UJE розпочинає серіалізацію книги «Євреї та українці. Тисячоліття співіснування»: Вступ, Розділ 1

У відзначеній нагородою книзі «Євреї та українці. Тисячоліття співіснування» розглянуто розвиток стосунків між цими двома народами України протягом століть.

У другому виданні історію українців та євреїв викладено у 12 тематичних розділах. Серед обговорюваних тем — географія, історія, економічне життя, традиційна культура, релігія, мова й видання, література й театр, архітектура й мистецтво, музика, діаспора та сучасна Україна до моменту злочинного вторгнення Росії в Україну 2022 року.

Автори розглядають багато спотворених взаємних стереотипів, хибних уявлень й упереджень українців і євреїв та кидають нове світло на вкрай суперечливі моменти українсько-єврейських відносин. У книзі стверджується, що історичний досвід в Україні не лише розділював етнічних українців і євреїв, а й зближував їх.

Виклад споряджено 335 повноколірними ілюстраціями, 29 мапами й кількома текстовими вставками, які пояснюють конкретні явища чи розглядають спірні питання.

Співавторами видання є Павло-Роберт Маґочій, завідувач кафедри українознавчих студій Торонтського університету, та Йоханан Петровський-Штерн, професор юдаїки та історії Північно-Західного університету. Спонсором видання виступила «Українсько-Єврейська Зустріч» за підтримки уряду Канади.

Дотримуючись давньої літературної традиції, протягом наступних кількох місяців UJE серіалізує книгу «Євреї та українці. Тисячоліття співіснування». Щотижня ми представлятимемо фрагмент із цього видання, сподіваючись, що читачі дізнаються більше про захопливу Україну й про те, як етнічні українці співіснували зі своїми сусідами-євреями. Ми переконані, що це знання допоможе протистояти фальшивим наративам про Україну, які підживлюються російською пропагандою і все ще надто поширені в усьому світі сьогодні.

Вступ

Є багато такого, чого звичайні українці не знають про євреїв, а звичайні євреї — про українців. Мабуть, так само багато чого українці та євреї не знають про себе самих. Що ж до решти світу, то там про ці два народи, які на землях під назвою «Україна» живуть разом вже понад тисячу років, знають навіть менше.

Аби заповнити ці прогалини, ми вирішили написати книжку, яка розповідала би історію євреїв та етнічних українців у цілком новий, можливо, ризикований спосіб. Ми погодили ся, що вона складатиметься з паралельних оповідей, що розглядатимуть закономірності розселення, історії, традиційної культури, релігії, мови, преси, літератури, театру, архітектури, мистецтва, музики, діаспор обидвох народів, а також їхню роль у політичному житті та у сучасному українському суспільстві.

Аби не бути багатослівними, ми спробували крізь цю оповідь представити наше бачення українсько-єврейського співжиття в усіх цих царинах. Ми розповідали, не вдаючись до пригадування взаємних історичних образ. Тобто ми вирішили бути оповідачами, а не полемістами, проте виокремили певні суперечливі питання у текстові вставки.

Пишучи нарізно, один з нас зосередився на українцях, інший писав переважно про євреїв; втім, у деяких випадках ми мінялися ролями або доповнювали один одного. Хоча ми прагнули пояснити нашим читачам специфічність культурного життя та відмінність історичних доль цих народів, з наших паралельних оповідей постала єдина історія, в якій в українців і євреїв спільного так само багато, як й того, що їх різнить.

Таке твердження може видаватися парадоксальним, беручи до уваги масове сприйняття та стереотипні уявлення, що їх дотримуються обидві групи. Етнічні українці доволі часто вбачають в євреях посіпак чи то польських магнатів, чи російських поміщиків, чи комуністів; або ж — експлуататорів бідних українських селян, або — безземельних підступних опортуністів. Євреї, у свою чергу, сприймали українців як відсталих, агресивних, бунтівних селюків, на чиїй совісті знищення єврейських спільнот у часи повстання запорозьких козаків середини XVII століття, погромів у 1880-х та 1919 року, й нарешті — як народ, який допомагав нацистам чинити масові вбивства євреїв під час Голокосту.

Проте, як тільки ми розпочали писати спільну історію українців та євреїв, постала зовсім інша картина — доля двох безперечно неоднорідних народів зі спільною історією. Їхня історія може бути й історією відмінностей, проте в цій історії є багато спільного, де етнічні українці та євреї постають багатомовними, мультикультуральними і мобільними народами з надзвичайно багатим творчим доробком. Наголошуючи на внут рішніх складнощах, наша оповідь доводить, що нема «oцих євреїв» чи «oтих українців». Стереотипні уявлення про той чи інший народ століттями існують у національній пам’яті, проте вони щезають, як тільки хтось береться придивитись до конкретних історичних, мовних, релігійних, культурних, політичних та мистецьких реалій поза цими стереотипами. Те, що ми задумали як лишень інформативне, врешті виявилося повчальним.

Єврейська присутність у сучасній незалежній Україні дуже відрізняється від того, якoю ця присутність була в минулому. Перед Другою світовою війною євреї становили понад 15 відсотків населення України; нині вони складають в Україні заледве 0,2 відсотка. Втім, значимість єврейського народу не варто зводити лише до статистики. Іншими словами, доля тих 100 тисяч євреїв сьогоднішньої України така ж важлива, як і доля усіх інших людей, з яких складається 45-мільйонне населення країни.

Цю книжку задумали два історики різного походження, які вважають, що знання та розуміння євреїв та українців як відмінних народів має заступити упередження та забобони, які супроводжували їхнє уявлення один про одного. Аби досягнути взаєморозуміння, кожному з народів слід пізнати іншого як особливу історичну реальність і як свого ближнього — носія особливої культури, сукупності релігійних уявлень, мови та суспільних цінностей. Наш внесок у процес порозуміння полягав у тому, щоб допомогти читачеві ознайомитися з сумнівaми, фобіями, прагненнями, печалями та надіями простих українців та євреїв і лише після цього розпочати розмову про них як представників відповідних етнонаціональних груп.

Ми намагалися поділитися з читачами нашим розумінням історичного досвіду, який не лише розділяв українців та євреїв, але також і поєднував їх. Хоча ця книжка навряд чи змінить взаємосприйняття двох народів, вона може стати першою сходинкою до взаємопоглибленого сприйняття євреями етнічних українців та етнічними українцями євреїв. Вона також може бути довгоочікуваним джерелом інформації для тих, хто зацікавлений дізнатися більше про дивну українську землю та про два її видатні народи.

Розділ 1

Люди і територія

Yкраїна є другою з найбільших за територією країн Європи. Багата на природні ресурси земля, Україна від доісторичних часів вабила численні народи з Європи та Азії, які селилися на українських землях з надіями на краще життя. Серед цих народів — етнічні українці та євреї, чия історія є предметом цієї книжки.

Фізична географія

У наші дні територія України становить 603 700 квадратних кілометрів, себто майже сягає розмірів Німеччини та Великобританії разом узятих, або ж, у контексті Північної Аме рики, розмірів двох штатів — Аризони та Нью-Мексико — разом узятих. Із населенням 48,4 мільйона (у 2001 р.) Україна є шостою з найбільш населених 48 європейських країн — після Росії, Німеччини, Франції, Великобританії та Італії.

Ландшафт України не дуже різноманітний. Переважна частина території — рівнини і плоскогір’я, які сягають щонайвище 500 метрів над рівнем моря. Практично уся південна частина країни — степ, у минулому рясно вкритий розмаїттям трав і кущів. Степовий чорнозем століттями був запорукою легкої обробки та неймовірно багатих врожаїв різноманітних видів зернових (особливо жита), фруктів та овочів, зокрема цукрового буряку. Надра України пов ні природних копалин, надто залізної руди і вугілля, особливо у східній частині країни. На протилежних, західних просторах, у передгір’ях Карпат в історичній частині Галичини, запаси нафти і природного газу розроблялися від кінця XIX століття, а згодом відчутно виснажилися у другій половині ХХ, а у новому, ХХІ столітті, виглядає, розроблятимуться знову, вже за новими технологіями.

Якщо їхати далі на північ, відкриті степи поступаються змішаній лісовій зоні гряди пагорбів і плато, сприятливих для дрібного рільництва і молочного тваринництва. І лише по самих окраїнах української території є гори: Карпати на далекому заході — біля кордонів з Румунією, Словаччиною і Польщею, і Кримські гори далеко на півдні, вздовж Чорноморського узбережжя Криму. У найновіші часи у цих невеликих гірських регіонах знайшлося місце для оздоровчого відпочинку і туризму, якот для гірськолижних і туристичних баз у Карпатах або санаторіїв та курортів при помірно соленій воді Чорного моря у підніжжя Кримських гір.

Можливість використовувати природні багатства України на благо людей великою мірою залежить від клімату. На більшості території країни температура є помірно континентальною, у середньому -5º C у січні і 20º C у липні. Достатній рівень опадів дає змогу працювати на землі 205 днів на рік. Щоправда, у степових регіо нах температура вище, а вітри сухіші, і в минулому це часто було причиною степових пожеж та періодичних засух, час від часу закінчувалося голодом та масштабними людськими втратами.

Попри це, фізична географія України традиційно була сприятливою для людських поселень. Через майже повну відсутність справжніх природних перешкод (за винятком хіба Карпат далеко на заході) велике розмаїття народів, дружелюбних і не дуже, тисячоліттями без перешкод селилися в Україні. Сільськогосподарські багатства робили Україну житницею будьякої держави, яка керувала територією, що давало змогу здійснювати масштабний експорт зерна, як правило, при достатніх запасах продовольства для споживання населення. І нарешті, багатство її надр сприяло індустріалізації, яка дозволила мільйонам мешканців країни знайти роботу у переважно зосередженому в містах модерному суспільстві, яким Україна є сьогодні.

Суспільна географія

Сучасна Україна має кордони із сімома країнами: Росією та Білоруссю на сході і півночі, із Польщею, Словаччиною, Угорщиною, Румунією і Молдовою на заході. На півдні Україну омивають води Азовського і Чорного морів, на протилежних берегах яких розташовані Румунія, Болгарія і Туреччина, Грузія та Росія.

Як і більшість країн, Україна складається з кількох регіонів, відмінних за природою свого ландшафту і культури. Історично найважливішими з цих регіонів були Волинь, Галичина, Поділля, Буковина та Закарпаття на заході, Чернігівщина, Полтавщина, Слобожанщина та Донбас на сході, Запорожжя, Причорномор’я та Крим на півдні. Незалежна Україна включає 24 адміністративні одиниці — області, а також автономну республіку на Кримському півострові. Хоча більшість історичних регіонів вже формально не існують, усвідомлення їхньої рисутності є істотним для розуміння історичного минулого та культурного ландшафту України.

До ХХ століття переважна більшість населення України мешкала у сільській місцевості. Міста, чи радше містечка із населенням від п’яти до десяти тисяч мешканців, існували на українській території від доісторичних часів. З тих, що існують досі, найдавніші беруть початок у період Середньовіччя і переважно розташовані на півночі, у центрі, а також на заході країни: Київ (столиця), Чернігів, Львів, Чернівці й Ужгород. Ще далі на захід є три середньовічні міста, які хоч і перебувають поза державним кордоном України, розташовані на території, населеній етнічними українцями, а в минулому також істотною кількістю євреїв. Це Брест (колись Брест-Литовськ), тепер це південно-західна Білорусь, Хелм/Холм і Пшемишль/Перемишль, тепер південно-східна Польща. Протягом XVI і XVII століть особливо важливими були декілька міст у Західній та Центральній Україні (поміж інших Ніжин, Брацлав, Дубно, Острог, Славута і Умань). Вони були осередками жвавих ринків, які живили і внутрішню, і міжнародну торгівлю. Міста у східній та південній частинах України постали дещо пізніше, насамперед у зв’язку із експансією Російської імперії, чи то у XVII та на початку XVIII століття (Харків, Полтава), чи то наприкінці XVIII та на початку XIX століття (Катеринослав/Дніпропетровськ/Дніпро, Олександрівськ/Запоріжжя, Юзівка/Донецьк, Миколаїв, Одеса і Сімферополь).

Як і більшість міст у Центральній та Східній Європі, міста України традиційно населяли народи, які за етнічними, мовними та релігійними ознаками відрізнялися від етнічних українців довколишніх сіл. І якщо євреї врешті становили істотну частку мешканців більшості містечок та міст, надто у Західній та на півд ні Центральної України, присутність інших груп змінювалась відповідно до того, де було розташоване те чи інше місто. Окрім євреїв та загалом незначної частки етнічних українців, в містах у західних регіонах країни мешкало чимало румунів та німецькомовних австрійців (у випадку Чернівців), поляків та вірменів (у випадку Львова), а також угорців (у випадку Ужгорода). У містах Центральної та Східної України було чимало росіян, а в містах на півд ні — великі спільноти росіян, греків та кримських татар.

Етнічна розмаїтість України не обмежувалася цими урбанізованими регіонами. І хоча сучасна Україна, як і більшість європейських країн, є багатонаціональною державою, порівняльна чисельність різних народів країни істотно різниться від давніших часів; це сталося переважно внаслідок демографічної інженерії — у формі примусових переселень, голодоморів та масових вбивств, що великою мірою означили ХХ століття. У результаті такої демографічної інженерії нині зпоміж населення приблизно в 48,5 мільйона абсолютна більшість мешканців є етнічними українцями (77,8%) і росіянами (17,3%); за ними йдуть, у порядку зменшення чисельності, білоруси, молдовани, кримські татари, болгари, угорці, румуни, поляки, євреї, вір мени та греки, які усі разом становлять лише 3,5% населення країни.

Це суттєво контрастує з демографічними показниками у минулому. Наприклад, наприкінці ХІХ століття, коли за часів царату було зібрано перші докладні статистичні дані, виявилось, що загальна чисельність мешканців території сучасної України складала 30,6 мільйона жителів. Співідношення народів, що тоді населяли Україну, заслуговує на увагу: близько 1900 року етнічні українці складали меншу, ніж сьогодні, частку (72,4%) населення, як і росіяни (9%), проте відносна, а в деяких випадках абсолютна кількість інших груп була більшою: 8,7% євреїв, 4,2% поляків та 2,1% німців.

Нерівномірність заселення тих чи інших територій цими групами також була суттєвою: російське населення було сконцентроване у східному та південному історичних регіонах (на Слобожанщині, Донбасі, Запорожжі, у Причорномор’ї та Криму), поляки — на заході (у Галичині, на Волині та Поділлі), німці, румуни/молдовани — на заході й півдні (перші — на Волині, Запорожжі та у Причорномор’ї, другі — на Буковині, Поділлі, Запорожжі), а греки — на півдні (у Причорномор’ї та Криму). Певні групи мешкали майже винятково у певних регіонах, якот білоруси на Чернігівщині, кримські татари — у Криму та угорці — на Закарпатті.

Щодо євреїв, то їх територіальний розподіл також різнився. Наприкінці ХІХ століття, а саме в 1897–1900 роках, переважна більшість з двох з половиною мільйонів євреїв, що мешкали на території сучасної України, була зосереджена у центральних, східних та південних регіонах. Ці регіони входили до складу Російської імперії та були частиною території, відомої у той час як Смуга єврейської осілості, себто території на захід від Дніпра, що до 1790-х років належала до Польсько-Литовського королівства. З майже двох мільйонів євреїв, що жили у Смузі осілості, найбільше їх було на українських підімперських землях саме у Волинській губернії (13,3%), Київській (12%), Подільській (12,2%) та Херсонській (12,3%), Новоросійському генерал-губернаторстві з адміністративним центром в Одесі (30,8%) та сусідній Бессарабській губернії (11,7%), яка сьогодні є складовою частиною двох незалежних держав — Молдови та України. Зпоміж 681 тисячі євреїв тієї частини України, що тоді була частиною Австро-Угорської імперії, абсолютна більшість жила у Східній Галичині (79,1%), а також на Закарпатті (11,2%) та Буковині (9,6%).

Нині демографічна ситуація радикально різниться. Внаслідок трагічних подій ХХ століття, зокрема штучно влаштованого Голодомору, двох світових війн, Голокосту, а недавно ще й посткомуністичного зубожіння, загальна кількість населення України зменшується. Кількість етнічних українців залишається на позначці близько 37,5 мільйона, водночас кількість євреїв різко зменшилася порівняно з тим, як це було на початку ХХ століття. Сьогодні їхня кількість становить близько 84 тисяч, тобто лише 0,2% населення України. Більшість з євреїв мешкає переважно у Києві, Одесі, Дніпропетровську/Дніпрі і Харкові (див. мапу 13).

Клацніть тут, щоб отримати пдф-файл цілої книги.