Свідчити про війну
Вперше опубліковано @Krytyka
Ми говоримо про війну, оповідаємо передовсім самим собі, а також світові про злочини, що їх росіяни вчинили на нашій землі, з вірою в те, що колись їх довгий список буде розглянуто в Гаазі; оповідаємо, щоб спростувати, скреслити наративи російської пропаґанди; оповідаємо, щоб світ і ми самі знали правду про себе у цій війні.
Коли озираюся назад, на понад дев’ять років російсько-української війни, а особливо на вже майже півтора роки війни повномасштабної, усвідомлюю, що вони позначені особливою інтенсивністю не лише смертей, поранень, руйнувань і досвідів, із якими більшість із нас до війни не стикалась: евакуації, окупації, втрати дому, знищення цілих населених пунктів тощо, – а й свідчень про все, що ми пережили, а також про досвіди тих, хто вже нічого не зможе розповісти сам. Дехто з нас і раніше фіксував події свого та суспільного життя в щоденниках і рефлексував про них в есеях, але навряд чи ми як нація так інтенсивно й масштабно колись документували нашу дійсність, бралися за проговорення травм не постфактум, а фактично тут і тепер, і навряд чи за моєї пам’яті вони були такими жахливими.
Ми говоримо про війну, свідчимо про те, що робили – і далі робимо – впродовж усіх цих нестерпних місяців, із низки причин. Оповідаємо передовсім самим собі, а також світові про злочини, що їх росіяни вчинили на нашій землі, з вірою в те, що колись їх довгий список буде розглянуто в Гаазі; оповідаємо, щоб спростувати, скреслити наративи російської пропаґанди; оповідаємо, щоб світ і ми самі знали правду про себе у цій війні. Здавалося б, не варто окремо наголошувати потребу знати правду про самих себе, але це таки важливо в українському контексті, де про травми ХХ століття переважно мовчали – і через страх, і через тотальну забріханість влади та її свідоме приховування і заперечення своїх злочинів, а відповідно, через банальний брак інформації про них, – і де свідчити на повен голос про Голодомор, сталінські репресії й низку злочинів совєтської влади стало можливо за десятки років після того, як їх було здійснено. Доти інформацію треба було віднаходити по крупинках, не все почуте можна було переказувати далі, ним ділитися. Тому сьогоднішній сплеск свідчень і документування подій та злочинів російсько-української війни здається мені симптоматичним: неможливість упродовж десятиліть знати правду про своє минуле, страх декількох поколінь говорити про нього немовби спонукають нас усе гучніше й більше свідчити навіть про ті найжахливіші події, про які ми вже знаємо. Слухати тих, хто оповідає, і записувати їхні свідчення. Дивитися відео навіть із найжорстокішими сценами розстрілів чи катувань. Оприлюднювати знімки наших закатованих співвітчизників, на які ще декілька років тому ми, напевно, навіть не змогли би дивитися, а тепер вивчаємо всі дрібниці на них і не відводимо очей. Віднаходити на звільнених після окупації землях катівні й масові поховання і розповідати про них світові. Ділитися знімками будинків, дитячих садочків, шкіл, музеїв і низки інших споруд у глибокому тилу, обстріляних російськими ракетами, і розповідати про наших загиблих.
Мусимо говорити, щоб знати правду і щоб ніхто не мав спокуси нічого приховати. Говорити, щоб не дати шансів брехні й пропаґанді. Говорити, щоб не забути. Зрештою, щоб могти далі жити; щоб травми, яких ми досвідчили, не знищили нас зсередини.
Монструозність зла
Кожен із нас має що розповісти про війну, і кожна з приватних історій важлива, хоч між ними не раз багато подібного. Згадаймо лавину усних оповідей, а згодом і письмових свідчень та відеосюжетів у медіях про наші досвіди евакуації після повномасштабного вторгнення з міст, містечок і сіл, у яких ми мешкали. Більшість із них були майже ідентичні. Ми бачили й чули одне й те ж у лютому 2022-го, залишаючи Харків, Київ, Запоріжжя, Дніпро чи Краматорськ і не знаючи, чи зможемо до них повернутися. А якщо зможемо, то коли і що чекатиме нас після повернення. Наші знімки з вокзалів та переповнених поїздів були дуже подібні, а ще скидалися на світлини евакуацій із Києва чи Харкова часів Другої світової війни. Більшість із нас мала з собою один рюкзак, і впродовж часу, проведеного поза домом, ми навчилися жити малим. Після повернення додому кількість речей довкола дивувала й іще довго справляла враження надміру, зайвини.
Ми опинилися в реальності, для якої не були народжені; бо ж народжуються для життя, а не для смерті, а війна – це завжди про смерть. Перші дні повномасштабного вторгнення були довгі й тягучі; ми відчували цілковиту непевність щодо того, що буде далі, й не раз почувалися паралізованими. Що ми тоді вміли й могли? Наші чоловіки йшли до військкоматів, під якими стояли довжелезні черги; зорганізовувалися в тероборону; копали окопи в містах, бо жоден із населених пунктів не був готовий до «великої війни», як ми не раз тепер її називаємо, хоч усі можливі розвідки одна поперед одної попереджали: війна буде. Що іще ми тоді робили? Ділилися ліками та харчами, бо магазини й аптеки спорожніли або й узагалі не працювали. Благали світ, щоб над нами закрили небо, і багато молилися.
Ми зустрілися зі злом, воно вже було поміж нами, але ми досі мали ілюзії щодо його природи. Читаючи в новинах про те, що російські війська везли з собою тисячі мішків для трупів і пересувні крематорії, ми наївно думали, що їх призначено для російських солдатів, і дивувалися: невже росіяни настільки втратили людяність, що навіть не думали ховати своїх? Деокупація Бучі, Ірпеня та низки населених пунктів Київщини і те, що вийшло на яв про скоєні там злочини, стало першою зустріччю із повнотою зла. Виявилося, що в ХХІ столітті в Европі можуть існувати розстрільні списки; що тут можуть катувати, ґвалтувати, а тоді й убивати лише за те, що ти українець і любиш свою землю. Що розмови про концтабори, які мало бути облаштовано по різні боки Києва – із заходу й сходу, – були не чиїмось божевільним маренням, а, судячи з усього, планами, які, на щастя, не збулися. Чи ми могли уявити, що щось таке взагалі можливе в наш час? Чи могли бодай подумати, що те, що пережили наші діди, може повторитися? Що репресії, розстріли, поховання у братських могилах можуть стати реальністю іще й нашого століття?
Я пишу ці слова в липні 2023 року й усвідомлюю, що за час, який минув від найпершого шоку після Бучі, ми, здається, зрозуміли, що, на жаль, можливим є все. І то не лише тому, що вже багато дізналися і про методи катувань, до яких вдаються росіяни, і про жорстокість, із якою ставляться до наших воїнів у полоні, і про утримування цивільного населення із виразною громадянською позицією у підвалах на окупованих територіях. І не лише тому, що ми звикли до трагічних вісток: іще не встигнувши оплакати одних жертв цієї війни, вже довідуємося про загибель наступних – і не знаємо, коли це скінчиться. Просто ми побачили зло лицем до лиця, його демонічну потугу й монструозність, і зрозуміли, що воно, не покаране впродовж десятиліть, зросло на силі й стало здатним дослівно на все.
Те, що відбувається в Україні сьогодні, не останньою чергою, можливе тому, що фактично всі злочини совєтської влади залишилися безкарними: і ті, що відбулися на території України – напевно, аж до аварії на ЧАЕС, і скоєні деінде. І тепер, після позначених пунктиром Бучі – Маріуполя – Ізюма – Херсона – Бахмута – Каховки, поміж якими ще десятки міст, містечок і сіл – із їхніми історіями окупації, ракетних ударів, затоплення, морення голодом тощо, коли ми бачимо цілий спектр того, на що сьогодні спроможні росіяни, мене дивує не те, що вони готові на все, а радше те, що ми, знаючи історію ХХ століття, цього не усвідомлювали, і розуміння, що в ХХІ столітті ми знову зіткнулися з геноцидом українців, застало нас зненацька. Але куди й чому раптом мали би зникнути всі «напрацювання» сталінського режиму й енкаведистів, якщо в Росії вони ніколи не втрачали актуальности? Зрештою, ми вже знали про існування «Ізоляції» – катівні, яка з’явилась у Донецьку ще 2014 року; знали про волонтерів, розстріляних на сході України за підтримку української армії, наявність української символіки або за небажання говорити російською. Чому ми не подумали про те, що всюди, куди прийдуть росіяни, з’являться подібні місця тортур і окупанти далі практикуватимуть ті самі методи розправи, до яких вони вдавалися від початку російсько-української війни?
Сучасні катівні небагато відрізняються від тих, що їх пройшли наші діди й прадіди, а братські могили на окупованих територіях, підозрюю, подібні на могили репресованих у Биківні або закатованих на Соловках. Так зване «вирішення українського питання», про яке 2022 року раптом заговорив Путін, саме формулювання, до якого він вдався, мало нагадати нам: ми знаємо цю фразу, і вона не віщує нічого доброго. Йдеться про фізичне знищення.
Тому, хто не живе за законами зла, неможливо збагнути його логіку й передбачити його масштаби. Людське в нас намагалося нас переконати: сьогодні неможливий не те що геноцид українців, а й повномасштабна війна в серці Европи. Вірогідно, багато в чому ми скидалися на євреїв, які на початку Голокосту теж не надто вірили в те, що насувалося. Але, як казала одна старенька, котра вижила в концтаборах й імені котрої не знаємо, «якщо хтось обіцяє вас убити, повірте їм».
Нове «Розстріляне Відродження»
Час минає, і ми все більше адаптуємося до того, як жити всередині війни. Вона змінила нас, додала травм – і тих, які усвідомлюємо, і тих, яких не знаємо. Кожен із нас має когось близького, кого забрала війна, і знає цілі ланцюжки імен дальших нам загиблих. Знаємо матерів, які втратили синів і доньок; жінок, чиї чоловіки зникли безвісти, і вони без надії сподіваються бодай на вістку про них; знаємо вдів і сиріт; розстріляних і загиблих під час ракетних обстрілів. Ми намагаємося розповідати світові про тих, кого любимо, щоб пам’ять про них жила. Це наш обов’язок перед ними. Тому я теж розповідаю.
Про свою тітку Олександру, яка померла 6 березня 2022 року в Маріуполі (прізвища не вказую задля безпеки родини, частина якої досі перебуває в цьому стражденному місті). Після інсульту вона була лежачою хворою, не все розуміла, але знала, що триває війна, і на звук прильотів протяжно казала: «Стра-а-а-ашно...». Не знаю обставин її смерти, – я так і не змогла набратися сили, щоб про це розпитати, коли нарешті вдалося сконтактуватись із родичами після тривалої відсутности зв’язку й незнання, що з ними й де вони, – припускаю, що не витримало серце. Вона жила неподалік від «Азовсталі» – за якихось півтора кілометри, і через постійні обстріли її не змогли поховати: просто винесли тіло до дитячого садочка неподалік від дому, поклали на землю й прикидали його камінням... Її останки пролежали там понад місяць, а згодом їх, вочевидь, було поховано в братській могилі десь на околицях міста. Ніхто з її рідних ніколи не знатиме, де вона спочиває, і навіть коли Маріуполь буде звільнено, не зможемо прийти навідати її могилу й просто біля неї помолитися.
Про письменника Володимира Вакуленка із села Капитолівка Ізюмського району, що на Харківщині, якого окупанти застрелили двома пострілами з пістолета. Він мав виразну проукраїнську позицію, тож передбачав, що місцеві здадуть його, коли прийдуть росіяни. Так і сталося. Про культуролога й перекладача Євгена Гулевича з Калуша, іронічного, а водночас мовчазного, скромного й геть не войовничого чоловіка, про якого, здається, ніхто з близьких не подумав би, що він піде добровольцем на війну в перші ж дні повномасштабного вторгнення. Здавалося б, він радше й далі ретельно перекладатиме Шекспірові сонети й поезію Льорки, коментуватиме Ортеґу і Гасета або редаґуватиме текст когось із колеґ – звично все це вдавалося йому блискуче. Натомість він загинув під Бахмутом. Розповідаю про письменницю Вікторію Амеліну зі Львова, яка загинула від поранень, несумісних із життям, що їх отримала в Краматорську під час ракетного удару по піцерії, де вечеряла з делеґацією колумбійських колеґ. Вона майже від початку повномасштабного вторгнення займалася документуванням злочинів росіян, і саме Амеліна після звільнення Ізюма й Капитолівки відкопала на подвір’ї Володимира Вакуленка його щоденник, писаний під час окупації і захований у садку перш ніж Володю забрали. Згодом щоденник було розшифровано й видано, і Вікторія писала передмову до нього. У ній є моторошні слова, сказані про Володимира: «Збувається мій найгірший страх: я всередині нового Розстріляного Відродження». За декілька днів після презентації щоденника вони набули нового сенсу: почали безпосередньо стосуватися і самої Амеліної. «Всередині нового Розстріляного Відродження» – це тепер і про неї, її ім’я тепер теж назавжди вписано в перелік наших знищених авторів.
Звісно, вбивають не лише письменників. Гинуть представники розмаїтих професій і покликань – їх не злічити. Але ми як письменницька спільнота зафіксували цей новий відлік втрат для нашої літератури, в якому кожен новий загиблий, кожне нове ім’я – це ненаписані й неперекладені книжки, нові лакуни в окремих жанрах, а якщо коротко: нова рана, нове зяяння в тілі культури.
Зрештою, цих зяянь виразно побільшало від початку війни, і йдеться не лише про вбитих. Література часу повномасштабної війни дуже змінилась. Частина з нас, письменників, імовірно, надовго втратила здатність писати про щось, окрім воєнної дійсности. Або й узагалі писати. Хоч найперші місяці після повномасштабного вторгнення таки були позначені сплеском поезії, дуже зболеної, написаної з надривом і одразу публікованої в соцмережах, – це були найперші й найприродніші емоційні реакції на війну. Низку з цих текстів одразу було вміщено в розмаїтих поетичних антологіях, що побачили світ за кордоном – теж як вияв підтримки Україні й солідарности з нею. Потім з’явилися книжки для дітей, які мали би допомогти їм адаптуватися в новій дійсності: підтримати їх далеко від батьківщини й від рідних, пережити втрату друзів або дому, розповісти про людей, які віддали життя, щоб ми могли жити; розповісти про леґендарний літак – «Мрію» або пса Патрона тощо. Згодом прийшла хвиля есеїв та колумністики, зосередженої на реальності війни. Подеколи з’являються нові книжки українських авторів, які в жоден спосіб не нагадують про війну, але їх не надто багато. Часом мені здається, що ми розучуємося писати так, як писали раніше. Банально забуваємо, як це робиться.
Сьогодні не вдасться писати так, як писав, скажімо, Олег Лишега – з головою пірнувши в природні стихії і майже розчинившись у них. Якби він був живий, чи міг би абстраґуватись від усього, що довкола, й писати щось своє, позавоєнне і позачасове? Навряд чи... Ще під час Революції Гідности він був на Майдані й казав, що якщо буде треба, піде воювати.
Війна скреслює слова й змушує нас замовкнути. Наші книжки, написані давніше, не раз здаються неактуальними – принаймні частина з них. Війна в якомусь сенсі обнуляє нас як письменників, і ми, живі, теж стаємо книгозбірнею ненаписаних нових віршів та романів, есеїв і дитячих книжок. Кожен із нас мав свою цікаву письменницьку мову, і принаймні частину свого авторського стилю, своєї мови ми втратили. Але – парадоксально – не можемо сприймати всерйоз чиїхось нарікань на це. Коли хтось надто розпачає про втрату своєї письменницької мови, думаєш: «Поруч із тими, хто втратив ногу або й дві, руку чи око, дім чи родину, це взагалі ніщо». Хоч насправді для письменника втратити мову письма – це в якомусь сенсі те саме, що втратити дім. Оселитися в новому домі – домі мовчання. Не написати того, що колись хотів написати, але тепер не можеш. Не маєш слів.
Сьогодні не вдасться й читати так, як раніше. Пригадую, як торік знайомі не раз ділилися: «Не можу нічого читати». Я теж спершу не могла читати нічого, крім текстів, що стосувалися роботи. А згодом одна за одною почала поглинати художні книжки про... Голокост. «Татуювальник із Освєнцима», «Бузкові дівчата», «Кравчині Авшвіцу» – подібними книжками була заповнена моя електронна книга, і я, читаючи, ніби впізнавала певні реалії із сьогодення. Зіставляла їх. Сюжети, які раніше були сюжетами лише з історії, почали знаходити відображення в дійсності. Також виникла потреба перечитати «Банальність зла» Ганни Арендт, щоб виразніше усвідомити, в якій реальності ми опинилися. Я часто згадувала раніше прочитані книжки Едит Еґер і стежила за її дописами на фейсбуці. Мене дуже підтримувало усвідомлення того, що, попри всі концтабірні жахіття, яких досвідчила ця мужня жінка, вона вижила й реалізувалась як психотерапевтка, авторка, дружина, мати. Що зло не змогло перемогти. Що в її особі життя перемогло смерть, ба більше, що воно в її особі тріюмфує. Нині Еґер має 95 років, а її старша сестра, яка разом із нею була в концтаборі, нещодавно померла у віці ста років. У миті, коли приходили найжахливіші вістки з війни, я згадувала про них обох і думала, що в’язням Авшвіцу теж, вочевидь, здавалося, що табірному щоденному жахіттю не буде кінця, але воно закінчилося і потім була довга дорога до себе, до долання власних травм – і до життя.
Незадовго до повномасштабного вторгнення, у вересні 2021 року, в рамках Букфоруму у Львові відбулась онлайн-розмова з Едит Еґер та презентація її книжки «Вибір». Війна в Україні тривала вже не один рік, і Еґер мала що сказати українським читачам, щоб їх підтримати. Цю розмову, запис якої зберігся на сайті Букфоруму, провадила Вікторія Амеліна. І тепер, коли Вікторії не стало, я не раз думаю, що для Еґер, яка пройшла Авшвіц, звістка про Вікторію, яка не дочекалась кінця війни, теж була би не менш болісна, ніж для нас, бо завжди боляче, коли перемагає зло.
Прощаючись із російською культурою
На початку повномасштабної війни ми активно стежили за тим, як на війну реаґують росіяни, і навіть намагалися достукатися до совісти наших так званих «аполітичних» знайомих у Білорусі та Росії. Пригадую єдину за минулі півтора роки телефонну розмову з родичами з Білорусі, в якій вони переконували мене, що з території Білорусі в Україну не летять ракети. Згодом вони телефонували іншій родичці, щоб сказати, що починають за нас переживати. Тоді це дратувало й викликало безліч емоцій, а тепер більшості з нас, здається, загалом байдуже до того, хто що думає за північними та східними кордонами України. Якщо ви не з нами, ви проти нас, – усе й без того очевидно.
Нещодавно поет і есеїст Остап Сливинський дивувався, що російські інтелектуали сьогодні взагалі не згадують про війну, живуть і пишуть так, ніби її немає. Цитуючи фейсбукові записи одного з російських поетів, він зауважив, що все, що відбулося після 24 лютого 2022 року, той називає «потоком подій», і словом не обмовившись про війну. Також показово, як зреаґувала на повномасштабне вторгнення відома російська письменниця, окремі книжки котрої я колись любила, Людміла Уліцька. Під час виступу в Берліні вже після повномасштабного вторгнення вона сказала:
Я прожила величезну щасливу частину життя, коли великих воєн не було. Маленькі локальні постійно тривали десь на околицях у нас у Росії. Але все-таки було сподівання, що великої війни більше не буде. Сьогодні певности в цьому немає. Хотілося б, щоб ця загроза нас оминула
На заувагу модераторки зустрічі, що велика війна вже триває, письменниця відповіла: «Але мені хочеться поки що назвати її маленькою».
Ці її слова – це частина свідомого вибору, теж свідчення. Про рішення бути осторонь, яке насправді неймовірно легко зробити, поки війна далеко від тебе, поки на ній не воюють твої рідні або близькі, поки ти не знаєш, що таке повітряні тривоги й не чуєш сирен. Можна не помічати її, поки над твоїм домом не летять ракети чи шахеди і по твоєму населеному пунктові не працює артилерія чи авіяція, а ти не чуєш звуків ППО і вибухів. Просто абстраґуватися. Жити своє умовно мирне життя. Розвивати таланти, займатися тим, у чому почуваєшся щасливим. На жаль, до 2022 року чимало українців теж жили так, ніби в Україні не було війни. Жаль не в тому, що війна не до всіх дотягнулась, а в тому, що не всі ми вміли виявити солідарність, якої потребували ті, хто був змушений тікати з домівок іще дев’ять років тому.
Зрештою, в Україні досі є чимало людей, які ведуть відлік війни лише від 24 лютого 2022 року, а також тих, хто мірою можливого намагається абстраґуватися від неї і «просто жити». Тим, хто виїхав за кордон, легше зробити це, але й серед тих, хто залишився, є надто багато людей, які вважають, що це «не їхня війна», що від неї можна сховатися. І якщо мовчанню росіян не дивуюся, то така позиція своїх викликає нерозуміння. Доводиться нагадувати собі, що вона дуже людська. Що так було завжди. Що, скажімо, під час Другої світової війни хтось переховував євреїв, а хтось ішов їх здавати; що завжди є ті, хто має активну позицію, і ті, хто намагається просто перечекати складні часи, бо внутрішнього ресурсу вистачає лише на це. Хтось не має страху або вчиться його долати, переступати через нього, а хтось нестерпно боїться і нічого не може із цим вдіяти. Сьогодні в українському суспільстві є величезна спокуса засудити цих других, і ми як спільнота маємо навчитися знизити градус конфліктів, що виникають на цьому ґрунті, пам’ятаючи про те, що осуду заслуговують передовсім наші вороги та зрадники.
На тлі війни дивує те, що сьогодні в Україні все ще є ті, хто досить чіпко намагається триматися за право бути російськомовним, виховувати дітей на російському продукті (не повертається язик назвати його «культурним»), читати російську літературу, обстоювати право використовувати російську мову на робочому місці. У час, коли на окупованих українських землях рашисти масово знищують українські книжки в бібліотеках, у тилу ще не всі розуміють, чому ми здаємо російську літературу на макулатуру і чому для нас вона віджила своє. Усі ці люди наголошують, що російська – їхня рідна мова, а Пушкін, Лєрмонтов чи Толстой не завинили в теперішній війні. Більшість із них навіть не усвідомлюють, що хоч їхні батьки й діди були російськомовними, але, з великою імовірністю, рідною мовою їхніх прапрадідів була українська. Русифікація зробила своє. А щодо російських письменників, яких вони на позір так шанують, мало хто з їхніх апологетів знає творчість цих авторів достатньо добре, щоб відчитати імперський контекст їхніх текстів.
Однак, попри всі намагання окремих прошарків населення протестувати проти прощання з російською культурою, очевидно, що війна каталізувала відхід від неї. Він насправді дуже природний. Якщо сучасні сорокарічні й старші від них іще досить вкорінені в російський контекст, досить добре в ньому орієнтуються, то вже тридцятилітні мають чимало лакун у знанні російської культури, історії і просто російських реалій, а чимало двадцятилітніх уже навіть не вміють говорити російською. Не потребуємо бути причетними до російського контексту, відриваємося від його колонізаторської сутности, бо вона нам чужа; зрештою, бо почуваємося цілком самодостатніми. Дозволяємо собі на повний голос говорити, що в нас є прекрасна музика, література, кінематограф, геніяльні митці, які мають що сказати світові. Настав час свідчити і про це. Знайомити світ із забутими й репресованими колись творами, забороняти називати українських митців російськими, як це донині широко практикують у низці країн, розповідати правдиву історію України, а не її імперську версію зрозуміло якого «розливу». Культура – це теж наша зброя, якою можемо – і повинні – виборювати собі свободу.
Головне – не мовчати, щоб за нас і про нас говорили вороги. Тому, хоч наша нинішня реальність часом зовсім нестерпна, жахна і дика, не перестаємо про неї свідчити. Скажімо, так, як Вікторія Амеліна в одному з віршів:
Свідчення
в цьому дивному місті свідчать лише жінки
одна говорить мені про зниклу дитину
дві говорять про закатованих у підвалі
три кажуть, що не чули про зґвалтування й відводять очі
чотири говорять про крики з комендатури
п’ятеро про застрелених на подвір’ях
шестеро говорять, але нічого не розібрати
семеро досі вголос перераховують запас їжі
восьмеро кажуть, що я брешу і справедливості не існує
дев’ятеро говорять поміж собою йдучи на цвинтар
я теж іду, бо вже знаю всіх в цьому місті
і всі його мертві – це мої мертві
і всі вцілілі – це мої сестри
десятеро говорять про вцілілого чоловіка
його також забирали
він може бути за свідка
я стукаю в його двері, але виходить сусідка
говорить за нього:
лише здається, що він вцілілий –
іди, говори з жінками, –
або як свідчу у своєму вірші я:
***
пробігаємо цієї весни поміж краплинками дощу
не вміємо ні говорити ні мовчати
стільки всього випалено в кожного з нас всередині
скільки сліз виплакано скільки слів застрягло у горлі
вибухи знов чути вибухи один за одним
чи є іще світ де їх немає? слабо в це віриться
чи ще десь лишився окрайчик світу де є мир
де плюскоче вода де плавають лебеді
де вершини гір вкриті блискучим снігом
де ті кого любимо поруч
де списки імен загиблих не лунають як удар молотка
об домовину
ім’я за ім’ям десяток за десятком сотня за сотнею
чи є ще десь світ в якому ніхто не тікає із батьківщини
має за честь в ній жити її любити захищати своїх дітей та жінок
світ без молодих вдів часом таких тендітних і юних
зовсім дівчаток світ без сиріт світ без війни і болю
не віриться зовсім не віриться що він ще десь є
може тільки у снах може у мріях
навіть не в віршах
вірші прогіркли прогіркли усі слова якими говориш
якими мовчиш зцілює думка що все проминає і це мине
зцілюють тихі обійми зцілює чийсь делікатний дотик
до плечей і до рук
зцілює дощ зцілює квітка розквітла після дощу
зцілює тиша, –
а також у сотні інших способів. І навіть коли нічого не говоримо, всі наші вибори і постави так чи так безмовно свідчать про нас.
Богдана Матіяш
письменниця, перекладачка
Письменниця, перекладачка. Членкиня Українського PEN, експертка Українського Культурного Фонду. Редакторка часопису «Критика». Лавреатка низки премій, зокрема Нагороди Союзу українок Америки (2010) та Почесної відзнаки «За заслуги перед польською культурою» (2014). Найновіша книжка – «Жити Таїнством. Вісім розмов із митрополитом Борисом Ґудзяком» (2023).
Статті у часописі «Критика»
Дякую за те, як Ти є 2007/12 (122)Сюжет для Свідзінського 2007/5 (115
Міти й мітології HERstories 2006/5 (103)
...перебути день відносно чесно... 2006/1-2 (99-100
Його приватна територія 2005/10 (96)
Щось на кшталт есеїстики 2005/5 (91)
Пам’ять про Анну 2005/3 (89)
Фотофраґменти: спроба проявлення 2003/12 (74)
Проєкт «Війна – це… Українські письменники про те, як пережити катастрофу» виходить за підтримки канадської недержавної організації «Українсько-Єврейська Зустріч» (UJE).
