Українська допоміжна поліція у Києві та околицях. Частина 2: наука versus пропаганда

Під час одного з інтерв’ю Володимир Путін заявив про те, що «насамперед руками бандерівців» під час Другої світової війни було вбито півтора мільйони євреїв. Ця теза радянської, а тепер російської пропаганди випливає з переконання, нібито майже всі службовці української допоміжної поліції були членами ОУН (б). У пропонованому матеріалі український дослідник Данііл Ситник промовисто демонструє: багато службовців допоміжної поліції навіть не були українцями, не говорячи вже про те, що лише незначна меншість належала до ОУН. Ба більше, наводячи приклади білоруської та російської колаборації, автор переконливо доводить надетнічну й надідеологічну природу насильства під час Другої світової війни. Відтак його не завжди можливо пояснити етнічним походженням людини чи прихильністю до певних політичних ідеологій.

Данііл Ситник

Виступаючи на засіданні Петербурзького міжнародного економічного форуму 17 червня 2023 р., президент РФ Володимир Путін заявив, що у часи Другої світової війни в Україні було вбито 1,5 млн євреїв «насамперед — руками бандерівців». Він також попросив показати відеофрагмент програми кремлівського пропагандиста Дмитра Кисельова, який мав би наочно підтвердити «злочини бандерівців». Демонструючи різні, хронологічно і контекстуально не пов’язані між собою відеофрагменти, сюжет, здавалося б, не розкрив російським телеглядачам нічого нового. У цілком звичній для російської пропаганди патетичній манері голос Кисельова вчергове проговорював: члени ОУН безпосередньо залучалися до участі в масових розстрілах євреїв у Бабиному Яру 29–30 вересня 1941 р.; пізніше з їхнього числа сформували українську поліцію, а саме 115/62-й та 118/63-й батальйони допоміжної поліції, останній із яких брав участь у спаленні білоруського села Хатинь. Заключна промова про «збочену жорстокість і садизм бандерівців стосовно беззахисних людей», які дотепер «шокують дослідників», була препарована описами тортур, зображених на фотографіях [1].

Трикутник «ОУН — співпраця з німцями — злочини» став невід’ємною частиною політичної інструменталізації історичної науки в РФ. Розглядаючи історію українських колабораціоністських формувань, російські публіцисти зумисно концентрують увагу глядачів/читачів довкола їхньої співучасті в актах антиєврейського насильства. З огляду на те, що члени ОУН нерідко виступали фундаторами поліцейських загонів на теренах України, власне причини насильства пояснюються майже виключно деструктивним впливом ідей українського інтегрального націоналізму. Просуваючи нічим не підкріплені або навіть відверто абсурдні тези про знищення єврейського населення України переважно «руками бандерівців», які спростовуються при першому ж прочитанні наукової літератури [2], російські інструменталізатори намагаються гіпертрофувати образ українського колабораціонізму як явища виняткової сутності [3].

Яким був вплив ОУН на поліцію? Чи унікальним є випадок українського колабораціонізму, а його злочини — винятковими? Цю частину свого дослідження я хочу присвятити розгляду деяких міфів щодо історії української допоміжної поліції.

Традиції інструменталізації теми колабораціонізму

Переслідування нацистів, їхніх союзників та тих, хто співпрацював із ними під час війни, стали невід’ємною частиною історії післявоєнної Європи. Зміна політичних режимів супроводжувалася потребою легітимізації нової влади в очах місцевого населення. Обов’язковим елементом цього дійства були показові процеси над представниками повалених режимів [4]. У ході відкритих процесів у Радянській Україні впродовж 1940–1950-х рр. на лаві підсудних опинялися переважно німці та їхні союзники. Водночас суди над радянськими колабораціоністами у більшості випадків відбувалися за «закритими дверима». Небагаточисленні згадки у тогочасних відкритих джерелах супроводжувалися традиційною криміналізацією колаборантів (як «неблагонадійних елементів», «злочинців», «куркулів» тощо) або підкресленням їхньої приналежності до українського націоналізму. Подібна маргіналізація мала на меті не лише приховати справжні масштаби співпраці з німцями (близько 1 млн радянських громадян служили в військово-поліцейських органах Третього Райху), але й ототожнити визвольну боротьбу українського повстанського руху, яка у той час точилася в Західній Україні, з нещодавно поваленою нацистською державою. Відкидаючи тінь нацизму на усіх без виключення представників українського визвольного руху, радянська сторона також намагалася довести законність власного права на придушення їхніх самостійницьких прагнень.

Загалом дослідження співпраці місцевого населення із німецькою окупаційною владою піддавалося суворій регламентації і цензурі в СРСР, а доступ до архівів та спеціальної літератури перебував у руках обмеженого кола осіб. Упродовж 1960–1980-х рр. з’явився окремий літературний напрям у жанрі «політичної діатриби», присвячений «викриттю злочинів буржуазних націоналістів». З огляду на зростання напруження під час Холодної війни ці політичні памфлети, присвячені діям ОУН, УПА та дивізії СС «Галичина», створювалися з конкретною метою: звинуватити усю українську діаспору у злочинах проти людяності, а уряди країн Заходу, до яких вони емігрували, — у покриванні «злочинців». Представники цього літературного напряму, подеколи діючі співробітники КДБ, приписували будь-яким українським самостійницьким прагненням кримінальний характер [5]. Саме із політичних супротивників радянського режиму, на думку одного з авторів, співробітника КДБ УРСР Євстафія Гальського (публікувався під літературним псевдонімом «Клим Дмитрук»), комплектувалася допоміжна поліція: «До безпосередньої участі у цих каральних органах нацисти широко залучали колишніх петлюрівців, білогвардійців, куркулів і, звичайно ж, перевірених “мокрими справами” оунівських виродків. Саме з оунівських бандитів і диверсантів нацисти створювали поліцейські частини, підбирали провокаторів і виконавців терористичних акцій» [6].

Російський історичний дискурс здебільшого успадкував радянські пропагандистські наративи. Замість дискредитації українських кіл в еміграції, пейоративна лексика та закиди щодо поширення ідей «неонацизму» використовуються вже щодо уряду і населення незалежної України. Одним із найбільш ініціативних творців гіпертрофованого образу «українського неонацизму» та його ототожнення з ідеологією ОУН став Олександр Дюков. Очолюваний ним з 2008 р. фонд «Історична пам’ять» посприяв виданню десятків робіт, присвячених співучасті у військових злочинах членів національних визвольних рухів в Україні та країнах Балтії. Праця Дюкова під назвою «Другорядний ворог», опублікована у підконтрольному Кремлю видавництві «Regnum» [7], фактично ставить знак рівності між послідовною геноцидальною політикою нацистської Німеччини і деякими фактами співучасті членів ОУН та УПА у Голокості. На його думку, «злочини прибалтійських і українських націоналістів раз у раз намагаються списати на нацистські айнзатцгрупи» [8]. Висмикуючи з історичного контексту випадки масового насилля окремих груп або членів ОУН та УПА, Дюков не ставить за мету дослідити ключові для актуальної історіографії питання мотивів, причин та перебігу насилля; його не цікавить історія Голокосту і колабораціонізму. Натомість мета текстів Дюкова полягає у вже згаданій криміналізації усього українського (і не лише) визвольного руху. Ба більше, він просуває цілком неорадянську тезу про те, що сама наявність будь-якого визвольного руху на теренах Радянського Союзу є ніщо інше, як «бандитизм», а його учасники — «зрадники Батьківщини» [9].

Хоча робота Дюкова заявлена як монографія, важко не помітити, що використані ним наративні тропи і маркери мало чим відрізняються від офіційної російської пропаганди. У контексті сучасної російсько-української війни та заявлених Путіним першочергових цілей військової агресії проти України на кшталт «денацифікації» риторичним є питання про небезпеки, які може приховувати наукова мімікрія провладних агентів впливу.

Вплив ОУН на допоміжну поліцію: випадок київських батальйонів

Від пропагандистського дискурсу ми поступово переходимо в академічний вимір проблематики. Загалом науковці єдині у думці, що впродовж першого півріччя німецької окупації України члени обох фракцій ОУН були ініціаторами створення і входили до керівництва української поліції у більшості великих міст Західної, Центральної та Східної України. Представники ОУН, подеколи на власний розсуд, керували підрозділами поліції до тих пір, доки німецька влада толерувала їхню діяльність. Зміни у ставленні розпочалися з першими переслідуваннями бандерівців уже влітку 1941 р.; восени того ж року німці зайнялися мельниківцями. Одночасно із пошуком націоналістів німецькі органи влади проводили кадрову перевірку допоміжної поліції, яка мала б усунути небезпечних (з їхньої точки зору) службовців. Утім, регіональні і локальні дослідження істориків фіксують, що члени ОУН продовжували й надалі займати високі посади в поліції навіть попри репресії 1941–1942 рр. [10] Питання про рівень збереження цього впливу залишається відкритим, оскільки історики зазвичай поверхнево досліджують персонал поліції, не вдаючись до просопографічного фокусу. Наразі не існує жодного комплексного дослідження соціальної динаміки та еволюції змін керівництва української поліції бодай в одному великому населеному пункті, яке допомогло б прояснити ситуацію із впливом ОУН. У цьому ключі я пропоную зупинитися на київському прикладі.

Перші члени ОУН (м) з’явилися у Києві майже одразу після приходу німців 19 вересня 1941 р. Упродовж осені вони розширили свій вплив і створили допоміжну поліцію, яку очолювали переважно їхні однопартійці або ветерани Армії УНР. Загалом у місті функціонував батальйон допоміжної поліції «Київ» (який складався з членів мельниківського Буковинського куреня та колишніх радянських військовополонених) і служба районів поліції (власне міська поліція), до складу якої входив слідчий відділ. Кожне з перерахованих формувань очолював член ОУН (м), а головне керівництво над ними мав штаб обласної поліції на чолі з підполковником Армії УНР у минулому Олександром Квітко [11]. Відтак уся поліцейська влада в Києві принаймні до зими 1941 р. перебувала у руках українських націоналістичних кіл.

Втім, гегемонія українських націоналістів відступала швидкими темпами після розгортання репресій проти ОУН. Вже з першої половини 1942 р. німці реорганізували до того єдину «українську поліцію», тож її було розділено на декілька допоміжних органів, підконтрольних різним німецьким інстанціям. Наразі я хочу сфокусуватися лише на одному з них, який найчастіше потрапляє до поля зору представників інструменталізаційного підходу. Йдеться про так звані «закриті частини», а передусім батальйони допоміжної поліції. На початку вже згадувалося, що 115/62-й та 118/63-й батальйони були частково сформовані з бійців мельниківського Буковинського куреня. Саме ці обставини дозволяють пропагандистам стверджувати, буцімто обидва батальйони не тільки складалися з українських націоналістів, а й повністю контролювалися ними. Втім, лише третина особового складу могла якимось чином належати до ОУН. Наприклад, за спогадами офіцера 118/63-го батальйону відомо, що 1-ша рота «на 75 % була сформована із західних українців […]. У 2-й і 3-й роті більшість складалася зі східних українців, здебільшого це були колишні військовополонені, а також громадяни, яких німці хотіли забрати у Німеччину на роботи, але від цієї долі їх врятувала лише служба в нашому батальйоні» [12].

Вже у другій половини 1942 р. до київської поліції приєднали велику кількість колишніх офіцерів Червоної армії (далі — РСЧА). Саме тоді члени ОУН фактично втратили одноосібне представництво в керівництві обох батальйонів. Наприклад, незмінним українським командиром 118/63-го батальйону був у минулому офіцер Армії УНР, а пізніше міжвоєнної Польщі емігрант Костянтин Смовський. Тим не менш, за спогадами підлеглих, Смовський майже не командував батальйоном: «Він був старою людиною, та й взагалі його мало хто помічав. В основному усіма операціями керував [начальник штабу батальйону Григорій] Васюра» [13]. На відміну від проукраїнського командира похилого віку, 28-річний лейтенант РСЧА Васюра був вимогливим і жорстоким до підлеглих офіцером. Ще у 1937 р. він закінчив Київське військове училище зв’язку, а також став кандидатом у члени ВКП (б) [14].

В історичній літературі існує плутанина щодо першого командира 115/62-го батальйону, оскільки ним виявився аж ніяк не «український офіцер» [15]. Уродженець Кубані, росіянин Степан Дмитрієв потрапив у німецький полон на початку війни. Вигадавши собі «правильну» біографію та українізувавши прізвище на «Дмитренко», він вступив до зорганізованої з військовополонених добровольчої роти охорони. Зразкове несення служби допомогло йому у липні 1942 р. отримати нову високу посаду у київському 115/62-му батальйоні. Командуючим останнім, Дмитрієв також себе «зарекомендував» як ініціативний офіцер. Зокрема, саме за його наказами було розстріляно щонайменше декілька десятків цивільних осіб у Білорусі, включно з дітьми та людьми похилого віку [16]. Після звільнення Дмитрієва, не раніше листопада 1942 р., новим командиром 115/62-го батальйону призначили колишнього коменданта штабу української охоронної поліції в Києві, члена ОУН (м) Григорія Захвалинського. На цій посаді він прослужив менше року, після чого одноосібним командиром батальйону став німецький капітан Поль [17].

Колективний портрет командирів рот 115/62-го батальйону не відрізнявся гомогенністю: 1-шу роту очолив член мельниківського Буковинського куреня Тореадор Остапенко, командиром 2-ї став колишній старший лейтенант РСЧА Олексій Зарічанський, 3-тю ж очолив у минулому капітан Російської імператорської армії, французький емігрант Микола Некрасов [18]. Дещо подібною була кадрова ситуація у 118/63-му батальйоні: 1-шу роту з числа націоналістів очолив мельниківець Осип Винницький. Утім, командирами двох інших призначили колишніх офіцерів РСЧА. Лейтенант Іван Нарядько очолив 3-тю роту, а Іван Шудра командував 2-ю ротою, але, найімовірніше внаслідок антинімецької позиції (Шудра розповідав знайомим, що «рано чи пізно він втече з батальйону»), на початку 1943 р. він був звільнений. Відтоді його посаду зайняв інший, лояльніший до німців радянський лейтенант Микола Сандула. Показово, що рік по тому, коли батальйон перебував у складі 30-ї дивізії військ СС у Франції, саме Сандула був одним із небагатьох офіцерів, які відмовилися підтримати протинімецький бунт [19].

Ініціативність і пронімецькість колишніх радянських офіцерів відзначалася в різних аспектах. Зокрема разом із Сандулою брати участь у бунті відмовився інший офіцер РСЧА Володимир Гаврилишин. Його систематичні кляузи до німецького керівництва впродовж 1942–1943 рр. стали причиною звільнення принаймні трьох осіб із офіцерського складу. Серед них був і командир 115/62-го батальйону Дмитрієв, а одного зі звільнених офіцерів навіть привселюдно стратили через підозри у плануванні переходу до партизан [20]. Втім, Гаврилишин був не єдиним пронімецьки налаштованим офіцером. Бійці того-таки 115/62-го батальйону підозрювали у доносництві нового командира 2-ї роти лейтенанта РСЧА Зарічанського, позаяк, за дивним збігом обставин, він отримав підвищення одразу після арешту попереднього командира-націоналіста [21]. З останнього можна припустити, що офіцери РСЧА подеколи мали більший авторитет поміж німців, аніж їхні націоналістичні колеги. Згаданий командир 2-ї роти 115/62-го батальйону Зарічанський, за свідченнями поліцейських, «був відданий німцям. Влітку 1943 р. він особисто перевдягався  в цивільний одяг [і] ходив із розвідувальним завданням з виявлення партизан та осіб, пов’язаних із ними» [22]. Інший, командир 2-ї роти 118/63-го батальйону Сандула, проживав в одній кімнаті з німецьким персоналом і «користувався особливою довірою з боку [німецького] шефа батальйону [майора Еріха] Кернера» [23].

Крім 115/62-го та 118/63-го, у Києві було створено 23-й батальйон допоміжної поліції при поліції безпеки та СД, який разом з двома згаданими раніше брав участь в антипартизанській війні у Білорусі. “Під командуванням штурмбанфюрера СС Пауля Радомського, який одночасно займав посаду коменданта Сирецького табору, поліцейські батальйону мали б займатися охороною периметра табору. Втім, керівництво поліції безпеки та СД забажало перетворити його на боєздатну частину, тому у січні 1943 р. Радомського замінив більш компетентний у військовій справі гауптштурмфюрер СС Віллібальд Реґітчнік [24]. Ситуація з керівним персоналом батальйону відрізняється від усіх перерахованих вище «закритих чистин». На противагу здвоєному керівництву в інших частинах, де за кожним німецьким командиром закріплювався український, в 23-му батальйоні всі найвищі командири без виключення були німцями [25]. Український персонал батальйону обмежувався командирами взводів, які за етнічним і соціально-економічним походженням не відрізнялися від рядових: це були примусово мобілізовані юнаки 18–24 років родом із Полтавського та Київського округів [26]. Виявити поміж бійців батальйону членів ОУН мені не вдалося.

Отже, у випадку із «закритими частинами» було б помилковим стверджувати про наявність одноосібного впливу ОУН, починаючи вже з літа 1942 року. «Кадрова мішанина» у батальйонах відображає типово імперську логіку нацистів «поділяй і володарюй», оскільки поряд із націоналістами на посади командирів рот призначали колишніх радянських офіцерів, які подеколи були набагато лояльнішими до німців. Загалом, відповідно до наявних джерел, станом на початок 1943 р. лише 30 % вищого офіцерського складу київських «закритих частин» належали до числа націоналістів. І все ж заради справедливості слід зазначити, що фактичне командування над усіма поліцейськими органами перебувало в руках німців. Хоча в українських поліцейських завжди був простір для ініціативи, саме німці визначали спектр і характер їхніх завдань.

Етнічна мозаїка «убивць Хатині»

У 2018 р. за участі вже згаданого інструменталізатора Дюкова було видано збірку документів під назвою «Убивці Хатині: 118-й український поліцейський батальйон у Білорусі, 1943–1944 рр.». До її фокусу потрапило спалення білоруського села Хатинь бійцями 1-ї та 3-ї роти 118/63-го батальйону допоміжної поліції, а також не згаданого у назві зондербатальйону СС «Дірлеванґер». Збірка охоплює документи, присвячені не тільки Хатині, а й каральному характерові антипартизанської війни у Білорусі назагал. Оскільки, на думку укладачів збірки, «ударною силою» каральних операцій були навіть не німецькі, а латиські, литовські та українські частини [27], на цьому варто зупинитися детальніше.

Різні агенти впливу часто подають знищення села Хатинь як виключно український злочин (забуваючи про участь зондербатальйону СС «Дірлеванґер») і типовий приклад «фашизму ОУН». Втім, це не було унікальним явищем для Другої світової війни. Регіони, широко охоплені партизанською війною, нерідко ставали місцями масових злочинів, замаскованих під антипартизанські операції [28]. У Білорусі, наприклад, географічні умови (величезні лісові і болотяні масиви) позитивно вплинули на концентрацію тут значних угрупувань радянських підпільників. Серйозно сприймаючи наростаючу партизанську загрозу, окупаційна влада усвідомлювала, що одними лише німецькими підрозділами проблему вирішити не вдасться. Тому було прийнято рішення про стягнення до Білорусі усіх придатних допоміжних поліцейських сил з інших регіонів, зокрема й з України. Більшість найвідоміших партизанських операцій бійці допоміжної поліції проводили у складі бойової групи під керівництвом командувача СС і поліції генеральної округи Білорусь бриґадефюрера СС Курта фон Ґотберґа (Kampfgruppe von Gottberg). Саме фон Ґотберґ визначав modus operandi для усіх німецьких та ненімецьких підлеглих: без жодних вагань і слідства страчувати «бандитів, місцевих, запідозрених у бандитизмі і прихильності до бандитів, євреїв, циган, вершників [sic] і неповнолітніх» [29]. Довільність трактування терміна «прихильники бандитів», як бачимо, дозволяла зараховувати до цієї категорії пересічних жителів сіл, поблизу яких з’являлися партизани. Саме такі події розгорталися довкола історії зі знищенням Хатині.

Виїхавши на чергове завдання вранці 22 березня 1943 р., група поліцейських зі 118/63-го батальйону потрапила у засідку. На відтинку дороги Плещениці–Логойськ радянські партизани розстріляли групу, внаслідок чого загинув німецький командир 1-ї роти батальйону Ганс Вельке — у минулому відомий олімпійський чемпіон. Здійснивши вдалий напад, партизани відступили до одного з найближчих населених пунктів — Хатині. У відповідь німецьке керівництво оголосило село «бандитським». Тогочасною мовою евфемізмів це означало, що Хатинь мала бути знищеною разом із частиною (або усіма) її жителями як «помічниками бандитів». Наказ отримали розквартировані неподалік бійці київського 118/63-го батальйону та зондербатальйону СС «Дірлеванґер». Прибувши на місце вони зустріли шалений вогневий опір, однак поліцейським вдалося розбити радянських партизан. Після бою службовці обох частин спалили Хатинь разом зі 149 її жителями. Відповідно до внутрішнього звіту командира 118/63-го батальйону, частина місцевих покинула село напередодні боїв, тож їм вдалося вижити [30].

Випадок Хатині не є унікальним, а радше симптоматичним для подій, які розгорталися у Білорусі впродовж 1942–1944 рр. Масові вбивства цивільних поєднувалися з реальними бойовими діями, про що свідчать статистичні дані. За підрахунками деяких істориків, із 345 000 убитих у Білорусі під час антипартизанської війни лише приблизно 10 % насправді могли належати до руху опору. Такі оцінки зроблені не лише на основі представленої німцями статистики убитих, а й завдяки підрахункам захопленої у партизан зброї, якої зазвичай виявлялося в десятки разів менше, аніж так званих «партизан». Інший показник, який дозволяє стверджувати про каральний характер антипартизанських операцій, стосується аномально низького рівня задекларованих німцями бойових втрат. Наприклад, відповідно до представлених фон Ґотберґом результатів однієї лише операції «Котбус» (травень–червень 1943 р.), було убито 9 796 партизанів та їхніх «помічників». Водночас спільні німецькі та ненімецькі сили втратили убитими 128 бійців. Отже, співвідношення втрат з обох боків становить 1:50 на користь окупаційних сил, що радше свідчить про каральний характер таких операції, аніж про нереалістичну ефективність німецьких і допоміжних сил [31] .

На окрему увагу заслуговує питання складу учасників каральних операцій в Білорусі. Окрім власне німецьких частин, перелік задіяних в операції «Котбус» сил включав російське з’єднання СС «Дружина» (SS-Verband “Drushina”), 15-й литовський та 102-й і 118/63-й українські батальйони допоміжної поліції; 54-й та 57-й батальйони допоміжної поліції хоч і проходять в документації як «українські», проте реальна кількість службовців українського походження у цих частинах навряд перебільшувала 45 % (усі інші — росіяни та білоруси) [32]. Операції «Котбус» також передували підготовчі заходи у вигляді двох спецоперацій у Мінській області під кодовими назвами «Шибайголова». У ході «Шибайголови-2» (1–10 травня 1943 р.) ядро поліцейських сил склали бійці згаданого зондербатальйону СС «Дірлеванґер», у якому станом на жовтень 1942 р. більше 40 % (230 осіб) кадрового персоналу складали росіяни [33]. За десять днів до знищення Хатині бійці «Дірлеванґеру» виконували чергову операцію, за результатами якої розстріляли 21 партизана та 212 «помічників бандитів». Усього ж «на рахунку» підрозділу під командуванням Оскара Дірлеванґера значиться участь у вбивстві близько 60 000 осіб [34].

Іншого разу під час операції «Весняне свято» (квітень–травень 1944 р.) у Вітебській області були задіяні український 23-й батальйон допоміжної поліції при СД, «змішаний» 57-й батальйон допоміжної поліції, а також російські роти зондербатальйону СС «Дірлеванґер» та російська штурмова бригада СС «РОНА» (Российская освободительная народная армия) [35]. Остання, більш відома як «бригада Камінського» (названа на честь командира вафен-бриґадефюрера СС Броніслава Камінського), нараховувала близько 3 000–4 000 колишніх російських поліцейських із так званого Локотського автономного округу (Брянська, Орловська, Курська області РРФСР). Камінці «відзначилися» не лише під час каральних операцій у Білорусі, а й брали участь у придушенні Варшавського повстання у серпні 1944 р. [36]

То ким насправді були «убивці Хатині»? Якщо розглядати це питання не буквально, а в контексті імплементації нацистської геноцидальної політики, учасниками антипартизанських операцій у Білорусі були не лише німецькі і українські, але й російські, білоруські, балтійські та інші ненімецькі військово-поліцейські загони. Навіть серед безпосередніх винуватців знищення села Хатинь, яких російські автори розглянутої збірки вже у назві подають як виключно українців (а подеколи і націоналістів) зі 118/63-го батальйону, насправді могли бути і росіяни із зондербатальйону СС «Дірлеванґер». Подібні висновки не ставлять за мету виправдати каральну діяльність українських колабораціоністських частин. Радше навпаки — я закликаю досліджувати всіх винуватців злочинів незалежно від етнічного або політичного забарвлення, що уможливить краще розуміння масового насильства.

(Не)пересічність українського випадку?

Напередодні російського повномасштабного вторгнення в Україну, після публічної лекції до мене звернулася із запитанням слухачка-росіянка (яка вже давно не проживала у Росії): «Чому поміж усіх поліцейських саме українські націоналісти були найбільш жорстокими?». Упродовж лекції я намагався розповісти про строкатість персоналу допоміжної поліції, тож вирішив повторити декілька тез щодо універсальності жорстокості, що була притаманна особам різної ідеологічної, етнічної та соціальної приналежності. Запропоноване мною пояснення не переконало слухачку, адже вона точно була впевнена у примордіальному садизмі українських націоналістів.

Важко не розгледіти у цій ситуації результати роботи інструменталізаційного підходу. Для російського інформаційного поля тема українського (і балтійського) колабораціонізму представляє незрівнянно високу актуальність. Водночас, крім поодиноких істориків, згадки про російський (і білоруський) колабораціонізм навпаки намагаються уникати усі, особливо провладні медіаресурси. Вибірковість матеріалів — згадки виключно про українців-колаборантів, уникнення розповіді про інших, — у свою чергу, призводить до появи стереотипів та упереджень. Саме тому задля унаочнення відсутності «виняткового» українського колабораціонізму я хочу навести декілька прикладів з історії його російського і білоруського варіантів.

Передусім, білоруські та російські військово-політичні групи, так само як і члени ОУН, активно брали участь в організації окупаційного апарату упродовж Другої світової війни. У Смоленському окрузі (Росія) створенням загонів допоміжної поліції опікувався білоруський націоналіст, один із організаторів правої Білоруської партії незалежності (далі — БПН) Дмитро Космович [37]. Відповідно до програмних документів БПН передбачалося, що білоруські військово-поліцейські формування мають стати етнічно однорідними, витіснивши звідти поляків та росіян (у чому можна розгледіти певні паралелі з інструкціями ОУН про створення етнічно українських загонів української народної міліції на початку німецько-радянської війни) [38]. Емігранти також долучилися до формування поліції, зокрема Франц Кушаль. У міжвоєнний період він проходив службу у Збройних силах Польщі, а в 1942 р. керував офіцерськими курсами для військово-поліцейських формувань у Мінську [39]. В регіонах із сильним впливом традицій донського козацтва (Південна Росія) органи допоміжної поліції здебільшого формувалися й очолювалися білоемігрантами та місцевими ветеранами російської добровольчої армії Антона Денікіна [40].

Та чи брали участь у масовому насиллі росіяни і білоруси — представники націоналістичних організацій та ветерани революційних часів? Офіцер Російської імператорської армії Микола Свєрчков, який командував допоміжною поліцією м. Смоленськ упродовж 1942–1943 рр., особисто розстрілював місцевих ромів [41]. Начальником політичного відділу поліції у тому ж Смоленську став член російського Націонал-трудового союзу нового покоління (далі — НТСНП) Микола Алферчик. За наказом заступника бургомістра, який також належав до російського НТСНП, саме Алферчик керував розстрілом близько 2 000 смоленських євреїв 15 червня 1942 року [42]. Всього, за підрахунками деяких істориків, членам НТСНП вдалося закріпитися на важливих адміністративних посадах принаймні у 40 містах і містечках [43].

Ідеологічна платформа НТСНП мала виразно ультраправий та антисемітський характер. Погляди російських націоналістів були просякнуті упередженнями про єврейські корені більшовизму, їхню взаємозалежність. Загалом міт про «жидокомуну» — це своєрідний Zeitgeist тогочасних європейських праворадикальних і мілітаристських рухів [44]. Культивовані в білоемігрантських колах настрої у переддень Другої світової війни також мали багато спільного із пропагандою нацистських функціонерів. Підтримку німецької агресії виголосив один із керівників білого руху в часи Громадянської війни у Росії Петро Краснов: «Я прошу… передати усім козакам […], що ця війна не проти Росії, але проти комуністів, жидів та їхніх поплічників, що торгують російською кров’ю» [45]. Одним із тих, хто вирушив добровольцем до СРСР, був нащадок російського білоемігранта Ростислав Завадський. У складі бельгійського добровольчого корпусу «Валлонія» він дійшов аж до Донбасу, де у січні 1942 р. його призначили на посаду коменданта поліції містечка Щербинівка (Донецька область). Особисті документи Завадського переповнені антирадянськими й антисемітськими інтенціями. У приватному листуванні із дружиною можна зустріти написаний ним вірш, який містить наступні рядки:

Тех прежних активистов,
Жидов и катов-коммунистов,
Им от меня пощады нет.
(Они ее даже не просят,
Когда рогатые уносят
Их души в пекло) […] [46].

На думку Юрія Радченка, приблизно у той самий час (зима–весна 1942 р.) загони поліції під командування Завадського залучалися до пошуків та вбивств євреїв Щербинівського району [47]. Відтак, вірш останнього можна розглядати як своєрідну рефлексію на безпосередню участь у Голокості.

Крім політично вмотивованих, до актів масового насилля однаково залучалися усі співробітники допоміжної поліції, тобто люди різного віку, соціального статусу й освіти. Упродовж окупації Білгорода й околиць російська місцева поліція неодноразово розстрілювала членів радянського партійного активу, євреїв та душевнохворих. Один із таких випадків відбувся на території комишитового заводу 5 лютого 1942 р., коли вся білгородська поліція на чолі з начальником Бєлановим та його заступником Федоровським брала участь у розстрілах щонайменше 600 осіб, включно з дітьми та людьми похилого віку [48]. Співробітники російської допоміжної поліції у м. Черкеськ (Кубань) затримували, конвоювали, охороняли місця розстрілу та брали участь в екзекуціях більш ніж 3 000 місцевих жителів (переважно євреїв) [49]. Однак не лише Кубань та російсько-українське прикордоння були місцем масового насилля. Подібні випадки траплялися і в окупованих німцями північних регіонах Росії. Коли німці увійшли до містечка Стара Русса (Новгородська область), саме російські поліцейські склали список жителів єврейської національності, які незабаром були страчені [50].

Білоруська допоміжна поліція також не вирізнялася особливою гуманністю стосовно своїх довоєнних єврейських сусідів. Коли начальник Борисівської районної поліції (Мінська область) наказав підзвітному командирові направити 15 поліцейських для контролю за переселенням євреїв у гетто, «замість них з’явилося 17» [51]. Останній інцидент наочно демонструє, що деякі місцеві поліцейські не лише не намагалися уникнути, а, навпаки, охоче шукали можливість для того, аби долучитися до антиєврейських операцій. Зазвичай це дозволяло їм збагатитися шляхом привласнення майна убитих. «Сп’яніння» від почуття влади призводило до підвищення градусу жорстокості, коли насилля сприймалося винуватцями як забава. Командир Несвіжської поліції (Мінська область) Володимир Сенько розповідав, як у ході однієї операції у червні 1942 р. виштовхував євреїв з другого та третього поверхів будинків [52]. Під час іншого випадку охоронці Колдичевського табору смерті, де було вбито близько 22 000 осіб, «“розважалися”, примушуючи чоловіків і жінок до статевого акту в табірній їдальні. Водночас в’язнів нещадно били палицями, а потім убивали. За наказом [білоруського поліцейського Миколи] Калька трупи викинули з вікна» [53].

Таким чином, наведені фрагментарні свідчення підважують інструменталізаційний наратив про «збочену жорстокість і садизм бандерівців». Навряд поміж білоруських поліцейських Колдичевського табору, які знущалися над затриманими євреями, можна було знайти бодай одного члена ОУН. А отже, жорстокість, як і антиєврейське насильство загалом, не можуть бути пояснені виключно ідеологічними чинниками, зокрема націоналістичними переконаннями. Щоб зрозуміти мотивацію поліцейських (вибір служити в поліції, вибір вбивати або рятувати, пристосовуватися до обставин тощо), варто спершу дослідити контексти, якими зумовлювалися ті чи інші дії. Відомий історик Олександр Прусін застосував подібний фокус щодо українських поліцейських генерального округу Київ. Він розділив їх на три соціально-психологічні типи: «політичні активісти» (ідеологічні колабораціоністи — націоналісти, емігранти, антирадянськи налаштовані місцеві мешканці), «ініціативні конформісти» (кар’єристи й активісти, які за будь-якого режиму пристосовуються до політичних реалій) та «пересічні виконавці» (звичайні службовці, які потрапили до поліції під прямим або опосередкованим примусом). Прикметно, що найменш чисельною виявилася група саме «політичних активістів» (13 із 82 осіб) [54].

Представлені роздуми заперечують майже сакральну універсальність пояснення (зокрема для російської пропаганди) насильницької діяльності поліцейських як результату їхнього перебування під впливом ідей українського інтегрального націоналізму. Насправді не існує єдиної відповіді на питання, чому співробітники всіх перерахованих у цій статті допоміжних поліцейських органів брали участь у санкціонованих німецькою владою вбивствах. Маючи величезний спектр мотивів, який варіювався в залежності від часу, місця й обставин, особам різного, подеколи діаметрально протилежного соціально-психологічного портрету вдавалося співпрацювати в межах єдиної спільноти (наприклад, комуністам та членам націоналістичних організацій, як це було показано на прикладі київських батальйонів). Ба більше, якби не специфічні обставини німецької окупації, навряд щось змогло б об’єднати їх у мирний час.

У публікації використано світлини з особистого архіву Автора та з відкритих джерел.

Посилання та примітки

1 На ПМЭФ показали хронику расстрелов в Бабьем Яре и Волынской резни Подробнее на РБК. Посилання на відеофрагмент

2 Про склад учасників розстрілів у Бабиному Яру див.: Александр Круглов, Андрей Уманский, Бабий Яр: жертвы, спасители, палачи (Днипро: Украинский институт изучения Холокоста «Ткума», 2019). Деякі кількісні показники убитих різними німецькими військово-поліцейськими структурами в Україні див.: Wolfgang Curilla, Die deutsche Ordnungspolizei und der Holocaust im Baltikum und in Weißrußland 1941–1944 (Paderborn, 2005), 791–817.

3 Прикметно, що навіть у Західній Україні (а саме у Східній Галичині) влітку 1941 р., коли відбулося чи не найбільше випадків залучення ОУН до масового антиєврейського

насильства, приблизно 60 % від усієї кількості убитих євреїв були справою рук німців: Кай Струве, «ОУН (б), німці та антиєврейське насильство», Україна Модерна, 24 (2017): 255.

4 Про це ґрунтовно див.: Tony Judt, Postwar: A History of Europe Since 1945 (New York: The Penguin Press, 2005), 41–62.

5 Ірина Склокіна, «Радянська політика пам’яті про колаборацію періоду нацистської окупації як інструмент національної політики: регіональний аспект», в Національна та історична пам’ять: Зб. наук. праць. Вип. 5 (Київ: ДП НВЦ «Пріоритети», 2012): 121–124.

6 Клим Дмитрук, Жовто-блакитні банкроти (Київ: «Дніпро», 1982), 66.

7 З 2014 р. видавництво «Реґнум» стало майданчиком задля ведення інформаційної війни проти України. Про це див.: Kristiina Müür et al., “Russian Information Operations against the Ukrainian State and Defence Forces: April–December 2014 in Online News,” Journal of Baltic Security, Vol. 2,1 (2016): 28–71.

8 Александр Дюков, Второстепенный враг. ОУН, УПА и решение «еврейского вопроса»: Монография (Москва: REGNUM, 2008), 6.

9 Коротко про Дюкова, інструменталізаційний підхід та його вплив на історичну науку див.: Yuri Radchenko, Babyn Yar: A site of massacres, (dis)remembrance and instrumentalization

10 Див. підрозділ та посилання до нього: John-Paul Himka, Ukrainian Nationalists and the Holocaust. OUN and UPA’s Participation in the Destruction of Ukrainian Jewry, 1941–1944 (Ibidem Press, 2021), 344–351.

11 Анатолій Кабайда, «1941», Календар-альманах «Нового шляху». Ред. П. Дорозинський (Торонто, 1991): 53–54.

12 ГДА СБУ, ф. 68, спр. 10, т. 1, арк. 89.

13 Там само, арк. 168

14 Там само, арк. 93.

15 Натяки на це див.: Іван Дерейко, «Діяльність 115/62-го українського батальйону шуцманшафту на теренах Білорусі та Франції в 1942–1944 рр.», Наукові записки НаУКМА: Історичні науки, 21 (2003): 30.

16 ГДА СБУ, ф. 5, спр. 55730, арк. 18–24, 105–106, 122–124.

17 ГДА СБУ, ф. 11, спр. 766, ч. 1, арк. 80 зв.

18 ГДА СБУ, ф. 5, спр. 55730, арк. 32.

19 ГДА СБУ, ф. 11, спр. 766, ч. 2, арк. 50–52. Про Шудру та Сандулу див.: ГДА СБУ, ф. 5, спр. 55730, арк. 30 зв.; Роман Пономаренко, «Украинский мятеж: 30-я дивизия СС во Франции», Warspot — обозрение военных новостей. (Переглянуто 4.08.2023).

20 ГДА СБУ, ф. 5, спр. 55730, арк. 33 зв.–34.

21 П. Гончаренко, «З історії одного куреня (Літописна хроніка П. Гончаренка, літературний запис Зиновія Книша)», Самостійна Україна, 3–4 (1974): 38.

22 ГДА СБУ, ф. 11, спр. 766, ч. 1, арк. 82.

23 «№ 88. Из протокола допроса Н. А. Франчука г. Гродно 28 июля 1973 г.», в Убийцы Хатыни: 118-й украинский батальон охранной полиции в Белоруссии, 1943–1944 гг. Сборник документов. Сост. И. А. Валаханович и др. (Москва: Издательство «Пятый Рим», 2018), 192.

24 Детально його біографію див.: USHMM, RG-06.025, reel 14, frame 473–479 [ЦА ФСБ, Особый фонд, Н-19091, т. 12, л. 2–8].

25 USHMM, RG-06.025, reel 14, frame 523–526 [ЦА ФСБ, Особый фонд, Н-19091, т. 12, л. 53–56].

26 ГДА СБУ, ф. 11, спр. 773, ч. 5, арк. 181–185, 213–215.

27 Алексей Дюков, Вячеслав Селеменев, «Предисловие», в Убийцы Хатыни, 7.

28 Порівняльну характеристику Білорусі, Югославії та Греції, див.: Alex J. Kay, Empire of Destruction: A History of Nazi Mass Killing (Yale University Press, 2021), 173–191.

29 Цитата за: Hannes Heer, “The Logic of the War of Extermination: The Wehrmacht and the Anti-Partisan War”, in War of extermination: the German military in World War II, 1941–1944. Eds.:Hannes Heer and Klaus Naumann (New York: Berghahn Books, 2000), 113.

30 «№ 34. Донесение командира 118-го полицейского охранного батальона начальнику СС и полиции Борисовского уезда о нападении партизан на батальон у д. Губы и уничтожении д. Хатынь [12 апреля 1943 г.]», в Убийцы Хатыни, 68–69.

31 Kay, Empire of Destruction, 177–183.

32 BArch, RS 3-36/8, Bl. 149 („Die Höhere SS- und Polizeiführer Rußland-Mitte und Weißruthenen, Kräfteübersicht (Stand vom 1 Juni 1943)“). Про 54-й, 57-й та інші створені у Білорусі «українські» батальйони див.: Іван Дерейко, Місцеві формування німецької армії та поліції у Райхскомісаріаті «Україна» (1941–1944 роки) (Київ: Інститут історії України НАН України, 2012), 77. Співвідношення українців до росіян та білорусів підраховано на підставі: ГДА СБУ, ф. 5, спр. 65509, т. 5, арк. 282–286.

33 Дмитрий Жуков, Иван Ковтун, Охотники за партизанами. Бригада Дирлевангера (Москва: Вече, 2013).119, 126, 216.

34 Ibid., 198, 418.

35 NARA, T354, roll 651, frames 582–583 (“Einsatzbefehl für Unternehmen ‚Frühlingsfest‘ [11.04.1944]”); Ibid., frame 557–558 (“Sonderbefehl, Betr.: Einsatz der Sicherheitspolizei und des SD. bei Unternehmen “Frühlingsfest” und Belehrung für die Truppe [10.4.1944]”).

36 Про участь у придушенні Варшавського повстання, дискусії стосовно смерті Камінського та подальшу долю РОНА див.: Дмитрий Жуков, Иван Ковтун, 29-я гренадерская дивизия СС «Каминский» (Москва: Вече, 2009), 169–203.

37 Дзьмітры Касмовіч, За вольную і сувэрэнную Беларусь (Вільня: Gudas, 2006), 142.

38 Ibid., 97.

39 Ibid., 98.

40 Юрий Цурганов, Белоэмиrранты и Вторая мировая война. Попытка реванша. 1939–1945 (Москва: ЗАО Центрполиграф, 2010), 140.

41 «№ 14. Из показаний Б. Г. Меньшагина (24 января 1968 г.)», в Борис Меньшагин: Воспоминания. Письма. Документы. Сост.: Павел Полян (Москва, СПб: Нестор-История, 2019), 793.

42 Иван Грибков, Дмитрий Жуков, Особый штаб «Россия» (Москва: Вече, 2011), 101–102.

43 Ibid., 100.

44 Юрій Радченко, «Українська поліція та Голокост на Донбасі», Україна Модерна, 24 (2017): 93.

45 Цитата за: Цурганов, Белоэмиrранты и Вторая мировая война, 54.

46 Цитата за: Радченко, «Українська поліція та Голокост на Донбасі», 107.

47 Там само.

48 Богдан Мартынов, Нацистский оккупационный режим и коллаборационизм на территории южных и юго-восточных районов Курской области (октябрь 1941 — август 1943 гг.). Диссертация на соискание ученой степени кандидата исторических наук (Белгород, 2017), 61–66.

49 «Из приговора № 582 Военного трибунала Пятигорского гарнизона по обвинению П <…>; добровольно поступившего на службу в немецкие карательные войска, служившего начальником уголовного отдела Черкесской областной полиции, 22–23 ноября 1944 г.», в Без срока давности: преступления нацистов и их пособников против мирного населения на оккупированной территории РСФСР в годы Великой Отечественной войны. Кабардино-Балкарская Республика: Карачаево-Черкесская Республика: Республика Адыгея: Сборник документов. Отв. ред. серии Е. П. Малышева и др. (Москва: «Кучково поле», 2020), 378.

50 Johannes Due Enstad, Soviet Russians under Nazi Occupation: Fragile Loyalties in World War II (Cambridge: Cambridge University Press, 2018), 64, 84.

51 Leonid Rein, The King and the Pawns: Collaboration in Byelorussia during World War II (New York: Berghahn Books, 2011), 269.

52 Ibid., 272.

53 Ibid., 302.

54 Александр Прусин, «Украинская полиция и Холокост в генеральном округе Киев, 1941–1943: действия и мотивации», Голокост і сучасність. Студії в Україні і світі, 2 (2007): 31–59. 

Данііл Ситник аспірант Докторської школи імені родини Юхименків Національного університету «Києво-Могилянська академія» ([email protected]). Був реципієнтом низки стипендій, зокрема Mandel Center Alumni of the Ukrainian Summer Programs (Mandel Center for Advanced Holocaust Studies, United States Holocaust Memorial Museum). Наукові інтереси: студії колабораціонізму в Східній та Південній Європі під час Другої світової війни, структура апарату СС та поліції Третього Райху, історія Голокосту. Наразі працює над дисертаційним проєктом «Українська допоміжна поліція міста Києва: формування, діяльність та кадровий персонал, 1941–1945».

Вперше опубліковано @Україна Модерна 

Проєкт виходить за підтримкиканадської неурядової організації «Українсько-єврейська зустріч» (UJE).

ПРИМІТКА: Опубліковані статті та інші матеріали на сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE подані від імені відповідного автора не означають, що організація поділяє та підтримує таку думку. Ці матеріали розміщено для сприяння в заохоченні до дискусій у контексті українсько-єврейських взаємин. На сторінках веб-сайту та соціальних мереж UJE надаватиметься інформація, що відображатиме різні точки зору.