі з еклектичними запозичення-ми з минулого. Прообразом офіційної еклекти-ки в її найкращому — або найгіршому — втіленні є повоєнна реконструкція Хрещатика — голов-ної вулиці Києва, з кінотеатром «Дружба» на першому поверсі 14-поверхового «Будинку із зіркою» (1954) як квінтесенцією соціалістичної готики. Поширенішими, втім, були довгі ряди однотипних блочних житлових будинків на околицях швидко зростаючих міст України. Їх найчастіше будували з дешевих матеріалів, без жодних декоративних елементів або навіть ко-льору (окрім вкритого вологими плямами бе-тонного або вапняного покриття), і переважно вони до сьогодні визначають німі й знеособлені міські ландшафти України, особливо у цент-ральних та східних регіонах.

Клацніть тут, щоб отримати пдф-файл цілої книги.