Українці на примусовій праці в нацистській Німеччині: вербування, примусова праця, репатріація

У тексті йдеться про українських примусових робітників та робітниць у нацистській Німеччині під час Другої світової війни: специфіку їх вербування й працевикористання, повернення додому і радянські фільтраційні заходи. Окремо розглянуто проблему грошових виплат, які вони мали змогу отримати у 1990–2000-х рр.

Полетіла зозуленька, сіла на калині,
Плаче мати на Вкраїні, дочка на чужині.
Сіла на калині та й стала кувати,
Вийшла мати воду брати, стала прохати:
Зозуленько, прошу тебе, злітай на чужину
Та принеси мені вісті про мою дитину.
Де вона там ходить, із ким розмовляє,
Чи згадає рідну неньку, чи дуже скучає.
Скажи їй, зозуленько, що я тут журюся,
Як на серце туга найде, на фото дивлюся.
Тільки гляну я на фото, умиюсь сльозами,
Що дочка моя далеко, не видно відціля.
І не знаю, чи прийдеться уже її бачить,
Бо 3 000 кілометрів — це немало значить.
Лети ж, лети ж, зозуленько, до дочки моєї,
Як живе і що робить, розкажи про неї.
Той принеси мені вісті з далекого краю,
Лети, лети, зозуленько, я тебе благаю.

(Ці пісні складено точно з нашого життя з наших братів і сестер 23/IV. 43 року. Рукопис [1]).

Вірші на мотив відомої народної пісні «Летіла зозуля» записала жителька села Мойсинці Полтавської області, яка під час Другої світової війни примусово працювала в нацистській Німеччині. Символічно виглядає, що про цю пісню згадали в наш час російської агресивної війни проти України і переспівали Alyona-Alyona й Jerry Heil. Тисячі подібних зразків народної творчості — пісень, віршів, прислів’їв — зберегли до наших днів картини підневільного життя в нацистській неволі, непідробні емоції та переживання, тугу за рідною домівкою і близькими родичами. Їх записували в блокнотики, переказували, переписували один одному в листах й розсилали по всій території Райху, незмінно додаючи: «І бажаю невдовзі повернутися на нашу рідну Україну». Але після війни, повернувшись додому, в Радянський Союз, ці люди мали мовчати про свій досвід примусової праці, бо вони «працювали на ворога» і їх часто називали за це «зрадниками Батьківщини».

Упродовж Другої світової війни на території нацистської Німеччини, її союзників та на окупованих Райхом землях працювало приблизно 13,5 млн чоловіків, жінок і дітей із 26 країн Європи [2]. Із них понад 4,5 млн були військовополоненими та 8,5 млн становили цивільні робітники й в’язні концентраційних таборів [3]. За висловом німецького історика Ульріха Герберта, націонал-соціалістичне «використання іноземців» у 1939–1945 рр. стало найбільшим в історії з часів рабства масовим застосуванням іноземців в економіці окремої держави [4]. Жителі окупованих територій Радянського Союзу становили найбільшу групу цих примусових робітників. Наприкінці вересня 1944 р. у німецькій економіці працювало 7,9 млн іноземних цивільних та військовополонених, з яких майже 2,8 млн були доставлені з СРСР [5]. Більше половини цих робітників вивезли з території сучасної України [6]. Мало не кожна українська родина під час німецької окупації зазнала лиха трудових депортацій. Примусова праця в нацистській Німеччині та повоєнна радянська політика репатріації трагічно позначилися на долях мільйонів жителів України.

Від агітації до примусової депортації

Переважну більшість українських громадян доставляли до Райху з окупованої території України впродовж 1942–1944 рр. унаслідок жорстокого примусу. Проте перші українці опинилися на примусовій праці в Німеччині ще влітку 1939 р. Це були жителі Карпатської України, яких вивозили на примусову працю до Австрії [7]. Наступними на початку вересня 1939 р. до Райху потрапили українці, громадяни Польщі, які опинилися у німецькому полоні як військовослужбовці польській армії, а з часом були переведені у стан цивільних робітників. Архівні документи також свідчать, що з вересня 1940 р. українці прибували працювати до Райху серед військовополонених та цивільних робітників із Франції [8], яка була центром міжвоєнної трудової імміграції і сюди в пошуках роботи стікалися переселенці з Польщі й Східної Галичини [9].

Перші цивільні робітники з території сучасної України почали прибувати до Німеччини влітку 1941 р.: це були жителі областей, що увійшли до дистрикту «Галичина» [10]. У цей же час до так званих таборів для росіян почали надходити полонені червоноармійці, серед яких були й українці за національністю чи за місцем народження. Колишні радянські військовополонені перебували в Райху також і в статусі цивільних робітників. Коли навесні 1942 р. з окупованих радянських територій почалося масове вивезення населення до Німеччини, першими до партій «завербованих» потрапили відпущені як «українці» полонені солдати.

Вербувальна кампанія нацистів на окупованій радянській території стартувала взимку 1942 р. Першочергове значення у ній відводилось великим українським містам Харкову, Києву, Сталіно, Дніпропетровську. Особливістю перших трудових наборів була чітка спеціалізація робітників за професіями (перевага надавалася чоловікам зі спеціальністю будівельників, металургів, гірників тощо), а також їх переважно добровільний характер. Запроваджена у 1942–1944 рр. система із обіцянок, соціального тиску і брутального терору дозволила нацистам вивезти з території України (в її сучасних кордонах) до Райху приблизно понад 2 млн робітників [11].

Прямо пропорційно до зростаючих завдань депортації робочої сили з України посилювався й опір населення. Вже влітку 1942 р. у столиці України завдання вербування виконувалося тільки шляхом «планомірного полювання на людей», коли сотні городян затримували під час облав на вулицях, базарах, кінотеатрах та пляжах [12]. У цей час збільшився спротив і сільського населення. У доповідях поліції безпеки і СД повідомлялося, що населення генеральної округи Київ «навіть після погроз конфіскації худоби та розстрілу… не виконувало розпорядження старост та німецької поліції» [13].

Можливості уникнути депортації були різними: влаштуватися працювати на підприємство чи установу окупаційної влади, отримати медичну довідку про непридатність до праці, підкупити дрібного посадовця окупаційної адміністрації — поліцая, старосту, керуючого будинком, працівника біржі праці. У більшості випадків населення мусило застосовувати достатньо ризикований і небезпечний спосіб уникнення депортації — саботаж та втечі. Під час наради ґебітскомісарів у Луцьку в травні 1943 р. з приводу поставки робочої сили до Німеччини з генеральної області Луцьк і Волинь німецькі посадовці скаржилися: «Всі рятуються втечею, облава скрізь проводиться на кшталт нападу. Молодь спить вночі й без того виключно за межами сіл, оскільки такий метод вербування [облави] до цього часу вже досить добре відомий. Загальна тенденція серед українського населення: ніхто не з’являється добровільно». Ґебітскомісар Гороховa був більш лаконічним: «У мене все населення в лісі» [14].

Заарештовані робітники тікали з вербувальних пунктів, по дорозі на залізничну станцію, під час перевезення залізницею, в пересильних таборах. Навіть з’явився такий вірш:

Здравствуй, Київ.
Торбу виїв,
Ковбасу получу
І додому утечу.

Про масштаби втеч під час транспортування завербованих свідчать дані, наведені у звіті керівника охоронної команди потягу № 32119, який перевозив з Києва до Бітиґгайма 2 063 особи: «Під час всієї подорожі разом із 6 хворими зникло 48 чоловіків та жінок» [15]. І це за обставин, коли після першої вдалої втечі чоловіка та жінки через декілька годин подорожі було публічно розстріляно четверо ні в чому не винних людей.

Життя під знаком «OST»

Доставлені з різних територій і в різний спосіб українці в Райху перебували в різному правовому становищі, працювали й жили за різних умов. Наприклад, українські емігранти з Франції, яких привезли на німецькі підприємства, мали права та інші вигоди французьких цивільних робітників. Робітники із Західної України (дистрикту «Галичина») мали в Райху офіційний статус «українців», який в свою чергу протиставлявся робітникам польської національності. Подібний статус давав можливість вільно, без охорони пересуватися в межах населеного пункту, не носити розпізнавальні знаки на верхньому одязі, листуватися з рідними без обмежень та цензури, отримувати допомогу організацій соціальної опіки, задовольняти духовні потреби.

Усі мешканці українських територій, які до 1939 р. проживали на територіях СРСР, перебували в статусі остарбайтерів (нім. die Оstarbeiteren — «східні робітники»). Таку назву (поряд із «цивільними росіянами», «радянськими росіянами») нацистські чиновники вживали до багатонаціональної групи цивільних робітників (не німців), вивезених з окупованих територій Радянського Союзу, таким чином чітко позначаючи їх відмінне від інших іноземних робітників соціально-правове становище.

Упродовж війни законодавство щодо східних робітників змінювалося. Наприкінці 1942 р. їм дозволили листуватися з рідними (надсилати дві листівки на місяць), з листопада 1943 р. — виходити за межі табору з дозволу керівництва, наприкінці 1944 р. норми харчування радянських робітників були прирівняні до норм інших іноземних працівників. Однак до кінця війни східні робітники залишались найбільш безправною і пригнобленою категорією іноземців у Третьому Райху.

Шанси на виживання значною мірою залежали від того, куди робітник потрапляв: на державне виробництво, де умови праці і побуту були найважчими, чи до сільського господаря, де було легше прохарчуватися. Третина остарбайтерів працювала у сільському господарстві, 45 % — у промисловості, 4 % — у видобувній промисловості, ще 4 % — у будівництві, близько 12 % — у сфері обслуговування [16].

Іноземні робітники використовувалися не лише на великому виробництві, вони були скрізь — від ферми до невеликої слюсарної майстерні. У сім’ях німецьких городян також масово працювали остарбайтери. Середній вік примусових робітників та робітниць з радянських територій становив 20–24 роки. Третина східних робітників — це особи, молодші 20 років. Також є чимало свідчень про численних дітей 13–14 років, яких позначали в списках робітників як «працездатних» [17].

Серед остарбайтерів спостерігалася й найбільша частка жінок — 51 %, що відображало цілеспрямовану расистську політику нацистських посадовців стосовно робочої сили з СРСР [18]. Саме дуже молоді «остарбайтерки» з 1943 р. стали найбільш затребуваними робочими руками на промислових підприємствах нацистської Німеччини. Їхня продуктивність була дуже високою, а зарплата — низькою, і на них не поширювалися положення німецьких соціальних законів для жінок. Німецькі органи влади менше побоювалися їхнього опору. До того ж вони часто були беззахисними перед сексуальними домаганнями як німецьких начальників, так і своїх земляків.

Соціальне становище

Основним місцем проживання остарбайтерів — промислових робітників стали табори. По всій Німеччині постав справжній табірний космос: у кожній місцевості у великому місті чи селі був табір для іноземців. Тільки в Берліні дислокувалося приблизно 400 трудових таборів, а по всій Німеччині їх нараховувалось 30 000 [19].

Табір для остарбайтерів мав вигляд огородженої, часто колючим дротом, території, на якій були розташовані тимчасові житла-бараки (baracken), а також різні допоміжні приміщення: кухня, вахта, лазарет, їдальня, приміщення для  вмивання, туалети тощо. Бараками слугували побудовані з дерева здебільшого великі одноповерхові приміщення, які ділилися на окремі кімнати [20].

Згідно з нормою, затвердженою в грудні 1941 р., остарбайтери повинні були отримувати харчування на 2 540 калорій на день. У квітні 1942 р. ця норма знизилася до 2 070 калорій на день, але коли на початку жовтня вона піднялася до 2 283 калорій (для робітників видобувної промисловості ця норма була вищою), то все одно залишалася найнижчою серед інших категорій іноземців. Харчові норми західних і східних робітників прирівняли лише влітку 1944 р., а в жовтні їх підняли до норм харчування німецького населення [21]. Якщо виходити не з абстрактних калорій і грамів, а з реальних продуктів та страв, які отримували робітники, то на практиці раціон остарбайтерів був дуже скупий і одноманітний майже впродовж усього часу перебування в Німеччині.

Погані умови проживання, недостатнє харчування, тяжка праця, катастрофічний санітарно-гігієнічний стан у таборах, розповсюдження різноманітних паразитів і шкідників призводило до того, що серед остарбайтерів спостерігався найбільший відсоток (у порівнянні з іншими іноземцями) травматизму та смертності від інфекційних хвороб і виснаження.

За даними статистики, середньомісячна смертність серед остарбайтерів у 1943 р. сягала 1 210 осіб за місяць [22]. Найбільше остарбайтерів помирало від туберкульозу (від 23 до 40 % усіх померлих у 1943 р.). Наступною причиною смерті була загальна серцево-судинна недостатність та виснаження (31 % у березні 1943 р.). Від 6 до 12 % остарбайтерів помирало від сухот, 4–7 % гинуло від виробничих травм, 2–4 % — через захворювання на тиф [23].

Загалом становище остарбайтерів найбільш влучно можна описати словами з листа Катерини Барабаш: «Тут, Галю, нікому нема життя. Ти тільки уяви — чужина, нужда та неволя».

Форми спротиву та способи покарання примусових робітників

Майже всі сфери життєдіяльності остарбайтерів підлягали регламентації переважно у вигляді заборон та обмежень, про що вже говорилося попередньо, тому навіть поїздка радянського робітника на велосипеді чи розмова з німецьким колегою виглядала, як зухвалий вчинок, що має бути покараним. Свідоме порушення остарбайтерами цих приписів і правил було найпоширенішою моделлю поведінки й спротиву проти невільницького становища.

Найбільш поширеною формою протесту були втечі примусових робітників. Німецькі посадовці відзначали велику кількість втеч ще під час перевезення цивільних робітників з України. За даними німецького дослідника Ульріха Герберта, починаючи з 1943 р., у Німеччині щомісяця тікало майже 45 000 іноземних робітників, близько 500 000 щороку. Більшу половину з них становили «остарбайтери» [24].

З боку нацистських репресивних органів установлювався постійний нагляд та контроль за «східними робітниками», а також система штрафних санкцій за трудові й політичні провини — аж до відправки на декілька тижнів до виправно-трудового табору. Більш серйозні порушення, такі, як утечі, крадіжки чи саботаж, каралися направленням до концтабору, в окремих випадках — смертною карою.

Як поверталися додому остарбайтери?

Історія примусових робітників буде неповною, якщо не розглянути політику радянської держави стосовно своїх громадян, які опинилися в «полоні ворога».

У наказах радянських судових органів та прокуратури, які вийшли в 1942–1944 рр., сам факт потрапляння в полон або перебування на території Райху цілком легітимно кваліфікувався як «зрада батьківщині», «пособництво», «акт сприяння ворогу», а до кримінальної відповідальності треба було притягувати і членів родин «злочинців».

Зміна воєнно-політичної обстановки в 1944 р., гостра потреба в робочій силі для відбудови зруйнованої країни внесли певні корективи у ставлення влади до мільйонів громадян СРСР, що опинилися за кордоном в роки війни (примусових робітників, військовополонених). Головним стало питання організації повернення працездатного населення. 11 листопада 1944 р. у газеті «Правда» опублікували інтерв’ю з генералом Пилипом Голиковим, уповноваженим радянського уряду з репатріації. Він сказав, що радянські громадяни «не будуть притягнуті до відповідальності, якщо вони стануть чесно виконувати свій обов’язок після повернення на Батьківщину» [25].

За результатами радянської перевірки, станом на 1946 р. тільки 58 % репатріантів повернулися у свої родини до попереднього місця проживання. 19 % чоловіків були мобілізовані до Червоної армії, ще 14 % — до так званих трудових батальйонів, 6,5 % — передано в розпорядження НКВС (тобто заарештовано), а 2 % працювали в збірних таборах або інших радянських військових частинах і установах за кордоном [26].

Але й тим, кому дозволили повернутися додому, потрібно було знову пройти перевірку в органах держбезпеки, за результатами якої на кожну особу заводили так звану фільтраційну справу.

Незважаючи на декларовані радянським урядом права і свободи репатріантів [27], у реальному житті політичний статус цих людей фактично мало чим відрізнявся від статусу кримінальних злочинців — ті ж самі бесіди з працівниками НКВС та НКДБ, заведення спеціальних справ, обов’язок реєстрації в міліції, заборона проживання в столичних містах. Проте, незважаючи на заборони та обмеження, частині колишніх примусових робітників вдалося досягти успіху в житті, отримати освіту, обіймати високі посади, реалізувати власні творчі задуми. Потрібно було лише мовчати про минуле. Колишня остарбайтерка Валерія Комендантов (Витвицька) написала про це у своїх спогадах так: «Я мовчала багато років. Мовчала, боялася, що рано чи пізно все розкриється. Страх переслідував мене весь час: спочатку мені здавалося, що кожен міліціонер бачить у мені злодія, потім, що впізнають у школі, а потім в інституті, що я була у Німеччині, і не дозволять довчитися. Це тривало досить довго. Напевно, всі ці роки я відчувала провину перед моїми друзями, яких я не могла навіть шукати, щоб хоча б подякувати за те, що вони зробили для мене, щоб допомогти, якщо їм було важко. Але я мала мовчати і почувала себе винною, навіть не знаючи, за що».

Доки існував СРСР, колишні примусові робітники не створювали власні громадські організації. Радикальні зрушення відбулися лише в наприкінці 1980-х рр., коли послабився тиск тоталітарної держави і в пресі стали з’являтися публікації про колишніх остарбайтерів, в’язнів нацистських концтаборів. Згодом були створені громадські організації жертв нацистських переслідувань. Оформлення правового та соціального статусу колишніх примусових робітників завершилося після прийняття Верховною Радою України у 2000 р. закону «Про жертви нацистських переслідувань». Він визначив правові, економічні та організаційні засади державної політики стосовно цієї категорії громадян, гарантував їм захист і збереження пам’яті.

Українці в Райху: скільки вони отримали?

Не останню роль у прискоренні процесу реабілітації жертв нацизму відіграли гуманітарні виплати уряду ФРН колишнім остарбайтерам та пов’язана з ними громадська дискусія в суспільстві України.

Перші виплати в Україні, які завершилися у 1999 р., отримали 631 375 осіб, на що було виділено 377 407 000 німецьких марок.

Під потужним міжнародним тиском у вересні 2000 р. у ФРН був створений фонд «Пам’ять, відповідальність, майбутнє». Завданням фонду стало здійснити справедливі виплати колишнім примусовим робітникам. За результатами діяльності фонду, у фінансуванні якого брала участь не лише німецька держава, а й промислові організації, до червня 2007 р. 1,6 млрд людей у понад 100 країнах світу загалом отримали 4,37 млрд. євро [28]. В Україні фонд «Взаєморозуміння і примирення» здійснив виплати для 471 000 претендентів, у т. ч. і колишнім остарбайтерами та їх спадкоємцям у розмірі 867 млн євро [29].

Більшість українських реципієнтів становили жінки, яким на момент виплат (2002 р.) було вже від 78 до 82 років. Це можна пояснити і значно коротшою тривалістю життя чоловіків в Україні, і тим, що від націонал-соціалістської політики депортації потерпали переважно молоді жінки.

Окрім важливого процесу виплати коштів від уряду ФРН, німецький фонд «Пам’ять, відповідальність, майбутнє» до цього часу продовжує здійснювати різноманітні гуманітарні проєкти підтримки колишніх жертв нацизму в Україні та збереженні пам’яті про них. З 2003 р. фонд профінансував близько 700 проєктів у різних європейських країнах, у тому числі і в Україні.

Після повномасштабного наступу Росії проти України німецький фонд «Пам’ять, відповідальність, майбутнє» в рамках 42 проєктів через українські громадські організації надав невідкладну гуманітарну допомогу на суму 1 174 000 євро (інформація з фейсбук-сторінки фонду). Тисячі колишніх примусових робітників і в’язнів концтаборів, багатьом з яких більше 90 років, вже в березні 2022 р. отримали невелику, але термінову допомогу, яка дозволила задовольнити невідкладні потреби в медикаментах, їжі, предметах першої необхідності.

Допомогу колишнім жертвам нацизму в Україні надавали і продовжують надавати інші громадські організації Німеччини, такі, як Фонд ім. Максиміліана Кольбе, Німецьке громадське об’єднання «Коntаktе — Контакты», меморіали на місцях колишніх нацистських концтаборів та тисячі небайдужих громадян. Нині створене громадянське об’єднання «Мережа допомоги постраждалим від нацистських репресій в Україні», яке на постійній основі розпочало надавати допомогу колишнім жертвам нацизму, переважно тим, які живуть у прифронтових областях України.

Ці кошти — це не лише матеріальна допомога колишнім жертвам нацизму та їхнім родичам. Це важлива емоційна підтримка, свідчення, що вони не самотні у цей важкий воєнний час.

У публікації використано світлини з особистого архіву авторки та архіву ГО «Після тиші».

Цей текст створено у межах проєкту «Під час перебування в Германії». Його реалізовує Громадська організація «Після тиші» за підтримки «Rosa Luxemburg Stiftung» з коштів Міністерства економічного співробітництва та розвитку ФРН.

Посилання та примітки

1. ЦДАГО України, ф. 166, оп. 3, спр. 111, арк. 5 зв.– 6.
2. Spoerer Mark. Zwangsarbeit unter dem Hakenkreuz. Ausländische Zivilarbeiter, Kriegsgefangene und Häftlinge im Deutsche Reich und im besetzten Europa 1939-1945. Stuttgart, München. S. 253.
3. Там само, 221–22.
4. Herbert Ulrich. Fremdarbeiter: Politik und Praxis des „Ausländer-Einsatzes“ in der Kriegswirtschaft des Dritten  Reiches. — Bonn: Dietz, 1999. — S. 7.
5. Herbert U. (Hg.). Europa und der „Reichseinsatz“: ausländische Zivilarbeiter, Kriegsgefangene und KZ-Häftlinge in Deutschland 1938–1945. — Essen: Klartext-Verl, 1991. — S. 8.
6. Щодо проблем обчислення кількості примусових робітників з України в Райху докладніше див: https://www.istpravda.com.ua/research/2012/05/8/84523.
7. Спогади Лендел В. М. та Химич О. М. у: Пам’ять заради майбутнього. Спогади. — К., 2001. — С. 285, 412.докладніше див: https://www.istpravda.com.ua/research/2012/05/8/84523.
8. ЦДАВО України, ф. 3676, оп. 4, спр. 127 (Анкеты на лиц, уроженцев Украины, работавших в 1943-1945 гг. в Германии и получивших трудовые книжки на бирже труда в г. Бранденбурге).
9. Качараба С. Трудова еміграція із Західної України у Францію (1919-1939 рр.) // Галичина: Науковий і культурно-просвітній краєзнавчий часопис Прикарпатського університету імені Василя Стефаника. — Івано-Франківськ, 2002. — Вип. 8. — С. 95–107.
10. Львівські вісті. — 1941. — 8 листопада.
11. Щодо обчислення кількості примусових робітників з України в Райху докладніше див: https://www.istpravda.com.ua/research/2012/05/8/84523.
12. ЦДАВО України, ф. 3676, оп. 4, спр. 476, арк. 260 (Донесення KdS Kiew за 15.09.1942 р.).
13. ЦДАВО України, ф. 3676, оп. 4, спр. 475, арк. 208 (Донесення KdS Kiew за червень 1942 р.).
14. ЦДАГО України, ф. 57, оп. 4, спр. 212, арк. 17–18.
15. ЦДАВО України, ф. 3206, оп. 2, спр. 185, арк. 7.
16. Spoerer M. Zwangsarbeit unter dem Hakenkreuz. — 223 s.
17. Spoerer M. Zwangsarbeit unter dem Hakenkreuz. — 223 s.
18. Середній відсоток жінок серед усіх цивільних іноземних робітників у Райху (на серпень 1944 р.) становив 33 %, майже 87 % робітниць були депортовані зі Східної Європи [Herber.U. Fremdarbeiter…, с. 315–316].
19. Europa und der „Reichseinsatz“: ausländische Zivilarbeiter, Kriegsgefangene und KZ-Häftlinge in Deutschland 1938–1945 / Ulrich Herbert (Hg.). — Essen, 1991. — S. 12.
20. ЦДАВО України, ф. 3676, оп. 4, спр. 311.
21. Herbert Ulrich. Fremdarbeiter… S. 199; Spoerer Mark. Zwangsarbeit unter dem Hakenkreuz. — S. 125–126. Полян П. Жертвы двух диктатур: Жизнь, труд, унижения и смерть советских военнопленных и остарбайтеров на чужбине и на родине, 2-е изд., перераб. и доп. — Москва, 2002, С. 250.
22. Там само, —С. 258.
23. Там само. — С. 257.
24. Herbert Ulrich. Fremdarbeiter… — S. 360.
25. Більш детально про правовий статус та перевірку колишніх військовополонених і цивільних в СРСР див. Пастушенко Т. «В’їзд репатріантів до Києва заборонено…»: повоєнне життя колишніх остарбайтерів та військовополонених в Україні. К., 2011. 164 с.: http://resource.history.org.ua/item/0007068.
26. Земсков В. И. «Репатриация перемещенных советских граждан» — Война и общество, 1941–1945: В 2-х кн. Москва, 2004. — Кн. 2, С. 342; Полян П. Жертвы двух диктатур. — С. 529.
27. Упродовж 1944–1948 рр. радянський уряд прийняв 67 постанов із різних питань правового і соціального становища репатріантів. Див. Гальчак С. Д. На узбіччі суспільства: для українських «остарбайтерів» (Поділля, 1942–2007 рр.) — Вінниця: Меркьюрі Поділля, 2009, с. 618.
28. Jansen Michael / Saathoff Günter (Hgg.) “Gemeinsame Verantwortung und moralische Pflicht”. Abschlussbericht zu den Auszahlungsprogrammen der Stiftung “Erinnerung, Verantwortung und Zukunft” Herausgegeben:Saathoff, Günter; Jansen, Michael;Mitarbeit:Niethammer, Lutz. Göttingen : Wallstein, 2007. 215 S.
29. Більш детально про це див. інформаційне повідомлення УНФ «Взаєморозуміння і примирення»: https://shostkamuseum.com.ua/arhiv/dokumenti/gumanitarni-viplati-uryadu-frn-kolishnim-zhertvam-natsizmu.

Тетяна Пастушенко кандидатка історичних наук, старша наукова співробітниця Інституту історії України НАН України. Нині стипендіатка фонду Філіпа Шварца в університеті імені Рупрехта-Карла в місті Гайдельберг (Німеччина). Випускниця Київського національного університету імені Тараса Шевченка. У 1989–2004 рр. працювала у Національному музеї історії Великої вітчизняної війни 1941–1945 років (зараз Національний музей історії України у Другій світовій війні). У 2007 р. захистила кандидатську дисертацію «Остарбайтери з України: вербування, примусова праця, репатріація (історико-соціальний аналіз на матеріалах Київської області)». Із 2004 р. працює у відділі історії України періоду Другої світової війни. Тематика основних наукових зацікавлень: нацистський окупаційний режим, примусова праця іноземців у Третьому Райху, в’язні концтаборів, радянські військовополонені, сталінські репресії у роки війни, культура пам’яті про Другу світову війну, усна історія. Авторка наукових та науково-популярних публікацій, музейних і виставкових експозицій, інтернет-сайтів.

Вперше опубліковано @Україна Модерна

Проєкт виходить за підтримкиканадської неурядової організації «Українсько-Єврейська Зустріч» (UJE).

ПРИМІТКА: Опубліковані статті та інші матеріали на сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE подані від імені відповідного автора не означають, що організація поділяє та підтримує таку думку. Ці матеріали розміщено для сприяння в заохоченні до дискусій у контексті українсько-єврейських взаємин. На сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE надаватиметься інформація, що відображатиме різні точки зору.