Рубець війни: єврейська пам'ять про дитинство в Україні

Шість років поспіль у 1980-1985 роках я проводив липень у спортивному таборі біля селища Дворічна Харківської області. Зараз від Дворічної починається найпівнічніша і остання 30-кілометрова ділянка кровоточивого фронту російсько-української війни.

В ті останні радянські роки худий єврейський хлопчик, що обожнював читання, переміщався з міського комфорту в дикі ліси на річці Оскіл.

Життя в наметах, посилені тренування, купання в холодній річці, комари та свобода від пропаганди — жодної піонерії, жодних червоних краваток та червоних прапорів.

Ми ламали гілки ліщини, самі прив'язували на палиці волосінь, гачки та поплавці, самі копали черв'яків і годинами проводили на рибалці. Якось ми з другом сиділи з вудками і побачили, як з хащів протилежного берега Оскола вийшов величезний кабан. Він поплив прямо на нас, змусивши підлітків утекти з криками.

Тепер із берегів Оскола плавають не кабани, а диверсійно-розвідувальні групи.

З новин України, березень 2023 року: «Дворічна знаходиться у зоні активних бойових дій, постійно обстрілюється з танків, мінометів, ракетних систем С-300. Цілих будинків уже не лишилося. Із 3500 мешканців залишилося менше третини».

Липень 2024: «Артилерійські дуелі вздовж фронту на річці Оскол. Мінометних обстрілів окупантів знову зазнала майже зруйнована Дворічна».

Ми з хлопчиками не усвідомлювали, що бродимо по прикордонній місцевості — це були просто наші спільні ліси та луки, оброблені пшеничні поля та вигини річок, у яких не було початку і кінця.

Зараз усі ці місця нашого дитинства понівечені російською агресією.

У лісі біля Дворічної я отримав перший урок демократії. Якось я читав книгу перед наметом і почув крики від пристані. До мене біг натовп із 50 підлітків, який шумів і сперечався. Виявилося, що тренер сказав їм: «Проголосуйте, де ви хочете купатися сьогодні — на далекому пляжі за лісом або прямо на пристані в таборі». І голоси розділилися рівно навпіл, тому вони й побігли до мене, як до єдиного, хто не проголосував.

Пристань раніше була заборонена для нашого купання, та й мій друг теж був за цей варіант. Тому я вибрав пристань.

Може, це й звучить смішно, але я завжди ходжу на вибори в Ізраїлі, зокрема й тому, що відчув дитиною в лісі українською річкою Оскол: мій голос важливий, мій голос може стати вирішальним.

Зараз, я впевнений, що і та пристань, і всі будівлі табору мого дитинства розбиті вщент канонадою.

У тому ж лісі я зіткнувся з чистим випадком антисемітської ненависті. Загалом нікому у спортивному таборі не було справи до моєї національності; конфлікти відбувалися частіше за лінією «баскетболісти проти футболістів».

Але одного разу до мого намету підійшов підліток, який просто в очі спокійно сказав: «Я тебе ненавиджу, бо ти жид».

Пам'ятаю, мені навіть стало цікаво, і я спитав його — а чому ти мене ненавидиш, якщо ти навіть мене не знаєш? Він відповів: «Тому що так каже мій дід».

Напевно, від тієї розмови на галявині біля Дворічної виник мій інтерес дослідника до проблем антисемітизму, етнічних стереотипів та пропаганди ненависті через покоління.

…Виходжу після купання в Осколі, і баскетбольний тренер Сергій Іванович Коровай, близький український друг мого батька, дає команду: «Два кола навколо поля!» Я біжу босоніж по теплій землі, один серед нескінченного скошеного луга. Вдалині проноситься товарний поїзд на лінії Дворічна-Куп'янськ.

І гіркий запах випалених сонцем диких трав. Коли я в Ізраїлі ловлю схожі запахи рослин, що вигоріли на сонці, в моїй пам'яті відразу піднімається та самотня пробіжка теплою українською землею…

Розлом та рубець
А за нашим лісом були Крейдяні гори — унікальний природний об'єкт. Похід туди був нагородою тренера за успіхи у спорті. Кожен поодинці переходив через річку по кволому підвісному мосту.

Коли я в Ізраїлі чую івритську пісню на слова раббі Нахмана: «Весь світ загалом — дуже вузький міст, і найголовніше — нічого не боятися», — я знову бачу себе тим єврейським підлітком, який іде вузеньким мостом, що хитається, через Оскол, міцно тримаючись за тонкі поручні.

Йду через сьогоднішню лінію фронту, яку обстрілюють із усіх боків.

На Крейдяних горах ми знаходили відбитки доісторичних тварин. Гори чистої крейди зі слідами стародавніх молюсків. Зараз це місце — на українській стороні фронту за сім кілометрів від кордону з Росією.

Російська армія знищує не лише міста та села України, створені людьми 100-200-300 років тому, але й руйнує крейдяні відкладення, створені природою 70 мільйонів років тому.

Саме тому ця війна сприймається мною як геологічний та тектонічний розлом.

Як вогняний багатокілометровий рубець, яким російська агресія покалічила та осквернила навіть мою єврейську пам'ять про дитинство в Україні.

Куп'янськ
Дорога додому із Дворічної до Харкова проходила через Куп'янськ. Для харківської дитини слово «Куп'янськ» мало виключно позитивне та смачне значення через КМК — Куп'янський молочно-консервний комбінат.

Смачне куп'янське згущене молоко була межею та символом дитячого щастя.

Липень-2024, я читаю в новинах: «Запеклі бої на Куп'янському напрямі. Російські окупанти постійно обстрілюють та руйнують Куп'янськ».

В Ізраїлі я купив експортний варіант куп'янського згущеного молока з написами івритом — як привіт із далекого дитинства, по якому вже третій рік тиснуть гусениці російських танків.

Зберігаю цю банку, щоби відкрити її на честь повного звільнення Харківської області та перемоги України.

Текст і фото: Шимон Бріман (Ізраїль).