Українська єврейка в Італії бореться за Україну та Ізраїль
Уродженка Харкова Марина Соріна — професійний гід по місту Верона, перекладач та активна учасниця італійського політичного життя, розповідає в ексклюзивному інтерв'ю про українсько-єврейську ідентифікацію після майже 30 років життя в Італії та про досвід суспільної боротьби за дві країни свого серця.
Шимон Бріман (ШБ): Як ти себе сприймала у Харкові на початку-середині 1990-х років до від'їзду в Італію — як єврейку, як українку? З яким єврейським, українським чи європейським культурним багажем ти приїхала до Італії?
Марина Соріна (МС): Моєю основною ідентичністю завжди була приналежність до єврейського народу. Я з дитинства знала, що я єврейка, в тому числі й тому, що, окрім сімейного кола, навколо мене були однокласники та вчителі з таким самим яскравим походженням. Я сприймала цю ідентичність як знак якості, що зобов'язує тебе завжди бути на висоті.
Коли я приїхала до Італії, мені було важко порозумітися, тому що тут бути євреєм — це суто релігійний факт, а отже, дуже інтимний, приватний. Євреї в Італії нечисленні та емансиповані вже так давно, що не є відомою соціальною категорією.
Я не хотіла змиритися з цією «невидимістю», тому щоразу пояснювала весь ланцюжок ідентичності: «Я — російськомовна українська єврейка з італійським громадянством». Італійці часто зараховували мене до «росіян», що мене дратувало, і я заперечувала це щоразу протягом десятиліть. Іноді я втомлювалася, і на запитання «звідки ти» називала свій район міста — Веронетта.
Після 2022 року найважливішою моєю ідентичністю стала українська. Люди, з якими я спілкувалася, називали мене українкою, бо асоціювали мене з цими темами. І все ж, за першої нагоди, я пояснювала, що я «українська єврейка».
ШБ: Чому саме Італія привабила тебе як країну для проживання? Які етапи інтеграції до нового суспільства ти пройшла?
МС: Спочатку я вирішила поїхати до Ізраїлю, але 1995 року приїхала у відпустку Італію і залишилася тут назавжди з особистих причин. По відношенню до Італії я пережила ті ж фази, що відбуваються в особистих відносинах: перше знайомство, цікавість, чарівність, глибше пізнання, розчарування перед недоліками, які виявляються тільки в процесі повсякденного життя. Довгі роки я була впевнена, що зробила неправильний вибір: у Вероні мені не вистачало кола людей, у яких я могла б вільно висловлювати себе.
Момент, який змінив моє ставлення, настав у 2010 році, через п'ятнадцять років після імміграції. Я зустріла свого теперішнього чоловіка і з того часу не почувалася самотньою.
Незабаром після цього я склала кваліфікаційний іспит на гіда, обравши для себе творчу професію, яка не обмежує мою свободу. Для цього мені довелося скласти дуже складний іспит. Вивчення історії Верони допомогло мені краще зрозуміти причини, що породили веронський менталітет. Знайомство не лише зі сьогоденням, а й історичним минуле міста, допомогло мені прийняти його особливості.
З перших днів життя у Вероні я почала працювати в офісі, потім вступила до університету, закінчила його та продовжила навчання в аспірантурі. 2006 року я опублікувала свій перший роман, а 2018-го — збірку оповідань, дія яких відбувається у Веронетті, — найжвавішому та багатонаціональному старому кварталі міста, де я почуваюся як удома.
ШБ: Чому тема України стала важливою у твоєму житті так далеко від України?
МС: До осені 2013 року Україна цікавила мене не більше, ніж інші країни, хоча щороку я повертався туди, щоб відвідати батьків. Головним моїм завданням була інтеграція в Італії, і я не надто багато думала про країну, де народилася: це було місце, куди я їздила у відпустку та відвідувала родичів. Я бачила, що вона змінюється на краще, стає більш красивою та сучасною країною, але вона не була у центрі моїх думок.
У листопаді 2013 року я була у Києві у відрядженні та побачила початок демонстрацій на Майдані Незалежності. Я почала стежити за протестами і спеціально повернулася у грудні, щоб стати частиною цього величезного процесу. Цей досвід змінив моє ставлення: я відчула європейський потенціал України та силу народної мобілізації.
У лютому 2014 року я вступила до місцевої української асоціації «Malve di Ucraina» («Мальви України»). В асоціацію входили здебільшого українські жінки, які прагнули зберегти свою ідентичність і пояснити її італійцям. Разом ми організовували безліч заходів, включаючи мітинги, свята, культурні зустрічі, збирання та відправлення гуманітарної допомоги.
З роками ми зменшили оберти і займалися переважно традиційними святами та допомогою дітям з онкологічними діагнозами, які приїжджали з України до Верони на лікування.
ШБ: Що ти відчула, дізнавшись про напад на Україну у лютому 2022 року?
МС: Я не була здивована. Я була обурена, але не налякана. Стало ясно, що відтепер мені доведеться присвятити більшу частину своїх сил надання допомоги біженцям.
Фактично протягом наступних шести місяців ми були дуже зайняті допомогою біженцям, які прибували у великій кількості. Ми намагалися стати посередниками між ними та італійським суспільством, допомагаючи їм. Потреб було багато: житло, мовні курси, документи, одяг, психологічна підтримка.
Водночас ми мали пояснювати місцевим жителям, що відбувається в нас удома. За цей час я написала багато статей, намагаючись донести до італійського суспільства коректну інформацію.
Близько року тривав напружений період допомоги біженцям, інформування італійців про Україну, збирання коштів на закупівлю гуманітарної допомоги. Крім цього, ми організовували численні мітинги, виставки, поетичні вечори — ми робили все, щоб італійці дізналися про ситуацію в Україні.
ШБ: Чим саме ви допомагали українським біженцям від війни?
МС: Наприклад, навесні 2022 року прибули біженці з невеликими сумками та без літнього одягу: існуючі пункти прийому не були зацікавлені у наданні їм допомоги. Тому ми організували власний центр, де можна було збирати та роздавати українцям одяг, а згодом також продукти харчування та медикаменти.
Щоб зробити це, нам потрібно було знайти приміщення, донорів, меблі, а потім волонтерів, які б приходили відкривати, роздавати, прибирати. Коли ми вирішили логістичні проблеми, багато сімей звернулися за допомогою. Нам також довелося організувати бюрократичну частину: реєстрацію, анкети, запити, які потрібно було опрацювати. Поступово сформувалася група людей, які завжди допомагали, виникли узи дружби та психологічної підтримки.
Так тривало до зими 2024 року, коли приміщення, де ми розміщувалися, було використане муніципалітетом за іншим призначенням. Нам довелося закритися, але на той час більшість біженців уже осіли, обзавелися джерелами доходу або повернулися до України. Але ми знаємо, що допомогли їм у найважчу хвилину.
ШБ: Війна в Україні вплинула на твою творчість?
МС: Так, після 2022 року я вважала за краще сконцентруватися на просуванні української культури і переклала італійською мовою дві книжки. Перша — це поетична збірка Оксани Стоміної з Маріуполя, яка не лише прекрасна поетеса, але ще й свідок звірств, які творять росіяни в Маріуполі, і дружина ув'язненого з «Азовсталі».
Друга книжка також пов'язана з українською тематикою, з військової та жіночої точки зору: це «Мої жінки» Юлії Ілюхи, авторки коротких текстів, які містять історії українських жінок, які переживають найскладніші ситуації.
Я сподіваюся, що в майбутньому зможу перекладати, а потім писати, але поки що пріоритетом є продовження організації заходів, пов'язаних із кризою в Україні та Ізраїлі.
ШБ: Днями ти була у Харкові — чим займалася там? Що відчувала, потрапивши під ракетно-бомбові обстріли?
МС: Мої батьки продовжують жити у Харкові. Після перерви на Ковід та першого року війни, я повернулася до Харкова у серпні 2023 року. Це був відносно спокійний час, коли багато біженців теж вирішили повернутися. Іноді лунали сирени, але загалом, щоб знайти сліди руйнувань, треба було їх пошукати.
У червні 2024 року, після травня, коли місто з маніакальною жорстокістю атакувала російська армія, ситуація була зовсім іншою. Порівняно зі звичайним ритмом і навіть минулим роком, вулиці спорожніли; впадає у вічі відсутність чоловіків. У центрі міста достатньо прогулятися, щоб побачити історичні будівлі, що сильно постраждали.
Проте водночас життя продовжується. Місто чисте, всюди квіти. Є квітники, яких мерія доглядає, чесно кажучи, дещо перебільшено. Мені більше подобаються квіти, посаджені в палісадниках мешканцями, які опікуються ними з великою любов'ю. Якщо ви не можете вплинути на загальну картину, то хоча б доглядайте свій садок, почніть зі створення краси, яка піднімає вам настрій у важкі часи. У будь-якому випадку, ресторани та кафе, ринки та супермаркети, торговельні та культурні центри відкриті.
Звичайно, часто звучать сирени, а отже, і постійні атаки, але більшість городян не звертають на це уваги. Усі знають, що віддалені звуки ударів — це потенційна руйнація.
За час мого перебування такий смертельний удар стався за два кроки від автобусної станції Харкова, куди приїжджає безліч мандрівників. Потрапляння в житловий будинок, загибель людей, руйнування осель: бачачи все це на власні очі, я лише зміцнююсь у необхідності продовжувати допомагати Україні.
ШБ: Як ти сприймаєш новини про трагедії цієї війни?
МС: У перші дні війни я була отруєна новинами. І я, і мій чоловік постійно стежили за новинами, кожен своїми каналами. Ми не могли спати ночами, тому що були постійно поглинені новинами. Тож у квітні я запровадила правило: жодних новин після вечері.
Мені треба було мати сили, щоб протистояти реальності у Вероні, коли люди виходили з вокзалу і не знали, куди йти. Було багато критичних ситуацій, була нагальна потреба зібрати кошти для відправки допомоги в Україну. Тому я відсунула новини на задній план та зосередилася на практичній роботі.
Проте з того часу щоранку я насамперед дивлюся, що відбувається в Україні, а з жовтня 2023 року — також про те, що відбувається і в Ізраїлі. Відвертатися не можна, адже реальність війни впливає життя кожного європейця, навіть якщо не всі це усвідомлюють.
ШБ: Війна терористів проти Ізраїлю торкнулася і тебе у Вероні?
МС: З 7 жовтня 2023 року додалася необхідність підтримати Ізраїль і пояснювати те, що відбувається, італійцям, які найчастіше схильні до впливу політичної моди і не мають необхідної інформації для тверезої оцінки ситуації.
Разом із групою друзів ми організували мітинг на площі у Вероні, щоб відзначити півроку з дня нападу та згадати жертв. Цього дня підтримати нас приїхали люди із багатьох інших міст.
ШБ: Як різні політичні сили Італії поділяються на теми України та Ізраїлю? Чи можна знайти партію чи політиків, які водночас і проукраїнські, і проізраїльські?
МС: Якщо коротко: підтримка Ізраїлю та України не додає популярності партіям. Більша частина електорату байдужа до геополітичних питань і хоче думати про місцеві проблеми, або налаштована проросійськи та пропалестинськи.
Євреї у чисельному відношенні становлять незначну меншість. Тому лише невеликі партії ліберально-радикального спрямування можуть дозволити собі «розкіш» бути проукраїнськими та проізраїльськими. Така позиція не допомагає набрати голоси, і, зокрема і тому, на європейських виборах ми не досягли добрих результатів.
ШБ: Розкажи про свою партію та твої спроби балотуватися до Європарламенту. Яку підтримку ти отримала і наскільки відкрито висловлюєш свої погляди про Україну та Ізраїль?
МС: Я вступила до партії «Più Europa» («Більше Європи») навесні 2022 року, тому що вони були єдиними, хто без обмежень висловлював підтримку Україні і не боявся засуджувати російську диктатуру. Інші партії іноді теж виступали на підтримку України, але водночас не мали сміливості засудити Росію.
Мені запропонували взяти участь у міських виборах в альянсі з іншими партіями, щоб обрати лівоцентристського мера. Хоча я була дуже зайнята волонтерською роботою і дуже втомлювалася, я погодилася взяти участь. Будь-яка можливість поговорити про Україну була важливою.
Наш кандидат у мери переміг, а двоє наших товаришів по партії обійняли важливі посади у місті. На той раз мої зусилля окупилися. За кілька місяців, у середині літа, відбулися позачергові парламентські вибори, і цього разу моя партія не подолала чотирьохвідсоткового бар'єру.
Навесні 2024 року були вибори до Європарламенту, і мене знову висунули. Я була не єдиним кандидатом українського походження: окрім мене, в тому ж окрузі від тієї ж партії було висунуто мою подругу, а в іншому окрузі — ще одну знайому від конкуруючої партії. Тож, на щастя, нам не довелося конкурувати безпосередньо один з одним.
Цього разу я була спокійніша і виклалася по максимуму. Я провела багато зустрічей із виборцями, роздавала листівки на вулицях у різних містах.
Особисто для мене підсумковий результат перевершив очікування: я набрала більше голосів, ніж деякі політики з більшим досвідом. На жаль, цього виявилося замало, бо на національному рівні наша партія знову не подолала електорального бар'єру.
Таким чином люди висловили свою підтримку політичним силам, які не в змозі надати беззаперечну підтримку Україні, не кажучи вже про Ізраїль, навіть якщо деякі окремі політики можуть бути на нашому боці і намагатися щось змінити всередині партії. Тому цей результат має для мене гіркий присмак: я знаю, що добре виконала свою роботу, але це нічого не змінює у реальній ситуації.
ШБ: Дивлячись з Верони на Італію, Україну та Ізраїль, які надії на майбутнє, мрії та прогнози ти маєш?
МС: Я мрію про те, щоб Україна та Ізраїль повернулися на шлях мирного розвитку та співпраці з демократичним світом. Я б хотіла, щоб обидві країни змогли повернутися до того напрямку, в якому вони рухалися до початку війни: Україна — до атлантичної та європейської інтеграції, Ізраїль — до «Угод Авраама» та налагодження відносин із прогресивними мусульманськими країнами, такими як Марокко, звідки родом мій чоловік.
На жаль, поки що обидві мрії здаються недосяжними. Пережитих травм багато, біль за втрату стількох життів величезний. Важко буде забути й поведінку тих, хто не дотримався своїх обіцянок і не підтримав нас у скрутну хвилину. Але саме тому, що завдання важливе і складне, ми повинні діяти, щоб перемогти.
Я не можу піти до армії, але я можу хоча б використати свої здібності, щоб пояснити тим в Італії, хто досі не розуміє, на чиєму боці потрібно бути в цьому конфлікті між цивілізацією та варварством.
Цими днями Марина Соріна бере участь в організації візиту до України майже 100 осіб з усієї Італії — політиків, громадських та релігійних діячів, які виступають на підтримку України. Ця делегація 11-12 липня 2024 року проведе у Києві акцію солідарності з народом України, а також спільну молитву представників різних релігій. Італійські гості разом із Мариною познайомляться із роботою українських громадських громадських організацій під час війни.
Текст інтерв'ю: Шимон Бріман (Ізраїль)
Фото: із особистого архіву Марини Соріної.
