Українська допоміжна поліція у Києві та околицях. Частина 1. Формування і діяльність

Дослідження українського історика Данііла Ситника присвячено особливостям формування та діяльності допоміжної поліції в окупованій нацистською Німеччиною Україні. Автор зосередився на висвітленні специфіки створення поліцейських підрозділів у м. Києві та околицях. На прикладі цього регіону він робить узагальнення про основні особливості комплектування, колективний портрет, мотивацію і роль, яку поліцейські виконували під нацистською окупацією. Окрему увагу дослідник приділив еволюції інституційної будови й управління допоміжною поліцією впродовж нацистської окупації. 

Данііл Ситник

Чи існує унікальний колабораціонізм виключно українського (або будь-якого іншого) народу в часи Другої світової війни? З наукової літератури і джерел відомо, що  новостворена українська допоміжна поліція (далі — УДП), так само як польська, білоруська та російська, мала однаковий спектр обов’язків і регулярно залучалися до актів масового насилля. Згадаймо, приміром, як бійці одного білоруського батальйону допоміжної поліції брали участь у розстрілі близько 800 євреїв Колдичівського табору або як російська допоміжна поліція у липні 1942 р. вивезла та знищила 2 000 євреїв Смоленського гетто чи, зрештою, як у жовтні 1941 р. 12-й литовський поліцейський батальйон був залучений до вбивства 5 900 євреїв на лінії Слуцьк–Клецьк (Білорусь). Чисельність, скажімо, польської поліції в одній лише Варшаві була майже вдвічі більшою (3 100) за кількість працівників УДП у Києві в той самий час [1]. То чому ж тема злочинів останньої фігурує в інформаційному й науковому просторі частіше за інші аналогічні випадки? Як на мене, відповідь лежить у подвійний площині: з одного боку, краща наукова розробленість теми (внаслідок відкритості архівів, свободи дискусій та наявності генерації дослідників Голокосту в Україні); з іншого — цілеспрямована інструменталізація історичної пам’яті з політичних мотивів (ототожнення російською пропагандою українського визвольного руху з нацистами, наприклад).

Та, на відміну від пропаганди, наукова робота не виконує жодних політичних завдань і не ставить за мету формування негативного образу в сучасності шляхом дослідження минулого. Отож перед тим, як приступати до прочитання основного тексту, потрібно пам’ятати, що жодна пропагандистська діяльність не має ставити під сумнів справжню наукову роботу. Якими не були б сторінки минулого, їх варто досліджувати, про них варто дискутувати.

Передумови

Напад об’єднаних військ Німеччини та її союзників на Радянський Союз 22 червня 1941 р. став переломним моментом у розвитку багатьох європейських націоналістичних рухів. Не лише українські (наприклад, Організація українських націоналістів), балтійські (Lietuvos Aktyvistų Frontas), білоруські (Беларуская незалежніцкая партыя), російські (Национально-трудовой союз нового поколения), а й багато інших організацій правого політичного спектру розглядали цю війну в категоріях «хрестового походу проти більшовизму» [2]. Але не сам «похід» був самоціллю, а звільнення цих територій із подальшим створенням незалежних національних держав. Для цього в умовах тотальної війни були необхідні власні збройні сили. У перший рік війни німці не дозволили їх створення жодному з названих вище народів. Проте вони не заперечували проти створення мережі розрізнених парамілітарних загонів, які зрештою перетворилися на допоміжну поліцію. Зупинимося докладніше на українському сценарії розвитку подій.

Витоки ідей про створення парамілітарних загонів, які пізніше були перетворені на УДП, сягають міжвоєнного періоду. Передусім вони були продуктом німецько-українських контактів на різних рівнях. ОУН вбачила у співпраці з Німеччиною не лише матеріальну вигоду, а й можливість реалізувати головну мету — відновлення української державності. В залежності від зовнішньополітичних обставин, контакти переривалися та поновлювалися впродовж 1930-х рр. Однак навіть прагматичність німецько-української співпраці відступала, коли мова заходила за політичні поступки та гарантії. Вище керівництво Третього Райху не збиралося допомагати українцям виборювати незалежність, тим паче добровільно віддавати захоплені ними під час майбутніх кровопролитних боїв території Радянської України. Відтак, незадовго до початку Другої світової війни німці дозволили створити так звані Військові відділи націоналістів (ВВН) — невеликий добровольчий підрозділ на чолі з представником вищого керівництва ОУН, в минулому полковником Армії УНР Романом Сушком. Під час німецького нападу на Польщу діяльність ВВН була суворо обмежена обов’язками суто поліцейського характеру через укладений у серпні 1939 р. Пакт про ненапад між СРСР і Третім Райхом. Із завершенням польської кампанії особовий склад підрозділу Сушка розподілили по кількох містах новоствореної Генеральної Губернії як охоронні команди при промислових об’єктах (Werkschutz). Східна Галичина ж, як батьківщина багатьох націоналістів, за результатами Польської кампанії увійшла до складу Радянського Союзу, що також вразило націоналістів, але остаточно не відвернуло їх від Німеччини [3].

У грудні 1939 р. на території Люблінського і Краківського дистриктів були сформовані перші станиці української поліції (їхній персонал також набирався із членів ВВН). До другої половини 1940 р. у Кракові, Холмі та інших містах організовані поліцейські школи для рядового та офіцерського складу. Незважаючи на їхнє існування, чільне місце допоміжної сили на території Генеральної Губернії посідала саме польська поліція. Забігаючи наперед, лише окупація Східної Галичини та її приєднання в якості дистрикту до складу Губернії стали поштовхом до санкціонування створення української допоміжної поліції 12 серпня 1941 р. Її члени повністю монополізували місце допоміжної поліцейської сили в межах дистрикту Галичина. Проте, як свідчать актуальні дослідження, персонал кримінальної поліції дистрикту був майже повністю укомплектований із числа етнічних поляків [4].

Розроблені незадовго до німецько-радянської війни інструкції на кшталт бандерівської «Боротьба та діяльність ОУН під час війни» відводили важливе місце формуванню так званої української народної міліції — парамілітарних загонів ОУН, які мали виконувати поліцейські функції на місцях й одночасно формувати кадровий резерв для майбутньої української армії. Саме завдяки регулярному війську, як вважали націоналісти, вдасться втілити головну мету — створити й боронити незалежну Україну. Отож, створення парамілітарних загонів входило до першочергових завдань похідних груп ОУН, які з початком німецько-радянської війни одразу вирушили разом або вслід за німецькою армією.

Організація парамілітарних загонів (міліцій) в окупованій УРСР

Як виявилося, члени націоналістичного підпілля не володіли достатнім кадровим ресурсом, щоб покрити мережею довірених людей всю Україну. Тому процес створення парамілітарних загонів у кожному населеному пункті відбувався по-різному. Серед найпоширеніших можна виділити три сценарії: (1) за ініціативи місцевих жителів населеного пункту; (2) відповідно до наказу місцевого німецького командування; (3) за прямої вказівки представників домінуючої політичної організації [5].

Перші два сценарії стосувалися переважно населених пунктів провінційного рівня (сіл, хуторів тощо), де питання про створення поліцейських загонів виносилися на зборах місцевих жителів. За їхніми результатами видавалися укази про призначення кадрів, а увесь процес був санкціонований діючою поблизу німецькою військовою чи цивільною адміністрацією [6]. Подекуди призначення до поліції відбувалося під прямим примусом, коли молодих чоловіків викликали до сільської управи, де ставили перед фактом, що відтепер вони мають служити у поліції. За відмову від служби керівництво погрожувало відправити до найближчого відділку німецьких органів державної безпеки. Та все ж у переважній більшості випадків прийом на службу на провінційному рівні був добровільний, хоча при цьому мотиви людей різнилися: від страху за власне життя та родичів перед потенційними репресіями до стійкого ідеологічного колабораціонізму [7].

Зазвичай у великих населених пунктах створення парамілітарних загонів відбувалося з ініціативи членів націоналістичних організацій, а також емігрантів чи місцевих ветеранів революційних часів. Наприклад, у прикордонних із територією РСФРР областях України керівництво поліції часто складалося з білоемігрантів та російських націоналістів з Національно-трудового союзу нового покоління (НТСНП). Та все ж безсумнівно переважаючою політичною силою на окупованих теренах Україні стала ОУН. Влітку 1941 р. бандерівці й мельниківці вирушили вслід за передовими частинами вермахту в складі так званих похідних груп. Невеликими групами вони проникали до захоплених радянських міст, де швидко намагалися встановити свій контроль. Переймаючись радше фронтовими боями, аніж політикою, тимчасова німецька військова адміністрація не виступала проти допомоги з боку націоналістів; навпаки, автономні парамілітарні загони допомагали боротися із розрізненими осередками радянського опору в тилу. До того ж спільні точки перетину (такі, як антирадянськість) сприяли націоналістам у налагодженні співпраці з німцями, проте вона не обмежувалася виключно ідеологічним виміром. Багато членів ОУН та емігрантів працювали перекладачами при військових і поліцейських частинах або ж були діючими співробітниками німецьких розвідувальних органів (абверу) [8].

Отже, послідовникам бандерівського крила вдалося організувати парамілітарні загони у більшості великих населених пунктів Західної України, зокрема у Львові, Рівному, Луцьку, Тернополі тощо. Проте розгорнуті німцями репресії проти членів ОУН (б), спровоковані проголошенням Акту відновлення Української держави 30 червня 1941 р., поступово зменшили їхню організаційну спроможність. Хоча репресії й набирали обертів з кожним місяцем, складно однозначно стверджувати про якийсь агресивний опір з боку німецької армії щодо формування націоналістами місцевих парамілітарних загонів. Перш за все це пояснюється різницею окупаційних режимів, адже, приміром, у зоні військової адміністрації було більш лояльне ставлення до місцевого слов’янського населення, що призвело до поступок у створенні допоміжних військово-поліцейських формувань.

Так чи інакше, репресії проти бандерівців не дозволили їм ефективно поширювати вплив поза Західною Україною. Відтак членам мельниківського крила ОУН вдалося перехопити ініціативу в деяких інших регіонах. Члени ОУН (м), які сповідували (принаймні публічно) більш поміркований курс співпраці з німцями, не підпадали під масові репресії принаймні до кінця листопада 1941 р. Отож, їм вдалося створити поліцію у багатьох обласних центрах на схід від р. Збруч: у Хмельницькому, Вінниці, Житомирі та навіть Харкові [9]. Проте найбільш важливою з ідеологічної точки зору перемогою для ОУН (м) стало майже абсолютне домінування у сакральній для націоналістів столиці України.

Мельниківцям вдалося організувати міліцію вже за декілька днів після вторгнення передових частин вермахту до Києва 19 вересня 1941 р. Упродовж наступних місяців вони сформували попередню структуру (штаб, який контролював діяльність спершу 13, а зрештою 11 поліцейських районів у місті) й наростили власний вплив за рахунок прибулих членів мельниківського Буковинського куреня. За оцінками німецької поліції, станом на кінець жовтня 1941 р. у відомстві київських органів перебувало 1 100 членів допоміжної поліції [10]. Крім націоналістів, керівні посади займали емігранти часів Української революції 1917–1921 рр. Тут слід згадати, що 29 червня 1941 р. військово-політичні кола в еміграції створили Українську генеральну раду комбатантів, яка мала б координувати та відправляти добровольців вглиб окупованої німцями території України. Завдяки налагодженій мережі зв’язків усіх охочих до здобуття незалежності емігрантів одразу ж призначали на непогані посади в адміністративному апараті, зокрема в поліцію [11].

Структурна реорганізація

Помірна автономія, яку надавали парамілітарним загонам німецькі військові командири на місцях, відмінялася з прибуттям цивільної адміністрації. Райхсфюрер СС Гіммлер, на якого Гітлер поклав обов’язки з організації поліцейського апарату на окупованих територіях СРСР, був критично налаштований в питаннях, пов’язаних з наданням місцевим слов’янським народам будь-яких військово-політичних автономій. Саме Гіммлер сформував головну організаційну концепцію для допоміжної поліції на цих теренах: створення якомога більше не пов’язаних між собою єдиним керівництвом загонів [12]. Очевидно, йому йшлося про те, що таким чином можна завчасно попередити спроби встановлення тотального контролю над парамілітарними загонами з боку ненімецьких політичних організацій. Втілення Гіммлерової концепції у життя можна побачити на прикладі відсутності вищих керівних посад в ієрархічній структурі УДП, яка не передбачала організації роботи на окружному, обласному та загальнодержавному рівнях на відміну від німецької поліції. Найвищий адміністративний рівень української поліції, навіть за межами Райхскомісаріату «Україна», сягав міста або районного центру. У разі порушення встановлених правил передбачалося суворе покарання. Тут показовим є арешт 27 лютого 1942 р. коменданта київської поліції Григорія Захвалинського (ветерана Армії УНР, французького емігранта, мельниківця), якого німецька служба безпеки звинуватила у спробі підпорядкувати собі поліцейські загони з інших регіонів [13]. Отже, обмежена структура разом з відсутністю зв’язку між начальниками поліцій різних районів або міст спрощувала політичний контроль над УДП.

Надання незалежності Україні, про яке так мріяли члени ОУН та інші діячі проукраїнського табору, не входило до німецьких колонізаційних планів. Пропагандистський образ німців як «визволителів місцевих народів від більшовизму», який вони повсюдно просували в інформаційному полі, не мав нічого спільного зі встановленим окупаційним режимом. Тому коли на зміну військової влади прибули цивільні урядовці, розпочалася ідеологічна «корекція» адміністративного апарату. Парамілітарні загони націоналістів мали перетворитися на допоміжну поліцію відповідно до наказу Гіммлера від 6 листопада 1941 р. Уся повнота поліцейської влади переходила до рук німців, а за кожним місцевим командиром допоміжної поліції закріплювався німецький офіцер нагляду. Водночас, німецькі органи держбезпеки розпочинали фільтрацію поліцейських кадрів. На території Києва й округи діяла ціла низка різних німецьких інституцій, які займалися пошуком «нелояльних елементів». Під військовою адміністрацією в міських околицях функціонувала 730-а група таємної польової поліції, а у Києві — зондеркоманда 4а та айнзацкоманда 5. Після приходу цивільної адміністрації зібрана усіма органами інформація, як і місце головного впроваджувача репресивно-каральної політики у регіоні, перейшли до поліції безпеки та СД (Sipo/SD). Керувати новоствореним уніфікованим органом призначили колишнього командира айнзацкоманди 1б обештурмбанфюрера СС Еріха Ерлінґера [14].

Мережа таємних агентів доповідала про прояви нелояльності поміж поліцейських, але особливо їх цікавила діяльність українських націоналістів. Ще у кінці листопада 1941 р. командир айнзацкоманди 5 оберштурмбанфюрер СС Авуґуст Маєр видав наказ про негайний арешт усіх відомих членів ОУН (б), яких «після ретельного допиту [необхідно] тихо ліквідувати як мародерів». Хоча ОУН (б) не мала впливу на київську поліцію, інформація про тогочасні екзекуції її службовців містять звинувачення у допомозі заарештованим бандерівцям. Водночас, на відніму від останніх, послідовників мельниківського крила ОУН, а саме Буковинський курінь, німці вважали найбільш надійними з-поміж усіх співробітників УДП у Києві [15]. Проте, «медовий місяць» ОУН (м) та німців протримався недовго, адже вже у грудні 1941 р. органи поліції безпеки та СД затримали багатьох відомих мельниківців. Поновлення і пожвавлення арештів членів ОУН (м) відбулося у лютому 1942 р, а до квітня тим націоналістам, яким вдалося уникнути репресій, довелося остаточно втекти або законспіруватися ще глибше. Аналогічні репресії відбувалися по всіх великих містах України, зокрема у Харкові, де арешти націоналістів розпочалися лише влітку 1942 р.[16]

Крім поверхневої фільтрації кадрового персоналу, реорганізація зачепила також і структуру УДП. У найбільших містах вона розділилися на декілька важливих інституцій зі своїм власним керівництвом й характером обов’язків. По-перше, українська охоронна поліція (Schutzmannschaft-Einzeldienst, далі — УОП), співробітники якої виконували патрульно-постові, охоронні та інші допоміжні функції. У джерелах і літературі йдеться здебільшого про УОП, адже саме її службовці де-факто й були міською або сільською поліцією. По-друге, так звані «закриті частини» (Geschlossenen Einheiten der Schutzmannschaft), на які покладали функції мобільних з’єднань допоміжної поліції. Крім охоронних завдань, ці частини створювалися переважно для боротьби з партизанами, а їхнє місце дислокації часто змінювалося (приміром, 115-й та 118-й батальйони допоміжної поліції, які з кінця серпня 1942 р. поступово перекинули до Білорусі). По-третє, українська кримінальна поліція (Sicherheitsschutzmannschaft, далі — УКП). На відміну від перших двох інституцій, агенти і слідчі УКП знаходилися у відомстві німецької поліції безпеки та СД, що було зумовлено характером їхньої службової діяльності. Вони займалися не лише карним розшуком, а й веденням політичних справ проти комуністів, євреїв та націоналістів. По-четверте, багаточисельна допоміжна пожежна поліція (Feuerschutzmannschaft), а також місцеві службовці німецької водної поліції й поліція при таборах, які виконували протипожежні та охоронні функції відповідно.

Внаслідок кадрового дефіциту на провінційному рівні цей розподіл був практично відсутній. Тому функції одночасно підтримувачів порядку, слідчих, учасників антипартизанських операцій та каральних загонів лягли на плечі службовців УОП і їхніх командирів з жандармерії (німецької сільської поліції). На тлі зростаючої партизанської загрози реорганізація поліції на селі рухалася в бік укрупнення та створення опорних пунктів (Stützpunkten). Упродовж 1942–1943 рр. службовців кількох сіл (від трьох до дев’яти) почали об’єднувати в так звані «кущі», які могли б представляти бодай якусь силу у разі нападу радянських партизан [17].

Колективний портрет службовців поліції

Питання кадрового персоналу УДП потребує окремого детального дослідження, але, все ж, варто зробити деякі узагальнення. У провінційній місцевості українська поліція вирізнялася гомогенністю й абсолютним домінуванням місцевих зі стійкими патримоніалістичними особливостями (свояцтвом, кумівством). Так, наприклад, середньостатистичний службовець УОП Макарівського району, що на околицях Києва, був одружений, 25-річний місцевий селянин. Посаду командира посту, а також більшість рядових позицій посідали українці, в той час як до 10% персоналу складалися з інших етносів, як от перекладачі-фольксдойче [18].

У таких великих містах як Київ переважна більшість рядових службовців УОП також посідали молоді пересічні робітники та селяни з міста й околиць, які потрапляли до поліції добровільно або під тиском певних обставин (загроза смерті у таборах для військовополонених, замість відправки на примусові роботи до Німеччини тощо). Натомість ситуація з керівними кадрами була інакшою. Вже зазначалося, що попри репресії з боку німців, впродовж усієї окупації Києва приблизно 70% командних посади в УОП займали націоналісти, емігранти та ветерани Української революції 1917–1921 рр. Незмінно велика концентрація представників «проукраїнського» табору, очевидно зумовлена сакральністю Києва для них, є унікальною і відрізнялася від ситуації в інших великих містах. Та все ж наразі складно відповісти, з яких причин така кількість потенційно ворожих до німців персон залишилася «непомітною» для окупаційних органів держбезпеки.

Подібно до УОП виглядав колективний портрет половини київських «закритих частин» (115-й та 118-й батальйони, сотня важкого озброєння) з тією лише відмінністю, що серед їхнього рядового персоналу можна було знайти більше колишніх радянських військовополонених з усієї України. Загроза голодної смерті для них стала чи не найголовнішим мотивом вступу в поліцію, позаяк лише у грудні 1941 р. кожного дня у таборах для військовополонених на теренах України помирало близько 2 500 червоноармійців [19]. Очевидно, що військовополонені намагалися будь-яким способом уникнути смерті, тому робота поліцейським могла виглядати як спасіння.

Поміж службовців УКП у Києві навпаки майже не було українських націоналістів, тим паче емігрантів. Натомість з весни 1942 р. розслідуванням кримінальних та політичних справ часто займалися колишні радянські активісти з числа комуністів, комсомольців, співробітників НКВС, адвокатів, а також фольксдойче. Поліція безпеки та СД скурпульозно підходила до селекції допоміжних кадрів з числа місцевих, тому саме в УКП концентрувалося багато пронімецьких донощиків [20].

Загальна чисельність УДП в Київській генеральній окрузі станом на січень 1942 р. нараховувала 4 800 осіб, а середня кількість поліцейських на рівні одного, наприклад, Макарівського району перевищувала відмітку в 100 осіб. До початку 1943 р. загальна чисельність зросла втричі, відтак лише УОП у Києві нараховувала більш ніж 1 400 службовців. Ба більше, ці оцінки не включають «закритих частин», які у той час перебували у Києві (понад 500 осіб), а також УКП (до 200 осіб) [21].

Від пересічних завдань до насильницьких практик

Українські поліцейські здебільшого займалася типовими для органів правопорядку функціями: несенням постової служби, охороною важливих об’єктів, розслідуванням карних злочинів тощо. Приміром, у Києві співробітники УОП цілодобово патрулювали вулиці та реагували на заяви і виклики громадян, а бійці «закритих частин» — охороняли важливі адміністративні, промислові й військові об’єкти. Службовці УКП розслідували справи адміністративного та кримінального характеру, звільняючи або направляючи до суду підозрюваних. Подібні рутинні справи не становлять особливий інтерес для дослідників, хоч і займають левову частку службового часу поліцейських. Проте органи допоміжної поліції не створювалися задля виконання лише правоохоронних функцій у звичному для нашого часу розумінні. Власне навіть поняття «забезпечення спокою» та «охорона правопорядку» у контексті німецької окупаційної політики нерідко були евфемізмами на позначення репресивно-каральних заходів, які варто розкрити детальніше.

Київські базари зберіглися в пам’яті свідків окупації як місця масового насилля. Під керівництвом німецької охоронної поліції співробітники УОП регулярно проводили облави з метою подальшого відправлення населення на примусові роботи в Німеччину. Ще в січні 1942 р. німецька влада розгорнула пропагандистську кампанію, націлену на те, щоб мотивувати місцеве населення записуватися до лав так званих остарбайтерів. Вже у квітні принцип добровільності переріс у жорстокий примус. Для того, аби виконати призначену німецьким керівництвом норму 360 000 примусових робітників для Київської генеральної округи, окупаційна адміністрація звернулася до найбільш чисельного інструменту — української поліції [22]. Відтак з 1 квітня по 10 червня 1942 р. співробітники УДП одного лише Софіївського району Києва затримали та відправили на медкомісії задля відбору потенційних робітників 1 363 безробітних. Арешти за завчасно підготовленими списками районної управи згодом перетворилися на масові облави на міських ринках й інших місцях скупчення людей. За спогадами очевидців, під час однієї такої облави на Галицькому ринку поліцейські затримали близько 1 000 осіб [23].

Додаткова мета проведення облав на міських риках — конфіскація товарів продавців. Виставлені на в’їздах у Київ пости УОП слугували своєрідною митницею, де поліцейські могли відібрати у бажаючих увійти до міста будь-які продукти харчування. Відібрані речі і продукти привласнювалися поліцейськими, або надсилалися до приміщення районної поліції і розподілялися між особовим складом [24]. Загалом ж, свавілля у вигляді привласнення чужого майна, особливо впродовж перехідного етапу (перших місяців окупації), набувало подеколи грандіозних масштабів, що підтверджується багатьма різними джерелами. В одній письмовій скарзі сказано, що комендант Святошинської райполіції Павло Бандура привласнив собі піаніно та предмети обстановки квартири інших громадян. За характеристикою заявника, «П. Бандура вважає себе “незалежним диктатором” Святошина». Аналогічні злочини інкримінували комендантові Куренівської райполіції Івану Добровольскому та комендантові Дарницької райполіції Якову Кірюшенко [25]. До лютого 1942 р. усі троє були звільнені з УОП.

Участь поліції у «політичних» арештах

Наразі не виявлено жодного джерела, яке надійно свідчило б про пряму участь співробітників УДП у масових розстрілах у Бабиному Яру 29–30 вересня 1941 р. Безпосередньо стратами займалися німецькі частини, в той час як українські поліцейські сортували одяг убитих. По закінченню розстрілів розпочалося «полювання» на тих євреїв, якім вдавалося переховуватися. Водночас у перших числах жовтня 1941 р. за підписом коменданта міста генерал-майора Курта Ебергарда було видано наказ, згідно з яким усі колишні співробітники НКВС, члени комсомолу та компартії упродовж доби мали зареєструватися у приміщенні штабу української поліції (по вул. Короленка, 15) [26]. Саме тоді німцям знадобилася допомога місцевих співробітників УДП. За наказом командира міської поліції Анатолія Конкеля від 18 жовтня 1941 р., кербуди та двірники під загрозою смертної кари зобов’язувалися інформувати окупаційні органи про усіх відомих євреїв та радянських активістів. Свідчення співробітників української поліції підтверджують, що наказ А. Конкеля виконувався, а поліцейські активно залучалися до арештів [27]. Після попереднього допиту і перевірки в українській поліції євреїв відправляли до штабу поліції безпеки та СД по вул. Короленка, 33. Там після допитів їх очікувала або страта, або (з весни-літа 1942 р.) ув’язнення в Сирецькому таборі [28].

На відміну від євреїв, яких так чи інакше очікувала смерть, колишні представники радянського політичного активу мали незрівнянно більше шансів на виживання. У разі добровільної реєстрації вони не підпадали під репресії, хоча це також не гарантувало абсолютну безпеку, адже арешти зареєстрованих комуністів стали поширеною практикою в останні місяці окупації Києва. У кожному відділку УДП існувала спеціальна картотека зареєстрованих представників радянського активу. Наприклад, на обліку лише одного слідчого Дарницької райполіції перебувало одночасно 175 членів ВКП (б) [29]. Приблизно двічі на місяць зареєстрована особа мала з’явитися до відділку й пройти обов’язкову перереєстрацію. В іншому випадку його/її оголошували в розшук.

Крім євреїв та радянських активістів, до «політичних ворогів» німці зараховували й членів ОУН. Грудневі арешти націоналістів 1941 р. поновилися з новою силою після фактичного прибуття обештурмбанфюрера СС Е. Ерлінґера наприкінці січня 1942 р. Першою видною жертвою поміж співробітників УДП став шеф «слідчого відділу», член ОУН (м) Роман Біда. Незабаром очолюваний ним «слідчий відділ» остаточно перейшов під опіку Е. Ерлінґера і у березні 1942 р. перетворився на УКП. В структурі останньої існував «політичний відділ», агенти й слідчі якого крім арештів євреїв і комуністів займалися також і репресіями проти націоналістичного підпілля. Зокрема відомо, що брати-агенти Скузь «вели» справу проти крайового провідника ОУН (б) Дмитра Мирона. 24 липня 1942 р. вони застрелили його під час спроби арешту. Попри те, що «бандерівці» повідомили, ніби їм вдалося помститися вбивцям, принаймні Леонід Скузь надалі продовжував працювати у «політичному відділі» УКП [30]. Інший агент Георгій Пузенко був призначений слідкувати за групою націоналістів з числа працівників поліції. На підставі отриманої від Г. Пузенка інформації у березні 1943 р. співробітники поліції безпеки та СД провели масштабні арешти, під час яких стратили керівництво поліції Володимирського району, в тому числі коменданта Анатолія Одарченка [31].

Не слід забувати й про відмінність ситуації у містах та невеликих населених пунктах. Проживаючи у соціально закритому середовищі, жителі сіл буквально знали одне одного, що призводило як до масштабніших актів насилля стосовно євреїв та представників радянського політичного активу, так і їхнього порятунку. Якщо міські поліцейські здебільшого особисто не знали своїх жертв, у сільській місцевості складалися детальні списки євреїв та комуністів із відповідною характеристикою на кожного і передавалися до представників німецької влади у регіоні [32]. Брак кадрів німецької сільської поліції призводив до того, що сільська УОП виконувала за німців майже всю роботу — ув’язнення, конвоювання та подеколи розстріли. Приміром, у жовтні 1941 р. співробітники Димерської й Макарівської районних поліцій (околиці Києва) конвоювали до табору по вул. Керосинній у Києві загалом не менш ніж 77 затриманих євреїв включно з дітьми. Незабаром усі вони були страчені німцями. Півтора місяці потому у в’язниці згаданої Макарівської поліції знову перебували затримані 36 євреїв та три радянські активісти, яких, очевидно, очікувала аналогічна доля [33].

За інформацією О. Прусіна, співробітники УДП прямо або опосередковано залучалися до Голокосту у всіх районах Київської генеральної округи [34]. Околиці Києва (Kreisgebiet Kiew) й саме місто (Kiew-Stadt), схоже, також не стали виключенням. Позаяк, за наявною інформацією, між серпнем і груднем 1941 р. українські поліцейські брали участь у розстрілах в усіх приміських районах (Макарівський, Бородянський, Бишевський та частково Димерський), а також на київському Лук’янівському кладовищі [35]. Ба більше, на відміну від міської поліції діяльність сільської практично не контролювалася: формувалася атмосфера вседозволеності, яка переростала в акти спонтанного насилля. Приблизно у серпні 1941 р. троє поліцейських Бишевського району отримали завдання затримати єврейську родину з чотирьох осіб включно з дитиною. Замість того, щоб відвести до відділку, поліцейські вирішили розстріляти євреїв, а награбоване майно поділити між собою. Схожий випадок стався поблизу смт. Бучі, де четверо співробітників УДП затримали одного чоловіка та двох жінок єврейської національності. Спершу вони відвели їх у ліс, зґвалтували наймолодшу єврейку, а по закінченню вбили усіх трьох і присвоїли майно жертв. В обох випадках поліцейські скоїли тяжкі злочини з власної ініціативи без прямого наказу згори [36].

Bandenbekämpfung

Малодослідженим залишається питання участі УДП у боротьбі з партизанами (нім. Bandenbekämpfung). Для виконання подібних завдань німці організували низку батальйонів допоміжної поліції (Schutzmannschaft-Bataillonen) та інших так званих «закритих частин». Під час окупації Києва було сформовано принаймні дві роти (сотня важкого озброєння, штабна сотня) й три батальйони при німецькій охоронній поліції (114-й, 115-й, 118-й), а також один батальйон при поліції безпеки та СД (23-й). Відтак не раніше березня 1942 р. бійців 115-го батальйону допоміжної поліції було відправлено на околиці селища Хабне (100 км на північ від Києва). За свідченнями поліцейських, вони розшукували групу скинутих над цим районом радянських парашутистів. У червні-липні того ж року частина 115-го та 1-а рота 118-го батальйону брали участь в схожих операціях на тому ж відтинку [37]. Пізніше, на зламі 1942–1943 рр. бійці київської важкої сотні й 23-го батальйону при СД неодноразово вступали у бої з партизанськими загонами Ковпака, Сабурова, Наумова та Хитриченка в різних районах українського Полісся. Під час одного з таких зіткнень у грудні 1942 р. бійці важкої сотні знищили декілька селищ: «Партизан ми вибили, а село в кількості 100–150 житлових будинків і споруд […] спалили» [38]. У квітні 1943 р. бійці тієї ж сотні разом з поліцейськими 23-го батальйону при СД брали участь у бойових зіткненнях з партизанами в районі смт. Кодра. За результатами операції їм вдалося витіснити партизанів, після чого населений пункт було спалено [39].

Усі три батальйони були переведені до Білорусі: спершу 115-й, 118-й (до кінця 1942 р.), а згодом і 23-й (наприкінці 1943 р.). Разом з німецькими, російськими, білоруськими та балтійськими частинами в різний час їх залучали до найбільших антипартизанських операцій у регіоні, серед яких «Гамбург» (8–22 грудня 1942 р.), «Коттбус» (17 травня — 21 червня 1943 р.), «Герман» (13 липня — 8 серпня 1943 р.), «Весняне свято» (17 квітня — 12 травня 1944 р.) [40]. Під час фази активних боїв усі селища, поблизу яких відбувалися зіткнення з партизанами, спалювали як німецькі, так і ненімецькі з’єднання. Бойові дії поєднувалися з актами масового насилля, тому разом з усіма іншими допоміжними частинами київські батальйони неодноразово брали участь у спаленнях та грабунках місцевого населення. Наприклад, зі свідчень учасників операції «Весняне свято» відомо, що при прочісуванні населених пунктів у Вітебській області 23-й батальйон при СД «розстрілював партизанів, а також мирних громадян, підозрюваних у зв’язках з партизанами» [41]. Таким чином, під зазначеною на папері «боротьбою з бандами» приховувалися операції, за результатами яких до 90 % убитих «бандитів» виявлялися далекими від зв’язку з підпільними організаціями цивільними особами [42].

Отже, дослідження УДП у Києві та околицях демонструє цілком симптоматичну картину подій. Так само як у Західній та Східній Україні [43], спершу українська міліція, а пізніше створена на її основі допоміжна поліція брали участь в окремих актах масового насилля на Київщині — від переслідувань євреїв і комуністів до арештів членів ОУН. Колективні портрети поліцейських свідчать про те, що винуватцем насилля міг стати будь-хто: від українських націоналістів та пересічних селян до колишніх комуністів і радянських міліціонерів. Зрештою, діяльність УДП нічим не відрізнялася від інших допоміжних поліцій, сформованих в окупованих німцями регіонах Європи.

У публікації використано світлини з особистого архіву автора та з відкритих джерел.

Посилання та примітки

1. Юрый Грыбоўскі, «13-ы батальён дапаможнай паліцыі СД: гісторыя стварэння і дзейнасці», Arche, 1 (2013): 281–82; Дмитрий Жуков, Иван Ковтун, Русская полиция (Москва: Вече, 2010), 178–9; Martin Dean, Collaboration during the Holocaust: Crimes of the Local Police in Belorussia and Ukraine, 1941–44 (New York: Palgrave Macmillan, 2000), 44; Jan Grabowski, Na posterunku. Udział polskiej policji granatowej i kryminalnej w zagładzie Żydów (Wołowiec: Wydawnictwo Czarne, 2020), 251.
2. Alfonsas Eidintas, Jews, Lithuanians and the Holocaust (Vilnius: Versus Aureus, 2003), 168–71; Leonid Rein, The King and the Pawns: Collaboration in Byelorussia during World War II (New York: Berghahn Books, 2011), 331; Иван Грибков, Дмитрий Жуков, Иван Ковтун, Особый штаб «Россия» (Москва: Вече, 2011), 82–7.
3. Детальніше про довоєнні німецько-українські зв’язки і не лише див.: Кай Струве, Німецька влада, український націоналізм, насильство проти євреїв: Літо 1941 року в Західній Україні (Київ: Дух і Літера, 2022), 90–113.
4. Grabowski, Na posterunku, 346.
5. John-Paul Himka, Ukrainian Nationalists and the Holocaust. OUN and UPA's Participation in the Destruction of Ukrainian Jewry, 1941–1944 (Ibidem Press, 2021), 222–4.
6. Наприклад, див.: ДАКО, ф. Р-2053, оп. 1, спр. 1, арк. 21 («Протокол №1 загального сходу с. Ритнів, 9.10.1941»).
7. Деякі випадки примусового набору в поліцію у районах Київської області див.: ГДА СБУ, ф. 5, спр. 48024, арк. 14, 56; USHMM, RG-31.018M, reel 1, frame 1264.
8. Для прикладу, мельниківців неодноразово виручав співробітник абвернебенштеле «Львів» Степан Сулятицький, а координаційну допомогу надавав консультант при командирові абверштеле «Краків» Альфред Бізанц (обидва ветерани УГА). Див.: ГДА СБУ, ф. 65, спр. С-7448, арк. 14 («Протокол допроса осужденного Бизанца Альфреда Иогановича от 23 ноября 1949 года»); Ярослав Гайвас, «У роки надії і безнадії»: Календар-альманах «Нового шляху» (Торонто: Онтаріо, 1977), 110.
9. Струве, Німецька влада, український націоналізм, насильство проти євреїв, 211, 222, 482; Himka, Ukrainian Nationalists and the Holocaust, 258, 349.
10. BArch, R 19/121, Bl. 59 (“HSSPF beim Bfh. rückw. Heer. Geb. Süd., Betreifft: Hilfspolzeieinheiten. 29.10.1941”). Я вдячний Андрієві Усачу за наданий документ.
11. Данііл Ситник, «Формування української поліції в Києві (1941–1943)», Наукові записки НаУКМА: Історичні науки, 3 (2020): 43.
12. Іван Дерейко, Місцеві формування німецької армії та поліції у Райхскомісаріаті «Україна» (1941–1944 роки) (Київ: Інститут історії України НАН України, 2012), 62, 65.
13. «Уривки з донесення начальника поліції безпеки та СД у Києві про ситуацію в Київському генеральному окрузі за лютий 1942 р. [07.03.1942],» Київ очима ворога: дослідження, документи, свідчення. Редкол.: В. М. Литвин та інші (Київ: Інститут історії України НАН України; Меморіальний комплекс «Національний музей історії Великої Вітчизняної війни 1941–1945 рр.», 2012), 118.
14. Alexander Prusin, “A Community of Violence: The SiPo/SD and Its Role in the Nazi Terror System in Generalbezirk Kiew,” Holocaust and Genocide Studies, 21 (2007): 3–6.
15. “Befehl Einsatzkommando 5 an Außenposten vom 25.11.1941: OUN (Bandera-Bewegung),” in Deutsche Besatzungsherrschaft in der UdSSR 1941–1945: Dokumente der Einsatzgruppen in der Sowjetunion (Darmstadt: WBG, 2013). Hrsg.: Andrej Angrick, Klaus-Michael Mallmann, Jürgen Matthäus, Martin Cüppers (Darmstadt: WBG, 2013), 239; NARA, T315, roll 2218, frame 639 (“454. Sich.-Div., Tätigkeitsbericht für den Monat November 1941, 4.12.1941“).
16. Ситник, «Формування української поліції в Києві», 43. Щодо ситуації у Харкові див.: Yuri Radchenko, “«We Emptied our Magazines into Them»: The Ukrainian Auxiliary Police and the Holocaust in Generalbezirk Charkow, 1941–1943,” Yad Vashem Studies, 41, 1 (2013): 74.
17. Дерейко, Місцеві формування німецької армії та поліції, 69.
18. Складено на підставі: ДАКО, ф. Р-2001, оп. 1, спр. 4 («Особисті листи поліцаїв Макарівської районової поліції, 1941-42»).
19. Wendy Lower, Nazi Empire Building and the Holocaust in the Ukraine (University of North Carolina Press, 2005), 64.
20. Наведені оцінки складені мною на підставі більш ніж 135 проаналізованих архівно-кримінальних справ на колишніх київських поліцейських в рамках підготовки дисертаційного дослідження.
21. На підставі: NARA, T501, roll 349, frame 554 (“GFP 706, Tätigkeitsbericht für Monat Januar 1942, 25.01.42”); USHMM, RG-31.059M, reel 2, frame 721 (“Gend.-Posten-Kiew-Land, Einteilung der Schutzmannschaften im Rajon Makarow, 8.01.1942”); NARA, T315, roll 1634, frame 958 (“Übersicht aller im Bereich Stadt-Kdtr. Kiew befindlich deutschen Polizeistreifen sowie der ukrainischen Hilfskräfte, 5.03.1943”); ГДА СБУ, ф. 11, спр. 769, т. 14, арк. 127–33 («Список на одержання пайка співробітників Поліції Безпеки, Кримінальний відділ м. Києва з 1 серпня по 10 серпня 1943 року»).
22. Ґрунтовно про остарбайтерів див.: Тетяна Пастушенко, Остарбайтери з Київщини: вербування, примусова праця, репатріація (1942–1953) (Київ: Інститут історії України, 2009).
23. ДАКО, ф. Р-2412, оп. 2, спр. 19, арк. 132 («Відомості про надсилку безробітних по кущах»); Ситник, «Формування української поліції в Києві», 43.
24. Наприклад: ГДА СБУ, ф. 5, спр. 61301, арк. 27 зв.–29.
25. ДАКО, ф. Р-2356, оп. 1, спр. 53, арк. 7–7 зв. («До Голови Міської Управи [6.11.1941]»); Там само, арк. 74 («До житлового відділу Куренівської райуправи, 21.01.1942»); ГДА СБУ, ф. 13, спр. 397. арк. 23–7 («История организации УОП Дарницкого района [18.08.1942]»).
26. USHMM, RG-31.026M, reel 21, frame 939 («Информация о состоянии работы Киевской подпольной организации КП(б)У, 28.03.1943»).
27. ГДА СБУ, ф. 5, спр. 60916, арк. 16; ГДА СБУ, ф. 5, спр. 59660, арк. 10 зв.; Кость Гіммельрайх, Спогади командира відділу особливого призначення «УПА-Схід» (Торонто: Літопис УПА, 1987), 117.
28. Детально про усі етапи арешту з перспективи жертви див.: Zachar Trubakov, USHMM, Oral History, 1995. A.1272.158, RG-50.120.0158.
29. ГДА СБУ, ф. 5, спр. 56580, арк. 15; ГДА СБУ, ф. 5, спр. 28711, арк. 92.
30. «Хроніка-спогад “У златоглавому”. Січень 1948 р. (Наталка Тирса)» в Літопис УПА. Нова серія. Том 18: Діяльність ОУН та УПА на території Центрально-Східної та Південної України (Торонто: «Літопис УПА», 2011), 648, 662–63.
31. ГДА СБУ, ф. 5, спр. 61018, арк. 42; ГДА СБУ, ф. 5, спр. 46829, арк. 56–8.
32. ДАКО, ф. Р-2053, оп. 1, спр. 2, арк. 3–3а («Відомість гражданів, яки підлягають загроження села»).
33. ГДА СБУ, ф. 5, спр. 39840, арк. 38; USHMM, RG-31.059M, reel 2, frames 609, 729; Ibid., RG-31.08M, reel 3, frame 1133.
34. Александр Прусин, «Украинская полиция и Холокост в генеральном округе Киев, 1941–1943: действия и мотивации», Голокост і сучасність. Студії в Україні і світі, 1 (2007): 41.
35. ГДА СБУ, ф. 5, спр. 39840, арк. 34; ГДА СБУ, ф. 5, спр. 43555, арк. 48 зв., 79; ГДА СБУ, ф. 6, спр. 69330фп, арк. 44.
36. RG-31.08M, reel 4, frame 226; ГДА СБУ, ф. 5, спр. 48024, арк. 88.
37. Андрій Дуда, Володимир Старик, Буковинський курінь в боях за українську державність. 1918–1941–1944 (Чернівці, 1995), 121–23, 144; ГДА СБУ, ф. 5, спр. 60030, арк. 17 зв.
38. ГДА СУБ, ф. 5, спр. 57745, арк. 16.
39. ГДА СБУ, ф. 5, спр. 59693, арк. 49.
40. Згадки про це в деяких джерелах: BArch, R 70-SOWJETUNION/14, Bl. 61–2 (“Einsatzbefehl für das Unternehmen “Hermann”, 7.7.1943”); BArch, RS 3-36/8, Bl. 149 (“Die HSSPF Rußland-Mitte und Weißruthenen, Kräfteübersicht, 1.06.1943”); NARA, T354, roll 651, frames 582–83 (“Einsatzbefehl für Unternehmen ‚Frühlingsfest‘, 11.04.1944”); Ibid., frame 557–58 (“Sonderbefehl, Einsatz der Sicherheitspolizei und des SD. bei Unternehmen “Frühlingsfest” und Belehrung für die Truppe, 10.04.1944”).
41. USHMM, RG-06.025, reel 14, frame 622 («Протокол допроса лейтенанта Менге Вальдемар Гуго, 5.02.1946»).
42. Per Anders Rudling, “Terror and Local Collaboration in Occupied Belarus: The case of Schutzmannschaft Battalion 118. Part One: Background,” Historical Yearbook, Vol. 8 (2011): 205.
43. Gabriel Finder, and Alexander Prusin, “Collaboration in Eastern Galicia: The Ukrainian police and the Holocaust,” East European Jewish Affairs, 34 (2004): 95–118; Юрій Радченко, «Українська поліція та Голокост на Донбасі», Україна Модерна, 24 (2017): 64–121.
    

Данііл Ситник аспірант Докторської школи імені родини Юхименків Національного університету «Києво-Могилянська академія» ([email protected]). Був реципієнтом низки стипендій, зокрема Mandel Center Alumni of the Ukrainian Summer Programs (Mandel Center for Advanced Holocaust Studies, United States Holocaust Memorial Museum). Наукові інтереси: студії колабораціонізму в Східній та Південній Європі під час Другої світової війни, структура апарату СС та поліції Третього Райху, історія Голокосту. Наразі працює над дисертаційним проєктом «Українська допоміжна поліція міста Києва: формування, діяльність та кадровий персонал, 1941–1945».

Вперше опубліковано @Україна Модерна

Проєкт виходить за підтримкиканадської неурядової організації «Українсько-єврейська зустріч» (UJE).

ПРИМІТКА: Опубліковані статті та інші матеріали на сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE подані від імені відповідного автора не означають, що організація поділяє та підтримує таку думку. Ці матеріали розміщено для сприяння в заохоченні до дискусій у контексті українсько-єврейських взаємин. На сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE надаватиметься інформація, що відображатиме різні точки зору.